12 червня 2020 року справа №640/1094/20
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Кушнової А.О., за участю секретаря судового засідання Сакевич Ж.В., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Окружного адміністративного суду міста Києва, Державної судової адміністрації України про визнання протиправною бездіяльності, стягнення недоотриманої суми суддівської винагороди та зобов'язання вчинити певні дії,
Суть спору: 16 січня 2020 року ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Окружного адміністративного суду міста Києва, Державної судової адміністрації України, в якому просить:
- визнати протиправною бездіяльність Окружного адміністративного суду міста Києва щодо нездійснення нарахування та виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди, обчисленої на підставі первинної редакції Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07 липня 2010 року №2453-VI, яка визначає розмір посадового окладу судді, починаючи з 01 січня 2014 року на рівні 12 мінімальних заробітних плат, а з 01 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат, у період з 01 січня 2014 року по 31 грудня 2016 року;
- стягнути з Окружного адміністративного суду міста Києва на користь ОСОБА_1 суму недоотриманої суддівської винагороди з 01 січня 2014 року на рівні 12 мінімальних заробітних плат, а з 01 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат, у період з 01 січня 2014 року по 31 грудня 2016 року.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва (суддя Аверкова В.В.) від 17.01.2020 передано адміністративну справу № 640/1094/20 за позовом судді Окружного адміністративного суду міста Києва ОСОБА_1 до Окружного адміністративного суду міста Києва про визнання протиправною бездіяльності та стягнення недоотриманої суддівської винагороди до Шостого апеляційного адміністративного суду (01010, м. Київ, вул. Московська, 8) для визначення підсудності даної справи.
Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 03.02.2020 визначено територіальну підсудність адміністративної справи № 640/1094/20 за позовом ОСОБА_1 до Окружного адміністративного суду м.Києва, Державної судової адміністрації України про визнання бездіяльності протиправною, стягнення суми недоотриманої суддівської винагороди за Київським окружним адміністративним судом та передано справу на розгляд Київському окружному адміністративному суду.
24.02.2020 матеріали адміністративної справи № 640/1094/20 надійшли на адресу суду та внаслідок автоматизованого розподілу були передані для розгляду судді Кушновій А.О.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 02.03.2020 відкрито спрощене провадження в адміністративній справі без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначив про те, що він є суддею Окружного адміністративного суду міста Києва, який згідно указу Президента України від 16.07.2010 року №769/2010 переведений на вказану посаду в межах п'ятирічного строку.
Постановою Верховної Ради України від 17.05.2012 року №4737-VI ОСОБА_1 обрано на посаду судді Окружного адміністративного суду міста Києва безстроково.
Позивач вважає, що відповідач - Окружний адміністративний суд м.Києва неправильно здійснював йому виплату суддівської винагороди у період з 01 січня 2014 року по 31 грудня 2016 року.
Так, позивач зазначив про те, що обрахунок суддівської винагороди судді ОСОБА_1 у період з січня 2014 року по грудень 2016 року включно протиправно здійснювався Окружним адміністративним судом міста Києва, виходячи з розміру посадового окладу судді, що визначений Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року № 2453-VІ в його редакції, що була встановлена Законами України «Про внесення зміни до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 19 грудня 2013 року № 716-VII (далі також - Закон № 716), «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28 грудня 2014 року № 76-VIII (далі також - Закон № 76) та «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року № 192-VIII (далі також - Закон № 192).
Позивач наголосив на тому, що 04.12.2018 Конституційний суд України прийняв рішення №11-р/2018, яким, серед іншого, визнано таким, що не відповідає Конституції України положення ч.3 ст.133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12.02.2015 №192-VIІІ та встановлено, що це положення підлягає застосуванню у його первинній редакції, а саме: «Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат».
Отже, рішенням Конституційного суду України була підтверджена правомірність застосування до спірних правовідносин виключно первинної редакції ч.3 ст.133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 №2453-VI, яка передбачає, що посадовий оклад судді місцевого суду починаючи з січня 2014 року встановлюється у розмірі 12 мінімальних заробітних плат, з січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат. А тому, на думку позивача, саме такий розмір заробітної плати має застосовуватись для призначення та виплати йому суддівської винагороди.
Окружний адміністративний суду міста Києва правом на надання відзиву на позовну заяву не скористався.
Натомість Окружний адміністративний суду міста Києва надав пояснення по справі, у яких зазначив про те, що при обрахунку суддівської винагороди ОСОБА_1 мали застосовуватися положення Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI у його первинній редакції, відповідно до якої посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат.
У поясненнях по справі відповідач просив суд розглянути справу на власний розсуд, з урахуванням наведеної правової позиції.
Державна судова адміністрація України, заперечуючи проти задоволення позовних вимог, зазначила про те, що рішенням Конституційного суду України від 04.12.2018 №11-р/2018 було визнано таким, що не відповідає Конституції України положення ч.3 ст.133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12.02.2015 №192-VIІІ та встановлено, що це положення підлягає застосуванню у його первинній редакції, а саме: «Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат».
Також відповідач вказав, що у пояснювальній записці до проекту Закону України №1622-VII «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2014 рік» вказано: «Задля зміцнення боєздатності країни, забезпечення відновлення зруйнованої інфраструктури Донецької і Луганської областей та відповідно до проекту Меморандуму про економічну та фінансову політику між Україною та Міжнародним валютним фондом, де як попередній захід для отримання наступного траншу від МВФ є ухвалення нових змін до бюджету, Міністерство фінансів України розробило і подає на розгляд Кабінету Міністрів України проект Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2014 рік». Економіка України у поточному році знаходиться у надзвичайно складному становищі. Анексія АР Криму, військовий конфлікт у провідних промислових регіонах країни, розбалансування фінансової системи, торгівельні обмеження з боку РФ створюють надзвичайно негативний фон для розвитку. ». В контексті наведеного, Державна судова адміністрація України звернула увагу на позицію Європейського суду з прав людини, викладену у рішенні від 15 жовтня 2013 року у справі «Савіцкас та інші проти Литви», у якій суд зазначив: «Вислів «коли економічна і фінансова ситуація в державі значно погіршується», що міститься в пункті 3 статті 11 Закону про суди, повинен бути витлумачений так, що у зв'язку з фундаментальними змінами економічної та фінансової ситуації в державі через особливі обставини (економічна криза, стихійні лиха тощо) в державі виникає надзвичайно складна економічна і фінансова ситуація. У такому разі з об'єктивних причин може бути нестача ресурсів для здійснення функцій держави та задоволення суспільних потреб, у тому числі гарантування матеріально-фінансових потреб судів. За таких обставин законодавець може змінити правове регулювання, що встановлює рівень заробітної плати для різних осіб, і ввести правове регулювання по заробітній платі, яка є менш сприятливим, якщо це необхідно для забезпечення життєво важливих інтересів суспільства і держави, а також захисту інших конституційних цінностей».
Суд зазначає про те, що відповідно до ч.2 ст.257 Кодексу адміністративного судочинства України за правилами спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка справа, віднесена до юрисдикції адміністративного суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.
Згідно з ч.4 ст.257 Кодексу адміністративного судочинства України за правилами спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: 1) щодо оскарження нормативно-правових актів, за винятком випадків, визначених цим Кодексом; 2) щодо оскарження рішень, дій та бездіяльності суб'єкта владних повноважень, якщо позивачем також заявлено вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної такими рішеннями, діями чи бездіяльністю, у сумі, що перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 3) про примусове відчуження земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені, з мотивів суспільної необхідності; 4) щодо оскарження рішення суб'єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Відповідно до ч.2 ст.12 Кодексу адміністративного судочинства України спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.
Враховуючи те, що спір у даній справі не належить до спорів, які відповідно до ч.4 ст.257 Кодексу адміністративного судочинства України виключено з числа спорів, розгляд яких можливий за правилами спрощеного провадження, також приймаючи до уваги те, що дана справа не віднесена до справ незначної складності, проте її розгляд можливий за правилами спрощеного провадження відповідно до ч.2 ст.12 КАС України у зв'язку з пріоритетністю швидкого вирішення, суд дійшов висновку про необхідність розгляду даної справи за правилами спрощеного позовного провадження.
Відповідно до ч.5 ст.262 Кодексу адміністративного судочинства України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Учасники справи з клопотанням про розгляд справи у судовому засіданні до суду не звертались.
З урахуванням викладеного, розгляд справи судом здійснено у порядку письмового провадження за наявними у ній матеріалами та доказами.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
ОСОБА_1 призначений на посаду судді Одеського окружного адміністративного суду Указом Президента України від 21.05.2007 №432/2007.
Згідно із Указом Президента України від 16.07.2010 №769/2010 суддю Одеського окружного адміністративного суду ОСОБА_1 переведено на роботу на посаду судді Окружного адміністративного суду міста Києва у межах п'ятирічного строку (а.с. 9).
Відповідно до наказу Окружного адміністративного суду міста Києва від 18.08.2010 №209/к ОСОБА_1 зараховано на посаду судді Окружного адміністративного суду міста Києві з 18 серпня 2010 року (а.с. 10).
Наказом адміністративного суду міста Києва від 01.03.2012 №60/к відповідно до статті 22 Закону України "Про державну таємницю", пункту 66 Порядку організації та забезпечення режиму секретності в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, установах та організаціях, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 02.10.2013 №1561-12, пункту 8 статті 129 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" ОСОБА_1 надано доступ до секретної інформації в обсязі, необхідному для своєчасного і якісного виконання службових обов'язків (розпорядження УСБУ від 17.02.2012 №46Д/дск) та встановлено з 01 березня 2012 року щомісячну доплату за роботу, що передбачає доступ до державної таємниці, у розмірі 10% посадового окладу (а.с. 16).
Постановою Верховної Ради України від 17.05.2012 №4737-VI "Про обрання суддів" ОСОБА_1 обрано на посаду судді Окружного адміністративного суду міста Києва безстроково (а.с. 17).
Зборами суддів Окружного адміністративного суду міста Києва від 20.05.2014 суддю Окружного адміністративного суду міста Києва ОСОБА_1 призначено на посаду заступника голови Окружного адміністративного суду міста Києва строком на один рік з 20.05.2014 по 19.05.2015 (а.с. 19).
На підставі наказу Окружного адміністративного суду міста Києва від 20.05.2014 №121/к ОСОБА_1 приступив до виконання обов'язків заступника голови Окружного адміністративного суду міста Києва строком на 1 рік з 20.05.2014 по 19.05.2015, із встановленням щомісячної доплати за обіймання посади заступника голови суду у розмірі 5 відсотків посадового окладу (а.с. 20).
Зборами суддів Окружного адміністративного суду міста Києва від 19.05.2015 суддю Окружного адміністративного суду міста Києва ОСОБА_1 обрано на посаду заступника голови Окружного адміністративного суду міста Києва строком на два роки з 20.05.2015 по 19.05.2017 (а.с. 21).
На підставі наказу Окружного адміністративного суду міста Києва від 20.05.2015 №114/к ОСОБА_1 приступив до виконання обов'язків заступника голови Окружного адміністративного суду міста Києва строком на два роки з 20.05.2015 по 19.05.2017, із встановленням щомісячної доплати у розмірі 5 відсотків посадового окладу судді за перебування на адміністративній посаді (а.с. 22).
Згідно із наказом Окружного адміністративного суду міста Києва від 13.09.2016 №387/к ОСОБА_1 , заступнику голови Окружного адміністративного суду міста Києва, з 19 вересня 2016 року встановлено щомісячну доплату за вислугу років у розмірі 50 відсотків посадового окладу (стаж роботи більше 20 років) (а.с. 23).
Зборами суддів Окружного адміністративного суду міста Києва від 23.05.2017 суддю Окружного адміністративного суду міста Києва ОСОБА_1 обрано на посаду заступника голови Окружного адміністративного суду міста Києва строком на три роки з 23.05.2017 по 22.05.2020 (а.с. 24).
На підставі наказу Окружного адміністративного суду міста Києва від 23.05.2015 №90/к ОСОБА_1 приступив до виконання обов'язків заступника голови Окружного адміністративного суду міста Києва строком на три роки з 23.05.2017 по 22.05.2020, із встановленням щомісячної доплати у розмірі 5 відсотків посадового окладу судді за перебування на адміністративній посаді (а.с. 25).
Спірні правовідносини, що виникли між сторонами, регулюються Конституцією України, Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 №2453-VI (втратив чинність частково) та Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 №1402-VIII (чинний), які визначають організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 130 Конституції України встановлено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Суд зазначає, що визначені Конституцією України та спеціальним законодавчим актом гарантії незалежності суддів є невід'ємним елементом їх статусу, поширюються на всіх суддів України та є необхідною умовою здійснення правосуддя неупередженим, безстороннім і справедливим судом.
Серед таких гарантій виділено: особливий порядок його призначення, притягнення до відповідальності, звільнення та припинення повноважень; недоторканність та імунітет судді; незмінюваність судді; порядок здійснення правосуддя, таємниця ухвалення судового рішення; заборона втручання у здійснення правосуддя; відповідальність за неповагу до суду чи судді; функціонування органів суддівського врядування та самоврядування; забезпечення особистої безпеки судді, членів його сім'ї, майна, а також іншими засобами їх правового захисту; право судді на відставку, а також окремий порядок фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, зокрема надання суддям за рахунок держави матеріального забезпечення (суддівська винагорода, пенсія, щомісячне довічне грошове утримання тощо).
Конституційний принцип незалежності суддів означає також конституційно обумовлений імператив охорони матеріального забезпечення суддів від його скасування чи зниження досягнутого рівня без відповідної компенсації як гарантію недопущення впливу або втручання у здійснення правосуддя. Окреслену правову позицію стосовно гарантій незалежності суддів було висловлено у низці рішень Конституційного Суду України, зокрема, рішеннях від 20 березня 2002 року №5-рп/2002, від 1 грудня 2004 року №19-рп/2004, від 11 жовтня 2005 року №8-рп/2005, від 22 травня 2008 року №10-рп/2008, від 3 червня 2013 року №3-рп/2013, а також від 4 грудня 2018 року №11-р/2018.
Система правового захисту суддів, зокрема їх матеріального забезпечення, встановлена Законом №2453-VІ, положення якого узгоджуються з вимогами міжнародно-правових актів щодо незалежності суддів і спрямовані на забезпечення стабільності досягнутого рівня гарантій незалежності суддів, а також є гарантією поваги до гідності людини, її прав та основоположних свобод.
Так, відповідно до положень Європейської хартії про Закон «Про статус суддів» від 1998 року, рівень винагороди за виконання суддями професійних обов'язків має бути таким, щоб захистити їх від тиску, що може спричинити вплив на їхні рішення або взагалі поведінку і, таким чином, вплинути на їхню незалежність та неупередженість. Також у Рекомендаціях Комітету міністрів Ради Європи від 13 жовтня 1994 року №(94)12 та від 17 листопада 2010 року №(2010)12 передбачено, що кожна держава має забезпечити узгодженість між статусом, винагородою суддів і гідністю їхньої професії та відповідальності, яку вони беруть на себе; суддівська винагорода має бути достатньою, щоб захистити суддів від дії стимулів, через які можна впливати на їхні рішення. Тому суддівську винагороду необхідно розглядати і як «запобіжник» вчинення корупційних правопорушень суддями.
Відповідно до Основних принципів незалежності судових органів, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 року, термін повноважень суддів, їх незалежність, безпеку, відповідну винагороду, умови служби, пенсії і вік виходу на пенсію повинні належним чином гарантуватися законом.
Також Монреальська універсальна декларація про незалежність правосуддя від 1983 року установлює, що строк перебування суддів на посаді, їхня незалежність, соціальні гарантії, адекватна оплата і умови праці гарантуються законом і не можуть скорочуватися.
У пункті 62 висновку №1 (2001) Консультативної ради європейських суддів до Комітету міністрів Ради Європи щодо стандартів незалежності судової влади та незмінюваності суддів підкреслюється, що в цілому важливо (особливо для нових демократичних країн) передбачити спеціальні правові положення, що захищають грошову винагороду суддів від скорочення, а також забезпечити положення, що гарантують збільшення оплати праці суддів відповідно до зростання вартості життя.
Відповідно до ч. 3 ст. 129 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 №2453-VI (далі - Закон № 2453, у первинній редакції від 07.07.2010) посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат.
Відповідно до ч. 3 ст. 129 Закону № 2453 (у редакції Закону України «Про внесення зміни до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 19.12.2013 №716-VII, який набрав чинності з 01.01.2014) посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат.
Отже, Законом України «Про внесення зміни до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 19.12.2013 №716-VII, який набрав чинності з 01.01.2014, було виключено положення щодо виплати суддям місцевого суду посадового окладу з 1 січня 2014 року у розмірі 12 мінімальних заробітних плат.
Відповідно до Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28 грудня 2014 року №76-VIII з ч.3 ст. 129 Закону України №2453 виключено положення, відповідно до якого з 01 січня 2015 року встановлений посадовий оклад судді місцевого суду в розмірі 15 мінімальних заробітних плат. Окрім того, вказаним Законом у статті 129 Закону України №2453 у частині першій слова «та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами» виключено.
Верховною Радою України 12.02.2015 прийнято Закон України «Про забезпечення права на справедливий суд» №192-VIII, яким Закон України № 2453 викладено у новій редакції.
Так, ч. 3 ст. 133 Закону №2453 (у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12.02.2015 №192-VIII, який набрав чинності з 29.03.2015) передбачено, що посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.
Згідно з ч.1 ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 року №1402-VIII (далі - Закон №140-VIII), який набрав чинності 30.09.2016, суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Частиною 3 ст.135 Закону №1402-VIII передбачено, що базовий розмір посадового окладу судді становить: судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Відповідно до п.22 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1402-VIII право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом.
За умовами п.23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1402 до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№ 41-45, ст.529; 2015 р., №№ 18-20, ст.132 із наступними змінами).
Таким чином, Верховна Рада України шляхом внесення змін до Закону № 2453 Законом № 716, Законом № 76 та Законом № 192 періодично змінювала (зменшувала) розмір посадового окладу судді місцевого суду як базової складової винагороди судді.
Судом встановлено, що позивач у період з 30.09.2016 (дата набрання чинності Законом №1402-VIII) по 31.12.2016 (межа позовних вимог позивача) ще не пройшов кваліфікаційного оцінювання суддів відповідно до вимог Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 року №1402-VIII.
Також судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що позивачу у період з 01.01.2014 до 31.12.2016 посадовий оклад нарахований з розрахунку 10 мінімальних заробітних плат, а саме: з 01.01.2014 по 31.08.2015 - 12180,00 грн.; з 01.09.2015 по 30.04.2016 - 13780,00 грн.; з 01.05.2016 по 30.11.2016 - 14500,00 грн.; з 01.12.2016 по 31.12.2016 - 16000,00 грн.
Щодо позовної вимоги про визнання протиправною бездіяльності Окружного адміністративного суду міста Києва, що виразилась у нездійсненні нарахування та виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди, обчисленої на підставі первинної редакції Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року №2453-VI, яка визначає розмір посадового окладу судді починаючи з 01 січня 2014 року на рівні 12 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат, у період з 01 січня 2014 року по 31 грудня 2016 року, суд зазначає таке.
04.12.2018 Конституційним Судом України було прийнято рішення №11-р/2018 (справа за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин третьої, десятої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд»), яким визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини третьої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року №192-VIII.
За змістом резолютивної частини вказаного Рішення, це положення підлягає застосуванню у його первинній редакції, а саме: «Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат».
Відповідно до пункту 3 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 04.12.2018 №11-р/2018 положення частин третьої, десятої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року №2453-VІ у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року №192-VІII, які визнані неконституційними пунктами 1, 2 резолютивної частини цього Рішення, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Частиною 2 статті 152 Конституції України передбачено, що закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Конституційний Суд України у Рішенні від 24 грудня 1997 року №8-зп у справі за конституційним поданням народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) розпоряджень Президента України про призначення перших заступників, заступників голів обласних, Київської міської державної адміністрації, виданих протягом липня - грудня 1996 року, січня 1997 року (справа щодо призначення заступників голів місцевих державних адміністрацій) зазначив, що частина друга статті 152 Конституції України закріплює принцип, за яким закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. За цим принципом закони, інші правові акти мають юридичну силу до визнання їх неконституційними окремим рішенням органу конституційного контролю.
У Рішенні від 30 вересня 2010 року №20-рп/2010 у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) Конституційний Суд України вказав, що незалежно від того, наявні чи відсутні в рішеннях, висновках Конституційного Суду України приписи щодо порядку їх виконання, відповідні закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність».
Отже, за змістом статті 152 Конституції України, рішення Конституційного Суду України не має ретроактивності та змінює законодавче регулювання лише для правовідносин, що матимуть місце з дати ухвалення рішення.
Відповідно до вимог пункту 1 частини 1 статті 7 Закону України «Про Конституційний Суд України», до повноважень Суду належить вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів України та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.
Згідно з ч. 1 ст. 91 Закону України «Про Конституційний Суд України», закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Рішенням Конституційного Суду України від 04.12.2018 №11-рп/2018 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частин третьої, десятої статті 133 Закону України від 07.07.2010 №2453-VІ «Про судоустрій і статус суддів» у редакції Закону України від 12.02.2015 №192-VІII «Про забезпечення права на справедливий суд» і втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Таким чином, дія частини третьої статті 133 Закону України від 07.07.2010 №2453-VІ «Про судоустрій і статус суддів» у редакції Закону України від 12.02.2015 №192-VІII «Про забезпечення права на справедливий суд» втратила чинність 04.12.2018.
За таких обставин, бездіяльність відповідача - Окружного адміністративного суду міста Києва щодо нездійснення нарахування та виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди, обчисленої на підставі первинної редакції Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року №2453-VI, яка визначає розмір посадового окладу судді починаючи з 01 січня 2014 року на рівні 12 мінімальних заробітних плат, а з 01 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат, у період з 01 січня 2014 року по 31 грудня 2016 року не може бути визнана судом протиправною.
Щодо вимоги позивача про стягнення з Окружного адміністративного суду міста Києва на користь ОСОБА_1 суми недоотриманої суддівської винагороди з 1 січня 2014 року на рівні 12 мінімальних заробітних плат, а з 01 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат, у період з 01 січня 2014 року по 31 грудня 2016 року, суд зазначає наступне.
Статтею 152 Конституції України визначено, що закони та інші акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. За приписами 3 означеної статті матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.
Відповідно до вимог ч.1-3 ст. 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Статтею ст.22 Цивільного кодексу України гарантовано право особі на відшкодування збитків, завданих у результаті порушення її цивільного права.
Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.
Частиною 2 цієї статті визначено, що збитками є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Отже, поняття «збитки» передбачає й упущену вигоду, під якою розуміються доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено. Збитки позивача полягають не в його реальних втратах, яких він зазнав або зазнає, а в тих доходах, які позивач недоотримав або недоотримає внаслідок порушення його цивільного права, про що зазначив Верховний Суд України у постанові №6-237цс16 від 18 травня 2016 року.
Відповідно до частини першої статті 3 КАС України порядок здійснення адміністративного судочинства встановлюється Конституцією України, цим Кодексом та міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно з частиною другою статті 3 КАС України якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору.
Норми Конституції України як центрального джерела конституційного права зумовлюють систему принципів адміністративного процесуального права і як загальноправового регулятора, і як способу здійснення судової влади за допомогою адміністративного судочинства.
Кодекс адміністративного судочинства України за своєю сутністю є кодифікованим законом, де систематизовано норми адміністративного процесуального права.
Фундаментальним міжнародним договором у частині здійснення адміністративного судочинства є Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (зокрема, стаття 6 щодо права на справедливий суд).
Відповідно до статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Відповідно до статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Отже, згідно зі статтями 8, 9 Конституції України у разі виникнення колізії між нормами Конституції України чи Кодексу адміністративного судочинства України з положеннями ратифікованого міжнародного договору, то застосовуються останні як норми прямої дії.
Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" №475/97-ВР від 17 липня 1997 року ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7, 11 до Конвенції.
Відповідно до ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з справ людини як джерело права.
Право власності належить до основоположних прав людини, втілення яких у життя становить підвалини справедливого суспільного ладу. Захист зазначеного права гарантовано статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, згідно з якою кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном і ніхто не може бути позбавлений власного майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до статті 1 Конвенції Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
За змістом зазначеної статті держава має позитивні обов'язки гарантувати ефективне використання визначених Конвенцією прав кожному, хто перебуває під її юрисдикцією. Порушення кожного з цих обов'язків є самостійною підставою відповідальності держави.
Особи, які зазнають порушення права мирного володіння майном, повинні бути забезпечені можливістю ефективного засобу юридичного захисту в національному органі. Право особи на ефективний засіб правового захисту закріплено у статті 13 Конвенції, згідно з якою кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, були порушені, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Ефективність національного засобу правового захисту за змістом статті 13 Конвенції не залежить від упевненості в сприятливому результаті провадження. Ефективність має оцінюватися за можливістю виправлення порушення права, гарантованого Конвенцією, через поєднання наявних засобів правового захисту.
Щоб вважатися ефективним і в такий спосіб відповідати статті 13 Конвенції, внутрішній засіб правового захисту повинен надати змогу компетентному національному органу як розглянути суть відповідної скарги за Конвенцією, так і забезпечити "належний захист" (див. mutatis mutandis $. 135 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 1999 року у справі "Сміт і Ґрейді проти Сполученого Королівства" (Smith and Grady v. the UK), заяви N 33985/96 і N 33986/96; $. 95 рішення ЄСПЛ від 18 грудня 1996 року у справі "Аксой проти Туреччини" (Aksoy v. Turkey), заява N 21987/93). Результатом такого провадження може бути, зокрема, присудження відшкодування у зв'язку з порушенням.
Суд звертає увагу на те, що у справі «Пайн Велі Девелопмент ЛТД та інші проти Ірландії» та «Федоренко проти України» ЄСПЛ констатував, що відповідно до прецедентного права органів, які діють на підставі Конвенції, право власності може бути «існуючим майном» або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності (cf., Pressos Compania Naviera S.A. v. Belgium, Рішення від 20 листопада 1995 року, серія А, N 332, с. 21, п. 31; пункт 21 Рішення ЄСПЛ у справі «Федоренко проти України»).
У межах вироблених ЄСПЛ підходів до тлумачення поняття «майно», а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як «наявне майно», так і активи, включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування стосовно ефективного здійснення свого «права власності» (пункт 74 Рішення від 2 березня 2005 року ЄСПЛ від von MALTZAN and Others v. Germany). ЄСПЛ робить висновок, що певні законні очікування заявників підлягають правовому захисту, та формує позицію для інтерпретації вимоги як такої, що може вважатися «активом»: вона повинна мати обґрунтовану законну підставу, якою, зокрема, є чинна норма закону.
Відповідно до пункту 1 Постанови Верховної Ради України від 21 травня 2015 року №462-VIII «Про Заяву Верховної Ради України «Про відступ України від окремих зобов'язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод» схвалено Заяву Верховної Ради України про відступ від окремих зобов'язань, визначених пунктом 3 статті 2, статтями 9, 12, 14 та 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та статтями 5, 6, 8 та 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, на період до повного припинення збройної агресії Російської Федерації, а саме до моменту виведення всіх незаконних збройних формувань, керованих, контрольованих і фінансованих Російською Федерацією, російських окупаційних військ, їх військової техніки з території України, відновлення повного контролю України за державним кордоном України, відновлення конституційного ладу та порядку на окупованій території України.
Водночас Україна не зробила відступу від Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а тому стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, у тому числі щодо законних очікувань стосовно ефективного здійснення свого «права власності», а саме розміру суддівської винагороди, має бути застосована.
Таким чином, статтю 1 указаного Першого протоколу слід застосовувати для захисту «правомірних (законних) очікувань» щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності. Правомірні очікування виникають в особи, якщо вона дотримала всіх вимог законодавства для отримання відповідного рішення уповноваженого органу, а тому мала всі підстави вважати таке рішення дійсним і розраховувати на певний стан речей. Тобто в зазначених рішеннях ЄСПЛ установив, що наявність «правомірних (законних) очікувань» є передумовою для відповідного захисту. У свою чергу, умовою наявності «правомірних очікувань» у розумінні практики ЄСПЛ є достатні законні підстави. Інакше кажучи, «правомірні (законні) очікування» - очікування можливості здійснення певного права як прямо гарантованого, так і опосередкованого, у разі якщо особа прямо не виключена з кола осіб, які є носіями відповідного права.
Відповідно до приписів статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх службових повноважень.
Відповідно до статті 1173 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Згідно зі статтею 1175 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.
Вищезазначена норма є спеціальною по відношенню до положення статті 1173 ЦК України, оскільки для її застосування необхідні певні особливі умови, а саме: завдання шкоди в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта та визнання такого нормативно-правового акту незаконним та його скасування.
Під невідповідністю нормативно-правового акту актам вищої юридичної сили слід розуміти суперечність між нормами нормативно-правового акту та нормами, встановленими актами вищої юридичної сили.
Як вже було вказано вище, Рішенням Конституційного Суду України 04.12.2018 № 11-р/2018 (справа за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин третьої, десятої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд»), визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини третьої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VI у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року № 192-VIII.
Зазначено, що це положення підлягає застосуванню у його первинній редакції, а саме: «Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат». У вказаному рішенні Конституційний Суд України зазначив, що системний аналіз положень Конституції України свідчить про те, що ними встановлено обов'язок держави забезпечити належні умови праці та фінансування для суддів, а отже, сформувати та законодавчо закріпити таку систему фінансування, в тому числі розмір винагороди суддів, яка гарантуватиме їх незалежність. В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (ст.8 Конституції України). Конституційний Суд України констатував, що зменшення органом законодавчої влади розміру посадового окладу судді призводить до зменшення розміру суддівської винагороди, що, у свою чергу, є посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому.
У той же час, важливо акцентувати увагу, що позивач недоотримав суддівську винагороду, з урахуванням розміру посадового окладу, який був встановлений первинною редакцією Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року № 2453-VІ.
Таким чином, було порушено право позивача на майно, яке розглядається як автономне поняття в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та полягає в правомірному очікуванні, що набуте ним на підставі чинного законодавства право, його зміст та обсяг буде ним реалізовано, в приватних власних інтересах, встановлених національним законодавством. Зміни в законодавстві нівелюють право позивача на майно, можливість правомірного очікування доходу.
Отже, відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції позивач може претендувати на компенсацію за шкоду, спричинену незастосуванням відповідачем первинної редакції Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року №2453-VI, яка визначає розмір посадового окладу судді починаючи з 01 січня 2014 року на рівні 12 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат, при нарахуванні та виплаті позивачу суддівської винагороди у період з 01 січня 2014 року по 31 грудня 2016 року, якщо доведе факт правомірних (законних) очікувань на отримання суддівської винагороди з урахуванням розміру посадового окладу, встановленого первинною редакцією Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року №2453-VI, і те, що тим самим йому було завдано матеріальної шкоди, та обґрунтує її розмір.
Оцінюючи наявність у позивача правомірних (законних) очікувань на отримання суддівської винагороди з урахуванням розміру посадового окладу, встановленого первинною редакцією Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року №2453-VI, суд повертається до питання правового регулювання даного питання в національному законодавстві в період 2014-2016 років.
Як вже зазначено судом, первинна редакція ч. 3 ст. 129 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 №2453-VI передбачала, що посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат.
В такій редакції норма ч. 3 ст. 129 Закону-VI проіснувала до 01.01.2014, допоки Верховною Радою України не був прийнятий Закон України «Про внесення зміни до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 19.12.2013 №716-VII, який набрав чинності з 01.01.2014, який складався із двох пунктів:
« 1. Абзац п'ятий частини третьої статті 129 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., NN 41 - 45, ст. 529) виключити.
2. Цей Закон набирає чинності з 1 січня 2014 року.».
Відтак, з прийняттям Закону №716 з 01.01.2014 року виключена норма абзацу п'ятого частини третьої статті 129 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", яка передбачала, що з 01.01.2014 розмір посадового окладу судді місцевого суду становитиме 12 мінімальних заробітних плат, а відтак розмір посадового окладу судді місцевого суду впродовж 2014 року залишився на рівні 10 мінімальних заробітних плат замість 12 мінімальних заробітних плат.
В подальшому, Законом України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28 грудня 2014 року №76-VIII, який набрав чинності з 01.01.2015, у частині третій статті 129 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" в абзаці першому цифри "15" замінено цифрами "10".
Таким чином, з ч.3 ст. 129 Закону України №2453 виключено положення, відповідно до якого з 01 січня 2015 року встановлений посадовий оклад судді місцевого суду в розмірі 15 мінімальних заробітних плат.
Далі, у зв'язку з прийняттям Верховною Радою України 12.02.2015 Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» №192-VIII, яким Закон України № 2453 викладено у новій редакції, ч. 3 ст. 133 Закону №2453 (у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12.02.2015 №192-VIII, який набрав чинності з 29.03.2015) передбачала, що посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.
Таким чином, впродовж 2015 року, внаслідок прийняття Законів №76 та №192, розмір посадового окладу судді місцевого суду залишився на рівні 10 мінімальних заробітних плат замість 15 мінімальних заробітних плат.
30.09.2016 року набрав чинності Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 року №1402-VIII, згідно з ч.1 ст.135 якого суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Частиною 3 ст.135 Закону №1402-VIII передбачено, що базовий розмір посадового окладу судді становить: судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Відповідно до п.22 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1402-VIII право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом.
За умовами п.23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1402 до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№ 41-45, ст.529; 2015 р., №№ 18-20, ст.132 із наступними змінами).
Як встановлено судом, позивач у період з 30.09.2016 (дата набрання чинності Законом №1402-VIII) по 31.12.2016 (межа позовних вимог позивача) не пройшов кваліфікаційного оцінювання суддів відповідно до вимог Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 року №1402-VIII.
Відтак, впродовж 2016 року розмір посадового окладу позивача, як судді місцевого суду, був встановлений відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 №2453-VI зі змінами, внесеними станом на 01.01.2016 року - 10 мінімальних заробітних плат замість 15 мінімальних заробітних плат.
Безумовно, що позивач не міг впливати на зменшення законодавцем розміру посадового окладу судді місцевого суду, як і не міг передбачити заздалегідь зміни, які вносились законодавчим органом до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 №2453-VI впродовж 2014-2016 років, та погіршували становище позивача, а отже свавільно допускалось втручання у гарантії незалежності суддів, зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя.
Отже, проаналізувавши законодавчі зміни, які Верховна Рада України впроваджувала до Закону № 2453 Законами № 716, №76, №192, періодично змінюючи (зменшуючи) розмір посадового окладу судді місцевого суду як базової складової винагороди судді, суд приходить до висновку, що позивач може претендувати на компенсацію за шкоду, спричинену незастосуванням відповідачем первинної редакції Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року №2453-VI, яка визначає розмір посадового окладу судді починаючи з 01 січня 2014 року на рівні 12 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат, при нарахуванні та виплаті позивачу суддівської винагороди у період з 01 січня 2014 року по 31 грудня 2016 року, оскільки мав правомірні (законні) очікування на отримання суддівської винагороди з урахуванням розміру посадового окладу, встановленого первинною редакцією Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року №2453-VI.
При цьому розмір матеріальної шкоди, спричиненої незастосуванням відповідачем первинної редакції Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року №2453-VI, яка визначає розмір посадового окладу судді починаючи з 01 січня 2014 року на рівні 12 мінімальних заробітних плат; з 01 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат, при нарахуванні та виплаті позивачу суддівської винагороди у період з 01 січня 2014 року по 31 грудня 2016 року правомірно співвідноситься з очікуваним розміром суддівської винагороди, розмір якої залежить насамперед від розміру посадового окладу і складає різницю між суддівською винагородою, яка розрахована, виходячи з посадового окладу судді місцевого суду згідно первинної редакції Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року №2453-VI, на отримання якої позивач мав правомірні (законні) очікування та виплаченою позивачу в 2014-2016 роках суддівською винагородою, що складає 255089,19 грн. з урахуванням обов'язкових податків та зборів та підтверджується наданим суду розрахунком, складеним начальником відділу планово-фінансової діяльності та звітності Окружного адміністративного суду міста Києва Твердоступ Н.І. (а.с.73-80).
При цьому, суд звертає увагу на те, що у статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.
За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.
Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Відповідно до п.1 ч.1 ст. 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
За змістом визначень, що містяться у ст. 4 КАС України суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
Публічно-правовий характер спору визначається тим, що вказані суб'єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу.
Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов'язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов'язаних з реалізацією публічної влади.
Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.
Під час розгляду даної справи суд виходить із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Так, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Відповідно до п.17 ч.1 ст. 4 КАС України публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
Законодавець урегулював питання, пов'язані з прийняттям (обранням, призначенням) громадян на публічну службу, її проходженням та звільненням з публічної служби (припиненням), спеціальними нормативно-правовими актами.
У справі, що розглядається, такими спеціальними нормативно-правовими актами є Закон України «Про судоустрій і статус суддів» №1402-VIII від 02.06.2016 та Закон України «Про судоустрій і статус суддів» №2453-VI від 07.07.2010, положення якого мають застосовуватися для визначення суддівської винагороди для суддів, які не пройшли кваліфікаційне оцінювання.
У преамбулі Закону №1402-VIII від 02.06.2016 зазначено, що цей Закон визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.
Відповідно до ч.1 ст. 52 Закону №1402-VIII від 02.06.2016 суддею є громадянин України, який відповідно до Конституції України та цього Закону призначений суддею, займає штатну суддівську посаду в одному з судів України і здійснює правосуддя на професійній основі.
Порядок заняття посади судді суду загальної юрисдикції регулюється розділом ІV Закону №1402-VIII від 02.06.2016.
Питання забезпечення суддів регулюється Розділом ІХ Закону №2453-VI від 07.07.2010 та п.23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1402-VIII від 02.06.2016.
Предметом судового розгляду у цій справі є вимога судді, зокрема, про стягнення суми недоотриманої суддівської винагороди.
З огляду на вказане можна зробити висновок, що спір, пов'язаний з вирішенням питань, які стосуються діяльності позивача на публічній службі, а тому такий спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства.
Аналогічний висновок зробила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 757/70264/17-ц (провадження № 14-360цс18) та у постанові від 05 червня 2019 року у справі № 686/23445/17 (провадження № 14-162 цс19), Верховний суд у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року по справі №686/6775/18 (провадження № 61-42631сво18), які в силу положень ч. 5 ст. 242 КАС України мають бути враховані при виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин.
Враховуючи вищенаведене, суд вважає за необхідне стягнути з Окружного адміністративного суду міста Києва на користь ОСОБА_1 суму недоотриманої суддівської винагороди, виходячи з розміру посадового окладу з 01 січня 2014 року на рівні 12 мінімальних заробітних плат, а з 01 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат, у період з 01 січня 2014 року по 31 грудня 2016 року.
Обраний спосіб захисту порушеного права є ефективним і таким, що відповідає статті 13 Конвенції, оскільки в результаті його реалізації надасть змогу компетентному національному органу забезпечити нарахування та виплату позивачу недоотриманої суддівської винагороди, що є присудженням відшкодування у зв'язку з порушенням.
При цьому, визначаючись щодо належного відповідача по справі, суд враховує таке.
Відповідно до ч.1 ст.151 Закону №1402-VIII Державна судова адміністрація України є державним органом у системі правосуддя, який здійснює організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади у межах повноважень, установлених законом.
Згідно з ч.4 ст.148 Закону №1402-VIII функції розпорядника бюджетних коштів щодо місцевих судів здійснюють територіальні управління Державної судової адміністрації України.
Відповідно до п.п.16 п.4 Положення про Державну судову адміністрацію України, затвердженого Рішенням Ради суддів України від 22.10.2010 року № 12, ДСА України відповідно до покладених на неї завдань здійснює функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції (крім Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів), Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, органів суддівського самоврядування, Національної школи суддів України, ДСА України та її територіальних управлінь.
Таким чином, Державна судова адміністрація України є розпорядником вищого рівня, і безпосередньо не здійснює розрахунок та виплату суддівської винагороди суддям, у той час як розпорядником бюджетних коштів, якій здійснює нарахування та виплату позивачу суддівської винагороди є саме суд, в якому працює суддя, тобто в даному випадку Окружний адміністративний суд міста Києва.
Так, відповідно до абз.3 ч.3 ст.10 Бюджетного кодексу України головні розпорядники бюджетних коштів визначають мережу розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачів бюджетних коштів з урахуванням вимог щодо формування єдиного реєстру розпорядників бюджетних коштів і одержувачів бюджетних коштів та даних такого реєстру.
За вимогами абзацу 7 пункту 1.2 глави 1 Порядку казначейського обслуговування державного бюджету за витратами, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.12.2012 № 1407 (далі - Порядок №1407), мережа розпорядника коштів державного бюджету згрупована відповідно до законодавства головним розпорядником коштів державного бюджету (розпорядником коштів державного бюджету нижчого рівня, що має власну мережу) інформація щодо розпорядників нижчого рівня, які у своїй діяльності підпорядковані цьому розпоряднику та/або діяльність яких координується ним, а також отримують від нього бюджетні асигнування, та одержувачів коштів державного бюджету.
За змістом Порядку №1407 розпорядники нижчого рівня поділяються на бюджетні установи, що мають власну мережу, та на бюджетні установи, що не мають мережі.
Отже, на час розгляду справи місцеві суди включені до реєстру розпорядників бюджетних коштів як бюджетна установа, що не має власної мережі, а функції розпорядника бюджетних коштів щодо всіх місцевих судів та територіальних управлінь ДСА, здійснює безпосередньо ДСА України.
Аналізуючи вищевикладене, суд доходить висновку, що саме на Окружний адміністративний суд міста Києва покладено обов'язок щодо нарахування та виплати суддівської винагороди суддям цього суду, що не змінює статус відповідача як належного навіть за умови, якщо таке нарахування та виплата відбувається за судовим рішенням.
Згідно вимог ч. 3 ст. 242 КАС України обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені у судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
За приписами частини 2 статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Відповідно до пункту 30 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані. Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Відповідно до вимог ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з вимогами ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу, що і було зроблено позивачем.
Відтак, з урахуванням зазначеного, на підставі встановлених судом фактів та обставин, суд дійшов висновку, що адміністративний позов підлягає частковому задоволенню.
Згідно із частиною першою статті 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, питання розподілу судових витрат судом не вирішується.
На підставі викладеного, керуючись статтями 242-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
1. Адміністративний позов задовольнити частково.
2. Стягнути з Окружного адміністративного суду міста Києва (ідентифікаційний код 34414689, місцезнаходження: 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ) суму недоотриманої суддівської винагороди, виходячи з розміру посадового окладу з 01 січня 2014 року на рівні 12 мінімальних заробітних плат, а з 01 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат, у період з 01 січня 2014 року по 31 грудня 2016 року.
3. В іншій частині позовних вимог відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду через Київський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII Перехідні положення Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.
Дата складення повного тексту рішення - 12.06.2020.
Суддя Кушнова А.О.