16 червня 2020 року Справа № 160/4947/20
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Коренева А.О.
розглянувши у письмовому провадженні у місті Дніпро адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, -
05 травня 2020 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, у якому позивач просить суд:
визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо не поновлення виплати пенсії за віком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) з 07.10.2009 року.
визнати протиправною діяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо відмови у поновленні виплати пенсії за віком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ).
зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області поновити виплату пенсії за віком ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) з 07.10.2009 року, із застосуванням всіх підвищень, індексацій, надбавок та доплат, передбачених пенсійним законодавством України, як не працюючому пенсіонеру, здійснити осучаснення пенсії відповідно до пенсійної реформи України.
в порядку судового контролю зобов'язати Головне управління Пенсійною фонду України в Дніпропетровській області подати у місячний строк з дня набрання судовим рішенням законної сили звіт про виконання постанови суду відповідно до статті 382 КАС України.
звернути до негайного виконання рішення суду в межах присудження суми пенсії за один місяць, відповідно до пункту 1 частини першої статті 371 КАС України.
В обґрунтування позову позивачем зазначено, що до жовтня 2000 року він проживав у місті Павлоград, Дніпропетровської області, де отримував пенсію за віком. Надалі виїхав на постійне місце проживання до Ізраїлю, в зв'язку з чим його було знято з обліку як одержувача пенсії та виплату пенсії було припинено. 27.03.2020 року позивач через представника з нотаріально посвідченою довіреністю - Мадалиць Вікторію Валеріївну звернувся до Павлоградського відділу обслуговування громадян ( сервісний центр) Управління обслуговування громадян Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області з заявою про поновлення виплати пенсії з 07.10.2009 року та перерахування із застосуванням всіх підвищень, індексацій, надбавок та доплат, передбачених пенсійним законодавством України, як не працюючому пенсіонеру, здійснити осучаснення пенсії відповідно до пенсійної реформи України. Відповідно до листа №474/02-25-18 від 09 квітня 2020 року позивачу відмовлено в поновленні виплати та перерахуванні пенсії. В листі відповідачем зазначено, що для поновлення виплати пенсії в межах України, заява про поновлення виплати пенсії подається пенсіонером особисто або його законним представником до органу, що призначає пенсію, за місцем перебування на обліку та одержувача пенсії. Нотаріально посвідчена заява (копія) не дає права на поновлення виплати раніше призначеної пенсії. Позивач вважає протиправною бездіяльність відповідача щодо не поновлення виплати пенсії з 07.10.2009 року та протиправною діяльність щодо відмови у поновленні виплати пенсії за віком та такими, що суперечать чинному законодавству.
Ухвалою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 08 травня 2020 року відкрито провадження у справі за цим позовом та ухвалено судовий розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у письмовому провадженні.
Цією ж ухвалою відповідачу було надано строк для подання письмового відзиву на позовну заяву - протягом 15 днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі та зобов'язано надати копію пенсійної справи ОСОБА_1 .
25 травня 2020 року судом отримано відзив на позовну заяву, в якому відповідач заперечує проти задоволення позовних вимог, посилаючись на недотримання позивачем вимог Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій, затвердженого постановою правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 р. № 22-1, відповідно до якої, заява про поновлення виплати пенсії подається пенсіонером особисто або його законним представником до органу, що призначає пенсію, за місцем перебування на обліку як одержувача пенсії. Крім того, вказали, що Пенсійним фондом не приймалось рішення за результатами розгляду заяви Позивача щодо поновлення виплати пенсії, а відтак між позивачем та Головним управлінням не виникали правовідносини з приводу поновлення пенсії.
З огляду на вказане, виходячи з положень п. 2 ч. 1 ст. 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглянув справу у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) за наявними у ній матеріалами.
Вивчивши та дослідивши матеріали справи, повно та всебічно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 (далі - позивач) до жовтня 2000 року отримував пенсію в територіальному управлінні соціального захисту населення за місцем реєстрації в м. Павлоград, у зв'язку з виїздом на постійне місце проживання до Ізраїлю, був знятий з обліку та виплату пенсії припинено.
Встановлено, що у 2001 році позивач виїхав на постійне місце проживання до Ізраїлю та був прийнятий на консульський облік в консульському відділі Посольства України в Державі Ізраїль, що підтверджується копією паспорта громадянина України для виїзду за кордон (а.с.10).
27 березня 2020 року представник позивача Мадалиць Вікторія Валеріївна за нотаріально посвідченою довіреністю звернулася до Павлоградського відділу обслуговування громадян (сервісний центр) управління обслуговування громадян Головного управління ПФУ в Дніпропетровській області із заявою про поновлення виплати пенсії за віком з 07.10.2009р., із застосуванням всіх підвищень, індексацій, надбавок та доплат, передбачених пенсійним законодавством України, як не працюючому пенсіонеру, здійснити запит недостатніх для поновлення виплати пенсії документів.
Листом №474/02-25-18 від 09 квітня 2020 позивачу відмовлено у поновленні виплати пенсії за віком. В обґрунтування відмови Головне управління Пенсійного фонду в Дніпропетровській області зазначено, що відповідно до пп. 1.2 та 1.5 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій № 22-1 заява про поновлення виплати пенсії подається пенсіонером особисто або його законним представником до органу, що призначає пенсію, за місцем перебування на обліку як одержувача пенсії. При цьому зазначили, що нотаріально посвідчена заява не надає права на поновлення виплати раніше призначеної пенсії.
Не погодившись із вказаною відмовою відповідача у поновленні виплати пенсії позивач звернувся до суду з позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Відповідно до ст. 33 Конституції України, кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну.
Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (ст.46 Конституції України).
Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до якої громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Крім того, Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (ч.3 ст. 25 Конституції України).
Відповідно до приписів ст. 8 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» №1058-IV від 09.07.2003 року право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають, зокрема, громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж, а в разі смерті цих осіб - члени їхніх сімей, зазначені у статті 36 цього Закону, та інші особи, передбачені цим Законом.
Вказаною нормою зазначені необхідні передумови для призначення пенсії. Вимога обов'язкового проживання на території України для призначення пенсії не встановлена.
Згідно з п.2 ч. 1 ст. 49 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;
У разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується в тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України (ст. 51 цього Закону).
Конституційний Суд України в рішенні від 07.10.2009 р. № 25-рп/2009 визнав такими, що не відповідають Конституції України(неконституційними), положення пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" щодо припинення виплати пенсії пенсіонерам на час постійного проживання (перебування) за кордоном у разі, якщо Україна не уклала з відповідною державою міжнародний договір. Зазначені положення Закону втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.
В пункті 3.3 рішення зазначено, що оспорюваними нормами Закону конституційне право на соціальний захист поставлене в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, - в Україні чи за її межами.
Окрім того, як зазначив Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у рішення у справі "Пічкур проти України", яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України. Дійсно, заявник, який був економічно активним в Україні з 1956 до 1996 року, мав право на отримання пенсії після закінчення трудової діяльності та, як це передбачалося національним законодавством на час події, він знову отримував би свою пенсію після повернення в Україну. Тому ЄСПЛ дійшов до висновку, що заявник перебував у відносно схожій ситуації із пенсіонерами, які проживали в України, щодо самого права на отримання пенсії (пункт 51 рішення).
У пункті 54 вказаного рішення ЄСПЛ зазначив, що наведених вище міркувань достатньо для висновку про те, що різниця в поводженні, на яку заявник скаржився, порушувала статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), згідно з якою користування правами та свободами, визнаними в Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою: статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або за іншою ознакою, у поєднанні із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, якою передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном та закріплено, що ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі й у рішенні у справі «Пічкур проти України», як джерело права відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".
Аналогічна правова позиція викладена в зразковій справі Верховного суду України №805/402/18-а.
Таким чином, пенсії, призначені до виїзду на постійне місце проживання за кордон, виплачуються в порядку, встановленому Законом України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування". Цим Законом не передбачена така підстава для припинення пенсії, як перебування пенсіонера за кордоном, оскільки п.2 ч.1 ст.49, який містив такі підстави для припинення пенсії Рішенням Конституційного Суду України від 07.10.2009 визнано неконституційним.
Відтак, у відповідача немає правових підстав не поновлювати пенсію позивачу.
Частиною 2 ст.49 Закону №1058 встановлено, що поновлення виплати пенсії здійснюється рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати.
Відповідно до п. 1.5 Порядку №22-1 заява про переведення з одного виду пенсії на інший, про перерахунок пенсії, про виплату пенсії у зв'язку з виїздом на постійне місце проживання за кордон, поновлення виплати пенсії, про припинення перерахування пенсії на банківський рахунок та отримання пенсії за місцем фактичного проживання, про виплату частини пенсії на непрацездатних членів сім'ї особи, яка перебуває на повному державному утриманні, про виплату пенсії за довіреністю, термін дії якої більше одного року, через кожний рік дії такої довіреності, подається пенсіонером особисто або його законним представником до органу, що призначає пенсію, за місцем перебування на обліку як одержувача пенсії.
Отже, вказаним пунктом надана можливість звернення до пенсійного фонду з заявою про поновлення виплати пенсії законним представником пенсіонера.
Судом встановлено, що заява позивача про поновлення пенсії повністю відповідає формі, яка встановлена додатком 2 Порядку №22-1.
Відтак, судом не встановлено порушень чинного законодавства під час звернення позивача через законного представника до органу пенсійного фонду з заявою про поновлення пенсії.
Проживаючи в Ізраїлі, як громадянин України, позивач має такі ж самі конституційні права, як й інші громадяни цієї держави, оскільки Конституція України та пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема, права на отримання пенсії за ознакою місця проживання.
При цьому, відсутність законодавчо визначеного порядку подання громадянами України заяв про поновлення виплати пенсії у випадку постійного проживання за межами України, не може бути підставою для позбавлення таких осіб права на соціальний захист, що встановлене Конституцією України.
Вказана позиція суду узгоджується з викладеною в постанові Верховного Суду від 11 липня 2019 року у справі № 812/564/18.
Відповідно до ст.49 Закону № 1058-IV, перерахунок та поновлення виплати пенсії здійснюється на підставі особисто поданої пенсіонером заяви, також, заяву про перерахунок та поновлення виплати пенсії може бути подано пенсіонером через свого повноважного представника.
Відповідно до пункту 1.5 Порядку №22-1 заява про переведення з одного виду пенсії на інший, про перерахунок пенсії, про виплату пенсії у зв'язку з виїздом на постійне місце проживання за кордон, поновлення виплати пенсії, про припинення перерахування пенсії на банківський рахунок та отримання пенсії за місцем фактичного проживання, про виплату частини пенсії на непрацездатних членів сім'ї особи, яка перебуває на повному державному утриманні, про виплату пенсії за довіреністю, термін дії якої більше одного року, через кожний рік дії такої довіреності, подається пенсіонером особисто або його законним представником до органу, що призначає пенсію, за місцем перебування на обліку як одержувача пенсії, а пенсіонерами, які зареєстровані на території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя і не отримують пенсії від уповноважених органів Російської Федерації, - до органу, що призначає пенсію, визначеного Пенсійним фондом України.
Суд при цьому звертає увагу на те, що до відповідача звертався представник позивача на підставі нотаріально завіреної довіреності з проставленим апостилем, що підтверджується переліком до заяви (а.с.41).
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 12.03.2019 у справі №441/1239/17 (провадження №К/9901/16361/18) у постанові від 18.09.2018 у справі №522/535/17 (провадження №К/9901/964/18, К/9901/969/18).
Суд наголошує, що заяву на поновлення виплати пенсії позивачу було підписано представником на підставі зазначеної вище довіреності, якою таке право надане довірителем.
Окрім того, з матеріалів справи вбачається, що подана представником заява про призначення/перерахунок пенсії не є нотаріально посвідченою та подана в оригіналі.
Тобто, пунктом 1.5 Порядку №22-1 передбачено можливість подачі заяви як особисто пенсіонером, так і його уповноваженим представником.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 20.02.2018 у справі № 757/12134/14-а.
Враховуючи викладене, відмова відповідача у поновленні пенсії позивачу з підстав викладених у листі №474/02-25-18 від 09 квітня 2020 року є необґрунтованою, а дії відповідача протиправними, оскільки останній допустив неналежне виконання покладених на нього чинним законодавством обов'язків, зокрема, в порушення 4.3 Порядку №22-1 відмовив в поновленні раніше призначеної пенсії листом, замість прийняття відповідного рішення.
Так, пунктом 4.3 Порядку №22-1 визначено, що не пізніше 10 днів після надходження заяви та за наявності документів, необхідних для призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший та поновлення виплати пенсії (у тому числі документів, одержаних відповідно до абзацу другого підпункту 3 пункту 4.2 цього розділу), орган, що призначає пенсію, розглядає подані документи та приймає рішення щодо призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший, поновлення раніше призначеної пенсії без урахування періоду, за який відсутня інформація про сплату страхових внесків до Пенсійного фонду України.
З аналізу вищевказаних правових норм слідує, що у разі звернення особи до пенсійного органу із заявою про поновлення пенсії, останній зобов'язаний розглянути подану заяву із документами в порядку передбаченому Законом України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», Порядку №22-1 та прийняти відповідне рішення щодо призначення або про відмову в призначенні пенсії.
Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до ст.46 конвенції, суди при розгляді справ зобов'язані враховувати практику ЄСПЛ, у тому числі й у рішенні у справі «Пічкур проти України», як джерело права відповідно до ст.17 закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 №3477-IV.
Таким чином, з дня набрання чинності рішенням №25-рп/2009 щодо неконституційності положень п.2 ч.1 ст.49, другого речення ст.51 закону №1058-ІV виникли підстави для поновлення конституційного права особи на виплату пенсії, виплата якої була зупинена на підставі положень зазначеного закону. З цього часу управління ПФУ має відновити виплату пенсії громадянам України, які виїхали на постійне місце проживання за кордон.
Крім того, суд зазначає, що строкового обмеження стосовно виплати пенсії у визначеному законодавством розмірі за минулий час, яку особа не отримувала у зв'язку з вини відповідного суб'єкта владних повноважень, немає, а відтак доводи відповідача про пропуск строку на звернення до суду є безпідставні.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 22 листопада 2019 року у справі № 1140/3136/18, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 6 лютого 2019 року у справі № 522/2738/17, від 9 липня 2019 року у справі 676/1557/16-ц, у постановах Верховного Суду, зокрема, від 24 квітня 2018 року у справі № 646/6250/17, від 30 жовтня 2018 року у справі № 493/1867/17, від 22 січня 2019 року у справі № 201/9987/17(2-а/201/304/2017).
При цьому право на отримання пенсії є об'єктом захисту за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Так, зокрема, у рішенні у справі «Суханов та Ільченко проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (цитата у п. 25 цього рішення).
Як зазначив Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Щокін проти України», питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним.
Отже, встановлення судом відсутності законності втручання, тобто вчинення дій не у спосіб, визначений законом, є достатньою підставою для висновку про те, що право позивача на мирне володіння своїм майном було порушено.
З огляду на викладене, суд доходить висновку, що відмова у поновленні невиплати пенсії позивачу здійснена не у спосіб, передбачений Законом № 1058-ІV, та з точки зору положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод мало місце втручання у його право власності і таке втручання не було законним.
Так, згідно з ч.2 ст.9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
З метою ефективного захисту прав позивача, про захист яких він просить, суд на підставі ч.2 ст.9 КАС України вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог, самостійно обравши спосіб захисту, який відповідає об'єкту порушеного права, та у спірних правовідносинах є достатнім та необхідним (ефективним).
Стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Під ефективним засобом (способом) необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тобто, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Відповідно до пункту 70 рішення у справі «Рисовський проти України» (№ 29979/04) Європейський суд з прав людини зазначив, що принцип «належного урядування», зокрема передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовний спосіб. При цьому, на них покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливості уникати виконання своїх обов'язків.
Вказана позиція кореспондується з викладеною в постанові Верховного Суду від 15 листопада 2019 року у справі №820/1916/18.
Таким чином, належним та ефективним способом захисту порушеного права позивача буде визнання дій та відмову Головного управління Пенсійного Фонду України в Дніпропетровській області в поновленні виплати пенсії ОСОБА_1 протиправними, оскільки завдають шкоди його законним правам та інтересам, у тому числі й праву позивачу на пенсійне забезпечення.
На підставі викладеного, суд зробив висновок про необхідність поновлення порушеного права позивача на поновлення пенсії шляхом зобов'язання Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області поновити виплату пенсії за віком ОСОБА_1 , з 07.10.2009 року, а також здійснити нарахування та виплату пенсії у розмірі, передбаченому законодавством, з усіма індексаціями та надбавками.
Вказані висновки суду відповідають позиції, яка викладена у постанові Верховного Суду від 01.10.2019 у справі № 804/3646/18.
Відповідно до положень статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Згідно з частинами першої та четвертої статті 73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
Відповідно до приписів статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Частиною першою статті 77 КАС України закріплено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Аналогічна позиція стосовно обов'язку доказування була висловлена Європейським судом з прав людини у пункті 36 справи «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), від 01 липня 2003 року №37801/97, в якому він зазначив, що хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення).
З огляду на вищезазначені висновки суду відповідач як суб'єкт владних повноважень, не доказав правомірності своїх дій, що є підставою для часткового задоволення позову.
Також, ч. 1 ст. 382 КАС України передбачено, що суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
Зі змісту наведеної правової норми випливає, що зобов'язання суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення є правом суду, яке має застосовуватися у виключних випадках.
Поряд з цим суд враховує, що позивачем не наведено причин та не надано доказів, які б свідчили про те, що відповідач може умисно ухилятися від виконання рішення суду.
Приймаючи до уваги обставини даної справи, підстави зобов'язувати суб'єкта владних повноважень подавати звіт про виконання судового рішення відсутні.
Щодо клопотання позивача про допуск судового рішення до негайного виконання щодо виплати пенсії у межах суми стягнення за один місяць, суд зазначає, що відповідно до пункту 1 частини 1 статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються рішення суду про присудження виплати пенсій, інших періодичних платежів з Державного бюджету України або позабюджетних державних фондів - у межах суми стягнення за один місяць.
Таким чином, негайне виконання в межах сум платежу за один місяць застосовується у разі стягнення грошових сум з відповідача.
Оскільки належним способом захисту порушеного права позивача є зобов'язання відповідача вчинити певні дії, а не стягнення грошових сум, негайне виконання не застосовується.
Відповідно до ч. 1 ст. 143 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
Судові витрати розподіляються відповідно до ст.139 КАС України відповідно до частково задоволених вимог позивача підлягає стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача 420,40 грн.
Відповідно до частини 5 статті 250 Кодексу адміністративного судочинства України, датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.
Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 90, 242-246, 250, 255, 382 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позовну заяву ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити частково.
Визнати дії Головного управління Пенсійного Фонду України в Дніпропетровській області протиправними.
Визнати протиправною відмову Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області, викладеного у листі №474/02-25-18 від 09 квітня 2020 року про відмову ОСОБА_1 у поновленні пенсії.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області поновити виплату пенсії за віком ОСОБА_1 , (РНОКПП НОМЕР_1 ) з 07.10.2009 року, із застосуванням всіх підвищень, індексацій, надбавок та доплат, передбачених пенсійним законодавством України, як не працюючому пенсіонеру, здійснити осучаснення пенсії відповідно до пенсійної реформи України.
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (код ЄДРПОУ 21910427, вул. Набережна Перемоги, 26, м. Дніпро, 49094) сплачені позивачем судові витрати, пов'язані зі сплатою судового збору у розмірі 420,40 грн. (чотириста двадцять гривень сорок копійок).
Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи рішення суду оскаржується до Третього апеляційного адміністративного суду через Дніпропетровський окружний адміністративний суд відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 Розділу VII Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя А.О. Коренев