Справа № 640/7563/19 Прізвище судді (суддів) першої інстанції: Васильченко І.П., Суддя-доповідач Кобаль М.І.
09 червня 2020 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого Кобаля М.І.,
суддів Лічевецького І.О., Файдюка В.В.
при секретарі Горяіновій Н.В.
за участю
позивача: ОСОБА_1
представника позивача: Усатенка Ю. Ю.
представника відповідача: Адамишина А.В.
перекладача: Ющенко І.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 березня 2020 року в справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії, -
ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у місті Києві та Київській області (далі по тексту - відповідачі, ДМС України, Центральне міжрегіональне управління ДМС) в якому просив:
- визнати протиправним та скасування рішення від 28.03.2019 року № 103-19 про відмову у визнанні біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати ДМС України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем, або особою яка потребує додаткового захисту в України відповідно до вимог чинного законодавства.
Під час розгляду справи в суді першої інстанції, судом відмовлено у задоволені заяви позивача про зміну позовних вимог (заява від 02.09.2019 року), у зв'язку з тим, що позивач не скористався своїм процесуальним правом щодо збільшення позовних вимог вчасно та пропустив тридцятиденний строк на здійснення вказаних процесуальних дій, який сплинув 13.06.2019 року.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 березня 2020 року в задоволенні позову відмовлено повністю.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Свої вимоги апелянт обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було порушено норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Заслухавши суддю-доповідача, позивача та представників сторін, які з'явилися в призначене судове засідання, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін, виходячи з наступного.
Згідно із ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Частиною 1 ст. 242 КАС України передбачено, що рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Як вірно встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 , громадянин Ірану, народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , у м. Бехбезан, Іран, віросповідання - мусульманин-шиїт, рідна мова: перська.
Позивач, залишивши країну походження, ІНФОРМАЦІЯ_2 року, легально прибув до Грузії, а 06.12.2017 року прибув до України - аеропорт «Бориспіль», де був затриманий співробітниками Окремого контрольно-пропускного пункту «Київ», в порядку ст.ст. 208, 582 КПК України, з метою подальшого застосування процедури екстрадикційного арешту.
20.07.2018 року ОСОБА_1 звернувся до Управління Державної міграційної служби України в Київській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Постановою Кабінету Міністрів України від 12 вересня 2018 року № 732 реорганізовано Управління Державної міграційної служби у Київській області та Головне управління Державної міграційної служби у м. Києві і утворено Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області як юридичну особу публічного права.
28.12.2018 року Управлінням Державної міграційної служби України в Київській області, за результатами розгляду справи ОСОБА_1 , прийнято висновок про відмову у визнанні особу біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (Т.1 а.с.199-208).
Відповідно до зазначеного висновку, згідно зі статтею 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту», міграційним органом рекомендовано прийняти рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У вказаному висновку зазначено про відсутність підстав вважати, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, факт існування загрози життю позивача в країні походження взагалі є сумнівним, окрім того, не доведено особистого переслідування в країні громадянської належності.
Також, у вказаному висновку міститься інформація, що звернення за міжнародним захистом було обумовлено обставиною порушення проти позивача кримінальної справи.
На підставі вказаного висновку Управління Державної міграційної служби України в Київській області, Рішення ДМС України № 103-19 від 28.03.2019 року відмовлено ОСОБА_1 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (далі по тексту - оскаржуване рішення)( Т.1 а.с.215).
Так, підставою для такої відмови стала відсутність умов передбачених пунктами 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Відповідно до повідомлення від 08.04.2019 року позивачу відмовлено у визначенні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відсутні.
Позивач, вважаючи протиправним оскаржуване рішення, звернувся до суду з даним позовом для захисту своїх прав та законних інтересів.
Приймаючи рішення про відмову в задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачами доведено правомірність прийняття оскаржуваного рішення, з урахуванням вимог, встановлених ч.2 статті 19 Конституції України та ч.2 статті 2 КАС України.
Колегія суддів апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції, оскільки він знайшов своє підтвердження під час апеляційного розгляду справи.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.
Спірні правовідносини регулюються Конституцією України, Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин), Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.
Пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначено, що біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пункту 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно зі статтею 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Частиною першою статті 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» встановлено, що оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Відповідно до частини сьомої статті 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з частинами першою, другою, шостою, восьмою, одинадцятою та дванадцятою статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником. Співбесіда із заявником проводиться за правилами, встановленими частинами другою і третьою статті 8 цього Закону.
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, спільно з органами Служби безпеки України проводить перевірку обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абзаців другого - четвертого частини першої статті 6 цього Закону.
У разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.
Після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.
Відповідно до частини 5 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, якими є:
- знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;
- наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
- побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності: б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів;
- неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Отже, особа може бути визнана біженцем тільки у випадку, якщо відповідає вищевказаним критеріям.
Економічні, особисті, побутові або інші обставини, через які особа залишила та не може або не бажає повернутися до країни походження, не дають підстав для отримання статусу біженця в Україні.
Управлінням Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців видано Керівництво по процедурам та критеріям визначення статусу біженців (відповідно до Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року) (Женева, 1992), згідно з яким процес визначення статусу біженця проходить в два етапи: 1) визначення фактів, які відносяться до справи та 2) встановлення чи відповідають такі факти положенням Конвенції про статус біженця 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року.
Відповідно до Директиви Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається» від 29 квітня 2009 року, яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутності поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
У відповідності до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. Тобто, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця повинна надати конкретні документи, які б давали підстави вважати реальною наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.
Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року №8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Як вірно встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, ОСОБА_1 , громадянин Ірану, народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , у м. Бехбезан, Іран, віросповідання - мусульманин - шиїт, рідна мова: перська.
20.07.2018 року ОСОБА_1 звернувся до Управління Державної міграційної служби України в Київській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Так, у вказаній заяві, позивач зазначив, що причиною, через яку останній не може повернутись в країну походження є можливі його переслідування з боку влади з політичних мотивів.
Також, з пояснень заявника вбачається, що він є громадський діячем, журналістом та співаком, був прибічником «Зеленої революції» в Ірані, відмовився брати участь у відмиванні коштів для уряду Ірані; кримінальна справа в якій обвинувачують заявника є сфальсифікованою; обвинувачення в тому, що заявник представляється сином Верховного лідера автоматично тягне за собою смертну кару.
Необґрунтованою підставою є повідомлена заявником обставина стосовно можливих переслідувань у зв'язку з випущеною у 2009 році піснею на підтримку учасників Зеленої революції у Ірані, оскільки заявник продовжував проживати в країні походження до 2016 року та не зазнав жодних підтверджуючих утисків або переслідувань.
Також не знайшла свого підтвердження інформація про можливі переслідування у зв'язку з його журналістською діяльністю.
Колегія суддів зазначає, що матеріали особової справи позивача не підтверджують елемент систематичних утисків або переслідувань на території країни громадянської належності. Зокрема судом встановлено, що позивач на час проживання на території країни походження жодного разу не затримувався правоохоронними органами та не був заарештований до моменту відкриття кримінального провадження за звинуваченням у відмиванні коштів; вільно займався підприємницькою діяльністю; мав можливість легального виїзду за межі країни громадянської належності, тощо.
Натомість, під час перебування на території Грузії, до якої позивач легальної прибув у 2016 році, заявник безперешкодно звернувся до відповідного дипломатичного представництва країни громадської незалежності з метою обміну паспортного документа громадянина Ірану та не мав проблем із проходження відповідної процедури, тобто продовжував користуватись захистом країни громадянської належності перебуваючи поза її межами.
Також, позивачем не зазначено обставин, що перешкоджали йому завернутися за захистом в країнах, де позивач перебував до прибуття в Україну, тобто третіх країнах.
Так, з листа Генеральної прокуратури України від 18.07.2019 року № 14/1/2-23825-17 вбачається, що остання просить Ісламську Республіку Іран надати інформацію чи приймалося 3 відділенням Спеціалізованого Ісламського Революційного суду з розгляду економічних злочинів м. Тегерана, 05.05.2019 року рішення про засудження позивача до смертної кари (Т.3 а.с.12).
Відповідно до Ноти посольства Ісламської Республіки Іран № 124560 , рішення суду надане Генеральної прокуратури України є сфальсифікованим. Також зазначено, що позивач використовуючи свою винахідливість та хитрість, зокрема підробивши рішення суду, вводить в оману судові органи України. Посольство просить якнайшвидше здійснити екстрадицію ОСОБА_1 ( Т. 3 а.с.13).
Вказаною Нотою, посольство Ісламської Республіки Іран підтвердило, що позивач обвинувачений не за політичні погляди, а за вчинений економічний злочин, кваліфікований як шахрайство та відмивання грошей.
Також, не заслуговують на увагу суду апеляційної інстанції твердження позивача дані ним, що останній нелегально покинув країну громадської належності, а саме: спочатку до Турції, а потім з Турції до Грузії.
У матеріалах справи містяться дані, що позивач офіційно літаком прибув з Тегерану до Грузії. Вказаний факт підтверджується протоколом додаткової співбесіди від 25.07.2018 року (Т.1 а.с.121), де зафіксовано в розділі маршрут.
Дані пояснення позивачем були змінені тільки в суді апеляційної інстанції, а тому колегія суддів апеляційної інстанції доходить висновку, що позивач хоче ввести в оману суд, з метою отримання статусу біженця, або особи яка потребує додаткового захисту.
Відтак, позивачем не доведено, що перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Також, ОСОБА_1 не надано жодного доказу на підтвердження обґрунтованості побоювань загрози життю, не доведено існування умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та наявності підстав для прийняття ДМС України відповідного рішення.
При цьому, зазначена у позовній заяві інформація щодо можливих причин визнання позивачем біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту носить загальний характер і не має реального підґрунтя про небезпеку для позивача стати жертвою переслідувань чи утисків на батьківщині.
Також, під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції ані позивачем, ані його представником не доведено підстави залишення ОСОБА_1 третьої країни - Грузії, в якій позивач мав легітимні підстави перебування до 2021 року, на підставі посвідки на тимчасове проживання, виданої 01.05.2017 року Міністерством юстиції Грузії, строк дії 25.06.2021 року.
Крім того, позивачем не надано жодних доказів та фактів здійснення над ним фізичного насильства або здійснення будь-якого тиску відповідних органів з країни походження, що унеможливлювало б існування на території країни походження.
Також, посилання апелянта на політичну ситуацію в країні носять загально-інформативний характер, висловлюють особисті побоювання та остереження апелянта, та не підтверджують реальної загрози для позивача під час повернення у країну своєї громадянської належності, адже жодних належних доводів та доказів щодо наявності переслідувань або утисків відносно позивача, що відповідали б вимогам пунктів 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», останнім суду не надано.
Таким чином, в матеріалах справи відсутні документи, які б свідчили про наявність підстав для надання позивачу статусу біженця, а ті, які характеризують загальне положення в країні походження позивача, не містять конкретних відомостей про утиски останнього.
Також, у співбесіді від 25.07.2018 року (Т.1 а.с.121), позивач вказував, що приїхав до України з метою зайнятися бізнесом.
За змістом пункту 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення біженця Управління Верховного комісара ООН (згідно з Конвенцією 1951 року та Протоколу 1967 року, які стосується статусу біженця) мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці. Така особа може керуватися бажанням змін або пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїжджає виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем.
У даному випадку, позивач намагається за рахунок господарської діяльності покращити своє матеріальне становище.
Таким чином, висновок суду першої інстанції є правильним, що позивача, в розрізі вказаних пояснень та в контексті пункту 62 названого Керівництва, необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає країну, щоб поселитися в іншому місці, дії якого мотивуються сімейними або іншими причинами особистого характеру, а не як біженця чи особу, яка потребує додаткового захисту.
Аналіз наведених правових положень та вищезазначених обставин справи дає підстави колегії суддів апеляційної інстанції для висновку, що оскаржуване рішення Державної міграційної служби України від 28.03.2019 року № 103-19 про відмову у визнанні ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийняте уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України.
Також, суд апеляційної інстанції зазначає, що позовна вимога позивача про зобов'язання ДМС України повторно розглянути заяву останнього про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог чинного законодавства, не підлягає задоволенню, оскільки є похідною від вищезазначених позовних вимог в задоволенні яких судом правомірно відмовлено.
Отже, даний адміністративний позов не підлягає задоволенню, а доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу суду.
Відповідно до ч.1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Колегія суддів апеляційної інстанції доходить до висновку, що інші доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Отже, колегія суддів апеляційної інстанції вважає, що судом першої інстанції було вірно встановлено фактичні обставини справи, надано належну оцінку дослідженим доказам, прийнято законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права.
Обставини, викладені в апеляційній скарзі, до уваги не приймаються, оскільки є необґрунтованими та не є підставами для скасування рішення суду першої інстанції.
В зв'язку з цим, колегія суддів вважає необхідним апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст.ст. 242, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 березня 2020 року - залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строки, визначені ст.ст. 328-331 КАС України.
Головуючий суддя: М.І. Кобаль
Судді: І.О. Лічевецький
В.В. Файдюк
Повний текст виготовлено 12.06.2020 року