09 червня 2020 р. Справа № 520/11547/19
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Григорова А.М.,
Суддів: Бартош Н.С. , Подобайло З.Г. ,
за участю секретаря судового засідання Мороз М.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 28.01.2020 року, головуючий суддя І інстанції: Волошин Д.А., м. Харків, повний текст складено 04.02.20 року по справі №520/11547/19
за позовом ОСОБА_1
до Державної міграційної служби України
третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області
про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,
31.10.2018 року ОСОБА_1 звернулася до Харківського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області, в якій просила суд:
- скасувати рішення Державної міграційної служби України від 11.10.2019 р. №348-19;
- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 28.01.2020 року адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, буд. 9, м. Київ, 01001, код 37508470), третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області (вул. Римарська, буд. 24, м. Харків, 61057, код 37764460) про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії - залишено без задоволення.
ОСОБА_1 , не погодившись з вищевказаним рішенням суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій просила суд апеляційної інстанції скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 28.01.2020 року по справі №520/11547/19. Просила скасувати рішення Державної міграційної служби України від 11.10.2019 року №348-19 та зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування вимог скарги посилається на те, що рішення Харківського окружного адміністративного суду від 28.01.2020 року є необґрунтованим і підлягає скасуванню. Посилається на положення Пленуму Вищого Адміністративного Суду України "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні" від 25.06.2009 зі змінами відповідно до яких ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Зазначає, що на підтвердження обґрунтованості її побоювань стати жертвою переслідувань як члена соціальної групи до суду першої інстанції надавались копії погроз від руху “Талібан”, копія довідки з правоохоронних органів провінції Балх (Афганістан) про загрозу від зазначеного руху та чисельна інформація по країні походження, яка, також свідчить про ситуацію поширеного військового конфлікту (зокрема в її колишньому місці проживання) та систематичне порушення прав людини в Афганістані. Посилається на те, що відповідач та третя особа не проводили оцінку Таджикистану на відповідність критеріям третьої безпечної країни, які зазначені у п.22 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, посилаючись на інформацію про значні порушення прав біженців в Таджикистані, а отже Таджикистан не може розглядатися як третя безпечна країна для позивачки, Вказує, що третя особа не провадила перевірки фактів, повідомлених нею, не були вивчені усі відповідні факти, що стосуються країни походження, в тому числі інформацію про те, що вона може стати об'єктом переслідування чи об'єктом завдання серйозної шкоди від терористичного угрупування “Талібан” як порушниця принципів, норм і цінностей ісламу в інтерпретації “Талібану”, “прихильниця “західного способу життя”, ризик для неї стати жертвою тендерного, сексуального насилля, жертвою загальнопоширеного насильства та систематичного порушення прав людини. Зазначає, що оскаржуване рішення відповідача по даній справі (рішення Державної міграційної служби України від 11.10.2019 р. №348-19) було прийнято з порушенням принципів, вказаних у ч.2 ст.2 КАС України - необґрунтовано, нерозсудливо, недобросовісно, непропорційно, зокрема без дотримання необхідного балансу між будь - якими несприятливими наслідками для права, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення. Вважає, що зазначене вище свідчить про те, що суд першої інстанції не повністю з'ясував обставини справи, що мають значення для справи, дійшов висновків, які не відповідають обставинам справи, та порушив норми матеріального та процесуального права, що відповідно до п.1, 3, 4 ст.317 КАС України є підставами для скасування судового рішення.
29.04.2020 року представник Державної міграційної служби України подав відзив на апеляційну скарги громадянки Афганістану ОСОБА_2 , в якому, посилаючись на те, що рішення Харківського окружного адміністративного суду від 28.01.2020 року є обґрунтованим та прийнятим на підставі всебічного вивчення, відповідно до норм матеріального та процесуального права, просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги у повному обсязі, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
В судове засідання з'явилися представник позивача та представник відповідача і третьої особи.
Представник позивача в судовому засіданні підтримав вимоги апеляційної скарги, просив її задовольнити.
Представник відповідача та третьої особи заперечив проти задоволення апеляційної скарги, просив залишити її без задоволення.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши суддю - доповідача, перевіривши рішення суду та доводи апеляційної скарги, дослідивши письмові докази, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено судом апеляційної інстанції, що ОСОБА_1 народилась у 1993 р. в Афганістані у місті Кабул, за етнічним походженням є таджичкою. Разом із батьками (батько - ОСОБА_3 , мати ОСОБА_4 ), двома сестрами ( ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ) та двома братами ( ОСОБА_7 , Хабібуллах) проживала до весни 2016 р. у районі Паштун Кот міста Маймана, яке є центром провінції Фар'яб. Батько викладав в університеті Фар'яб та тримав невеликий продуктовий магазин.
У квітні 2017 р. позивачка прибула на територію України.
ОСОБА_1 є громадянкою Афганістану, ІНФОРМАЦІЯ_1 звернулась до Головного управління ДМС України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
04.09.2018 року позивачка отримала повідомлення від Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області № 52 від 03.09.2018 р. про те, що відповідно до ст. 6 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” їй відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі стосовно якої встановлено, що умови передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої ст.1 цього Закону відсутні, на підставі рішення Державної міграційної служби України від 17.08.2018 р. № 280-18.
Позивачка, не погоджуючись з рішенням Державної міграційної служби України від 17.08.2018 р. №280-18 звернулася з позовом до суду.
Рішенням Харківського окружного адміністративного від 14.11.2018 р. по справі №2040/7455/18 адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії - залишено без задоволення.
Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 26.03.2019 р. по справі №2040/7455/18 рішення Харківського окружного адміністративного суду від 14.11.2018 року по справі №2040/7455/18 скасовано. Прийнято нову постанову, якою адміністративний позов ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області - задоволено. Скасовано рішення Державної міграційної служби України від 17.08.2018 р. №280-18 та зобов'язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
25.10.2019 р. ОСОБА_1 отримала повідомлення від Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області №98 від 22.10.2019 р. про те, що відповідно до ст.6 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” їй відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі стосовно якої встановлено, що умови передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього закону відсутні, на підставі рішення Державної міграційної служби України від 11.10.2019 р. №348-19.
Не погодившись з вищевказаним рішенням Державної міграційної служби України, позивачка звернулася до суду з даним позовом.
Приймаючи рішення про залишення без задоволення адміністративного позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з правомірності висновку відповідача про те, що за результатами розгляду відомостей, наведених в анкеті позивача, та співбесід останньої із посадовими особами органу міграційної служби, не встановлено об'єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивачки та реальної небезпеки для останньої стати в Афганістані жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що свідчить про відсутність у заявника умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України № 3671.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Закон України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” від 08.07.2011 р. №3671-VI (далі по тексту - Закон України №3671-VI) визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні.
Згідно п.1 ст.1 Закону України №3671-VI біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до п. 13 статті 1 Закону України №3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Отже, з аналізу вищевказаних норм вбачається, що небажання особи, яка звертається за наданням статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну громадянської належності має бути обґрунтоване об'єктивними обставинами, які стали причинами побоювання повернутися до такої країни.
За змістом ч. 1 ст. 6 Закону України №3671-VI не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Відповідно до ч.6 ст.8 Закону України №3671-VI рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Колегія суддів зауважує, що відповідно до п.п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару Організації Об'єднаних Націй у справах біженців (далі по тексту - Керівництво) для того, щоб вважатися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Пунктом 195 Керівництва передбачено, що у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України №3671-VI поняття “біженець” включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме: расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
При цьому “побоювання стати жертвою переслідувань” складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи “побоювання”. “Побоювання” є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, і саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальна інформація по країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Директива Ради Європейського Союзу “Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту” від 27 квітня 2004 року № 8043/04 містить фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання, зокрема: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
Отже, обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання, їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту має довести, що її побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань є обґрунтованими, або її життю, безпеці чи свободі в країні походження загрожує небезпека і вона не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Вищевказаний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка була викладена в постановах від 22.01.2020 року по справі №815/5589/17 та від 30.10.2019 року по справі №818/99/17.
Відповідно до ч.5 ст.242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Як вбачається з матеріалів даної справи, позивачка під час проведення співбесід в Головному управлінні Державної міграційної служби України в Харківській області повідомила, що в 2016 року її сім'я отримала лист від руху " ОСОБА_8 " з погрозами, в якому її батька, зокрема звинуватили в навчанні у СРСР, недотриманні ісламської віри. Заявниця повідомила, що відповідно до вимог руху " ОСОБА_8 ", викладених у листі, батько повинен був передати їм 40 тисяч доларів США, братів віддати їм для участі у боротьбі проти державної влади та невіруючих - сил НАТО в Афганістані, дочок віддати заміж за талібів. Позивачка зазначила , що в разі невиконання зазначених вимог, їх буде вбито.
Після отримання вищезазначеного листа вони вирішили виїхати до сусідньої провінції ОСОБА_9 , у місто ОСОБА_10 - Шариф. Заявниця повідомила, що знайомий батька допомагав їй, братам та сестрам оформлювати паспорта для виїзду за кордон та візи до Таджикистану, крім того повідомила, що вони вирішили їхати до Таджикистану, так як в останньому проживав знайомий батька , який би допоміг переїхати до іншої країни. Заявниця стверджувала, що виїхала до Таджикистану на підставі паспорту старого зразку, який було їй видано строком на один рік, при цьому вона не знає хто дав їй запрошення до Таджикистану. Після приїзду до м. Душанбе, Таджикистан, вона разом із братами та сестрами, проживала у знайомого батька, близько 8 місяців. За цей час вони вирішили переїхати до України, з метою чого і розпочали процедуру оформлення нового паспорту, оскільки строк дії попереднього закінчувався. Позивачка пояснила, що для оформлення нового паспорта звернулася разом із знайомим батька до посольства Афганістану в Таджикістані. Через 1,5 - 2 місяці, зі слів заявниці, вона отримала новий національний паспорт Афганістану, при цьому заявниця пояснила, оскільки вона отримала новий паспорт, їй потрібно було отримати й нову візу на перебування в Таджикистані.
Після оформлення нових документів ОСОБА_1 повідомила, що звернулась до посольства України у Таджикистані для оформлення візи в Україну. Позивачка не скористалась першою візою, пояснивши , що спочатку вони отримали візу в Україну, а потім в них віза в Таджикистан не була готовою, вони обновлювали її завжди, потім як їй відкрили візу в Таджикистан, строк дії української візи закінчувався, а тому потрібно було заново відкрити візу (протокол співбесіди від 28.11.2017 р.).
На підставі одноразової візи відкритої 11.04.2017 у Посольстві України у Таджикистані позивачка, транзитом через Казахстан (м. Алмати), 11.04.2017 прибула повітряним шляхом до України (аеропорт Бориспіль) на навчання в університеті економіки та права “КРОК” (м. Київ), при цьому на співбесіді від 22.05.2017 р. вона повідомила, що не знає, яка віза, її зробили для того, щоб вони виїхали з Таджикистану.
Позивачка зазначила, що прибула до України в м. Київ разом з братом ОСОБА_11 ІНФОРМАЦІЯ_2 , інші члени сім'ї прибули наступного дня. Після прибуття до м. Києва вони перебували там приблизно 3-4 дня, проживали у готелі. У подальшому залізничним транспортом вони прибули до м. Харкова.
На співбесіді 28.11.2017 р. на прохання вказати політичні, релігійні, військові або громадські організації, в яких знаходиться позивач або члени її сім'ї в країні постійного проживання, позивач вказала, що ніде не були. На запитання чи піддавалась вона в Афганістані переслідуванню через приналежність до раси, національності, релігії, політичним поглядам та інше, позивач зазначила “ні” (том 1 а.с. 104-105). Аналогічні цим поясненням, позивачка також зазначила і на співбесіді від 27.06.2019 р. (том 1 а.с. 125).
Крім того, на співбесіді 25.12.2017 р. на запитання з якою метою позивач звернулась до Головного управління ДМС України в Харківській області, ОСОБА_1 зазначила, що для того щоб знаходитися тут легально, щоб дали статус біженця і вони могли перебувати на території (том 1 а.с.108).
Колегія суддів зауважує, що позивачкою до своєї заяви в обґрунтування вказаних побоювань була долучена інформація по країні походження, яка свідчить про загальну нестабільну ситуацію в Афганістані через внутрішній збройний конфлікт між незаконними збройними угрупуваннями та силами уряду країни. Також, позивачка надала фотокопію листа-погрози від руху "Талібан" і фотокопію листа з поліції, що підтверджує погрози зазначеного руху.
Разом з тим, суд апеляційної інстанції зауважує, що позивачкою не було надано аргументованих та обґрунтованих пояснень про причини, з яких вона не може повернутися в країну своєї громадянської належності, достовірних доказів та аргументованих пояснень про факти переслідування саме її на батьківщині та доводів щодо відмови країни її громадянської належності захищати її права від дискримінації, переслідувань, що свідчить про відсутність належного обґрунтування побоювань стати жертвою переслідувань за будь-якою з конвенційних ознак, та про неможливість користуватися захистом країни свого походження. Крім того, після того, як позивачка залишила країну свої громадянської приналежності, вона протягом тривалого часу (близько 8 - 9 місяців) проживала на території третьої (безпечної) країни (Таджикистан), але не зверталася до уповноважених органів цієї країни за пошуком додаткового захисту чи із заявою про надання статусу біженця.
Також, інформація по країні походження свідчить, що більша частина території Афганістану, включаючи м. Кабул і м. Мазарі-Шариф, де, зі слів позивача, вона проживала у свого дядька напередодні від'їзду з Афганістану, знаходяться поза контролем руху “Талібан” та інших терористичних організацій, що свідчить про те, що позивач не відповідає критерію включення за Конвенцією про статус біженців від 28.06.1951 р. та Протоколу щодо статусу біженців від 31.01.1967 р. та не має підстав для визнання її біженцем, відповідно до умов, передбачених пунктом 1 частини першої статті 1 Закону.
Окрім того, щодо посилання скаржника на інформацію зазначену в листі - погрози від “Талібан”, та можливого утиску з боку останніх, а також інформації зазначеної в копії листа з поліції, колегія суддів зауважує наступне.
Позивачкою, оригіналів документів не було надано. З копії перекладу листа-погрози, вбачається, що він надійшов з сусідньої провінції ОСОБА_9 , при цьому, зазначає, що вони з родиною переїхали до цієї провінції після надходження їм погрози від “Талібан”. З огляду на це, вбачається, що вони “втікали” від небезпеки, саме до тієї провінції, звідки вона й надійшла.
Також щодо листів від «Талібан», за ІКП зазначена така інформація: «...За даними Європейського офісу з питань надання притулку ПЕАБОЇ від 01.12.2012: «Після падіння режиму талібів у 2001 році старші лідери талібів пішли в підпілля, і інфраструктура була не налагоджена. Під час реорганізації з'явилися їх перші заяви - так звані Шабнамах ( «нічні листи» у вигляді брошур). У «нічних листах» також містилися погрози. Спеціальний доповідач ООН ОСОБА_12 згадував залякування за допомогою «нічних листів» у звіті про свою місію в Афганістані в 2009 році. Таліби поширювали їх, наприклад, прикріплюючи до дверей мечетей, в школах і на громадських ринках; в них містяться загальні вказівки або загрози населенню. Інші «нічні листи» були відправлені окремим особам за певними адресами. У «нічних листах» містяться погрози повстанців, які вимагають припинити працювати на уряд чи на міжнародні військові сили, не вступати в афганську місцеву поліцію (АМП), не дивитися телевізор, не ходити в школу, приєднатися до джихаду, платити ушр або закят або залишати двері відкритими на ніч для розміщення талібів. «Згідно зі статтею, опублікованою в газеті, в центрі Кабула розташований магазин, де афганці можуть купити всілякі підроблені документи, в тому числі «нічні листи». Працівник магазину заявив: «Ми можемо написати все, що вам потрібно, це залежить від обставин»; «Листи не мають матеріальних гарантій автентичності, на відміну від інших документів, таких як міжнародні паспорта. З цієї причини, як описано в статті ТheGuardian, «нічний лист» дуже легко підробити і дуже важко відрізнити справжнє від підробленого ... ».
Колегія суддів зауважує, що твердження позивачки про те, що отриманий її родиною лист з погрозами від руху “Талібан” змусив їх виїхати з країни походження викликають сумніви і не можуть вважатися достовірними чи правдоподібними.
Позивачка не навела жодних конкретних фактів особисто її переслідування або погроз щодо переслідування її в країні свого походження, а також не надала належних документів на підтвердження цих фактів.
Звертаючись до відповідача із заявою, вказала на побоювання повернутися до країни походження через ймовірність бути вбитою в умовах внутрішнього збройного конфлікту, проте відповідних доказів згідно ч.7 ст. 7 Закону України № 3671 не надала.
Тобто, колегія суддів вважає, що наведене свідчить про не пов'язаність обґрунтованих побоювань позивача бути вбитою в умовах внутрішнього збройного конфлікту, загальнопоширеного насильства та систематичного порушення прав людини із бажанням проживати в Україні.
Колегія суддів вважає, що позивачкою не було надано аргументованих та обґрунтованих пояснень про причини, з яких позивач не може повернутися в країну своєї громадянської належності, достовірних доказів та аргументованих пояснень про факти переслідування саме її на Батьківщині та доводів щодо відмови країни її громадянської належності захищати її права від дискримінації, переслідувань, що свідчить про відсутність належного обґрунтування побоювань стати жертвою переслідувань за будь-якою з конвенційних ознак, та про неможливість користуватися захистом країни свого походження.
Відповідно до абз. 7 ч. 1 ст. 6 Закону України № 3671, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні.
Колегія суддів зауважує, що позивачка та члени її сім'ї за національністю таджики, остання легально виїжджала з Афганістану до Таджикистану та перебувала певний час на його території і у позивачки була можливість звернутися за захистом до відповідних органів державної влади Таджикистану.
Окрім того, в протоколі співбесіди від 28.11.2017 р. позивачка повідомила, що будь-яких погроз особисто по відношенню до неї в Таджикистані не було (том 1 а.с. 102).
Колегія суддів звертає увагу, що строк перебування позивачки на території Таджикистану свідчить, що переїзд до України не був транзитним.
Вищевказаний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка була викладена в постанові від 10.10.2020 року по справі №520/3972/19.
Таким чином, колегія суддів вважає, що позивачкою в обґрунтування заяви про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту не було надано доказів її переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної етнічної та соціальної групи або політичних переконань.
Вищевказаний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка була викладена в постанові від 05.03.2020 року по справі №815/3618/17.
Окрім того, матеріали справи не містять доказів які б свідчили про загрозу життю та здоров'ю особисто позивачці в країні походження та безперешкодний виїзд останньої з країни походження.
З огляду на вказане вище, колегія суддів приходить до висновку про правомірність висновку відповідача про те, що за результатами розгляду відомостей, наведених в анкеті позивача, та співбесід останньої із посадовими особами органу міграційної служби, не встановлено об'єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивача та реальної небезпеки для останньої стати в Афганістані жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що свідчить про відсутність у заявника умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України № 3671.
При цьому, факти повідомлені позивачем щодо власних побоювань стати жертвою переслідування в країні громадянського походження не можуть бути визнані підставою для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні у відповідності до умов, передбачених пункту 1, пункту 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", через недоведеність позивачкою загрози його життю, фізичній цілісності чи свободі в Афганістані, а також можливості застосування до неї нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину.
У контексті встановлених обставин вірогідним є те, що звернення позивача за міжнародним захистом обумовлено намірами щодо легалізації в Україні і не пов'язано із ситуацією громадянської належності позивача, причини неможливості повернення на Батьківщину складаються лише з припущень позивача та мають загальний характер.
Окремо колегія суддів зауважує, що наявність збройного конфлікту у країні громадянської належності позивача не може бути винятковою підставою для визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки у відповідності до Директиви Ради ЄС 2004/83/ЕС від 29.04.2004 року ст.15 (с) особи, котрі піддаються “серйозній особистій загрозі їх цивільному життю чи особі, з причин не диференційного насилля в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту” не підпадають під додатковий захист у відповідності до Закону України № 3671.
Вищевказаний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка була викладена в постановах від 05.12.2019 року по справі №520/2352/19 та від 05.04.2018 року по справі № 815/170/17.
Таким чином, суд апеляційної інстанції приходить до висновку щодо обґрунтованості оскаржуваного рішення суду першої інстанції, а тому погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії.
Щодо доводів апеляційної скарги на те, що ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником з посиланням положення Пленуму Вищого Адміністративного Суду України "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні" від 25.06.2009 зі змінами, а також посилання на те, що вимога надати докази не повинна сприйматися занадто буквально через складність зробити це в тій ситуації в якій знаходиться особа, яка клопоче про надання статусу біженця, колегія суддів зауважує по - перше, що наявність збройного конфлікту у країні громадянської належності позивачки не може бути винятковою підставою для визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту, а по - друге позивачкою не було надано обґрунтованих пояснень про причини, з яких позивач не може повернутися в країну своєї громадянської належності, достовірних доказів та аргументованих пояснень про факти переслідування саме її на Батьківщині та доводів щодо відмови країни її громадянської належності захищати її права від дискримінації, переслідувань.
Стосовно доводів апеляційної скарги на те, що третя особа не провадила перевірки фактів, повідомлених нею, не були вивчені усі відповідні факти, що стосуються країни походження, в тому числі інформацію про те, що вона може стати об'єктом переслідування чи об'єктом завдання серйозної шкоди від терористичного угрупування "Талібан" як порушниця принципів, норм і цінностей ісламу в інтерпретації "Талібану", "прихильниця "західного способу життя", ризик для неї стати жертвою тендерного, сексуального насилля, жертвою загальнопоширеного насильства та систематичного порушення прав людини; посилання на чисельну інформація по країні походження, яка також свідчить про ситуацію поширеного військового конфлікту (зокрема в її колишньому місці проживання) та систематичне порушення прав людини в Афганістані, а Державна міграційна служба лише погодилася з висновком третьої особи, який був складений без комплексного та системного аналізу документів, наявних в особовій справі заявника та перевірки фактів, повідомлених позивачем без вивчення наявних відомостей про всі відповідні факти, що стосуються країни походження на момент прийняття рішення, колегія суддів вважає необґрунтованими та з урахуванням зазначеного вище зауважує, що матеріали справи не містять достовірних доказів та аргументованих пояснень про факти переслідування особисто позивачки на території Афганістану та доводів щодо відмови країни її громадянської належності захищати її права від дискримінації, переслідувань, що свідчить про відсутність належного обґрунтування побоювань стати жертвою переслідувань. Позивачка не навела конкретних фактів її особистого переслідування або погрози переслідування в країні свого постійного проживання, а також не надала належних документальних доказів на підтвердження цих фактів.
Крім того, щодо доводів скаржника на те, що відповідач та третя особа не проводили оцінку Таджикистану на відповідність критеріям третьої безпечної країни, які зазначені у п.22 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, з посиланням на інформацію про значні порушення прав біженців в Таджикистані, а отже Таджикистан не може розглядатися як третя безпечна країна для позивачки, колегія суддів відхиляє їх та зауважує по - перше, що з матеріалів справи вбачається, що позивачка легально в'їхала на територію третьої країни (Таджикистану) та перебувала певний час на її території, а по - друге скаржниця в своїх поясненнях зауважила про відсутність погроз по відношенню до неї під час перебування в Таджикистані. Наведені скаржником доводи та інформація про значні порушення прав біженців в Таджикистан не може свідчити в даному випадку, що Таджикистан не може розглядатися як третя безпечна країна для позивачки.
Також, щодо доводів апеляційної скарги, а також посилання представника скаржника в суді апеляційної інстанції на те, що відповідачем та третьою особою при винесенні оскаржуваного рішення було проігноровано висновок суду та обставини, які були встановлені судом та визнані загальновідомими в постанові Другого апеляційного адміністративного суду від 26.03.2019 р. по справі №2040/7455/18, колегія суддів зауважує, що зі змісту вказаної постанови вбачається, що суд апеляційної інстанції відповідно до ч.4 ст.245 КАС України не зобов'язував суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач з урахуванням правової оцінки, наданої судом в вказаному судовому рішенні, однак колегія суддів зауважує, що зазначене рішення суду першої інстанції та його зміст було враховано третьою особою (Головним управлінням Державної міграційної служби України в Харківській області) у наявному в матеріалах даної справи висновку щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянки Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_2 (том 1 а.с. 127-133).
Колегія суддів погоджується з висновками, які були викладені висновку щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянки Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_2 .
Окрім того, як вбачається в наведеному вище рішенні Державної міграційної служби України про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 11.10.2019 р. №348-19, яке є предметом оскарження позивачем по даній справі, відповідачем було враховано при прийнятті цього рішення, зокрема і постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 26.03.2019 р. по справі №2040/7455/18.
Доводи скаржника, щодо не дослідження інформації про ситуацію в країні походження позивача, яка є загальновідомою та не потребує доказування, та наявних реальних побоювань позивача стати жертвою переслідування у разі його повернення до країни громадської належності не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції.
Щодо посилання скаржника на те, що оскаржуване рішення відповідача по даній справі (рішення Державної міграційної служби України від 11.10.2019 р. №348-19) було прийнято з порушенням принципів, вказаних у ч.2 ст.2 КАС України - необґрунтовано, нерозсудливо, недобросовісно, непропорційно, зокрема без дотримання необхідного балансу між будь - якими несприятливими наслідками для права, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, колегія суддів їх відхиляє, як такі, що не знайшли свого підтвердження в ході апеляційного перегляду даної справи.
З огляду на вищевказане, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про залишення без задоволення адміністративного позову ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України третя особа Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії, а тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову.
Доводи апелянта не спростовують правильності прийнятого судом першої інстанції рішення про відмову у задоволенні позову.
Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до ч.1 ст.6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Частиною 1 ст.9 КАС визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Частиною 2 ст.77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Будь-яке рішення чи дії суб'єкта владних повноважень мають бути законними та обґрунтованими, прийнятими чи вчиненими в межах наданих повноважень, мати під собою конкретні об'єктивні факти, на підставі яких його ухвалено або вчинено, а суд, відповідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, перевіряє чи прийнято такі рішення на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано, обґрунтовано, тобто з урахуванням всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дій), безсторонньо (неупереджено), добросовісно, розсудливо, з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації, пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення, своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до ст.316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Під час апеляційного провадження, колегія суддів не встановила таких порушень судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи по суті.
Таким чином, судова колегія вважає, що рішення суду першої інстанції є обґрунтованим, прийняте на підставі з'ясованих та встановлених обставинах справи, які підтверджуються доказами, та ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.
Керуючись ст. ст. 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу залишити без задоволення.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 28.01.2020 року по справі №520/11547/19 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду з урахуванням.
Головуючий суддя (підпис)А.М. Григоров
Судді(підпис) (підпис) Н.С. Бартош З.Г. Подобайло
Повний текст постанови складено 15.06.2020 року