10 червня 2020 року
м.Київ
справа №826/12668/17
адміністративне провадження №К/9901/27502/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
Головуючої судді: Желтобрюх І.Л.,
суддів: Білоуса О.В., Блажівської Н.Є.,
за участю:
секретаря судового засідання Вітковської К.М.,
представника позивача Бевзи В.І.,
представника відповідача Цісар Г.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Пластікс-Україна» на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 вересня 2018 року (суддя: Амельохін В.В.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 17 вересня 2019 року (судді: Земляна Г.В., Сорочко Є.О., Лічевецький І.О.) у справі № 826/12668/17 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Пластікс-Україна» до Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення - рішення,
Товариство з обмеженою відповідальністю «Пластікс-Україна» (далі - ТОВ «Пластікс-Україна», позивач) звернулось до суду з позовом до Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби (далі - Офіс ВПП ДФС, відповідач) про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення - рішення від 28 липня 2017 року №0005541403, яким до Товариства за неподання Звіту про контрольовані операції за господарськими операціями з нерезидентом DU PONT DE NEMOURSINTERNATIONAL Sari (Швейцарська Конфедерація) у 2015 році застосовано штрафні санкції у розмірі 365 400 грн.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 вересня 2018 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 17 вересня 2019 року, у задоволенні позову було відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суди попередніх інстанцій керувалися позицією Верховного Суду, викладеною, зокрема, у постанові від 04 травня 2018 року по справі №810/2375/17, відповідно до якої наступне виключення країни з Переліку держав (територій), які відповідають критеріям, установленим для контрольованих операцій, не звільняє платника податку від обов'язку подати Звіт про такі контрольовані операції, здійснені у період, коли така країна перебувала у відповідному Переліку. Додатково суди зауважили, що обставини відповідності Швейцарської Конфедерації критеріям, установленими підпунктом 39.2.1.2 підпункту 39.2.1 пункту 39.2 статті 39 Податкового кодексу України (далі - ПК України), якими керувався Кабінет Міністрів України при визначенні переліку держав, не є предметом доказування у даній справі. Крім того, розпорядження Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року №1042 та від 14 травня 2015 року № 449-р у частині включення до відповідних переліків Швейцарської Конфедерації не були скасовані чи визнані нечинними у судовому порядку, а тому підлягали обов'язковому врахуванню контролюючими органами у період їх дії.
Не погоджуючись з рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій позивач подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати такі рішення та прийняти нове, яким позов задовольнити. Обґрунтовуючи вимоги касаційної скарги Товариство не заперечує, що мало господарські операції із резидентом Швейцарської Конфедерації у 2015 році, так само як і не заперечує факт неподання Звіту за такими операціями у порядку статті 39 ПК України. Протиправність оскаржуваного податкового повідомлення-рішення скаржник обґрунтовує незаконністю включення Швейцарської Конфедерації до Переліку держав (територій), які відповідають критеріям, установленим підпунктом 39.2.12 підпункту 39.2.1 пункту 39.2 статті 39 ПК України, а також порушенням принципу стабільності оподаткування, оскільки постійні зміни в законодавстві, які мали місце протягом звітного 2015 року, зокрема, в частині обов'язкових критеріїв віднесення операцій до контрольованих, позбавили платників податків можливості об'єктивно сприймати правила трансфертного ціноутворення. На переконання скаржника, наведене в сукупності свідчить про недотримання з боку держави принципу належного урядування та вимоги щодо якості закону при регулюванні спірних правовідносин.
До початку касаційного перегляду справи по суті скаржник також звернувся до Верхового Суду з клопотання про передачу справи на розгляд Палати з розгляду справ щодо податків, зборів, інших обов'язкових платежів Касаційного адміністративного суду (з урахування доповнень, поданих 03 квітня 2020 року), з огляду на необхідність відступу від правових позицій Верховного Суду, висловлених у справах за подібними правовідносинами №№810/868/17, 803/1779/16, 826/18737/16, 810/335/18, 819/1933/17. Обґрунтовуючи заявлене клопотання скаржник вказує на те, що попри втрату чинності розпорядженнями Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року №1042 та від 14 травня 2015 року № 449-р вони продовжують поширювати свою юридичну силу на правовідносини, які виникли у період їх дії, незважаючи на очевидну невідповідність положенням підпункту 39.2.12 підпункту 39.2.1 пункту 39.2 статті 39 ПК України. Зауважує, що скористався процесуальною можливістю оскаржити такі нормативно-правові акти та звернувся до суду із відповідним адміністративним позовом (справа №826/11039/16), однак під час судового розгляду справи норми Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) зазнали значних змін. Так, чинна з 15.12.2017 редакція КАС України унеможливила оскарження нормативно-правових актів після втрати їх чинності (частина 3 статті 264 КАС України), що і стало підставою для відмови судів у задоволенні його позовних вимог. В той же час, вважає, що його права можуть бути поновлені в межах розгляду даної справи, оскільки в силу приписів частини 3 статті 7 КАС України суд наділений повноваженнями не застосовувати нормативно-правовий акт, який суперечить Закону. Проте наявна судова практика Верховного Суду у подібних справах унеможливлює задоволення позовних вимог Товариства з мотивів та обґрунтувань наведених вище. Вважає, що такий підхід Суду порушує право платників податків на доступ до суду та ефективний засіб захисту прав, що є прямим порушенням статей 6 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Проаналізувавши доводи та обґрунтування заявленого клопотання, колегія суддів встановила, що, дійсно, питання правомірності застосування до платників податків штрафних санкцій за неподання Звіту про контрольовані операції, які мали місце протягом звітного 2015 року, після виключення Швейцарської Конфедерації з Переліку держав (територій), які відповідають критеріям, установленим для контрольованих операцій, неодноразово було предметом касаційного перегляду Верховного Суду.
Так, під час вирішення справ №№810/868/17, 803/1779/16, 826/18737/16, 810/335/18, 819/1933/17 Верховний Суд виходив з того, що ключовим питанням в контексті застосування відповідних штрафних санкцій є правомірність дій контролюючого органу та відповідність оскаржуваних рішень, критеріям визначеним частиною другою статті 2 КАС України. Обставини ж відповідності Швейцарської Конфедерації критеріям, установленими підпунктом 39.2.1.2 підпункту 39.2.1 пункту 39.2 статті 39 ПК України, якими керувався Кабінет Міністрів України при визначенні переліку держав з низькоподатковою юрисдикцією, знаходяться поза межами розгляду таких справ та можуть бути враховані лише за умови підтвердження такої невідповідності у судовому порядку.
Проте, колегія суддів не поділяє такий підхід, з огляду на наступне.
Так, за приписами частини третьої статті 7 КАС України у разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.
Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після винесення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, що віднесено до юрисдикції Конституційного Суду України (частина 4 статті 7 КАС України).
Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору України (частина 5 статті 7 КАС України).
Аналіз юридичних конструкцій наведених вище процесуальних норм у їх сукупності дає колегії суддів підстави для висновку, що суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його/їх відповідності Конституції України, законам України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту вищої ланки. У разі встановлення невідповідності суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України, безвідносно до визнання/невизнання такого правового акта протиправним та нечинним у судовому порядку, а також незалежно від чинності/нечинності такого акта на час розгляду справи. Оскільки, як було правильно зауважено скаржником, навіть за умови втрати чинності нормативно-правовим актом, він продовжує поширювати свою юридичну дію на правовідносини, які виникли у період його чинності, що може мати негативні юридичні наслідки для осіб, які підпадають під сферу його дії.
В контексті викладеного вище, колегія суддів також враховує, що у справі, яка розглядається, позивачем надано очевидні та беззаперечні докази невідповідності розпоряджень Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2013 року №1042 та від 14 травня 2015 року № 449-р в частині включення Швейцарської Конфедерації до Переліку держав (територій), які відповідають критеріям, установленим підпунктом 39.2.12 підпункту 39.2.1 пункту 39.2 статті 39 ПК України. Більше того, помилковість такого включення була визнана Державою.
З огляду на наведене колегія суддів вважає за необхідне врахувати практику Європейського Суду з прав людини, який неодноразово звертав увагу на необхідність дотримання принципів "належного урядування", зокрема, у справі "Рисовський проти України" (рішення від 20.10.2011, заява № 29979/04, п. 71) , вирішуючи яку Суд зазначив, що принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити допущену в минулому "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися у нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Ризик будь-якої помилки державного органу має покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються. У контексті скасування помилково наданого права на майно принцип "належного урядування" може не лише покладати на державні органи обов'язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власникові.
Наведене вище у своїй сукупності, на переконання колегії суддів, свідчить про обґрунтованість доводів позивача, однак, з огляду наявність протилежних правових висновків Верховного Суду у справах за подібними правовідносинами, колегія суддів позбавлена можливості ухвалити рішення без відступу від таких висновків.
Відповідно до частини першої статті 346 КАС України суд який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, передає справу на розгляд палати, до якої входить така колегія, якщо ця колегія вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з цієї самої палати або у складі такої палати.
Згідно зі статтею 347 КАС України питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи.
Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу із викладенням мотивів необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у рішенні, визначеному в частинах першій - четвертій статті 346 цього Кодексу, або із обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п'ятій або шостій статті 346 цього Кодексу.
На підставі викладеного, колегія суддів вважає за необхідне поставити на вирішення палати, до якої входить колегія, що розглядає цю справу, питання щодо можливості відступу від правових позицій Верховного Суду, висловлених у справах за подібними правовідносинами №№810/868/17, 803/1779/16, 826/18737/16, 810/335/18, 819/1933/17.
Керуючись ст.ст. 346, 347 КАС України, суд,
Адміністративну справу №826/12668/17 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Пластікс-Україна» до Офісу великих платників податків Державної фіскальної служби, правонаступником якого є Офіс великих платників податків ДПС, про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення - рішення, - передати на розгляд Судової палати з розгляду справ щодо податків, зборів, інших обов'язкових платежів Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
Ухвала набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуюча суддя: І.Л. Желтобрюх
Судді: О.В. Білоус
Н.Є. Блажівська
Повний текст ухвали виготовлено 15 червня 2020 року.