Дата документу 01.06.2020 Справа № 554/1675/19
Провадження № 2/554/194/2020
іменем України
01 червня 2020 року м.Полтава
Октябрський районний суд м.Полтави у складі:
головуючого судді Андрієнко Г.В.,
за участю секретаря судового засідання Карабаш О.В.,
позивача ОСОБА_1 ,
представника позивача - адвоката Панченко О.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Полтаві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,-
У лютому 2019 року позивачі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись до суду з позовом, у якому просять суд визнати відповідача ОСОБА_3 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, квартирою АДРЕСА_1 ; судові витрати по справі стягнути з відповідача.
На обґрунтування позовних вимог посилаються на те, що позивачам на праві приватної власності належить квартира за вищевказаною адресою. У даній квартирі зареєстровані позивачі ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_2 . Крім них, у цій квартирі до травня 2016 року проживав та був зареєстрований ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_3 . Також до 1998 року проживав та був зареєстрований до 23.02.2017 року відповідач по справі ОСОБА_3 (син від першого шлюбу ОСОБА_4 та брат по батькові ОСОБА_2 ).
Позивачі вказують на ті обставини, що заочним рішенням Октябрського районного суду м.Полтави від 20 січня 2017 року відповідача було визнано таким, що втратив право користування житловим указаним приміщенням, оскільки той не проживав у спірній квартирі понад шість місяців, не сплачував комунальних послуг, разом із тим, на підставі цього рішення ОСОБА_3 був знятий з реєстрації місця проживання. У подальшому вказане рішення скасоване судом апеляційної інстанції, у задоволенні позову відмовлено, і касаційним судом таке рішення залишено без змін.
Зазначають, що відповідач не проживає в даній квартирі з 1998 року по теперішній час, не сплачує комунальні платежі, в утриманні житла участі не бере, особистих речей в квартирі не має і взагалі жодного разу після смерті свого батька у квартиру не з'являвся. Незважаючи на даний факт, відповідач вважає себе законним користувачем квартири, подаючи при цьому позови про скасування реєстрації місця проживання позивачів та визнання недійсною приватизації квартири. Перешкод в користуванні жилим приміщенням відповідачу ніким не створювалось.
Крім того, той факт, що відповідач не проживає у квартирі понад один рік без поважних причин засвідчено шляхом складання актів від 15.06.2016 року, 07.09.2016 року, 07.11.2016 року, 05.02.2019 року. ОСОБА_3 має власне житло за адресою: АДРЕСА_2 . Вказують, що відповідач не є особою, яка тимчасово залишила місце свого проживання та не користується спірною квартирою не у зв'язку з тим, що виїхав з постійного місця проживання за умовами і характером роботи або у зв'язку з навчанням, у тому числі за кордоном. На даний час він фактично проживає на території Російської Федерації.
Враховуючи наведене, позивачі вважають, що ОСОБА_3 втратив право користування житловим приміщенням квартири у зв'язку з тривалою понад один рік відсутністю за місцем реєстрації, а тому як власники вимушені звернутися до суду за захистом свої прав, оскільки останнім створені перешкоди у здійсненні права користування і розпорядження своїм майном.
04 березня 2020 року ухвалою Октябрського районного суду м.Полтави відкрито провадження та призначено підготовче судове засідання по справі (а.с.109 т.1).
13 серпня 2019 року ухвалою суду задоволено клопотання представника відповідача та зупинено провадження у даній справі до набрання законної сили судовим рішенням у справі №554/8216/18, що розглядається в порядку цивільного судочинства (а.с.197-199 т.1).
25 вересня 2019 року постановою Полтавського апеляційного суду ухвалу Октябрського районного суду м.Полтави від 13 серпня 2019 року скасовано; справу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду (а.с.214-216 т.1).
23 січня 2020 року ухвалою суду закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті (а.с.12 т.2).
Представником позивачів до суду надано письмові пояснення, у яких додатково зазначено, що під час розгляду іншої судової справи за позовом ОСОБА_3 він сам вказав, що з 1998 року виїхав на інше постійне місце проживання до м.Санкт-Петербург Російської Федерації і по теперішній час там працює. Крім того, отримав там громадянство РФ, а також повторно зареєструвався там як приватний підприємець і був засновником та директором 5 (п'яти) юридичних осіб (а.с.147-148 т.1).
Представником відповідача надано до суду письмові пояснення щодо позову, у яких на обґрунтування поважності причин відсутності зазначено, що відповідач ОСОБА_3 має діагноз, згідно з яким потребує проходження гемодіалізу тричі на тиждень по 4 год. 30 хв. Саме через це він змушений постійно перебувати в м.Санкт-Петербурзі, адже за станом здоров'я не має можливості виїжджати за межі міста. З цих же підстав ОСОБА_3 не має можливості регулярно користуватися житлом у м.Полтаві, що однак не позбавляє його житлових прав, які він має в силу імперативних положень закону. Крім того, постановою Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі №554/9585/16-ц за ОСОБА_3 було визнано право користування спірною квартирою та поставлено під сумнів правомірність реєстрації місця проживання та права користування позивачів по справі в спірній квартирі, при цьому рішення суду не виконано. Одночасно у справі №554/8216/18 ОСОБА_3 оскаржується правомірність набуття даної квартири у власність та реєстрації місця проживання позивачів за цією адресою (а.с.47 т.2).
В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та представник позивачів - адвокат Панченко О.О. позовні вимоги підтримали з підстав, викладених у позові. Сторона позивача посилається на те, що відповідач створює перешкоди в користуванні квартирою, додаткові труднощі та матеріальні витрати, оскільки тривалий час (з 1998 року), тобто більше одного року, фактично не проживає у спірній квартирі, не бере участі в утриманні квартири та не сплачує комунальні послуги, що порушує їх права. Крім того, постійно проживає у Російській Федерації та є громадянином цієї держави. На підставі викладеного, просили задовольнити позов у повному обсязі.
Відповідач ОСОБА_3 , а також його представник у судове засідання не з'явились, надавши до суду заяву про розгляд справи без участі. Позовні вимоги не визнають, заперечують проти позову з підстав, викладених у письмових заявах по суті справи, у задоволенні позову просять відмовити (а.с.46 т.1).
Заслухавши пояснення учасників справи, а також допитавши свідків, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши обставини, яким позивачі обґрунтовують свої вимоги, а також доводи сторони відповідача, надавши належну правову оцінку зібраним доказам, суд вважає, що у задоволенні позову потрібно відмовити з огляду на таке.
Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно з положеннями ст.5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб у спосіб, визначений законом або договором.
Відповідно до ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Як слідує з матеріалів справи, співвласниками квартири АДРЕСА_3 є ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (на праві спільної часткової власності - по 1/2 частини), що підтверджується копією свідоцтва про право власності на житло від 14 червня 2017 року, виданого на підставі розпорядження управління майном комунальної власності міста №133; копіями Витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №90525203, №90525299 від 26 червня 2017 року (а.с.32, 33, 34 т.1).
Як установлено судом та вбачається з матеріалів справи, право користування спірною квартирою неодноразово було предметом судового розгляду.
Так, заочним рішенням Октябрського районного суду м.Полтави від 20 січня 2017 року задоволено позов про визнання ОСОБА_3 таким, що втратив право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 ; вирішено питання судових витрат по справі (а.с.21-22 т.1).
Рішенням Апеляційного суду Полтавської області від 21 листопада 2017 року вказане заочне рішення від 20 січня 2017 року скасовано, ухвалено нове рішення; ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовлено у задоволенні позову за недоведеністю (а.с.23-25 т.1).
Постановою Верховного Суду від 16 січня 2019 року касаційну скаргу позивачів залишено без задоволення, а рішення апеляційного суду Полтавської області від 21 листопада залишено без змін (а.с.26-28 т.1).
Згідно з паспортом серії НОМЕР_1 , виданого Київським РВ ПМУ УМВС України в Полтавській області 05 червня 2002 року, місце проживання позивача ОСОБА_1 зареєстровано за адресою: АДРЕСА_4 з 18.05.2016 року (а.с.11-12 т.1).
Місце проживання позивача ОСОБА_2 згідно з паспортом серії НОМЕР_2 , виданого Київським РВ ПМУ УМВС України в Полтавській області 23 листопада 2007 року, також з 18.05.2016 року зареєстровано за адресою: АДРЕСА_4 (а.с.13-14 т.1).
Згідно з копією довідки управління реєстрації, зняття з реєстрації місця проживання фізичних осіб виконкому Полтавської міської ради від 11.07.2018 року видно, що на виконання рішення Октябрського районного суду м.Полтави від 20.01.2017 року гр. ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , знятий з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_4 з 23 лютого 2017 року. Вказані відомості підтверджуються також копією довідки КП «ЖЕО №2» ПМР №694 (а.с.19, 20 т.1).
Отже, на час розгляду справи у спірній квартирі значаться зареєстрованими та фактично проживають позивачі ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , що підтверджується даними довідки КП «ЖЕО №2» ПМР №5176 від 23 листопада 2017 року, що не заперечувалось сторонами (а.с.16 т.1).
Водночас, як було установлено судом апеляційної інстанції та Верховним Судом у справі №554/9585/16-ц, квартира АДРЕСА_1 знаходилась на балансі КП «ЖЕО №2» Полтавської міської ради та була комунальною власністю міста, за цією адресою було зареєстровано 3 особи: з 26 червня 1984 року ОСОБА_3 , а з 18 травня 2016 року ОСОБА_1 та її син ОСОБА_2 . У 1984 році ОСОБА_4 отримав службовий ордер на право заняття квартири за вказаною адресою разом з членами сім'ї: дружиною - ОСОБА_5 та синами - ОСОБА_3 та ОСОБА_6 ІНФОРМАЦІЯ_5 померла ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_6 ОСОБА_4 одружився з громадянкою ОСОБА_1 . Від шлюбу в них ІНФОРМАЦІЯ_7 народився син ОСОБА_2 . Згідно свідоцтва про смерть у віці 69 років помер ОСОБА_4 , про що 20 травня 2016 року складено відповідний актовий запис №1243. Крім того, установлено, що позивачам на праві власності належить інша квартира по АДРЕСА_5 , і вони там зареєстровані з 1990 року, знялися з реєстрації у ній та зареєструвалися у спірній квартирі ІНФОРМАЦІЯ_8 , тобто за два дні до смерті ОСОБА_4 (особи, на яку виданий ордер на вселення у спірну квартиру). Відповідач ОСОБА_3 періодично відвідував м.Полтаву, спілкувався з батьком, був присутнім на його похованні (а.с.27 т.1).
Відповідно до ч.4 ст.82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
За поясненнями позивачів, їх представника та заявлених ними свідків ОСОБА_3 з 1998 року фактично не проживає у вищевказаній квартирі, оскільки виїхав за кордон до Російської Федерації, де і працевлаштувався та постійно проживає у м.Санкт-Петербурзі по теперішній час (а.с.41-44 т.1).
Як установлено з досліджених в судовому засіданні доказів, відповідач ОСОБА_3 є рідним сином померлого ОСОБА_4 від попереднього шлюбу. Позивач ОСОБА_1 є дружиною померлого, а ОСОБА_2 - їх спільним сином (а.с.52 т.1).
З урахуванням обставин справи у їх сукупності, суд вважає, що відповідач ОСОБА_3 зберігає право користування приміщенням квартири саме на тих умовах, на яких він поселився в житлове приміщення і користується ним нарівні з членами своєї сім'ї.
Водночас, доводи позивачів про те, що вони, як власники майна, мають право вимагати усунення перешкод у здійсненні ними права власності квартирою від відповідача шляхом визнання його таким, що втратив право користування житловим приміщенням, суд вважає необґрунтованими з огляду на таке.
Правовідносини між сторонами витікають із здійснення права власності і регулюються Цивільним кодексом України.
Так, згідно з ст.391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до положень ст.ст.391, 396 ЦК України позов про усунення порушень права, не пов'язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстав, передбачених законом або договором, і що діями відповідача, не пов'язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння. Отже, підставою для задоволення позову власника є встановлення факту порушення його прав і об'єктивно існуючих перешкод у здійсненні ним цих прав.
Разом з тим, суд враховує, що право члена сім'ї власника на користування житлом є сервітутним правом, у зв'язку з чим припинення цього права повинно відбуватися відповідно до вимог ст.ст.405, 406 ЦК України. Зокрема, сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення, або через відсутність без поважних причин члена сім'ї понад один рік у спірному житловому приміщенні, якщо іншого не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом. Сам факт припинення сімейних відносин із власником (власниками) квартири відповідно до ст.ст. 9, 156, 157 ЖК УРСР не позбавляє колишніх членів його (їх) сім'ї права користуватися займаним приміщенням.
Судом установлено, що у відповідача ОСОБА_3 на підставі ч.1 ст.405 ЦК України виникло право користування майном, а саме квартирою АДРЕСА_1 (сервітутне право).
За змістом положень ч.1, ч.2 ст.405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.
До поважних причин закон відносить строкову службу в армії, навчання, роботу за кордоном, лікування, тривалі відрядження, тощо. Власник житла і член його сім'ї можуть домовитись про інші умови припинення права користування житлом.
Вичерпного переліку таких поважних причин чинне законодавство не встановлює, у зв'язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням конкретних обставин справи.
Отже, при розгляді справ про визнання члена сім'ї власника житла таким, що втратив право користування жилим приміщенням необхідно з'ясувати причини відсутності понад встановлені законом строки.
Проте позивачами не надано достатніх та переконливих доказів на підтвердження того, що відповідач без поважних причин не проживає у вказаній квартирі понад один рік.
Заперечуючи проти доводів позову, сторона відповідача у письмових поясненнях посилається на поважність причин відсутності ОСОБА_3 у спірному житловому приміщенні, оскільки за станом свого здоров'я він вимушений перебувати у Російській Федерації в м.Санкт-Петербурзі, зокрема, потребує постійної кваліфікованої медичної допомоги.
Вирішуючи питання по суті позовних вимог суд враховує, що згідно з виписною довідкою ВАТ «Купчинський центр амбулаторного діагнозу» від 27.01.2020 року ОСОБА_3 має діагноз аутосомно-домінантна полікістозна хвороба, метаболічний ацидоз, вторинний гіперпаратиреоз, симптоматична артеріальна гіпертензія. Даний діагноз потребує постійного проходження гемодіалізу тричі разів на тиждень по 4 год. 30 хв. з 01.02.2018 року по теперішній час (а.с.48 т.2).
Саме з цими обставинами сторона відповідача пов'язує те, що ОСОБА_3 змушений перебувати в м.Санкт-Петербурзі, адже не має можливості виїжджати за межі міста і регулярно користуватися житлом в м.Полтаві, зважаючи також на значну територіальну віддаленість до м.Полтави.
Крім того, з представлених суду матеріалів видно, що відповідач ОСОБА_3 офіційно працює з 01.08.2008 року технологом на ТОВ «Ести Профі», а також займається підприємницькою діяльністю, чого не було спростовано в судовому засіданні (а.с.43, 151 т.1).
При цьому суд бере до уваги, що тимчасова відсутність особи за місцем проживання у зв'язку з працевлаштуванням в іншому місті сама по собі не свідчить про постійну її відсутність, як підставу втрати права на житло.
В судовому засіданні були також допитані свідки, які надали наступні пояснення.
Так, свідок ОСОБА_8 , яка є сусідкою позивачів, пояснила, що вона знає ОСОБА_1 з 1989 року, а відповідача ОСОБА_3 вона взагалі не бачила з 1997 року, та їй не відомо, щоб останній приїжджав до квартири, при цьому позивачі перешкод йому в цьому не чинили.
Допитана як свідок ОСОБА_9 пояснила, що є знайомою ОСОБА_1 , вони проживають на одній вулиці, товаришують з дитинства, часто спілкуються, навідуються у гості. Вона жодного разу не бачила і особисто не знайома з відповідачем ОСОБА_3 , водночас, показала, що на похоронах батька він присутнім не був. Крім того, бачила, що в спірній квартирі проживали тільки чоловік з дружиною та їх менший син ОСОБА_10 . Чи користувалися квартирою інші особи вона ніколи не бачила та не була свідком подій щодо створення будь-яких перешкод у користуванні житлом з боку позивачів.
Свідок ОСОБА_11 пояснив, що з ОСОБА_4 він товаришував близько 40 років, добре знав померлого по роботі, а також знав усіх трьох його синів, оскільки тоді дружили сім'ями. У подальшому двоє старших синів ОСОБА_4 виїхали до Росії, оскільки там проживають їхні родичі по лінії батьків, та останнім часом до нього не приїжджали, і він дуже шкодував про це, натомість, сам туди навідувався, коли були відрядження. Син ОСОБА_3 коштів та допомоги не надавав, матеріальні витрати в основному несла позивач ОСОБА_1 . Свідок також зазначив, що особисто брав участь у похованні ОСОБА_4 , при цьому вказав, що син ОСОБА_3 на похороні батька був присутнім, а після похоронів його не бачив. При цьому, звернув увагу на неприязні стосунки позивачів та відповідача та особисті якості старших братів. Акт щодо непроживання ОСОБА_3 у квартирі (а.с.39 т.1) він підписував.
Свідок ОСОБА_13 пояснила, що є подругою позивача ОСОБА_1 , з 1980 року вони працювали на одному заводі, часто спілкувались, були у гостях одна в одної. Зазначила, що пам'ятає ОСОБА_3 з його дитинства, але в квартирі вона його не бачила, оскільки той дуже давно в ній фактично не проживає, кудись виїхав, останній раз бачила на похоронах батька і після цього більше не з'являвся, з яких причин їй невідомо, оскільки на цю тему вони не спілкувались. Про факти надання матеріальної допомоги з боку відповідача їй невідомо. Перешкод у користуванні йому не чинили. Акт від 05.02.2019 року свідок підписувала (а.с.38 т.1).
Свідок ОСОБА_14 у своїх поясненнях зазначила, що відповідача ОСОБА_3 вона жодного разу не бачила, хоча бувала у квартирі позивачів досить часто, оскільки влітку 2013 року надавала допомогу у навчанні ОСОБА_2 . Відповідач у квартирі не проживав, хоча будь-яких перешкод для цього, на її думку, не було.
Між тим, допитані свідки не зазначили жодних фактів, про те, що з боку відповідача чиняться будь-які перешкоди позивачам у користуванні спірною квартирою чи навпаки.
Факт перебування відповідача на території Російської Федерації підтверджується копією його закордонного паспорту (а.с.42 т.1), а також іншими матеріалами справи у їх сукупності (а.с.43, 44, 154-176 т.1). Але будь-які відомості про те, чи повертався ОСОБА_3 після свого виїзду протягом указаного позивачами періоду з 1998 року на територію України, зокрема, до м.Полтави суду не надані, і ґрунтуються лише на припущеннях.
Разом із тим, доводи сторони відповідача щодо неможливості на теперішній час прибуття ОСОБА_3 до м.Полтави та користуватися ним спірною квартирою за станом здоров'я позивачами не спростовані, а тому суд вважає названі причини поважними, такими, що є істотними, й сумнівів у правдивості яких суд не вбачає, оскільки належних доказів протилежного позивачами не надано.
Крім того, станом на даний час відсутнє регулярне залізничне, автомобільне та повітряне сполучення між Україною та Російською Федерацією, через що, враховуючи дуже велику відстань, суспільно-політичну ситуацію, яка склалася між державами, та інші об'єктивні обставини, відповідач фактично позбавлений можливості повернення до України, або таке повернення є суттєво ускладненим.
Також із пояснень учасників та матеріалів справи вбачається, що між сторонами виникли триваючі неприязні відносини, які, не виключено, стали причиною конфлікту з приводу користування квартирою, чого жодна із сторін не заперечила.
На ці обставини у судовому засіданні звертав увагу також свідок ОСОБА_11 , який зазначив, що відсутність відповідача, на його думку, обумовлюється, серед іншого, можливою конфліктною ситуацією, яка склалася в сім'ї, а також тим, що всі його родичі проживають в Російській Федерації, де в нього є підтримка тощо.
Отже, за сукупності наведених обставин, причинами відсутності відповідача за вказаною адресою стали також неприязні стосунки з сім'єю батька, внаслідок чого відповідач був позбавлений можливості вільно та безперешкодно користуватись спірним житлом.
На підставі вищевикладеного, суд приходить до висновку, що позивачами не доведено, що відповідач постійно не проживає в спірній квартирі без поважних причин, адже з пояснень свідків вбачається, що він виїхав до іншої місцевості - і чи є це вибуттям на постійне місце проживання, а не тимчасово, останнім не відомо.
Крім того, більшість з допитаних свідків відповідача ОСОБА_3 особисто не знають, або взагалі його не бачили і не могли б упізнати при зустрічі, пояснення надають, посилаючись, переважно, на відомості, які їм відомі від розмов із позивачем ОСОБА_1 , знайомими якої вони є. При цьому усі свідки зазначили щодо відсутності будь-яких перешкод у користуванні житлом між сторонами по відношенню один до одного.
Також суд враховує, що позивачами не доведено, що вони мають потребу використовувати спірну квартиру саме для власного проживання, позаяк також мають інше житло, про що було зазначено в судовому засіданні, як і щодо наявності перешкод у вільному розпорядженні ним (за наявності інших зареєстрованих осіб).
При цьому втрата відповідачем зв'язку зі спірним житловим будинком позивачами достовірно не доведена. Відтак, підстави, передбачені ч.2 ст.405 ЦК України, для визнання його таким, що втратив право користування житловим приміщенням, відсутні.
Додатково слід зазначити, що інших фактів чи доказів, які б свідчили про перешкоди зі сторони відповідача у здійсненні позивачам права користування спірним житлом, сторонами по справі не здобуто, суду не надано, як і не зазначено інших підстав для задоволення позовних вимог, зокрема передбачених у ст.ст.405, 406 ЦК України.
Таким чином, доводи позивачів про те, що відповідач втратив право користування квартирою, є необґрунтованими, оскільки ОСОБА_3 набув право користування жилим приміщенням в установленому порядку, а тому слід виходити з того, що він на законних підставах має право користуватися жилим приміщенням і відповідно до зазначених правових норм має обґрунтовану презумпцію своїх прав. А відтак, позовні вимоги, направлені на позбавлення прав відповідача на користування житлом, могли бути задоволені лише на підставі переконливих, взаємоузгоджених і неспростовних доказів у справі.
Доводи ж позивачів про те, що відповідач не бере участі у витратах на оплату житлово-комунальних послуг (а.с.69-107 т.1) не є самостійною підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, а може бути підставою для звернення до останнього з вимогою про відшкодування понесених ними витрат на оплату таких послуг.
Згідно з ст.47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Невід'ємне право кожної людини на житло закріплено і в міжнародно-правових документах про права людини, у тому числі в Міжнародному пакті про економічні, соціальні й культурні права від 16.12.1966 (стаття 10).
Пунктом 1 статті 12 Міжнародного пакту про цивільні і політичні права від 16.12.1966 наголошено, що право на житло має реалізовуватися за умови вільного вибору людиною місця проживання.
Крім того, правова позиція Європейського суду з прав людини відповідно до п.1 ст.8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. У разі порушення цих прав передбачено право на судовий захист.
Ніхто не може примусово бути позбавлений житла, безпідставно виселений із нього або визнаний таким, що втратив право користування жилим приміщенням. Це покладає на Україну в особі її державних органів позитивні зобов'язання «вживати розумних і адекватних заходів для захисту прав» (рішення у справі Powell and Rayner v. the U.K., 21.02.1990). Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення в справі Gillow v. the U.K., 24.11.1986), так і на наймача (рішення в справі Larkos v. Cyprus, 18.02.1999).
Згідно з частинами четвертою, п'ятою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у це право (рішення ЄСПЛ від 13 травня2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50; рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitsky v. Ukraine») заява № 30856/03).
Відповідно до ч.1 ст.76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до ч.2 ст.78 ЦПК України, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до ч.3 ст.12, ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Оскільки судом достовірно встановлено, що ОСОБА_3 проживав у спірній квартирі, а втрата відповідачем зв'язку із житлом не доведена, за таких обставин, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням не підлягають задоволенню.
Враховуючи, що у задоволенні позову відмовлено, відповідно до статті 141 ЦПК України судові витрати покладаються на позивачів.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст.12, 13, 81, 259, 263-265, 268, 354 ЦПК України, суд
У задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, - відмовити.
Рішення може бути оскаржене до Полтавського апеляційного суду шляхом подання протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення апеляційної скарги.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , місце проживання: АДРЕСА_4 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ;
позивач - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце проживання: АДРЕСА_4 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_4 ;
відповідач - ОСОБА_3 , останнє відоме місце проживання: АДРЕСА_4 ; фактичне місце проживання: АДРЕСА_6 , реєстраційний номер облікової картки платника податків не встановлено;
Повний текст судового рішення складено 11 червня 2020 року.
Суддя: Г.В. Андрієнко