16 червня 2020 р. м. ХарківСправа № 440/398/20
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Гуцала М.І.,
Суддів: Катунова В.В. , Донець Л.О. ,
за участю секретаря судового засідання Соколової О.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Головного управління ДПС у Полтавській області на рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 20.02.2020, головуючий суддя І інстанції: А.Б. Головко (повний текст складено 25.02.20) по справі № 440/398/20
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління ДПС у Полтавській області
про визнання дій неправомірними та скасування вимоги,
Позивач, ОСОБА_1 , звернулася з позовом до Головного управління ДПС у Полтавській області (далі - ГУ ДПС у Полтавській області) про визнання дій неправомірними та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 18.06.2019 № Ф-3518-50.
Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 20.02.2020 позов задоволено:
- визнано протиправною та скасовано вимогу Головного управління ДФС у Полтавській області про сплату боргу (недоїмки) від 18.06.2019 № Ф-3518-50;
- стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Полтавській області на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору у розмірі 840,80 грн.
Не погодившись з рішенням суду, ГУ ДПС у Полтавській області звернулося до суду з апеляційною скаргою, посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права. Просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове судове рішення про відмову у задоволенні адміністративного позову.
В обгрунтування апеляційної скарги наголошує, що позивач у 2017-2019 роках у встановленому порядку не припинив свою підприємницьку діяльність, був зареєстрований фізичною особою-підприємцем, а тому був платником єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок, ЄСВ). Єдиний внесок підлягає сплаті незалежно від фінансового стану платника. Щодо інформації про сплату єдиного внеску за ОСОБА_1 її роботодавцем, апелянт наголошує, що розпорядником відомостей про застраховану особу в реєстрі застрахованих осіб, що відображає загальний страховий стаж, заробітну плату, розмір сплаченого єдиного внеску за відповідний місяць та інші дані, необхідні для обчислення та призначення страхових виплат є Пенсійний фонд України.
Позивачем до суду надано відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. В обгрунтування відзиву зазначає, що висновки суду першої інстанції відповідають правовій позиції Верховного Суду. Просить розглянути справу у його відсутність.
Колегія суддів визнала за можливе розглянути справу з урахуванням положень ч. 4 ст. 229 та ч. 2 ст. 313 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
Заслухавши доповідь судді-доповідача стосовно обставин, необхідних для прийняття рішення судом апеляційної інстанції, дослідивши матеріали справи, перевіривши і обговоривши доводи апеляційної скарги, правильність правової оцінки обставин справи та застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення вимог поданої відповідачем апеляційної скарги з огляду на наступне.
Матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 зареєстрована як суб'єкт підприємницької діяльності-фізична особа з 04.02.2002.
За 2017-2019 роки ФОП ОСОБА_1 подано до податкових органів податкові декларації про майновий стан і доходи, згідно яких дохід від здійснення підприємницької діяльності відсутній.
25.11.2019 до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесено запис про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності-фізичною особою (а.с.20).
Крім того, з 2006 року по теперішній час позивач працює в ТОВ "Науково-виробничої компанії "Фармаско" та відповідно роботодавцем за позивача сплачується ЄСВ (а.с.12-15).
Податковим органом не заперечується сплата ТОВ "Науково-виробничої компанії "Фармаско" єдиного внеску за ОСОБА_1 .
Разом з тим, ГУ ДФС України у Полтавській області 18.06.2019 сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-3518-50, якою повідомлено позивача про необхідність сплати єдиного внеску у загальному розмірі 21030,90 грн. (а.с.39).
Недоїмка у розмірі 21030,90 грн. виникла з огляду на відображення контролюючим органом в інтегрованій картці платника зобов'язань зі сплати єдиного внеску за 2017-2019 роки по термінам сплати:
- за І квартал 2018 року - 19.04.2018 в сумі 2457,18 грн.;
- за 2017 рік - 02.05.2018 в сумі 8448,00 грн.;
- за ІІ квартал 2018 року - 19.07.2018 в сумі 2457,18 грн.;
- за ІІІ квартал 2018 року - 19.10.2018 в сумі 2457,18 грн.;
- за ІV квартал 2018 року - 21.01.2019 в сумі 2457,18 грн.;
- за І квартал 2019 року - 19.04.2019 в сумі 2754,18 грн.
Не погодившись із вказаною вимогою Головного управління ДФС у Полтавській області від 18.06.2019 № Ф-3518-50 про сплату боргу (недоїмки), позивач оскаржив її до суду.
Задовольняючи позов суд першої інстанції виходив з того, що єдиною метою збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством саме прав фізичних осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування. Вказана мета досягається шляхом регулярної сплати мінімального страхового внеску. Роботодавцем позивача, ТОВ "Науково-виробничої компанії "Фармаско", за 2017-2019 роки позивачу нараховувалась заробітна плата, виходячи з якої, роботодавець сплачував за позивача ЄСВ.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку визначено Законом України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" від 08 липня 2010 року №2464- VІ (далі - Закон №2464-VI).
Відповідно до п.2 ч.1 ст.1 Закону № 2464-VI єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - це консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Згідно зі ст.2 Закону № 2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов'язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.
З огляду на вказане, спірні правовідносини також врегульовані нормами Податкового кодексу України в частині відносин, що виникають у сфері справляння податків і зборів, порядку їх адміністрування, платників податків та зборів, їх прав та обов'язків, компетенції контролюючих органів, повноважень і обов'язків їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальності за порушення податкового законодавства.
Відповідно до п.п.14.1.226 п.14.1 ст.14 Податкового кодексу України (далі-ПК України) самозайнята особа - це платник податку, який є фізичною особою-підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності. Незалежна професійна діяльність - це участь фізичної особи у науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, діяльність лікарів, приватних нотаріусів, приватних виконавців, адвокатів, арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів), аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів чи архітекторів, особи, зайнятої релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою - підприємцем та використовує найману працю не більш як чотирьох фізичних осіб.
Згідно із п.п.14.1.195 п.14.1 ст.14 ПК України працівник - це фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону.
Відповідно до пп.3, 10 ч.1 ст.1 Закону № 2464-VI застрахована особа - це фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок.
Страхувальники - це роботодавці та інші особи, які відповідно до цього Закону зобов'язані сплачувати єдиний внесок.
Згідно з абз.2 п.1 ч.1 ст.4 Закону № 2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.
Положеннями п.4 ч.1 ст.4 Закону № 2464-VI до платників єдиного внеску віднесено фізичних осіб-підприємців, в тому числі тих, які обрали спрощену систему оподаткування.
Відповідно до абзацу першого пункту 1 та пункту 2 частини першої статті 7 Закону № 2464-VI (в редакції, чинній з 1 січня 2017 року) єдиний внесок нараховується:
для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;
для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов'язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску;
для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Колегія суддів звертає увагу, що відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї права на здійснення підприємницької діяльності, яку особа фактично не здійснює, Законом № 2464-VI не врегульовано.
Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що платниками єдиного соціального внеску є, зокрема, фізичні особи-підприємці. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою господарської діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від господарської діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
На підставі наведеного можливо зробити висновок, що, з урахуванням особливостей форми діяльності самозайнятих осіб, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
Отже, особа, яка провадить господарську діяльність, вважається самозайнятою особою і зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний.
Аналогічні правові позиції викладені в постановах Верховного Суду від 27 листопада 2019 року по справі №160/3114/19, від 4 грудня 2019 року по справі №440/2149/19, від 05.12.2019 по справі №260/358/19, від 23 січня 2020 року по справі №480/4656/18 та від 18 березня 2020 року по справі №1.380.2019.003164 (адміністративне провадження №К/9901/1729/20).
Таким чином, єдиною метою збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством саме прав фізичних осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування, а тому вирішальне значення мають обставини наявності підстав вважати позивача застрахованою особою, за яку вже сплачено єдиний внесок роботодавцем, відповідно, від встановлення цих обставин залежить вирішення питання наявності або відсутності у позивача обов'язку сплачувати ЄСВ як фізичною особою-підприємцем.
Як вбачається із матеріалів справи, у 2017-2019 роках ОСОБА_1 була найманим працівником ТОВ "Науково-виробничої компанії "Фармаско". У цей період роботодавець сплачував за позивача єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у розмірах, визначених законодавством, що не заперечується ГУ ДФС (а.с.12-15)
При цьому податковим органом не заперечується, що у 2017-2019 роках у ОСОБА_1 дохід від здійснення підприємницької діяльності відсутній.
Крім того, податковим органом не надано доказів отримання позивачем інших доходів, з яких не було сплачено ЄСВ у визначеному законом розмірі.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, яка сформувалась з питань імперативності правила про прийняття рішення на користь платників податків, слідує, що у разі існування неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов'язків платника податків слід віддавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та приймати рішення на користь платника податків (справи «Серков проти України» (заява №39766/05), «Щокін проти України» (заяви №23759/03 та №37943/06), які відповідно до ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» підлягають застосуванню судами як джерела права.
З огляду на вказане, доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, не спростовують висновки суду першої інстанції стосовно наявності підстав для задоволення позовних вимог.
Відхиляючи доводи апеляційної скарги, судом апеляційної інстанції враховується п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, згідно якого обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, що зумовлює, згідно приписів ст.316 КАС України, залишення вимог апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду без змін.
Зважаючи на результати розгляду апеляційного перегляду оскарженого судового рішення та вимоги ст. 139 КАС України, у справі відсутні підстави для здійснення нового розподілу судових витрат.
Керуючись ст. ст. 311, 315, 316, 321, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Полтавській області залишити без задоволення.
Рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 20.02.2020 року по справі № 440/398/20 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду, із врахуванням вимог ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя (підпис)М.І. Гуцал
Судді(підпис) (підпис) В.В. Катунов Л.О. Донець
Повний текст постанови складено 16.06.2020.