12 червня 2020 р. м. Чернівці Справа №824/551/20-а
Суддя Чернівецького окружного адміністративного суду Лелюк О.П., розглянувши в порядку письмового провадження матеріали справи за позовом ОСОБА_1 до Управління Служби безпеки України в Чернівецькій області про зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Управління Служби безпеки України в Чернівецькій області про зобов'язання вчинити дії.
Позивач просить суд:
- зобов'язати Управління Служби безпеки України в Чернівецькій області виплатити ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні - невиплату компенсації за невикористану додаткову відпустку, передбачену пунктом 12 частини першої статті 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» з 23 листопада 2017 року до дня фактичного розрахунку - 18 лютого 2020 року в сумі 270030 грн 24 коп. (двісті сімдесят тисяч тридцять гривень 24 коп.) із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2004 року №44;
- у разі прийняття судом рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 прийняти рішення щодо безумовного списання коштів з казначейського рахунку Управління Служби безпеки України в Чернівецькій області відповідно до положень постанови Кабінету Міністрів України №845 від 03 серпня 2011 року «Про затвердження Порядку виконання рішень про стягнення коштів з державного та місцевих бюджетів або боржників», а кошти зарахувати на рахунок ОСОБА_1 : картковий рахунок № НОМЕР_1 в Чернівецькому обласному управлінні АТ «Ощадбанк» (ТВБВ №10025/055), МФО 356334, код отримувача (РНОКПП) 2800017934.
Позов обґрунтовано тим, що з часу видання наказу про звільнення і виключення із списків особового складу (23 листопада 2017 року) з позивачем не було проведено повного розрахунку при звільненні з військової служби, а саме: не виплачено компенсацію за невикористану додаткову відпустку як учаснику бойових дій. Таку компенсацію отримано позивачем лише 18 лютого 2020 року на виконання рішення суду. За таких обставин позивач, посилаючись на положення статей 116 та 117 Кодексу законів про працю України, вважає, що він набув право на стягнення в судовому порядку середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні до повного фактичного розрахунку, при цьому із компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб.
Ухвалою суду від 28 квітня 2020 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі; клопотання позивача про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження задоволено частково та визначено відповідачу п'ятиденний строк з дня вручення даної ухвали для подання заяви із запереченнями щодо розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження; в задоволенні клопотання позивача про розгляд цієї справи з урахуванням положень статті 263 Кодексу адміністративного судочинства України відмовлено; встановлено строк для подання заяв по суті справи.
Відповідач, заперечуючи проти позову, подав до суду відзив на позовну заяву, в якому, зазначив, що позивач ні під час проходження служби після набуття статусу учасника бойових дій, ні перед звільненням та виключенням зі списків особового складу, не звертався з вимогами щодо виплати йому компенсації за невикористані дні відпустки. Вказав, що норми статей 116, 117 Кодексу законів про працю України не можуть застосовуватись до правовідносин, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати/її частини та складових, інших виплат. Вважає, що немає обґрунтованих підстав стверджувати, що ці положення передбачають право на отримання компенсації за затримку виплати заробітної плати чи інших виплат, що мала місце після того, як її сума була встановлено судом. Просив суд відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.
Позивач подав до суду відповідь на відзив, у якій наголошував, що норми статей 116 та 117 Кодексу законів про працю України є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення військовослужбовців із Служби безпеки України, у тому числі в частині відповідальності за несвоєчасний розрахунок при звільненні із публічної служби. Наполягав на задоволенні позовних вимог.
Відповідач подав до суду заперечення, у яких вказав про необґрунтованість доводів позивача. Вважає позовні вимоги такими, не підлягають задоволенню.
Ухвалою суду від 04 червня 2020 року позовну заяву ОСОБА_1 до Управління Служби безпеки України в Чернівецькій області про зобов'язання вчинити дії залишено без руху. Встановлено позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви протягом п'яти днів з дня отримання цієї ухвали, враховуючи строк дії карантину, пов'язаного із запобіганням поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), шляхом подання заяви про поновлення строку звернення до адміністративного суду та доказів поважності причин його пропуску.
У встановлений судом строк позивачем подано до суду заяву про поновлення строку звернення до суду.
В обґрунтування вказаної заяви зазначено, що про можливе порушення прав та законних інтересів і можливої компенсації позивачу стало відомо лише 12 березня 2020 року, після чого він звернувся до Управління Служби безпеки України в Чернівецькій області із заявою щодо надання необхідних документів для подальшого звернення до суду. Також позивач зазначав, що не маючи юридичної освіти та не знаючи окремих особливостей спеціального законодавства щодо прав військовослужбовців (осіб, звільнених з військової служби) та трудового законодавства України, він не міг знати, що його права та законні інтереси умисно порушуються суб'єктом владних повноважень, а отримавши контузію під час безпосередніх бойових дій при проведенні АТО у 2014 році, потребувалось достатньо часу для підготовки позовної заяви у відповідності до вимог статей 160, 161, 172 Кодексу адміністративного судочинства України. При цьому позивачем не розглядалось питання щодо поновлення можливого пропущення строку звернення до суду відповідно до положень частини шостої статті 161 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №211 від 11 березня 2020 року «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» установлено з 12 березня 2020 року на усій території України карантин. З урахуванням наведеного та посилаючись на положення пункту 3 Прикінцевих положень Кодексу адміністративного судочинства України, позивач не вбачає будь-яких порушень вимог законодавства та необхідність подавати до позову заяву про поновлення строку звернення до суду, надавати докази поважності причин його пропуску, оскільки були відсутні будь-які підстави стверджувати про можливе порушення позивачем вимог частини шостої статті 161 Кодексу адміністративного судочинства України. Враховуючи зазначене, позивач просить суд визнати причини можливого пропуску строку звернення до суду за захистом своїх прав та законних інтересів поважними та поновити даний строк.
Розглянувши заяву ОСОБА_1 про поновлення строку звернення до суду та перевіривши матеріали справи, суд приходить до наступних висновків.
З матеріалів справи вбачається, що у період з 01 січня 2015 року по 23 листопада 2017 року ОСОБА_1 проходив військову службу в Управлінні Служби безпеки України в Чернівецькій області. Відповідно до посвідчення серії НОМЕР_2 від 27 квітня 2015 року він є учасником бойових дій.
При звільненні ОСОБА_1 зі служби йому не була виплачена грошова компенсація за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2017 рік (включно), у зв'язку з чим він звернувся до Чернівецького окружного адміністративного суду з позовом, в якому просив:
- визнати протиправними дії Управління Служби безпеки України в Чернівецькій області щодо ненарахування та невиплати грошової компенсації ОСОБА_1 додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2017 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 23 листопада 2017 року;
- зобов'язати Управління Служби безпеки України в Чернівецькій області нарахувати та виплатити грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2017 рік (включно), виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 23 листопада 2017 року, а кошти зарахувати на картковий рахунок № НОМЕР_1 в Чернівецькому обласному управління АТ "Ощадбанк" (ТВБВ №10025/055), МФО 356334, код отримувача (РНОКПП 2800017934).
Рішенням Чернівецького окружного адміністративного суду від 26 грудня 2019 року в адміністративній справі №824/1441/19-а зобов'язано Управління Служби безпеки України в Чернівецькій області нарахувати та виплатити грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій за період з 2015 року по 2017 рік (включно), виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби 23 листопада 2017 року, а кошти зарахувати на картковий рахунок № НОМЕР_1 в Чернівецькому обласному управління АТ "Ощадбанк" (ТВБВ №10025/055), МФО 356334, код отримувача (РНОКПП 2800017934).
Вказане судове рішення набрало законної сили та 18 лютого 2020 року відповідач на його виконання здійснив розрахунок з позивачем, що підтверджується платіжним дорученням №126 від 18 лютого 2020 року.
Наведені обставини визнавалось відповідачем у відзиві на позовну заяву.
Вважаючи, що Управління Служби безпеки України в Чернівецькій області зобов'язане виплатити середнє грошове забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні за невикористану додаткову відпустку з 23 листопада 2017 року до дня фактичного розрахунку 18 лютого 2020 року, ОСОБА_1 , посилаючись на статті 116 та 117 Кодексу законів про працю України, 28 квітня 2020 року звернувся до адміністративного суду з цим позовом.
Водночас у позовній заяві позивач вказує, що строк звернення до суду про стягнення заробітної плати (грошового забезпечення, усіх виплат) не обмежується будь-яким строком.
Враховуючи викладене, суд вважає за необхідне зазначити таке.
Згідно із частиною п'ятою статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Суд касаційної інстанції неодноразово приходив до висновку, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі (зокрема, постанова Верховного Суду України від 17 липня 2015 року в справі №21-8а15, постанови Верховного Суду від 01 березня 2018 року у справі №806/1899/17, від 29 березня 2018 року у справі №815/1767/17, від 31 жовтня 2019 року у справі №2340/4192/18 та ін.)
Оскільки в ситуації, що розглядається судом, спеціальне законодавство, яким врегульовано порядок проходження військової служби, порядок і строки виплати грошового забезпечення військовослужбовцям при звільненні з військової не передбачає дату проведення остаточного розрахунку та відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату військовослужбовцю всіх належних сум при звільненні, тому за аналогією закону до спірних відносин необхідно застосувати норми статей 116 та 117 Кодексу законів про працю України, на які і посилається позивач в обґрунтування заявлених вимог.
Так, відповідно до статті 116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні встановлено статтею 117 Кодексу законів про працю України, згідно якої в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Проаналізувавши наведені норми у взаємозв'язку із положеннями статей 1 та 2 Закону України «Про оплату праці», Верховний Суд вказав, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою, тобто середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати (постанова Великої Палата Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16, постанова Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі №750/5365/18 та ін.).
У Рішенні від 22 лютого 2012 року у справі №4-рп/2012 Конституційний Суд України роз'яснив, що в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 116, 117, 237-1 цього кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.
Враховуючи назване рішення Конституційного Суду України та норми статті 233 Кодексу законів про працю України, Верховний Суд дійшов висновку, що у справах про стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні застосовуються тримісячний строк звернення до суду, передбачений частиною першою статті 233 Кодексу законів про працю України. При цьому його перебіг починається з дня фактичного розрахунку зі звільненим працівником (постанови Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі №750/5365/18, від 09 квітня 2020 року у справі №295/4116/18).
Разом з цим, в даному випадку судом розглядається адміністративна справа, спір у якій виник у зв'язку зі звільненням позивача з військової служби, тобто з публічної служби в розумінні пункту 17 частини першої статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України (публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування).
Відтак, під час обчислення строку звернення до суду із позовом цієї категорії справ застосуванню підлягають саме положення Кодексу адміністративного судочинства України як норми спеціального процесуального закону.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 04 грудня 2019 року у справі №815/2681/17, у постанові від 22 січня 2020 року у справі №620/1982/19.
Строки звернення до адміністративного суду передбачені статтею 122 Кодексу адміністративного судочинства України.
Так, відповідно до частин першої та другої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Згідно частини п'ятої статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
Отже, у справах щодо звільнення з публічної служби законодавець визначив строк в один місяць достатнім для того, щоб особа, яка вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушено її права, свободи чи інтереси, визначилася, чи звертатиметься вона до адміністративного суду з позовом за їх захистом.
В аспекті наведеного варто зазначити і те, що інститут строків у адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності в публічно-правових відносинах та стимулює суд і учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків. Строки звернення до адміністративного суду з позовом обмежують час, протягом якого такі правовідносини вважаються спірними. Після їх завершення, якщо ніхто не звернувся до суду за вирішенням спору, відносини стають стабільними.
Наведені вище судом висновки узгоджуються як із правовими позиціями суду касаційної інстанції щодо застосування вказаних норм матеріального та процесуального права, так і з позицією Сьомого апеляційного адміністративного суду (зокрема, постанова від 28 травня 2020 року у справі №240/532/20).
Крім цього, практика Європейського суду з прав людини також свідчить про те, що право звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків на звернення до суду за захистом порушених прав.
Так, зокрема, у справах “Стаббігс та інші проти Великобританії”, “Девеер проти Бельгії” Суд дійшов висновку, що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків на звернення до суду.
Як зазначається позивачем у позовній заяві та підтверджується матеріалами справи, повний розрахунок після звільнення з військової служби (23 листопада 2017 року) з позивачем було проведено 18 лютого 2020 року, після чого він і вирішив звернутися до суду з позовом про стягнення грошового забезпечення за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, перебіг строку звернення до адміністративного суду з даним позовом почався з 19 лютого 2020 року - наступного дня після фактичного розрахунку відповідача з позивачем. А тому строк, протягом якого позивач мав право звернутися до суду з цим позовом у межах, установлених законом, тривав з 19 лютого 2020 року по 19 березня 2020 року (включно).
Між тим, з даним позовом до суду ОСОБА_1 звернувся лише 28 квітня 2020 року (пропущено 40 календарних днів), тобто з пропуском строку, встановленого частиною п'ятою статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до частини третьої статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
Таким чином, законодавець допускає ймовірність виявлення судом факту недотримання строку звернення до суду і після відкриття провадження у справі, внаслідок чого позов може бути залишений без розгляду. При цьому наведені законодавчі приписи передбачають право особи подати заяву про поновлення пропущеного строку звернення до суду з наведенням поважних причин такого пропуску.
Варто зазначити, що поважними причинами пропуску строку звернення до суду відповідно до вимог Кодексу адміністративного судочинства України визнаються обставини, які є об'єктивно непереборними та не залежать від волевиявлення сторони і пов'язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення сторонами у справі процесуальних дій, що повинно бути підтверджено належними доказами.
Однак у поданій позивачем заяві про поновлення строку звернення до суду не зазначено жодних причин, які унеможливили позивача звернутися до адміністративного суду з цим позовом у межах встановленого законом строку, тобто в період з 19 лютого 2020 року по 19 березня 2020 року (включно). Із матеріалів справи не вбачається наявності обставин, які б були пов'язані з дійсними істотними труднощами у реалізації права позивача на звернення до суду з цим позовом в указаний проміжок часу.
Поряд з цим з поданої позивачем заяви вбачається, що він фактично не погоджується з висновком суду, зробленим в ухвалі про залишення позову без руху, про те, що перебіг строку звернення до адміністративного суду з його позовом почався з 19 лютого 2020 року - наступного дня після фактичного розрахунку відповідача з позивачем.
У зв'язку з цим суд додатково звертає увагу, що в даній категорії справ, враховуючи наведені вище правові позиції Конституційного Суду України, суду касаційної та апеляційної інстанцій, перебіг строк звернення до суду починається з дня фактичного розрахунку зі звільненим працівником (в цьому випадку зі звільненим військовослужбовцем). Тобто, у разі, якщо особа не знала про порушення, але з певної дати повинна була про нього дізнатись (в даному випадку - 18 лютого 2020 року - день повного розрахунку з позивачем), перебіг строку обчислюється саме з моменту, коли особа повинна була дізнатись про відповідне порушення її прав.
Водночас твердження позивача, що про можливе порушення прав та законних інтересів і можливої компенсації йому стало відомо лише 12 березня 2020 року, не підтверджені належними доказами. Позивачем жодним чином не обґрунтовано зазначення саме указаної дати.
Стосовно тверджень позивача про звернення до Управління Служби безпеки України в Чернівецькій області із заявою щодо надання необхідних документів для подальшого звернення до суду, то указані дії не є безумовною перешкодою для подання позову до адміністративного суду у межах встановленого законом строку. Відсутність у позивача певних документів, необхідних на його думку для обґрунтування своєї позиції, могла бути підставою для подання позивачем до суду разом з позовом клопотання про їх витребування, або ж такі могли бути витребувані в ході судового розгляду справи за ініціативою суду відповідно до приписів Кодексу адміністративного судочинства України.
Твердження позивача про відсутність юридичної освіти, не знання окремих особливостей спеціального законодавства щодо прав військовослужбовців (осіб, звільнених з військової служби) та трудового законодавства України також не є тими обставинами, які унеможливлюють особу звернутися до суду у межах встановленого законом строку. Згідно наявних матеріалів позивач не був позбавлений можливості звернутися за професійною правничою допомогою для звернення до суду з цим позовом у межах встановленого законом строку.
Посилання позивача на положення постанови Кабінету Міністрів України №211 від 11 березня 2020 року «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», якою установлено з 12 березня 2020 року на усій території України карантин є також безпідставними та не свідчать про поважність причин пропуску ним строку звернення до суду з цим позовом, адже вказане не пов'язано безпосередньо з позивачем. До того ж, з матеріалів справи вбачається, що позов подано ОСОБА_1 28 квітня 2020 року, тобто під час дії карантину, що був продовжений Урядом до 22 червня 2020 року.
Безпідставними є і посилання позивача у поданій заяві на положення пункту 3 Прикінцевих положень Кодексу адміністративного судочинства України, якими передбачено, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені, зокрема статтею 122 цього Кодексу, строки звернення до адміністративного суду продовжуються на строк дії такого карантину, оскільки вказана норма набрала чинності 02 квітня 2020 року, тобто після закінчення строку, протягом якого позивач мав можливість звернутися до адміністративного суду з цим позовом, не порушуючи його (з 19 лютого 2020 року по 19 березня 2020 року (включно)).
Відповідно до пункту 8 частини першої статті 240 Кодексу адміністративного судочинства України суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду з підстав, визначених частинами третьою та четвертою статті 123 цього Кодексу.
Згідно частини третьої статті 123 Кодексу адміністративного судочинства України якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
Крім цього, згідно частин тринадцятої та п'ятнадцятої статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України суддя, встановивши після відкриття провадження у справі, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 160, 161 цього Кодексу, постановляє ухвалу не пізніше наступного дня, в якій зазначаються підстави залишення заяви без руху, про що повідомляє позивача і надає йому строк для усунення недоліків, який не може перевищувати п'яти днів з дня вручення позивачу ухвали.
Якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, позовна заява залишається без розгляду.
Оскільки після відкриття провадження у справі судом встановлено факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду з цим позовом і позивачем у заяві про поновлення строку звернення до суду, наданої на виконання вимог ухвали про залишення позову без руху, не наведено поважних причин його пропуску, суд приходить до висновку про наявність правових підстав для залишення позовної заяви ОСОБА_1 без розгляду. Тому, подана ним заява задоволенню не підлягає.
Керуючись статтями 122, 123, 171, 240, 241, 248 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
1. Відмовити у задоволенні заяви ОСОБА_1 про поновлення строку звернення до суду.
2. Позовну заяву ОСОБА_1 до Управління Служби безпеки України в Чернівецькій області про зобов'язання вчинити дії залишити без розгляду.
3. Роз'яснити, що особа, позов якої залишено без розгляду, після усунення підстав, з яких позов було залишено без розгляду, має право звернутися до адміністративного суду в загальному порядку.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання. Апеляційну скаргу на дану ухвалу може бути подано до Сьомого апеляційного адміністративного суду через Чернівецький окружний адміністративний суд протягом п'ятнадцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Суддя О.П. Лелюк