Справа № 308/12348/14-ц
27 травня 2020 року місто Ужгород
Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської областi в складі: головуючого - судді Фазикош О.В., за участі секре таря судового засідання Торчинович Н.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Ужгород цивільну справу за позовом публічний акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк», в інтересах якого діє представник Савіхіна Анастасія Миколаївна, до першого відповідача - ОСОБА_1 , другого відповідача - ОСОБА_2 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору: ОСОБА_3 , про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення відповідачів, -
Відповідно до ч. 6 ст. 268 ЦПК України 27 травня 2020 року було проголошено вступну та резолютивну частини рішення. Повний текст рішення виготовлено та підписано 05.06.2020 року.
25.09.2014 представник позивача ПАТ КБ «Приватбанк» (змінена назва АТ КБ «Приватбанк») звернувся до Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області з позовною заявою до першого відповідача - ОСОБА_1 , другого відповідача - ОСОБА_2 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору: ОСОБА_3 , про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення відповідачів.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідно укладеного договору №MKMOGI0000002397 від 17.12.2007 ОСОБА_3 (Третя особа) 17.12.2007 отримала кредит у розмірі 70000,00 грн. зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 15,00 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 17.12.2027.
Згідно заяви третьої особи від 28.08.2008 кредитний договір №MKMOGI0000002397 від 17.12.2007 переведено з валюти гривня в валюту Долар США. Розмір кредиту після проведення конвертації з урахуванням винагороди банку складає 15146,52 дол. США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 14,04 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом.
Згідно умов зазначеного договору погашення заборгованості повинно здійснюватися наступному порядку: щомісяця в період сплати, Позичальник повинен надавати Банку грошові кошти (щомісячний платіж) для погашення заборгованості за Кредитом, яка складається із заборгованості за Кредитом, за відсотками, комісією, а також інші витрати.
У порушення ст.ст. 526, 527, 530 ЦК України та умов договору Третя особа зобов'язання за вказаним договором належним чином не виконала, що призвело до збитків Позивача, які мають вираз у залученні позивачем вільних коштів до страхового резерву, створеного в забезпечення простроченої заборгованості позичальника та нести витрати по сплаті податків та інших обов'язкових платежів з цих коштів.
У зв'язку з зазначеними порушеннями зобов'язань за кредитним договором Третя особа станом на 05.08.2014 року має заборгованість - 35658.19 [Долар США], яка складається з наступного: - 14732.22 [Долар США] - заборгованість за кредитом; - 7946.49 [Долар США] - заборгованість по процентам за користування кредитом; - 1529.73 [Долар СШ А] - заборгованість по комісії за користуванням кредитом; - 9732,37 [Долар США] - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором, а також штрафи відповідно до Договору: - 20.34 [Долар США] штраф (фіксована частина), - 1697.04 [Долар США] гри. - штраф (процентна складова).
В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором AT КБ «ПРИВАТБАНК» і ОСОБА_1 , ОСОБА_2 (далі - Відповідачі) 17.12.2007 року уклали договір іпотеки №МКMOGI0000002397. Згідно з договором іпотеки Відповідачі надали в іпотеку нерухоме майно, а саме: квартиру загальною площею 44.70 m2, житловою площею 27.80 м2, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Майно належить Відповідачам на праві власності на підставі Свідоцтва про право власності. Обумовлена сторонами договору іпотеки ціна предмету іпотеки дорівнює 94397,86 грн.
Договором іпотеки, укладеним між відповідачем та позивачем, передбачене право іпотекодавця на реєстрацію у предметі іпотеки інших осіб лише при умові отримання від іпотекодержателя письмової згоди на такі дії. Враховуючи той факт, що іпотекодержатель не надавав своєї згоди на відповідну реєстрацію осіб за адресою предмету іпотеки, позивач вважає, що реєстрація осіб у предметі іпотеки с порушенням умов цивільно-правового договору та статті 629 ЦК України і зняття таких осіб з реєстраційного обліку є захистом прав іпотекодержателя та повинне відбуватись на підставі рішення суду.
Відповідно до позовних вимог представник позивача просив суд в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором MKMOGI0000002397 від 17.12.2007 року в розмірі 35658.19 (Долар CША), що за курсом 12.29 відповідно до службового розпорядження НБУ від 05.08.2014 року складає 438239.18 грн. звернути стягнення на квартиру загальною площею 44.70 m2, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом продажу іпотекодержателем предмета іпотеки з укладенням договору купівлі-продажу з будь-якою особою-покупцем із наданням необхідних прав і повноважень для такого продажу. Виселити Відповідачів та інших осіб, які зареєстровані та/або проживають у квартирі (предмет іпотеки), розташованій за адресою: АДРЕСА_1 ., стягнути з Відповідачів судові витрати.
Ухвалою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 10.10.2014 у справі відкрито провадження.
31.10.2014 представником першого відповідача подано заяву про відмову у задоволенні позову у зв'язку з дією Закону України «Про мораторій на звернення стягнення майна громадян України наданого як забезпечення кредитів у іноземній валюті». 03.11.2014 представником першого відповідача подано заяву про застосування строків позовної давності. 07.04.2015 представником першого відповідача подано заперечення.
Ухвалою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 19.03.2015 постановлено витребувати від ТОВ «Наш Добробут» інформацію про склад сім'ї осіб, зареєстрованих за адресою: АДРЕСА_2 .
Ухвалою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 14.05.2015 постановлено витребувати від ТОВ «Наш Добробут» інформацію про склад сім'ї осіб, зареєстрованих за адресою: АДРЕСА_2 .
Ухвалою Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 16.10.2015 постановлено витребувати від ТОВ «Наш Добробут» інформацію про склад сім'ї осіб, зареєстрованих за адресою: АДРЕСА_3 Ф.Тихого АДРЕСА_4 14 АДРЕСА_5 41.
В подальшому, відповідно розпорядження в.о. керівника апарату Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області №281 від 11.05.2018 щодо призначення повторного автоматичного розподілу справи, матеріали справи підлягають повторному автоматизованому перерозподілу у зв'язку із неможливістю суддею Лемак О.В. виконання повноважень судді, що зумовлено довготривалим лікуванням.
Відповідно протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 11.05.2018 головуючим суддею визначено суддю Фазикош О.В. та передано дані матеріали для подальшого розгляду.
02.07.2018 представником позивача подано уточнену позовну заяву відповідно до вимог якої представник позивача просив суд в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором MKMOGI0000002397 від 17.12.2007 року в розмірі 35658.19 (Долар CША), що за курсом 12.29 відповідно до службового розпорядження НБУ від 05.08.2014 року складає 438239.18 грн. звернути стягнення на квартиру загальною площею 44.70 m2, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом продажу вказаного предмету іпотеки шляхом проведенням прилюдних торгів. Виселити Відповідачів та інших осіб, які зареєстровані та/або проживають у квартирі (предмет іпотеки), розташованій за адресою: АДРЕСА_1 . Стягнути з Відповідачів судові витрати.
23.11.2018 представником відповідачів подано відзив на позовну заяву, у якому останній просив відмовити у задоволенні позовних вимог. Зокрема зазначив, що факти, викладені у позовній заяві та заяві про уточнення позову не визнає, зокрема не визнає заборгованість по кредитному договору в розмірі 35 658,19 доларів, не визнає підстав для виселення відповідачів без надання їм іншого житлового приміщення. Крім того у матеріалах справи міститься заява відповідачів про застосування до спірних правовідносин строків позовної давності. Якщо за рішенням про звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів. Так, з вимогами про дострокове повернення позики ПАТ КБ Приват Банк звертався у 2011 році направивши досудову вимогу. З вимоги вбачається, що загальна заборгованість по кредитному договорі від 17 грудня 2007 року станом на 05.10.2011 року становить 18 661,29 доларів США.
11.11.2019 представником позивача подано відповідь на відзив, у якому останній просив задовольнити позовні вимоги. В обґрунтування відповіді на відзив зазначив, що банком надані докази, які підтверджують факт укладання кредитного договору. Відповідачем не надано належних доказів неукладення кредитного договору. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду. Щодо посилань відповідача на дію Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" відповідачі фактично вимагає від суду підтвердити норми закону, а не вирішити спір, тобто вчинити дії, що виходять за межі повноважень суду. Сторони за договором передбачили у разі порушення Позичальником термінів платежів по будь-якому з грошових зобов'язань, заперечення відповідача, про незаконність нарахування одночасно пені та штрафу, є помилковим на думку представника позивача, оскільки згідно зі ст. 549 ЦК України пеня і штраф є формами неустойки, але не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У зв'язку з тим, що банк не змінював строк повернення в розумінні ЦКУ - строк звернення до відповідачів не минув. Згідно умов договору строк виконання зобов'язань спливає 17.12.2027 року. Позивач же звернувся до суду з позовом до відповідача 2014 року - до спливу строку позовної давності. У зв'язку з цим, обставини, на які відповідач посилається в своєму запереченні, не відповідають дійсності, а строк позовної давності позивачем дотримано при зверненні до суду. Згідно з умовами договору сторони погодили, що відсотки нараховуються на непогашену частину кредиту за фактичну кількість днів користування кредитними ресурсами, а тому з урахуванням правових позицій ВСУ та Постанов ВП ВСУ сторони погодили сплату відсотків до повного повернення суми кредиту.
Представник позивача в судове засідання не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином. В матеріалах справи наявна письмова заява представника позивача, у якій останній просить розглянути справу за його відсутності, позовні вимоги підтримує в повному обсязі та просить їх задовольнити, проти ухвалення судом заочного рішення не заперечує.
Відповідачі та їх представник в судове засідання не з'явилися, про час та місце розгляду справи повідомлялися належним чином, в матеріалах справи наявна письмова заява представника відповідачів, у якій останній просить розглянути справу за його відсутності.
Третя особа без самостійних вимог в судове засідання не з'явилася, про час та місце розгляду справи повідомлялася належним чином, клопотань про відкладення розгляду справи не надходило.
Дослідивши матеріали справи і оцінивши докази в їх сукупності, суд доходить наступних висновків.
ЦК України встановлено принцип свободи договору (ст.ст.6, 627 ЦК України), відповідно до якого сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Підставами виникнення цивільних прав і обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч.1 ст.626 ЦК України). Згідно ст.627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст.629 ЦК України).
Згідно змісту ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Аналогічні вимоги ставляться ч.1 ст.1049 ЦК України.
Судом встановлено, що відповідно укладеного договору №MKMOGI0000002397 від 17.12.2007 ОСОБА_3 (Третя особа) 17.12.2007 отримала кредит у розмірі 70000,00 грн. зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 15,00 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 17.12.2027.
Згідно заяви третьої особи від 28.08.2008 кредитний договір №MKMOGI0000002397 від 17.12.2007 переведено з валюти гривня в валюту Долар США. Розмір кредиту після проведення конвертації з урахуванням винагороди банку складає 15146,52 дол. США зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 14,04 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом.
Згідно умов зазначеного договору погашення заборгованості повинно здійснюватися наступному порядку: щомісяця в період сплати, Позичальник повинен надавати Банку грошові кошти (щомісячний платіж) для погашення заборгованості за Кредитом, яка складається із заборгованості за Кредитом, за відсотками, комісією, а також інші витрати.
До кредитного договору його сторонами 29.08.2008 року укладено додаткову угоду та викладено договір про іпотечний кредит у новій редакції. Наведеними змінами у договорі про іпотечний кредит №MKMOGI0000002397 від 17.12.2007 змінено умови про валюту кредитного зобов'язання, з валюти гривні - у валюту долари США.
В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором AT КБ «ПРИВАТБАНК» і ОСОБА_1 , ОСОБА_2 (далі - Відповідачі) 17.12.2007 року уклали договір іпотеки №МКMOGI0000002397. Згідно з договором іпотеки Відповідачі надали в іпотеку нерухоме майно, а саме: квартиру загальною площею 44.70 m2, житловою площею 27.80 м2, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Майно належить Відповідачам на праві власності на підставі Свідоцтва про право власності. Обумовлена сторонами договору іпотеки ціна предмету іпотеки дорівнює 94397,86 грн.
Укладений між сторонами договір відповідає вимогам Закону, оскільки визначені у ньому умови кредитування сторонами погоджені та підписані, договір виконувався позичальником, що підтверджується випискою з особового рахунку відповідача і свідчить про добровільне волевиявлення сторін і про погодження нею усіх його умов. Жодних претензій до банку з приводу його умов або укладення договору з порушеннями вимог закону, відповідачі не пред'являли. Зазначений висновок узгоджується і з положенням ст.204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину і означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права і обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.
ОСОБА_3 зобов'язання за вказаним договором кредиту належним чином не виконала, оскільки належні докази про це відсутні, чим порушила умови договору та норми чинного законодавства, тому у позивача виникло право вимагати виконання зобов'язання за договором.
За таких обставин суд дійшов висновку про наявність боргових правовідносин між сторонами. Позивач надав до суду копії зазначених документів, розрахунок заборгованості по кредиту, виданий посадовою особою позивача, який являється допустимим доказом у справі, а відповідач не надав суду жодного належного доказу, що спростовують наявність кредитних відносин. Матеріали справи свідчать, що у боржника виникла заборгованість за кредитним договором, а його дії та наміри не свідчать про виконання договірних зобов'язань за кредитним договором та повернення кредиту.
Відповідно розрахунку заборгованості, наданого позивачем у зв'язку з порушеннями зобов'язань за кредитним договором ОСОБА_3 станом на 05.08.2014 року така має заборгованість у розмірі - 35658.19 [Долар США], яка складається з наступного: - 14732.22 [Долар США] - заборгованість за кредитом; - 7946.49 [Долар США] - заборгованість по процентам за користування кредитом; - 1529.73 [Долар США] - заборгованість по комісії за користуванням кредитом; - 9732,37 [Долар США] - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором, а також штрафи відповідно до Договору: - 20.34 [Долар США] штраф (фіксована частина), - 1697.04 [Долар США] гри. - штраф (процентна складова).
Відповідно до частини першої та пункту 1 частини другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
У статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Тобто законом визначений вичерпний перелік способів звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання.
Відповідно до пункту 4.2 іпотечного договору звернення стягнення за цим договором здійснюється на підставі цього договору, виконавчого напису нотаріуса або за рішенням суду.
Згідно з пунктом 4.3 цей пункт є застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, яке надає право іпотекодержателю звернути стягнення на предмет іпотеки, на підставі цього договору, шляхом продажу від свого імені предмета іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку». При цьому це застереження визначається сторонами як договір про задоволення вимог іпотекодержателя.
Згідно зі статтею 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Сторони, підписавши іпотечний договір, узгодили всі його умови, у тому числі вирішили питання щодо позасудового порядку врегулювання спору, і не передбачили можливості звернення до суду іпотекодержателя з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом укладення банком від свого імені договору купівлі-продажу з будь-якою особою.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (провадження № 14-112цс19) зробила правовий висновок, що звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 Закону України «Про іпотеку»,можливе лише за умови, що сторони договору іпотеки не передбачили цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, яке прирівнюється до такого договору за юридичними наслідками. Якщо ж сторони договору іпотеки передбачили такий спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, позовна вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 Закону України «Про іпотеку», є неналежним способом захисту, що не передбачений для застосування судом.
За змістом припису частини другої статті 35 Закону України «Про іпотеку» визначена у частині першій цієї статті процедура подання іпотекодержателем вимоги про усунення порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору (яка передує прийняттю іпотекодержателем рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовий спосіб на підставі договору) не є перешкодою для реалізації іпотекодержателем права звернутись у будь-який час за захистом його порушених прав до суду з вимогами: 1) про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб його реалізації шляхом проведення прилюдних торгів (статті 41-47 Закону України «Про іпотеку») - незалежно від того, які способи задоволення вимог іпотекодержателя сторони передбачили у відповідному договорі (в іпотечному застереженні); 2) про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб продажу предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві (стаття 38 Закону України «Про іпотеку») - якщо у відповідному договорі (в іпотечному застереженні) сторони цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя, встановлений статтею 38 Закону України «Про іпотеку», не передбачили (передбачили тільки можливість передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»).
Такі висновки відповідають правовій позиції, викладеній у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц, провадження № 14-112цс19, у якій відступлено від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 05 квітня 2017 року в справі № 6-3034цс16, за змістом якого іпотекодержатель має можливість задовольнити свої вимоги на підставі рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб його продажу іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві згідно зі статтею 38 Закону України «Про іпотеку», незважаючи на те, що сторони в іпотечному застереженні погодили як позасудовий спосіб задоволення вимог іпотекодержателя його право від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку».
Частина друга статті 36 Закону України «Про іпотеку», яка встановлює, що визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки, означає, що у разі, якщо у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя сторони передбачили обидва, вказані у частині третій статті 36 Закону України «Про іпотеку», способи задоволення вимог іпотекодержателя (статті 37, 38 Закону України «Про іпотеку»), то їх наявність не перешкоджає іпотекодержателю застосувати: 1) судовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом задоволення вимог іпотеко держателя у спосіб реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах; 2) позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса.
Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку,припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені нормою частини другої статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
Зазначене узгоджується з правовими висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постановах від 28 березня 2018 року у справі № 14-10цс18 та від 04 липня 2018 року у справі № 14-154цс18, від 31 жовтня 2018 року у справі № 14-318цс18.
Звертаючись до суду з даним позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» просить звернути стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості яка станом на 05.08.2014 року становить 35658.19 [Долар США], яка складається з наступного: - 14732.22 [Долар США] - заборгованість за кредитом; - 7946.49 [Долар США] - заборгованість по процентам за користування кредитом; - 1529.73 [Долар США] - заборгованість по комісії за користуванням кредитом; - 9732,37 [Долар США] - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором, а також штрафи відповідно до Договору: - 20.34 [Долар США] штраф (фіксована частина), - 1697.04 [Долар США] гри. - штраф (процентна складова).
Резолютивна частини рішення суду в разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки має відповідати вимогам як статті 39 Закону України «Про іпотеку», так і положенням пункту 4 частини першої статті 215 ЦПК. Зокрема, у ньому в обовязковому порядку має зазначатись: загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки; спосіб реалізації предмета іпотеки - шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу шляхом надання права іпотекодержателю на продаж предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації (при цьому суд може зазначити, що початкова ціна встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної субєктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій).
При цьому суд не може одночасно звернути стягнення на предмет іпотеки та стягнути суму заборгованості за кредитним договором. У такому випадку суд має зазначити в резолютивній частині рішення лише про звернення стягнення на предмет іпотеки із зазначенням суми заборгованості за кредитним договором, а сам розрахунок суми заборгованості має наводитись у мотивувальній частині рішення. Винятком є ситуація, коли особа позичальника є відмінною від особи іпотекодавця з урахуванням положення статті 11 Закону України «Про іпотеку» (або статті 589 ЦК щодо заставодавця).
Як вбачається із п.2.3.3 кредитного договору (угоди про внесення змін до договору), сторони погодили певний порядок дій у випадку невиконання позичальником зобов'язань, у тому числі пов'язаних із несплатою кредитних коштів.
Так, відповідно до вказаного пункту «у разі порушення позичальником зобов'язань, передбачених умовами даного договору, … Банк на власний розсуд має право, зокрема а) змінити умови договору - зажадати від позичальника дострокового повернення кредиту, сплати винагороди, комісії й відсотків за його користування, виконання інших зобов'язань за цим договором у повному обсязі шляхом направлення відповідного повідомлення. При цьому, згідно ст.212, 611, 651 Цивільного кодексу України щодо зобов'язань, строк виконання яких не настав, вважається, що строк настав у зазначену в повідомленні дату. На цю дату позичальник зобов'язується повернути Банку суму кредиту в повному обсязі, винагороду й відсотки за фактичний строк його користування, у повному обсязі виконати інші зобов'язання за договором…
У випадках затримання сплати частини кредиту та/або відсотків щонайменше на один календарний місяць …. Позичальник має право повернути Банку суму кредиту в повному обсязі, винагороду, відсотки за фактичний строк його користування, в повному обсязі виконати інші зобов'язання за договором протягом 30 календарних днів з дати отримання повідомлення про таку вимогу від Банку. Якщо протягом цього періоду Позичальник усуне порушення умов даного Договору, вимога Банку втрачає чинність…».
Позичальник має право повернути банку суму кредиту в повному обсязі, винагороду, відсотки за фактичний строк його користування, у повному обсязі виконати інші зобов'язання за договором протягом 30 календарних днів з дати отримання повідомлення про таку вимогу від банку. Якщо протягом цього періоду позичальник усуне порушення даного договору, вимога банку втрачає чинність.
Як вбачається з наданого позивачем розрахунку, останній платіж мав місце 17.02.2011 року. Наступне зобов'язання щодо сплати місячного платежу боржником не було виконано.
05.10.2011 року ПАТ КБ «Приватбанк» надіслав ОСОБА_3 листа з вимогою повернути суму кредиту в розмірі простроченої заборгованості 18661,29 дол. США, в тридцятиденний термін на підставі ст.1050 ЦК України. 21.03.2014 року ПАТ КБ «Приватбанк» повторно надіслав ОСОБА_3 листа з вимогою повернути суму кредиту та наявності простроченої заборгованості 18061,82 дол. США, в тридцятиденний термін на підставі ст.1050 ЦК України. Відповідно до копії опису вкладення цінного листа, таку було направлено на адресу відповідачів та третьої особи, та отримано останніми. Тобто було направлено вимогу щодо дострокового погашення заборгованості за кредитним договором та попереджено про те, що у випадку непогашення зазначеної у вимозі суми, по закінченню 30-ти денного строку з дати отримання такої вимоги позивач розпочне процедуру звернення стягнення на предмет іпотеки та з вимогою добровільного звільнення житлового приміщення.
Крім того, як вбачається з матеріалів справи, позивач звертався до суду з позовними вимогами про звернення стягнення на майно до відповідачів у жовтні 2011 року. В подальшому, ухвалою суду від 01 квітня 2013 року позов залишено без розгляду. Зі змісту якого у зв'язку з порушеннями зобов'язань за кредитним договором станом на 03.10.2011 року боржник має заборгованість 18661,29 дол.США.
Згідно з положеннями статті 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання). У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (статті 610, 611 ЦК України).
Одним з видів порушення зобов'язання є прострочення невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк.
Разом з тим, АТ КБ «Приватбанк» скористався правом вимоги дострокового повернення усієї суми заборгованості за простроченими та поточними нарахуваннями по кредиту, процентам та штрафними санкціями шляхом пред'явлення претензії боржнику та відповідачам від 05.10.2011 року вих. №30.1.0.0/2 про повернення усієї суми кредиту у розмірі 18661,29 доларів США. Такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови зобов'язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом та пені.
Крім того, 21.03.2014 року ПАТ КБ «Приватбанк» повторно надіслав ОСОБА_3 листа з вимогою повернути суму кредиту та наявності аналогічної простроченої заборгованості, та звертався з відповідним позовом про звернення стягнення на майно до відповідачів у жовтні 2011 року з метою погашення заборгованості у розмірі 18661,29 доларів США.
У такому випадку має застосовуватися вимога про сплату процентів від суми позики, передбачена частиною першою статті 1048 ЦК України, до дня, встановленого кредитором у вимозі про дострокове повернення кредиту.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі №444/9519/12, провадження №14-10цс18, передбачено, що після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.
Також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №310/11534/13-ц провадження №14-154цс18 зроблено висновок, що звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі.
Відповідно до вимог ст.1050 ЦК України у разі, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу, за змістом частини другої якої боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
У правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 04 липня 2018 року провадження № 14-154цс18, зазначено, що наявність судового рішення про дострокове задоволення вимог кредитора щодо всієї суми заборгованості, яке боржник виконав не в повному обсязі, не є підставою для нарахування процентів та пені за кредитним договором, який у цій частині змінений кредитором, що встановлено у судовому рішенні, а отже, строк дії договору змінився з тридцятого дня з дати, зазначеної на квитанції, яка надається банку відділенням зв'язку при відправленні позичальнику листа з вимогою про дострокове повернення кредиту, сплату процентів за користування ним з повідомленням про вручення, і вважається таким, що має бути виконаним у повному обсязі.
У такому разі положення абзацу 2 частини першої статті 1048 ЦК України, за яким проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики, не підлягають застосуванню, оскільки між сторонами немає домовленості про порядок повернення позики поза межами строку дії договору.
Відповідно до позицій Великої Палати Верховного Суду, у випадку пред'явлення кредитором вимоги про дострокове повернення кредиту на підставі ч. 2 ст. 1050 ЦК України, кредитор втрачає право нараховувати відсотки після настання терміну повернення, який зазначений у відповідному повідомленні/претензії на адресу боржника, оскільки такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов'язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 06 березня 2019 року по справі № 916/4692/15.)
Таким чином, розрахунок заборгованості за кредитним договором за період з 29.08.2008 по 05.08.2014 наданий АТ КБ «ПРИВАТБАНК» включає в себе вимоги щодо нарахування процентів за користування кредитом та пенею поза межами строку дії договору, який був змінений АТ КБ «Приватбанк» надісланою вимогою від 05.10.2011 року про дострокове повернення кредиту у повному обсязі, тому нарахування процентів за користування кредитом та пенею поза межами цього строку є безпідставними, та які не підтверджені документально, оскільки право кредитора нараховувати передбачені договором проценти та пеню за кредитом припинилося у зв'язку з пред'явленням банком 05.10.2011 року претензії про дострокове стягнення усієї суми заборгованості, чим останній змінив строки виконання зобов'язань, а тому банк не мав права на їх подальше нарахування. Тому, до зарахування суми заборгованості, слід враховувати нараховану позивачем на час звернення до боржника з претензією, тобто станом на жовтень 2011 року.
З урахуванням наявного розрахунку заборгованості поданого позивачем та яка підтверджується наявними матеріалами справи заборгованість станом на 03.10.2011 року становить 17 742,79 [Долар США], яка складається з наступного: - 14732.22 [Долар США] - заборгованість за кредитом; - 2165,93 [Долар США] - заборгованість по процентам за користування кредитом; - 297,14 [Долар США] - заборгованість по комісії за користуванням кредитом; - 547,50 [Долар США] - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором.
Що стосується штрафів, нарахованих за договором, а саме: 20.34 [Долар США] штраф (фіксована частина), - 1697.04 [Долар США] - штраф (процентна складова) то необхідно зазначити наступне.
Цивільно-правова відповідальність - це покладення на правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або в заміні невиконання обов'язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов'язку нового додаткового.
Покладення на боржника нових додаткових обов'язків як заходу цивільно-правової відповідальності має місце, зокрема, у випадку стягнення неустойки (пені, штрафу).
Відповідно до статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання (частина друга статті 549 ЦК України). Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України).
За положеннями статті 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.
Умовами укладеного між сторонами кредитного договору встановлена відповідальність позичальника за порушення строків платежів по будь-якому із грошових зобовязань, передбачених кредитним договором більш ніж на 30 днів у вигляді сплати штрафу у розмірі 250 грн.+5% від суми позову.
Враховуючи вищевикладене та відповідно до ст. 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення - строків виконання грошових зобов'язань за кредитним договором, свідчить про недотримання положень, закріплених у ст. 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення.
Тому, зарахування суми нарахованих штрафів до суми заборгованості не підлягають.
Щодо вимоги відповідачів про застосування строку позовної давності, слід зазначити, що в законодавстві визначаються різні поняття як «строк дії договору», так і «строк (термін) виконання зобов'язання» (статті 530, 631 ЦК України).
Якщо в зобов'язанні встановлено строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін).
За правилами ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Відповідно до п. 5.1 Договору, у випадку несвоєчасного погашення заборгованості по кредиту, позичальник сплачує банку пеню у розмірі, який зазначений у п.8.4 Договору (тобто 0,15% від суми простроченої заборгованості по кредиту за кожний день прострочки, але не менше 1 гривні.)
Згідно п. 5.5 Договору, терміни позовної давності по вимогах про стягнення кредиту, відсотків за користування кредитом, винагороди, неустойки - пені, штрафів за даним договором встановлюються сторонами тривалістю 5 років.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Статтею 257 ЦК України встановлено загальну позовну давність тривалістю у три роки.
Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Для окремих видів вимог законом установлена спеціальна позовна давність.
Зокрема, частина друга статті 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).
Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та пята статті 261 ЦК України).
Позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі (частина перша статті 259 ЦК України).
Отже, за умовами кредитного договору та додаткової угоди до нього позовна давність становить пять років, тобто позивачем заявлено позовні вимоги з дотриманням строків позовної давності. Так, позивач звернувся до суду із даним позовом 25 вересня 2014, про що свідчить відмітка штампу вхідної кореспонденції на титульному аркуші позовної заяви, тобто 5 річний строк позовної давності щодо таких вимог позивачем не пропущено.
Частинами першою та другою статті 7 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання. Якщо вимога за основним зобов'язанням підлягає виконанню у грошовій формі, розмір цієї вимоги визначається на підставі іпотечного договору або договору, що обумовлює основне зобов'язання, у чітко встановленій сумі чи шляхом надання критеріїв, які дозволяють встановити розмір цієї вимоги на конкретний час протягом строку дії основного зобов'язання.
Відповідно до частини другої статті 43 Закону України «Про іпотеку» початкова ціна продажу предмета іпотеки встановлюється рішенням суду або за згодою між іпотекодавцем та іпотекодержателем, а якщо вони не досягли згоди, - на підставі оцінки, проведеної відповідно до законодавства про оцінку майна і майнових прав та професійну оціночну діяльність, при цьому початкова ціна продажу майна не може бути нижчою за 90 відсотків його вартості, визначеної шляхом його оцінки.
Пунктом 1.3.2 договору іпотеки сторони визначили, що вартість предмета іпотеки складає 94397,86 грн.
У пункті 1.4 договору іпотеки сторони погодили, що у випадку задоволення вимог Іпотекодержателя за рахунок Предмета іпотеки у будь-якому випадку його вартість буде визначатись на підставі акту незалежної оцінки нерухомого майна або встановлюватись за домовленістю сторін.
Разом з тим, враховуючи позицію Верховного Суду (Великої Палати Верховного Суду) по справі № 235/3619/15-ц від 21.03.2018 року, зі змісту поняття «ціна», як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо, аналізу норм ст. ст. 38, 39 Закону України «Про іпотеку» можна зробити висновок, що у розумінні норми ст. 39 Закону України «Про іпотеку» встановлення початкової ціни предмету іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою ч. 6 ст. 38 цього Закону.
Відповідно до ст. ст. 19, 57 Закону України «Про виконавче провадження» сторони виконавчого провадження під час здійснення виконавчого провадження не позбавлені можливості заявляти клопотання про визначення вартості майна, тобто визначення іншої ціни предмета іпотеки, ніж буде зазначено в резолютивній частині рішення суду, якщо наприклад, така вартість майна змінилася.
З урахуванням наведеного, Верховний Суд дійшов висновку про те, що у спорах цієї категорії, лише не зазначення у резолютивній частині рішення суду початкової ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні не має вирішального значення, та не тягне за собою безумовного скасування судових рішень а сторони виконавчого провадження у разі незгоди з оцінкою мають право клопотати про її визначення в межах виконавчого провадження.
Разом з тим, відповідно до ст.ст.19,57 Закону України «Про виконавче провадження» сторони виконавчого провадження під час здійснення виконавчого провадження не позбавлені можливості заявляти клопотання про визначення вартості майна, тобто визначення іншої ціни предмета іпотеки, ніж буде зазначена в резолютивній частині рішення суду, якщо наприклад, така вартість майна змінилася.
З урахуванням наведеного, у спорах цієї категорії зазначення у резолютивній частині рішення суду початкової ціни предмета іпотеки в грошовому вираженні не має вирішального значення, оскільки судовим рішенням допускається можливість зміни вартості, в тому числі у бік її збільшення, а іпотекодавець наділений правом заявити клопотання про визначення вартості зазначеного майна під час примусового виконання рішення суду.
Зазначена правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 235/3619/15-ц.
Суд констатує, що позивач довів факт наявності кредитної заборгованості позичальником за невиконання умов Кредитного договору, а відтак набув право звернення стягнення на предмет іпотеки з метою погашення заборгованості.
При цьому, суд застосовує до вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки положення ч. 2 ст. 39 Закону України «Про іпотеку» та визначає ціну предмета іпотеки на рівні, не нижчому за звичайні ціни на такий вид майна на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності або незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчий дій.
Даючи юридичну оцінку наданим по справі доказам, враховуючи те, що позичальник ОСОБА_3 зобов'язання за Кредитним договором не виконала, а за Договором іпотеки та за вимогами законодавства передбачено право позивача на звернення стягнення на предмет іпотеки в разі ігнорування вимоги позивача про погашення заборгованості, суд дійшов висновку про обґрунтованість вимог щодо звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме на нерухоме майно - на квартиру загальною площею 44.70 м2, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом продажу вказаного предмету іпотеки на підставі договору іпотеки ПАТ КБ «Приватбанк» шляхом проведення публічних торгів.
Разом з тим, 07.06.2014 року набрав чинності Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України «Про заставу» та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України «Про іпотеку», якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.
Аналіз наведеної норми права свідчить, що дія Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті» лише обмежує в часі примусове стягнення майна до моменту втрати ним чинності, натомість не є підставою для відмови у задоволенні позову.
Верховний Суд України у постанові від 09 вересня 2015 року у справі № 6-483цс15 виклав правовий висновок, відповідно до якого поняття «мораторій» у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (п.2 ч.1 ст.263 ЦК України).
Таким чином, установлений зазначеним Законом мораторій не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусове стягнення на майно (відчуження без згоди власника). Крім того, згідно з п.4 цього Закону протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.
Оскільки зазначений Закон не зупиняє дії інших нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то наведені доводи не можуть бути підставою для відмови в позові, оскільки положення цього Закону унеможливлюють вжиття органами і посадовими особами, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію цього Закону на період його чинності.
Отже, оскільки кредитний договір укладено на споживчі цілі, в іноземній валюті, загальна площа квартири, яка перебуває в іпотеці не перевищує 140 кв.м та становить 44.70 м2, квартира є постійним місцем проживання іпотекодавців, відомості що у відповідачів у власності перебуває інше нерухоме житлове майно в матеріалах справи відсутні, суд прийшов до висновку, що рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки слід відстрочити на період дії Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», що узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду у постанові від 10 квітня 2019 року у провадженні № 14-111цс19.
Щодо позовних вимог про виселення відповідачів необхідно вказати наступне.
Так, згідно із частинами першою та другою статті 39 цього Закону в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.
Частиною першою статті 40 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку встановленому законом.
Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК України.
Відповідно до частини 2 статті 109 ЖК України громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Таким чином частина 2 статті 109 ЖК України встановлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
За змістом частини другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частини третьої статті 109 ЖК УРСР, після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Аналіз зазначених правових норм дає підстави дійти висновку про те, що в разі звернення стягнення на іпотечне майно в судовому порядку та ухвалення судового рішення про виселення мешканців з іпотечного майна, яке не придбане за рахунок кредитних коштів, підлягають застосуванню як положення частини другої статті 39 та/або частини першої статті 40 Закону № 898-IV, так і частини другої статті 109 ЖК УРСР.
Отже, за змістом зазначених норм особам, яких виселяють із жилого будинку (жилого приміщення), який є предметом іпотеки і придбаний не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку одночасно надається інше постійне житло. При цьому за положенням частини другої статті 109 ЖК УРСР постійне житло вказується в рішенні суду. При виселенні з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла в судовому порядку, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.
Такий висновок суду відповідає правовій позиції Верховного Суду України, яка міститься в постанові від 18 березня 2015 року по справі №6-39 цс15, від 02 вересня 2015 року у справі № 6-1019цс15, від 30 вересня 2015 року у справі № 6-1982цс15, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16 та в постанові Верховного Суду від 06 березня 2018 року по справі № 303/1590/15-ц.
За приписами частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Згідно з положеннями статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Аналіз наведених вище норм цивільного законодавства України дає підстави для висновку про те, що у разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема, із позовом про усунення перешкод у користуванні власністю.
Разом з тим з усталеної практики Верховного Суду України вбачається, що у такому випадку необхідно захистити права колишнього власника, застосувавши положення статті 109 ЖК УРСР, яка передбачає можливість виселення попереднього власника лише з наданням іншого житлового приміщення.
Громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, роз'яснено порядок застосування статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК УРСР. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про іпотеку», так і норма статті 109 ЖК УРСР.
Вказану практику підтвердила й Велика Палата Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18).
Отже квартира, яка розташована за адресою: за адресою: АДРЕСА_1 ., та яка відповідачами передана в іпотеку, не була придбана за рахунок отриманих кредитних коштів, оскільки позивачем не доведено протилежне. Так, квартира з якої позивач просить виселити відповідачів була придбана до укладення кредитного договору, за яким виникли зобов'язання відповідачів, про що свідчать відомості матеріалів справи та умови кредитного та іпотечного договору. Таким чином, у суду відсутні підстави вважати, що вказана квартира придбана на кредитні кошти.
Саме позивач повинен довести наявність умов, за яких закон передбачає можливість виселення осіб із іпотечного майна, зазначивши житло, в яке відповідачі можуть бути переселенні, а не факт наявність у них іншого житла.
Європейський суд з прав людини вказує, що «втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 41, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року). «Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві…» (KRYVITSKA AND KRYVITSKYY v. UKRAINE, № 30856/03, § 42, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).
Втручання у право на повагу до житла відповідачів буде відповідати Конвенції не лише тоді, коли таке втручання здійснюється згідно із законом, але й якщо для такого втручання існують легітимні цілі, вичерпний перелік яких наведений у пункті другому статті 8 Конвенції. Обґрунтування пропорційності виселення Європейський суд з прав людини вважає обов'язковою умовою належного застосування статті 8 Конвенції (див. mutatis mutandis «Dakus v. Ukraine», № 19957/07, § 50-51, ЄСПЛ від 14 грудня 2017 року).
Отже, право на житло є конституційним правом людини, яке гарантується Основним Законом України, Конвенцією, а тому позбавлення цього права, в тому числі шляхом виселення, можливо лише на підставі закону, мати легітимну мету та відповідати принципу пропорційності втручання.
Відповідно до статті 12, 13, 81 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Таким чином, аналізуючи зазначені норми закону, повно та всебічно з'ясувавши вищевказані обставини, які стосуються предмету доказування, оцінивши належність, допустимість, достовірність наданих сторонами у справі доказів, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог.
Згідно ч.1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 223, 229, 247, 259, 263-265, 280-282 ЦПК України, ст.ст. 526, 549, 551, 554, 616, 1049-1054 ЦК України, ст.ст. 109 ЖК УРСР ст.ст.1, 33, 39, 40 Закону України «Про іпотеку», суд
Позовні вимоги акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк», в інтересах якого діє представник Савіхіна Анастасія Миколаївна, до першого відповідача - ОСОБА_1 , другого відповідача - ОСОБА_2 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору: ОСОБА_3 , про звернення стягнення на предмет іпотеки, виселення відповідачів - задовольнити частково.
В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором MKMOGI0000002397 від 17.12.2007 року яка станом на 03.10.2011 року становить 17 742,79 [Долар США], що за курсом 12.29 відповідно до службового розпорядження НБУ від 05.08.2014 року складає 218 058,89 грн., яка складається з наступного: - 14732.22 [Долар США] - заборгованість за кредитом; - 2165,93 [Долар США] - заборгованість по процентам за користування кредитом; - 297,14 [Долар США] - заборгованість по комісії за користуванням кредитом; - 547,50 [Долар США] - пеня за несвоєчасність виконання зобов'язань за договором перед акціонерним товариством комерційний банк «Приватбанк», звернути стягнення на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки згідно з Іпотечним договором, а саме: квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та належить на праві приватної власності ОСОБА_2 , ОСОБА_1 на підставі Свідоцтва про право власності від 16.06.2004 року, встановивши спосіб реалізації предмету іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження, з дотриманням вимог Закону України «Про іпотеку», за початковою ціною на рівні, не нижчому за звичайні ціни на такий вид майна на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності або незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій.
У задоволені решти позовних вимог - відмовити.
Відстрочити виконання рішення суду у частині звернення стягнення на предмет іпотеки до закінчення строку дії мораторію, встановленого Законом України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».
Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП - НОМЕР_1 , адреса місця проживання: АДРЕСА_6 ) та ОСОБА_2 , ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП - НОМЕР_2 , адреса місця проживання: АДРЕСА_6 ) на користь АТ КБ Приватбанк (адреса місцезнаходження: 01001, м. Київ, вул. Грушевського, буд. 1Д, код ЄДРПОУ - 14360570) по 2009,70 гривень судового збору.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення. Апеляційна скарга подається безпосередньо до Закарпатського апеляційного суду.
Суддя Ужгородського
міськрайонного суду О.В.Фазикош