12 червня 2020 року
Київ
справа №9901/36/20
адміністративне провадження №П/9901/36/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого судді Соколова В.М.,
суддів: Білак М.В., Губської О.А., Загороднюка А.Г., Калашнікової О.В.,
за участю:
секретаря судового засідання Совяк-Круковського М.В.,
представників позивача - Домашовець В.С., Медвідь В.О.,
представника Президента України - Гуцал Д.С.,
представника Державного бюро розслідувань - Лебідь Л.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження клопотання Державного бюро розслідувань про закриття провадження у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Президента України Зеленського Володимира Олександровича, третя особа - Державне бюро розслідувань, про визнання протиправним та нечинним Указу,
04 лютого 2020 року позивач звернувся до Верховного Суду як суду першої інстанції з позовом до Президента України Зеленського Володимира Олександровича (далі - відповідач), третя особа - Державне бюро розслідувань (далі - ДБР), про визнання протиправним та нечинним Указу Президента України від 27 грудня 2019 року № 960/2019 «Про звільнення Р. Труби з посади Директора Державного бюро розслідувань».
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: Соколова В.М., Білак М.В., Губської О.А., Загороднюка А.Г., Калашнікової О.В. ухвалою від 29 квітня 2020 року прийняв до провадження справу № 9901/36/20 та призначив її розгляд у судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін на 07 травня 2020 року.
07 травня та 04 червня 2020 року розгляд справи було відкладено.
У судовому засіданні 12 червня 2020 року представник ДБР заявив клопотання про закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), яке мотивував тим, що позивач оскаржує Указ від 27 грудня 2019 року № 960/2019 з підстав його неконституційності. З огляду на те, що невідповідність зазначеного акта відповідача може бути підставою для прийняття Конституційним Судом України рішення про його неконституційність, представник третьої особи вважає, що вирішення даної справи в порядку адміністративного судочинства є неможливим.
Представники позивача заперечили проти зазначеного клопотання і просили відмовити в його задоволенні.
Також проти вказаного клопотання заперечив і представник відповідача.
Заслухавши думку учасників справи з приводу заявленого клопотання, Суд дійшов висновку про відсутність підстав для закриття провадження у справі, з огляду на наступне.
Для реалізації гарантованого у статті 55 Конституції України права кожного на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб у сфері управлінської діяльності цих суб'єктів в Україні утворено систему адміністративних судів.
Відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Частиною першою статті 4 КАС України визначено, що публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи.
Юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження (пункт 1 частини першої статті 19 КАС України).
Вичерпний перелік публічно-правових спорів, на які не поширюється юрисдикція адміністративних судів, визначено в частині другій статті 19 КАС України, а саме справи: 1) що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України; 2) що мають вирішуватися в порядку кримінального судочинства; 3) про накладення адміністративних стягнень, крім випадків, визначених цим Кодексом; 4) щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) громадського об'єднання, саморегулівної організації віднесені до його (її) внутрішньої діяльності або виключної компетенції, крім справ у спорах, визначених пунктами 9, 10 частини першої цієї статті.
Отже, процесуальний закон визначає, що юрисдикція адміністративних судів поширюється не на всі публічно-правові спори, а лише на ті, які виникають в результаті здійснення суб'єктом владних повноважень управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів. Не поширюють свою дію ці положення на правові ситуації, які вимагають інших юрисдикційних форм захисту від зазначених порушень прав чи інтересів.
За наведеним у пункті 18 частини першої статті 4 КАС України визначенням, індивідуальний акт - це акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.
За владно-регулятивною природою всі юридичні акти поділяються на правотворчі, правотлумачні (правоінтерпретаційні) та правозастосовні. Індивідуальні акти належать до правозастосовних. Зокрема, індивідуально-правові акти, як результати правозастосування, адресовані конкретним особам, тобто є формально обов'язковими для персоніфікованих (чітко визначених) суб'єктів; вміщують індивідуальні приписи, в яких зафіксовані суб'єктивні права та/чи обов'язки адресатів цих актів; розраховані на врегулювання лише конкретної життєвої ситуації, а тому їх юридична чинність (формальна обов'язковість) вичерпується одноразовою реалізацією. Крім того, такі акти не можуть мати зворотної дії в часі, а свій зовнішній прояв можуть отримувати не лише у письмовій (документальній), але й в усній (вербальній) або ж фізично-діяльнісній (конклюдентній) формах.
Тобто, індивідуальний акт: містить індивідуально-конкретні приписи, що є результатом застосування норм права; адресується конкретним суб'єктам і створює права та/чи обов'язки лише для цих суб'єктів; регулює конкретну життєву ситуацію; дія акта закінчується у зв'язку з припиненням існування конкретних правовідносин.
Як видно зі змісту оспорюваного Указу, він стосується прав та інтересів лише визначеної в ньому особи, а саме ОСОБА_1 , тобто є актом індивідуальної дії.
З огляду на наведені вище положення КАС України та загальновідомі властивості індивідуального акта, оскаржуваний Указ від 27 грудня 2019 року № 960/2019 є актом індивідуальної дії, оскільки: виданий Президентом України в межах своєї компетенції в результаті застосування норм права - підпункту 2 пункту 3 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 03 грудня 2019 року № 305-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань»; не містить загальнообов'язкових правил поведінки, а передбачає індивідуалізовані приписи щодо звільнення ОСОБА_1 і адресований одній особі; не регулює певний вид суспільних відносин; не розрахований на багаторазове застосування й вичерпує дію після його реалізації.
Пунктом 1 частини першої статті 238 КАС України визначено, що суд закриває провадження у справі якщо справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.
У справі, що розглядається, позивач просить визнати протиправним та нечинним Указ про його звільнення з посади Директора ДБР. З-поміж решти доводів останній посилається на невідповідність оскаржуваного акта відповідача Висновку Конституційного Суду України № 7-в/2019 від 16 грудня 2019 року щодо повноважень Президента України звільняти з посади Директора ДБР.
Однак, зазначене є лише одним із мотивів адміністративного позову ОСОБА_1 і не свідчить про оскарження Указу з підстав його неконституційності.
Ураховуючи те, що предметом даного публічного-правового спору є рішення суб'єкта владних повноважень про звільнення особи з публічної служби (індивідуальний акт), що відповідає ознакам справи адміністративної юрисдикції, то цей спір підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.
За таких обставин, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для закриття провадження у справі.
Керуючись статтями 238, 248, 250, 256 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд
У задоволенні клопотання Державного бюро розслідувань про закриття провадження у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Президента України Зеленського Володимира Олександровича, третя особа - Державне бюро розслідувань, про визнання протиправним та нечинним Указу- відмовити.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та оскарженню не підлягає.
...........................
...........................
...........................
...........................
...........................
В.М. Соколов
М.В. Білак
О.А. Губська
А.Г. Загороднюк
О.В. Калашнікова ,
Судді Верховного Суду