Головуючий І інстанції: Зінченко А.В.
16 червня 2020 р. Справа № 520/3150/2020
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді Ральченка І.М.,
Суддів: Катунова В.В. , Бершова Г.Є. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 02.04.2020, по справі № 520/3150/2020
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління ДПС у Харківській області
про визнання протиправною та скасування вимоги,
ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом, у якому просив визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління ДФС у Харківській області про сплату боргу (недоїмки) № Ф-14267-56-У від 06.02.2020.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 02.04.2020 у задоволенні позовних вимог відмовлено.
Позивач, не погодившись із зазначеним рішення, подав апеляційну скаргу, в якій просив рішення суду першої інстанції скасувати, прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. В обґрунтування апеляційної скарги позивач зазначає, що у період 2017-2020 працює на посаді викладача Комунального закладу «Харківський вищий коледж мистецтв», отримує заробітну плату, та відповідно податковим агентом, який має обов'язок сплати єдиного соціального внеску, є саме роботодавець.
На підставі п. 2 ч. 1 ст. 311 КАС України справа розглянута в порядку письмового провадження, у зв'язку з чим фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, доводи апеляційної скарги, дослідивши докази по справі, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як встановлено судовим розглядом, з 25.07.2007 ОСОБА_1 зареєстрований як фізична особа - підприємець, про що зроблено відповідні записи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
13.11.2019 Головним управлінням ДФС у Харківській області сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) № Ф-14267-56-У, якою позивача повідомлено про необхідність сплати єдиного внеску у розмірі 26539,26 грн.
Позивач, не погодившись із зазначеною вимогою звернувся до суду із даним позовом.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що будучи найманим працівником, фізична особа - підприємець не звільняється від виконання своїх обов'язків, в тому числі передбачених ст. 6 Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування".
Колегія суддів не погоджується із таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Спірні правовідносини врегульовані нормами Податкового кодексу України в частині відносин, що виникають у сфері справляння податків і зборів, порядку їх адміністрування, платників податків та зборів, їх прав та обов'язків, компетенції контролюючих органів, повноважень і обов'язків їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальності за порушення податкового законодавства, та нормами Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» № 2464-VI в частині правових та організаційних засад забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умов та порядку його нарахування і сплати та повноважень органу, що здійснює його збір та ведення обліку.
Відповідно до п.п 14.1.226 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України самозайнята особа - платник податку, який є фізичною особою-підприємцем або провадить незалежну професійну діяльність за умови, що така особа не є працівником в межах такої підприємницької чи незалежної професійної діяльності.
Підпункт 14.1.195 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України дає визначення поняттю «працівник» - це фізична особа, яка безпосередньо власною працею виконує трудову функцію згідно з укладеним з роботодавцем трудовим договором (контрактом) відповідно до закону.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
За змістом ст. 2 зазначеного Закону його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов'язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.
Згідно з абз. 2 п. 1 ч. 1 ст. 4 зазначеного Закону платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.
Пунктом 4 ч. 1 ст. 4 Закону з-поміж інших платників єдиного внеску визначено й фізичних осіб - підприємців, в тому числі й тих, які обрали спрощену систему оподаткування.
Відповідно до абз. 1 п. 1 та п. 3 ч. 1 ст. 7 Закону єдиний внесок нараховується:
- для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;
- для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
В той же час, відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї статусу фізичної особи-підприємця Законом не врегульовано.
Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою, зокрема, підприємницької діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Враховуючи викладене, колегія суддів доходить висновку, що з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи-підприємці, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
Колегія суддів враховує правовий висновок Верховного Суду, сформований у постанові від 04.12.2019 по справі № 440/2149/19 (№ К/9901/28514/19), відповідно до якого особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.
Інше тлумачення норм Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДФС і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
У ході судового розгляду встановлено, що ОСОБА_1 у період з 01.01.2017 по 31.12.2019 перебував у трудових відносинах з Комунальним закладом «Харківський вищий коледж мистецтв», перебуваючи на посаді викладача.
Довідками про доходи № 18, 19, 20 від 04.03.2020, виданими Комунальним закладом «Харківський вищий коледж мистецтв», підтверджено, що позивачу нараховано заробітну плату з 01.01.2017 по 31.12.2019.
Доказів отримання позивачем у вказаний період доходів від підприємницької діяльності не встановлено, остання дата подання звітності ОСОБА_1 як фізичною особою-підприємцем - 1 квартал 2012.
На підставі викладеного, колегія суддів доходить висновку, що оскільки єдиною метою збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством саме прав фізичних осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування, то в розумінні Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування», позивач є застрахованою особою, і єдиний внесок за нього в період, за який винесена оскаржувана вимога, нараховував та сплачував роботодавець в розмірі не менше мінімального, що виключає обов'язок по сплаті у цей період єдиного внеску позивачем ще і як фізичною особою-підприємцем, яка не отримувала дохід від неї.
Позиція податкового органу ґрунтується на тлумаченні положень Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДФС як фізичні особи-підприємці, та які одночасно перебувають у трудових відносинах, та є невірними, оскільки такий підхід спричиняє подвійну сплату єдиного внеску (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
Враховуючи викладене, колегія суддів не погоджується із висновком суду першої інстанції про наявність у ОСОБА_1 обов'язку сплачувати ЄСВ у мінімальному розмірі, який був реєстрований як фізична особа-підприємець, за умови, що у цей період він був найманим працівником, з огляду на що оскаржувана вимога податкового органу є протиправною та підлягає скасуванню.
Відповідач, не надавши відзиву на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , заперечень щодо її змісту та вимог не навів.
Втім, матеріали справи містять заяву Головного управління ДФС у Харківській області про залишення адміністративного позову без розгляду з огляду на пропущення позивачем строку звернення до адміністративного суду, яка судом першої інстанції не вирішена.
Так, обґрунтовуючи зазначену заяву відповідач вказував, що ОСОБА_1 оскаржувану податкову вимогу направлено листом з повідомленням про вручення, яка згідно п. 58.3 ст. 58 Податкового кодексу України фактично вважається врученою відповідачу, та ним не оскаржена впродовж 10 календарних днів, що настають за днем отримання цієї вимоги у порядку ч. 4 ст. 25 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування».
Надаючи оцінку дотримання позивачем процесуальних строків при звернення до суду із даним позовом, колегія суддів виходить з наступного.
Із матеріалів справи встановлено, що оскаржувана податкова вимога Головного управління ДФС у Харківській області про сплату боргу (недоїмки) № Ф-14267-56-У від 13.11.2019 була направлена позивачу засобами поштового зв'язку, проте, конверт повернувся на адресу податкового органу із відміткою поштового відділення про повернення «за закінченням терміну зберігання» (а.с. 35).
Так, відповідно до п. 58.3 ст. 58 Податкового кодексу України податкове повідомлення-рішення вважається надісланим (врученим) фізичній особі, якщо його вручено їй особисто чи її законному представникові або надіслано на адресу за місцем проживання або останнього відомого її місцезнаходження фізичної особи з повідомленням про вручення. У такому самому порядку надсилаються податкові вимоги та рішення про результати розгляду скарг.
У разі коли пошта не може вручити платнику податків податкове повідомлення-рішення або податкові вимоги, або рішення про результати розгляду скарги через відсутність за місцезнаходженням посадових осіб, їх відмову прийняти податкове повідомлення-рішення або податкову вимогу, або рішення про результати розгляду скарги, незнаходження фактичного місця розташування (місцезнаходження) платника податків або з інших причин, податкове повідомлення-рішення або податкова вимога, або рішення про результати розгляду скарги вважаються врученими платнику податків у день, зазначений поштовою службою в повідомленні про вручення із зазначенням причин невручення.
Відповідно до ч. 1 ст. 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Згідно з ч. 2 ст. 122 КАС України для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Частиною 3 ст. 122 КАС України передбачено, що для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Отже, зазначена норма процесуального закону визначає, що за загальним правилом перебіг строку звернення до адміністративного суду починається від дня виникнення права на адміністративний позов, тобто коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Слід враховувати, що встановлюючи такі строки та визначаючи вказані правила, законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об'єктивної можливості цієї особи знати про ці факти.
При цьому, поважними причинами визнаються лише ті обставини, які були чи об'єктивно є непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов'язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.
Втім, надані відповідачем копія поштового конверта із відміткою про повернення поштового відправлення за закінченням терміну зберігання можуть засвідчити виключно факт направлення відповідачем відповідного листа позивачу.
Крім цього, на підставі наданих документів неможливо однозначно дійти висновку про те, який саме документ направлявся на адресу позивача, у зв'язку з відсутністю опису вкладення до цього поштового відправлення.
Проте, ці питання не мають визначальної ролі для вирішення питання про своєчасність звернення позивача з цим позовом до суду. Натомість, ключове значення має факт відсутності доказів вручення позивачу цього листа.
За таких обставин, колегія суддів наголошує, що відповідачем не було спростовано на підставі належних та достатніх доказів тієї обставини, що про існування спірної вимоги позивачу вперше стало відомо не раніше березня 2020.
На підставі викладеного, колегія суддів не вбачає підстав для залишення цієї позовної заяви без розгляду.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 28.05.2020 у подібній справі № 815/5514/16 (адміністративне провадження № К/9901/34484/18).
Одночасно колегія суддів звертає увагу, що оскаржувана вимога Головного управління ДФС у Харківській області про сплату боргу (недоїмки) № Ф-14267-56-У датована 13.11.2019.
У той же час, позивач, звертаючись до суду із даним позовом, просить скасувати податкову вимогу Головного управління ДФС у Харківській області про сплату боргу (недоїмки) № Ф-14267-56-У від 06.02.2020.
З цього приводу, слід враховувати, що оскаржувану вимогу, направлену відповідачем на адресу ОСОБА_1 , останній не отримував, поштове відправлення повернуто на адресу відправника із відміткою «за закінченням терміну зберігання».
При цьому, про наявність податкової вимоги позивач дізнався із постанови державного виконавця Міжрайонного відділу державної виконавчої служби по Холодногірському та Новобаварському районах у місті Харкові Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції від 19.02.2020 про відкриття виконавчого провадження № 61319993.
Втім, зі змісту зазначеної постанови встановлено, що примусовому виконанню підлягав документ, датований 06.02.2020.
Однак, дослідивши інші реквізити постанови, а саме номер документа, що підлягає виконанню, найменування стягувача, боржника, суму стягнення, слід дійти висновку, що примусовому виконанню в рамках виконавчого провадження № 61319993 підлягає саме податкова вимога Головного управління ДФС у Харківській області про сплату боргу (недоїмки) № Ф-14267-56-У від 13.11.2019
Отже, саме ця обставина призвела до помилкового зазначення позивачем дати оскаржуваної податкової вимоги, що, на думку колегії суддів, не потребує виправлення шляхом зміни позовних вимог, оскільки із матеріалів справи видається можливим встановити, що спірні правовідносини виникли з приводу оскарження податкової вимоги Головного управління ДФС у Харківській області про сплату боргу (недоїмки) № Ф-14267-56-У про стягнення зі ОСОБА_1 суми боргу у розмірі 26539,26 грн., що датована 13.11.2019.
Щодо клопотання позивача стосовно стягнення судових витрат за надання правничої допомоги колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ст. 132 КАС України до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов'язані із прибуттям до суду; 3) пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов'язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов'язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.
Згідно зі ст. 134 КАС України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Слід зазначити, що на підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).
Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що на підтвердження надання правової допомоги необхідно долучати у тому числі відповідний договір, розрахунок погодинної вартості правової допомоги, наданої у справі, який має бути передбачений договором про надання правової допомоги, та може міститися у акті приймання-передачі послуг за договором.
Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
На підтвердження понесених витрат позивачем надано ордер на надання правничої адвокатом Бикової О.Ю. від 04.03.2020 серії АХ № 101348, свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю № 1376, попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат по справі від 03.03.2020.
Разом із тим, позивачем не надано договір про надання правової допомоги, акт здачі-прийняття наданих послуг із детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом.
Таким чином, враховуючи, що позивачем не надано до доказів документального підтвердження витрат на правову допомогу, клопотання про їх відшкодування задоволенню не підлягає.
У той же час, при зверненні з позовом до суду першої інстанції позивачем сплачено судовий збір у розмірі 840,8 грн., що підтверджується квитанцією № 57330 від 04.03.2020. Крім того, при зверненні до суду апеляційної інстанції позивачем сплачено судовий збір у розмірі 1261,2 грн., що підтверджується квитанцією № 98562 від 28.04.2020.
Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Таким чином, стягненню на користь ОСОБА_1 з Головного управління ДПС у Харківській області підлягає сплачений позивачем судовий збір в сумі 2102 грн.
Згідно ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.
Відповідно ст. 317 КАС України підставами для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення є, зокрема, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; недоведеність обставин, що мають значення справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню із прийняттям нової постанови про задоволення позовних вимог.
Керуючись ст. ст. 243, 250, 311, 315, 317, 321 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 02.04.2020 по справі № 520/3150/2020 скасувати.
Прийняти постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 - задовольнити.
Скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) Головного управління ДФС у Харківській області про сплату боргу (недоїмки) № Ф-14267-56-У від 13.11.2019 стосовно ОСОБА_1 .
Стягнути з Головного управління ДПС у Харківській області (ЄДРПОУ 43143704, 61057, м. Харків, вул. Пушкінська 46) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) судовий збір у розмірі 2102 (дві тисячі сто дві) грн.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя-доповідач І.М. Ральченко
Судді В.В. Катунов Г.Є. Бершов