ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
16 червня 2020 року м. Київ № 640/23201/19
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Васильченко І.П. розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління Пенсійного фонду України у м. Києві
про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії
ОСОБА_1 (далі-позивач/ ОСОБА_1 ) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва із позовною заявою до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві(далі-відповідач/ГУ ПФУ в м. Києві), в якій просить суд:
- визнати протиправними дій Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві щодо припинення виплати пенсії ОСОБА_1 з травня 2018 року по лютий 2019 року (у загальній сумі 73 958,35 гривень);
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України у м. Києві здійснити ОСОБА_1 нарахування та виплату пенсії та сплатити заборгованість за весь період починаючи з травня 2018 року по лютий 2019 року ( у загальній сумі 73 958,35 грн.), шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок позивача, відкритий в акціонрному товаристві "Державний ощадний банк України»;
- зобовязати Головне управління Пенсійного фонду України у м. Києві подати у пятнадцятиденний строк звіт про виконання судового рішення відповідно до частини 1 статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.11.2019 року відкрито провадження у справі у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), встановлено відповідачу строк для надання відзиву на позов.
В обґрунтування своїх вимог позивач зазначає, що він є внутрішньо переміщеною особою, перебуває на обліку у органах пенсійного фонду та отримує пенсію за віком, призначену відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування". У період з травня 2018 року по лютий 2019 року відповідачем було припинено виплати пенсії позивачу. Враховуючи те, що позивач вважає дії відповідача незаконними, та звертається до суду з даним позовом.
Відповідач проти позову заперечив із посиланням на те, що вимоги позивача є необґрунтованими та такими, що не відповідають законодавству з тих підстав, що позивачу уже поновлено виплату пенсії. Крім того, у відзиві зазначено, що надалі невиплачений борг обліковується окремо та буде виплачуватись в окремому порядку, який наразі знаходиться на стадії затвердження, а тому здійснити виплату пенсії за минулий період немає можливості.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.
Позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , згідно копії паспорту серії НОМЕР_1 , виданого 16.01.2002 року Київським РВ ДМС УМВС України у Донецькій області є громадянином України, та є пенсіонером за віком.
Згідно з довідкою від 26.11.2018 року № 0000656090 ОСОБА_1 є внутрішньо переміщеною особою, яка має зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 , фактично проживає/перебуває за адресою: АДРЕСА_2 .
У період травня 2018 року по лютий 2019 року позивачу органами пенсійного фонду не було здійснено виплати пенсії.
У липні 2019 року позивач через свого предсавника звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві із заявою, в якій просив повідомити причини невиплати йому пенсії за період з 01.05.2018-28.02.2019 року.
Листами від 19.07.2019 №157740/02 та від 26.07.2019 №164873/02 Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві повідомило позивача про те, що поновлення виплати пенсій особам здійснюється у Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затверджених Постановами Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 №365. Після надходження витягу із рішення Комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, виплату пенсії позивачу поновлено з травня 2019 року, тобто з місяця в якому надійшла заява про поновлення виплати пенсії. Після прийняття окремого порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам, буде вирішено питання виплати коштів за минулий період.
Позивач вважає такі дії відповідача протиправними та таким, що не відповідають вимогам діючого законодавства, у зв'язку з чим звертається до суду з даним позовом.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов наступних висновків.
Відповідно до ст. 1 Конституції України Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.
Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Відповідно до ст. 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх, зокрема, у старості.
Відповідно до п. 6 ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно із ч. 1 ст. 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Європейська соціальна хартія (переглянута) від 03.05.1996, ратифікована Законом України від 14.09.2006 №137-V, яка набрала чинності з 01.02.2007 (далі - Хартія), визначає, що кожна особа похилого віку має право на соціальний захист (п. 23 частини І). Ратифікувавши Хартію, Україна взяла на себе міжнародне зобов'язання запроваджувати усіма відповідними засобами досягнення умов, за яких можуть ефективно здійснюватися права та принципи, що закріплені у частині І Хартії.
Отже, право особи на отримання пенсії як складова частина права на соціальний захист є її конституційним правом, яке гарантується міжнародними зобов'язаннями України.
Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг визначає Закон України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (надалі - Закон №1058-IV).
Приписами ч. 3 ст. 4 Закону №1058-IV встановлено, що виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються: види пенсійного забезпечення; умови участі в пенсійній системі чи її рівнях; пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат; джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення; умови, норми та порядок пенсійного забезпечення; організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.
Статтею 5 Закону №1058-IV передбачено, що дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, визначених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються, зокрема, порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів ПФУ та накопичувальної системи пенсійного страхування.
Отже, нормативно-правовим актом, яким визначено підстави припинення пенсійних виплат (які є складовою порядку пенсійного забезпечення), є Закон №1058-IV. Інші нормативно-правові акти у сфері правовідносин, врегульованих Законом №1058-IV, можуть застосовуватися виключно за умови, якщо вони не суперечать цьому Закону.
Відповідно до ч. 1 ст. 47 Закону №1058-IV, пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.
Згідно із ч. 1 ст. 49 Закону №1058-IV, виплата пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ або за рішенням суду припиняється: 1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості; 2) на весь час проживання пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України (положення пункту 2 частини першої статті 49 втратили чинність як такі, що є неконституційними, на підставі Рішення Конституційного Суду України від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009); 3) у разі смерті пенсіонера; 4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд; 5) в інших випадках, передбачених законом.
Наведений перелік підстав для припинення виплати пенсії за рішенням територіальних органів ПФУ є вичерпним та передбачає можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, прямо передбачених законом.
Відповідно до ч. 2 ст. 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Виплата (продовження виплати) пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), довічних державних стипендій, усіх видів соціальної допомоги та компенсацій, матеріального забезпечення, що призначені зазначеним особам, здійснюється виключно через рахунки та мережу установ і пристроїв АТ "Ощадбанк".
Тобто, умовами призначення та продовження виплати пенсій внутрішньо переміщеним особам є: знаходження внутрішньо переміщених осіб на обліку місця перебування, що підтверджується відповідною довідкою; наявність рахунку в установі АТ "Ощадбанк".
Згідно п. 6 Порядку оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 509 від 01.10.2014 (надалі по тексту також - Порядок № 509) довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи діє безстроково, крім випадків, передбачених ст. 12 Закону та абзацом шостим цього пункту. Довідка видана до 20.06.2016, яка не скасована і строк дії якої не закінчився, є дійсною та діє безстроково, крім випадків, передбачених ст. 12 Закону.
Відповідно до положень ст. 12 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" підставою для скасування дії довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи та внесення відомостей про це в Єдину інформаційну базу даних про внутрішньо переміщених осіб є обставини, за яких внутрішньо переміщена особа: 1) подала заяву про відмову від довідки; 2) скоїла злочин: дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади; посягання на територіальну цілісність і недоторканність України; терористичний акт; втягнення у вчинення терористичного акту; публічні заклики до вчинення терористичного акту; створення терористичної групи чи терористичної організації; сприяння вчиненню терористичного акту; фінансування тероризму; здійснення геноциду, злочину проти людяності або військового злочину; 3) повернулася до покинутого місця постійного проживання; 4) виїхала на постійне місце проживання за кордон; 5) подала завідомо недостовірні відомості.
Рішення про скасування дії довідки приймається керівником структурного підрозділу з питань соціального захисту населення районних, районних у місті Києві державних адміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад за місцем проживання особи та надається внутрішньо переміщеній особі протягом трьох днів з дня прийняття такого рішення. У разі неповідомлення внутрішньо переміщеною особою про її повернення до покинутого місця постійного проживання згідно з абзацом другим пункту 3 частини другої статті 9 цього Закону рішення про скасування дії довідки відповідно до пункту 3 частини першої цієї статті приймається на підставі інформації про тривалу відсутність (понад 60 днів) особи за місцем проживання, яка дає обґрунтовані підстави вважати, що внутрішньо переміщена особа повернулася до покинутого місця постійного проживання. Інформацією, яка дає обґрунтовані підстави вважати, що внутрішньо переміщена особа повернулася до покинутого місця постійного проживання, є: дані, отримані з відповідних державних реєстрів; дані, отримані в результаті обміну інформацією структурного підрозділу з питань соціального захисту населення районних, районних у місті Києві державних адміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад з органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування; дані, отримані в результаті обміну інформацією структурного підрозділу з питань соціального захисту населення районних, районних у місті Києві державних адміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад з громадськими об'єднаннями, волонтерськими, благодійними організаціями, іншими юридичними та фізичними особами, що надають допомогу внутрішньо переміщеним особам відповідно до статті 16 цього Закону.
Крім того, 08.06.2016 Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 365 "Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам", пунктом 1 якої затверджено Порядок призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання /перебування.
Пунктом 4 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам установлено, що соціальні виплати внутрішньо переміщеним особам призначаються і виплачуються територіальними органами Пенсійного фонду України за місцем їх фактичного проживання/перебування, незалежно від факту реєстрації місця проживання/перебування.
Згідно з пунктом 2 Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування: контроль за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам здійснюють структурні підрозділи з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад шляхом відвідування не рідше ніж одного разу на шість місяців фактичного місця проживання/перебування внутрішньо переміщеної особи, про що складається акт обстеження матеріально-побутових умов сім'ї за формою, встановленою Мінсоцполітики. Якщо в Єдиній інформаційній базі даних про внутрішньо переміщених осіб є інформація щодо проходження особою фізичної ідентифікації в публічному акціонерному товаристві "Державний ощадний банк України", чергова перевірка у відповідному періоді не проводиться.
Згідно з пунктом 12 Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання /перебування:
Соціальні виплати припиняються у разі: 1) наявності підстав, передбачених законодавством щодо умов призначення відповідного виду соціальної виплати; 2) встановлення факту відсутності внутрішньо переміщеної особи за фактичним місцем проживання/перебування згідно з актом обстеження матеріально-побутових умов сім'ї; 3) отримання рекомендацій Мінфіну щодо фактів, виявлених під час здійснення верифікації соціальних виплат; 4) скасування довідки внутрішньо переміщеної особи з підстав, визначенихстаттею 12 Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб"; 5) отримання інформації від Держприкордонслужби, МВС, СБУ, Мінфіну, Національної поліції, ДМС, Держфінінспекції, Держаудитслужби та інших органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.
З матеріалів справи убачається, що довідка про взяття позивача на облік внутрішньо переміщеної особи № 0000656090 від 26.11.2018, є чинною. Доказів протилежного суду не надано.
Варто зазначити, що пенсійним органом ні позивачу, ні суду не було надано рішення щодо припинення виплати пенсії ОСОБА_1 із зазначенням підстав для припинення такої виплати.
Ураховуючи вищевикладене, суд вважає, що відповідачем не надано жодного доказу на підтвердження наявності рішення та визначених законодавством України підстав для припинення виплати пенсії позивачу, а посилання суб'єкта владних повноважень на можливий виїзд позивача з місця проживання без надання належних доказів на підтвердження, не може бути підставою для обмеження виплати пенсії, що гарантована Конституцією України.
Так, конституційне поняття "Закон України", на відміну від поняття "законодавство України", не підлягає розширеному тлумаченню, - це нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України в межах її повноважень. Зміни до закону вносяться за відповідно встановленою процедурою Верховною Радою України шляхом прийняття закону про внесення змін. Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України є підзаконними, а тому не можуть обмежувати права громадян, які встановлено законами.
Конституційний Суд України у рішенні від 07.10.2009 №25-рп/2009 зазначив, що виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.
У рішенні у справі "Пічкур проти України", яке набрало статусу остаточного 07.02.2014, Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) дійшов висновку про те, що право на отримання пенсії, яке стало залежним від місця проживання заявника, свідчить про різницю в поводженні, яка порушувала ст. 14 Конвенції, у поєднанні зі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. При цьому Суд зауважив, що у цій справі право на отримання пенсії як таке стало залежним від місця поживання заявника, що призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (п.п. 51-54).
Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23.02.2006 №3477-IV, суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику ЄСПЛ як джерело права.
Отже, у вказаних рішеннях Конституційного Суду України та ЄСПЛ застосовано підхід, згідно з яким право на пенсію та її одержання не може пов'язуватися з місцем проживання людини. Такий підхід можна поширити не тільки на громадян, що виїхали на постійне місце проживання до інших держав, а й на внутрішньо переміщених осіб, які мають постійне місце проживання на непідконтрольній Уряду України території. У контексті справи, що розглядається, правовий зв'язок між державою і людиною, який передбачає взаємні права та обов'язки, підтверджується фактом набуття громадянства. Свобода пересування та вільний вибір місця проживання гарантується статтею 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України.
Необхідно звернути увагу на те, що у рішенні "Суханов та Ільченко проти України" Європейський суд з прав людини зазначив, що зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (параграф 52). Суд зазначив, що ст. 1 Першого протоколу включає в себе три окремих норми: "перша норма, викладена у першому реченні першого абзацу, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друга норма, що міститься в другому реченні першого абзацу, стосується позбавлення власності і підпорядковує його певним умовам; третя норма, закріплена в другому абзаці, передбачає право Договірних держав, зокрема, контролювати користування власністю відповідно до загальних інтересів. Проте ці норми не є абсолютно непов'язаними між собою. Друга і третя норми стосуються конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном, а тому повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закріпленого першою нормою" (параграф 30).
Щодо соціальних виплат, ст. 1 Першого протоколу не встановлює жодних обмежень свободи Договірних держав вирішувати, мати чи ні будь-яку форму системи соціального забезпечення та обирати вид або розмір виплат за такою системою. Проте якщо Договірна держава має чинне законодавство, яке передбачає виплату як право на отримання соціальної допомоги (обумовлене попередньою сплатою внесків чи ні), таке законодавство має вважатися таким, що передбачає майнове право, що підпадає під дію ст. 1 Першого протоколу щодо осіб, які відповідають її вимогам (параграф 31).
Суд повторив, що першим і найголовнішим правилом ст. 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету "в інтересах суспільства". Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено "справедливий баланс" між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (параграф 53).
Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Щокін проти України" (заяви № 23759/03, № 37943/06) від 14.10.2010.
Перша та найважливіша вимога ст. 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки "на умовах, передбачених законом", а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення "законів". Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (параграф 50).
Водночас, під час розгляду справи суду не надано рішення про припинення виплати пенсії позивачу, що не відповідає приписам Закону № 1058-IV, згідно якого припинення виплати пенсії можливе лише за умови прийняття пенсійним органом відповідного рішення з підстав, визначених ст. 49 цього Закону.
Також слід зазначити, що втручання відповідача у право позивача на мирне володіння своїм майном у вигляді пенсійної виплати, суд вважає таким, що не ґрунтується на вимогах Закону.
Отже, встановлення судом відсутності законності втручання, тобто вчинення дій не у спосіб, визначений законом, є достатньою підставою для висновку про те, що право позивача на мирне володіння своїм майном було порушено.
Крім того, суд наголошує на тому, що зміна пенсіонером місця проживання не може бути підставою для позбавлення його конституційного права на отримання соціального захисту, а саме, отримання пенсії.
Аналогічна правова позиція викладена в зразковій справі № 805/402/18-а, а також, постановах Верховного суду від 14.03.2018 року у справі № 243/6815/17, від 06.03.2018 у справі № 243/6753/17, від 26.06.2018 у справі № 185/5578/17, від 04.07.2018 року у справі № 185/9746/16-а.
Нараховані суми пенсії, на виплату яких пенсіонер мав право, але не отримав своєчасно з власної вини, виплачуються за минулий час, але не більше ніж за три роки до дня звернення за отриманням пенсії. У цьому разі частина суми неотриманої пенсії, але не більш як за 12 місяців, виплачується одночасно, а решта суми виплачується щомісяця рівними частинами, що не перевищують місячного розміру пенсії. (ст. 46 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".
Відповідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку про те, що відповідач, не виплачуючи позивачу пенсію у період травня 2018 року по лютий 2019 діяв не на підставі та не у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, у зв'язку з чим підлягають захисту порушені права позивача, шляхом визнання дій протиправними та зобов'язання нарахувати та виплатити позивачу пенсію за весь час затримки.
Згідно зі ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 2 ст. 77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідач в порядку ч. 2 ст. 77 КАС України не довів законності своїх дій щодо припинення виплати пенсій позивачу.
Щодо вимоги про встановлення судового контролю за виконанням рішення суду шляхом зобов'язання відповідача подати у десятиденний строк з моменту набрання рішенням законної сили звіту про виконання рішення суду, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини першої статті 382 Кодексу адміністративного судочинства України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
Таким чином, приписами наведеної статті суду надано право, а не обов'язок зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
За встановлених у даній справі обставин, судом не вбачається підстав для зобов'язання відповідача подати звіт про виконання судового рішення.
Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, перевіривши та проаналізувавши матеріали справи і надані сторонами докази за правилами, встановленими ст. 90 Кодексу адміністративного судочинства України, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Наявною у матеріалах справи квитанцією від 04.11.2019 підтверджено, що позивач під час звернення до суду з вказаними позовом сплачено судовий збір у загальному розмірі 768,40 грн. Відтак, суд вказує про присудження вказаних судових витрат за рахунок бюджетних асигнувань відповідача в частині задоволених позовних вимог на користь позивача у сумі 768,40 грн.
Керуючись статтями 2, 5 - 11, 14, 19, 72 - 77, 90, 241 - 246, 250, 251, 255, 371, 382 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , ІПН НОМЕР_2 ) задовольнити частково.
Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України у м. Києві (04053, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, 16, ЄДРПОУ 42098368) щодо невиплати з травня 2018 року по лютий 2019 року пенсії ОСОБА_1 .
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України у м. Києві (04053, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, 16, ЄДРПОУ 42098368) нарахувати та виплатити за період з травня 2018 року по лютий 2019 року пенсію ОСОБА_1 .
В іншій частині позовних вимог відмовити.
На підставі п. 1 ч. 1 ст. 371 КАС України допустити негайне виконання рішення суду у межах суми стягнення за один місяць у зв'язку з чим зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України у м. Києві (04053, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, 16, ЄДРПОУ 42098368) негайно провести нарахування та виплату пенсії в межах сум за один місяць ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , ІПН НОМЕР_2 ).
Присудити на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , ІПН НОМЕР_2 ) документально підтверджені судові витрати у розмірі 768 (сімсот шістдесят вісім) гривень 40 копійок за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (код ЄДРПОУ 42098368, місцезнаходження: 04053, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, 16).
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293, 295, 296 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя І.П. Васильченко