Справа № 420/3077/20
16 червня 2020 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Марина П.П.
розглянув за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльність, зобов'язання нарахувати та виплатити грошову компенсацію
До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 , в якому позивач просить:
визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати мені, ОСОБА_1 , грошової компенсації відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 2015 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 03 квітня 2019 року;
зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити мені, ОСОБА_1 , грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за 2015, 2016, 2017, 2018 та 2019 роки, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 03 квітня 2019 року.
Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що з 08 серпня 2005 року проходив військову службу за контрактом у військовій частині НОМЕР_1 . Наказом командира військової частини НОМЕР_1 по стройовій частині від 03 квітня 2019 року №83 позивача знято з усіх видів забезпечення та виключено зі списків особового складу військової частини НОМЕР_1 з 03 квітня 2019 року. Як зазначає позивач, у період 2015-2019 років додаткову пільгову відпустку учасника бойових дій позивач не використовував. Позивач переконаний, що командування військової частини НОМЕР_1 протиправно не виплатило йому грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки з 2015 по 2019 роки, передбаченої п.12 ч.1 ст.12 Закону України від 22 жовтня 1993 року №3551-ХІІ «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», адже у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої статтею 16-2 Закону №504/96-ВР та п.12 ч.1 ст.12 Закону №3551-ХІІ.
Представником військової частини НОМЕР_1 надано до суду 30.04.2020 року відзив на позов (а.с.24-26), в якому останній зазначає, що позовні вимоги задоволенню не підлягають. В обґрунтування своєї правової позиції представник зазначає, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі, додаткової відпустки як учасникам бойових дій. Оскільки під час дії особливого періоду надання додаткових відпусток із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів припинено (тобто у військовослужбовців права на отримання такої відпустки немає), то компенсація за невикористану додаткову відпустку, що є похідною від права на додаткову відпустку не виплачується. Така відпустка не замінюється грошовою компенсацією та у разі звільнення військовослужбовця, який має право на зазначену відпустку, за неї не виплачується грошова компенсація за дні невикористаної відпустки.
У відповіді на відзив (а.с.29-30) позивач заперечує стосовно позиції відповідача та, зокрема, посилається на правову позицію Великої палати Верховного суду у постанові від 21.08.2019 року по зразковій справ №620/4218/18.
Ухвалою суду від 13.12.2020 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи.
Вивчивши матеріали справи, дослідивши обставини та факти, якими обґрунтовувалися вимоги, перевіривши їх доказами, суд встановив наступні факти та обставини.
Відповідно до витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 03.04.2019 року №83, ОСОБА_1 - начальника речової служби тилу військової частини НОМЕР_1 Головного управління оперативного забезпечення Збройних Сил України, звільнено наказом начальника Головного управління оперативного забезпечення Збройних Сил України (по особовом у склад) від 22 лютого 2019 року №3-РС відповідно до пункту другого частини п'ятої ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» з військової служби у запас за пунктом «к» у зв'язку із закінченням строку контракту з правом носіння військової форми (а.с.15).
З наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 03.04.2019 року №83 вбачається, що з 03 квітня 2019 року позивач виключений зі списків особового складу частини та всіх видів забезпечення. Календарна вислуга років у Збройних Силах України становить 26 років 03 місяці, пільгова - 31 рік 7 місяців. Щорічну основну відпустку за 2019 рік не використав (а.с.15).
Як встановлено судом та не заперечується сторонами, що під час проходження військової служби позивач отримав статус та посвідчення учасника бойових дій НОМЕР_2 видане 20.11.1999 року (а.с.12).
Отже, судом встановлено, що в період з 2015 року по 2019 рік позивач не використав додаткову відпустку як учасник бойових дій та грошової компенсації не отримував за невикористані дні додаткової відпустки.
Вважаючи, що відповідач при звільненні позивача з військової служби протиправно не виплатив грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки з 2015-2019 року, позивач 17.03.2020 року звернувся до відповідача із відповідною заявою.
У відповідь на заяву позивача, військовою частиною НОМЕР_1 , 23.03.2020 року за №530 надано відповідь, в якій, крім іншого, повідомлено, що здійснити відповідні нарахування та виплатиту компенсації за невикористанні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій за 2015-2019 роки, неможливо, оскільки у вказаний терміни діяв «особливий період», під час якого надання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік, припиняється та відповідні виплати не здійснюються (а.с.13-14).
Непогоджуючись з відмовою відповідача щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 2015 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 03 квітня 2019 року, позивач звернувся з цим позовом до суду.
Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до ч.1 ст.2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25 березня 1992 року №2232-ХІІ (далі - Закон № 2232-XII) військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Згідно із п.12 ст.12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 року № 3551-ХІІ (далі - Закон № 3551-ХІІ) учасникам бойових дій надаються такі пільги, як використання чергової щорічної відпустки у зручний для них час, а також одержання додаткової відпустки із збереженням заробітної плати строком 14 календарних днів на рік.
Статтею 4 Закону України «Про відпустки» (далі - Закон №504/96-ВР) від 05 листопада 1996 року № 504/96-ВР передбачено такі види щорічних відпусток: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством.
Відповідно до ст.16-2 Закону №504/96-ВР учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», особам, реабілітованим відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув'язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка зі збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік.
Згідно з п.8 ст.10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - №2011-ХІІ) військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової військової служби, додаткові відпустки у зв'язку з навчанням, творчі відпустки та соціальні відпустки надаються відповідно до Закону України «Про відпустки». Інші додаткові відпустки надаються їм на підставах та в порядку, визначених відповідними законами України.
У разі якщо Законом України «Про відпустки» або іншими законами України передбачено надання додаткових відпусток без збереження заробітної плати, такі відпустки військовослужбовцям надаються без збереження грошового забезпечення.
Абзацом 3 п.14 ст.10-1 Закону № 2011-ХІІ передбачено, що у рік звільнення зазначених в абзацах першому та другому цього пункту військовослужбовців зі служби у разі невикористання ними щорічної основної або додаткової відпустки їм виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, у тому числі військовослужбовцям-жінкам, які мають дітей.
Відповідно до п.17 ст.10-1 Закону №2011-ХІІ в особливий період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або до моменту прийняття рішення про демобілізацію військовослужбовцям надаються відпустки, передбачені частинами першою, шостою та дванадцятою цієї статті, і відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин. Надання військовослужбовцям відпусток, передбачених частиною першою цієї статті, здійснюється за умови одночасної відсутності не більше 30 відсотків загальної чисельності військовослужбовців певної категорії відповідного підрозділу. Відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин військовослужбовцям надаються із збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів.
Згідно з п.18 ст.10-1 Закону №2011-ХІІ в особливий період під час дії воєнного стану військовослужбовцям можуть надаватися відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин зі збереженням грошового забезпечення тривалістю не більш як 10 календарних днів без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець.
Відповідно до п.19 ст.10-1 Закону №2011-ХІІ надання військовослужбовцям у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті, інших видів відпусток, крім відпусток військовослужбовцям-жінкам у зв'язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення нею шестирічного віку, а також відпусток у зв'язку з хворобою або для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської комісії, припиняється.
Визначення поняття особливого періоду наведене у Законі України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII та у Законі України «Про оборону України» від 06 грудня 1991 року № 1932-XII.
Так стаття 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» № 3543-XII визначає такі поняття як:
особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій;
мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано;
демобілізація - комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу.
Стаття 1 Закону України «Про оборону України» № 1932-XII визначає особливий період, як період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи моменту введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний стан і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.
Отже, аналіз зазначених норм свідчить про те, що в особливий період з моменту оголошення мобілізації припиняється надання військовослужбовцям інших видів відпусток, в тому числі додаткової соціальної відпуски. Однак, Законом №2011-XII не встановлено припинення виплати компенсації за невикористані частини додаткової соціальної відпустки, право на яку позивач набув за період проходження ним військової служби.
Разом з тим, у разі невикористання додаткової соціальної відпуски протягом календарного року, в якому у особи виникає право на таку відпустку, додаткова соціальна відпустка переноситься на інший період, тобто особа не втрачає самого права на надану їй чинним законодавством України соціальну гарантію, яке може бути реалізовано в один із таких двох способів: 1) безпосереднє надання особі відпустки після закінчення особливого періоду, який може тривати невизначений термін; 2) грошова компенсація відпустки особі.
Таким чином, припинення надання військовослужбовцям додаткових відпусток (відповідно до п.19 ст.10-1 Закону №2011-ХІІ у періоди, передбачені пунктами 17 і 18 цієї статті) є тимчасовим обмеженням способу реалізації права на використання додаткової відпустки безпосередньо. Між тим, обмеження щодо одного з двох способів реалізації такого права не впливає на суть цього права, яке гарантується п.12 ст.12 Закону України від 22 жовтня 1993 року №3551-XII «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», п.8 ст.10-1 Закону України від 20 грудня 1991 року 1991 року №2011-ХІІ «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», ст.16-2 Закону України від 05 листопада 1996 року № 504/96-ВР «Про відпустки».
Крім того, відповідно до п.3 розділу XXXI Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України від 07 червня 2018 року №260, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 26 червня 2018 року за №745/32197 (далі - Наказ № 260) у рік звільнення військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), звільненим з військової служби за віком, станом здоров'я, у зв'язку з безпосереднім підпорядкуванням близькій особі, у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, які не використали щорічну основну відпустку або використали частково, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини та виплачується грошове забезпечення у розмірі відповідно до кількості наданих днів відпустки або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Іншим військовослужбовцям (крім військовослужбовців строкової військової служби), які звільняються з військової служби, за їх бажанням надається відпустка із наступним виключенням зі списків особового складу військової частини тривалістю, що визначається пропорційно часу, прослуженому в році звільнення за кожен повний місяць служби, та за час такої відпустки виплачується грошове забезпечення або виплачується грошова компенсація за всі невикористані дні щорічної основної відпустки, а також дні додаткової відпустки, в тому числі за минулі роки.
Отже, у випадку звільнення військовослужбовців з військової служби їм виплачується компенсація за всі невикористані ними дні щорічної відпустки, в тому числі за невикористані дні додаткової відпустки, передбаченої ст.16-2 Закону №504/96-ВР та п.12 ч.1 ст.12 Закону №3551-ХІІ.
Крім того, суд враховує висновки Європейського суду з прав людини, висловлені у рішенні від 30 квітня 2013 року справі «Тимошенко проти України» (заява № 49872/11), щодо принципу юридичної визначеності, який означає, що застосування національного законодавства має бути передбачуваним тією мірою, щоб воно відповідало стандарту «законності», передбаченому Конвенцією - стандарту, що вимагає, щоб усе законодавство було сформульовано з достатньою точністю для того, щоб надати особі можливість - за потреби, за відповідної консультації - передбачати тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, які може потягнути за собою її дія (параграф 264).
З урахуванням нормативного аналізу та матеріалів справи, суд приходить до висновку, що відповідач неправомірно не нарахував та не виплатив ОСОБА_1 , грошову компенсацію відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 2015 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 03 квітня 2019 року, а тому дії відповідача є протиправним, а позов є таким, що підлягає задоволенню.
Судом при постановленні рішення у даній справі враховані висновки Верховного суду у зразковій справі №620/4218/18 від 16.05.2019 року, яке залишено в силі постановою Великої палати Верховного суду від 21.08.2019 року за позовом особи - учасника бойових дій, звільненого з військової служби, до військової частини НОМЕР_3 про визнання протиправною бездіяльності щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації за невикористані дні додаткової відпустки та зобов'язання вчинити певні дії.
Згідно з ч.1 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до ст.90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до ч.ч.1-3 ст.242 КАСУ, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі «Серявін та інші проти України» від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Судові витрати розподілити відповідно до ст.139 КАС України.
Керуючись ст.ст. 2, 3, 5, 6, 8, 9, 14, 21,22, 139, 241, 242-246, 250, 255, 295, КАС України, суд
Адміністративний позов ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльність, зобов'язання нарахувати та виплатити грошову компенсацію - задовольнити.
Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_4 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 , грошову компенсацію за невикористану відпустку, як учаснику бойових дій, за період з 2015 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 03 квітня 2019 року.
Зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 , грошову компенсацію за невикористану відпустку, як учаснику бойових дій, за період з 2015 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 03 квітня 2019 року.
Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст.255 КАС України.
Відповідно до ст.295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляд справи проводився в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Відповідно до п.15.5 ч.І Перехідних положень КАС України апеляційна скарга подається до або через відповідні суди, а матеріали справи витребуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Позивач: ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_5 , місце проживання: АДРЕСА_1 );
Відповідач: Військова частина НОМЕР_1 (код ЄДРПОУ НОМЕР_6 , адреса: АДРЕСА_2 ).
Суддя П.П. Марин
.