ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
09.06.2020Справа № 910/17845/19
Господарський суд міста Києва у складі судді Алєєвої І.В., за участю секретаря судового засідання Голуба О.М., розглянувши справу
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Сатурн - 11»
до Акціонерного товариства Комерційний Банк «Приватбанк»
про визнання пункту договору недійсним.
За участю представників сторін згідно протоколу судового засідання від 09.06.2020
Товариство з обмеженою відповідальністю «Сатурн - 11» звернулось до Акціонерного товариства Комерційний Банк «Приватбанк» про визнання пункту договору недійсним.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що в Договорі фінансового лізингу містяться умови, які регулюють дострокове розірвання в односторонньому порядку лише в інтересах та за ініціативи відповідача, що суперечить нормам чинного законодавства України.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.02.2019 в задоволенні заяви Товариства з обмеженою відповідальністю «Сатурн-11» про забезпечення позову відмовлено.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 21.12.2020 року відкрито провадження у справі, вирішено розглядати справу за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 27.01.2020 року.
Ухвалою Господарського суд міста Києва від 27.01.2020 відкладено підготовче засідання на 10.02.2020.
23.01.2020 від відповідача надійшов відзив на позовну заяву в якому просив відмовити в задоволені позовних вимог, а також застосувати строк позовної давності.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.02.2020 продовжено строк підготовчого провадження та відкладено судове засідання на 24.02.2020.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 24.02.2020 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 24.03.2020.
Судове засідання 24.03.2020 не відбулось, з метою попередження виникнення та запобігання поширення гострої респіраторної хвороби, спричиненої коронавірусом COVID-19.
Ухвалою господарського суду міста Києва від 21.05.2020 розгляд справи було призначено на 09.06.2020.
09.06.2020 від позивача через канцелярію суду надійшла заява про відкладення розгляду справи на інший день поза межами строку карантину.
Розглянувши доводи вказаної заяви, яка мотивоване тим, що постановою КМУ від 11.03.2020 № 211 установлено карантин, і пов'язані з цим обставини є поважною причиною для неявки в судове засідання, господарський суд залишає без задоволення з огляду на те, що явка представників учасників у судове засідання обов'язковою не визнавалась, доводи позивача викладені у позовній заяві, а самим позивачем у заяві про відкладення розгляду справи не повідомлялось про наміри подання додаткових доказів чи неможливості їх подання.
Представник відповідача в судовому засідання 09.06.2020 надав пояснення суду та заперечив проти доводів, викладених в позовній заяві, вважає їх необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Після виходу суду з нарадчої кімнати, у судовому засіданні 09.06.2020 було проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Дослідивши матеріали справи, об'єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва,
16.09.2016 між позивачем та відповідачем укладено договір фінансового лізингу № 4С16083ЛИ (далі - договір), згідно умов якого банк передає лізингоодержувачу майно, а лізингоодержувач приймає майно від банка в платне володіння та користування, а після сплати всієї суми лізингових платежів у власність, у визначені цим договором строки, на умовах фінансового лізингу.
Відповідно до п. 3.1. договору передача банком та прийом лізингоодержувачем майна в лізинг здійснюється згідно акта приймання - передачі майна - зазначеним у Додатку № 3. З моменту підписання Додатку № 3 лізингоодержувач несе повну цивільну відповідальність перед третіми особами за його використання, відшкодовує у повному обсязі шкоду третім особам, заподіяну в результаті експлуатації майна.
В п. 5.1.8. Договору сторони погодили, що банк має право відмовитися від договору і вимагати повернення майна, якщо лізингоодержувач не сплачує лізингові платежі протягом трьох місяців підряд. У разі відмови банку від договору, договір є розірваним з дати, зазначеної банком у повідомленні про відмову від договору.
Відповідно до п. 6.2.4. договору лізингоодержувач зобов'язався повернути майно банку у випадку розірвання договору у стані, в якому воно було отримано з урахуванням нормального зносу, сплативши при цьому банку заборгованість по лізингових платежах на поточну дату, інших платежів за цим договором, а також відшкодувавши заподіяні цим збитки, в строк не пізніше дати розірвання договору.
Пунктом 8.1. Договору сторони погодили, що цей договір підлягає розірванню в односторонньому порядку за ініціативою лізингоодержувача, після письмового повідомлення про це банка за 3 дні за наявності погодженої банком пропозиції, щодо нового лізингоодержувача.
Відповідно до п. 8.2. Договору цей договір підлягає розірванню в односторонньому порядку за ініціативою банку шляхом письмового повідомлення про це лізингоодержувача за 3 (три) дні, у наступних випадках: у випадку невиконання лізингоодержувачем зобов'язань з належного/цільового використання майна, збереження майна. Не отримання згоди банку у встановлених випадках (п. 8.2.1.); у випадках одержання ухвали про порушення справи про банкрутство, постанови про накладення арешту на майно, вироку суду про конфіскацію майна лізингоодержувача (п. 8.2.2.); у випадку повної або часткової несплати лізингового платежу лізингоодержувачем, якщо прострочення сплати становить більше ніж 30 (тридцять) днів. Порушення строків сплати винагороди за договором (п. 8.2.3.); у випадку, якщо майно знищене, пошкоджене та не може бути відновлене (у повідомленні банк зазначає суму збитків та санкцій) (п. 8.2.4.).
Пунктом 8.4. Договору сторони погодили, що у повідомленні про розірвання сторони зазначають причину дострокового розірвання договору. При цьому для розірвання договору, договорів про внесення змін сторони не укладають.
Відповідно до п. 9.1. Договору строк дії договору з дати підписання договору по 25.08.2024. У частині невиконаних сторонами зобов'язань договір діє до повного їх виконання.
Згідно акта приймання-передачі майна від 16.09.2016 позивачем отримано визначене договором майно, а саме - нерухоме майно за адресою: Рівненська обл., Радивилівський р-н, с. Опарипси, вул. Бородівська, 98 (будівлі і споруди автозаправочної станції, загальною площею 334, 8 кв.м.) та Рівненська обл., Радивилівський р-н, с. Опарипси, вул. Бородівська, 98а (АГЗС-100М, загальною площею 3,0 кв.м.)
На думку позивача, зміст п. 8.2. договору суперечить нормам чинного законодавства України, що є підставою для визнання його недійсним. Зокрема, умови пункту 8.2. договору, на думку позивача, щодо підстав та порядку розірвання договору в односторонньому порядку за ініціативою банку (лізингодавця) лише шляхом письмового повідомлення, суперечать ч. 1 ст. 782 ЦК України та значно погіршують становище лізингоодержувача, і порушують право лізингоодержувача на предмет лізингу, та принципи цивільно - правових відносин, які закріплені у статті 3 Цивільного кодексу України.
Відповідач проти задоволення позовних вимог заперечує з підстав дотримання сторонами вимог чинного законодавства при укладання договору та погодженні п.8.2. договору.
Відповідно до ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
У відповідності до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Під час вирішення даної справи суд виходить з того, що угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом.
Статтею 203 ЦК України визначаються загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Так, виходячи із вимог частини першої вказаної статті правочин не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Згідно Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом. Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину.
Згідно з ч. 1-3, 5 ст. 203 ЦК України правочин є чинним за умови дотримання його сторонами наступних вимог: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до ст. 4, 10 та 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу України, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.
Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України.
Статтею 627 ЦК України внормовано, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Предметом доказування у будь-якій господарській справі є лише ті факти, які обґрунтовують заявлені вимоги або мають інше матеріально-правове значення для вирішення господарської справи по суті і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Позивачем заявлені вимоги про визнання п. 8.2. договору недійсним, відповідно до предмету доказування у даній справі входять лише обставини дотримання сторонами вимог чинного законодавства на момент укладання договору тобто станом на 16.09.2016.
В п. 8.2. договору сторони визначили випадки розірвання договору в односторонньому порядку за ініціативою банку шляхом письмового повідомлення про це лізингоодержувача внаслідок порушення останнім умов договору.
Статтею 651 ЦК України внормовано, що зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом, у разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.
Відповідно до ст. 806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом.
Статтею 782 ЦК України встановлено право наймодавця відмовитися від договору найму. Так, наймодавець має право відмовитися від договору найму і вимагати повернення речі, якщо наймач не вносить плату за користування річчю протягом трьох місяців підряд. У разі відмови наймодавця від договору найму договір є розірваним з моменту одержання наймачем повідомлення наймодавця про відмову від договору.
Загальні правові та економічні засади фінансового лізингу визначає Закон України «Про фінансовий лізинг».
Статтею 7 Закону України «Про фінансовий лізинг» внормовано, що лізингодавець має право відмовитися від договору лізингу та вимагати повернення предмета лізингу від лізингоодержувача у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо лізингоодержувач не сплатив лізинговий платіж частково або у повному обсязі та прострочення сплати становить більше 30 днів. Стягнення за виконавчим написом нотаріуса провадиться в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження». Відмова від договору лізингу є вчиненою з моменту, коли інша сторона довідалася або могла довідатися про таку відмову.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 10 Закону України «Про фінансовий лізинг» лізингодавець має право відмовитися від договору лізингу у випадках, передбачених договором лізингу або законом.
Отже, ст. 782 ЦК України, ч. 2 ст. 7 та ст. 10 Закону України «Про фінансовий лізинг» встановлено право лізингодавця на односторонню відмову від договору у випадку несплати лізингоодержувачем платежів, при цьому ч. 2 ст. 7 Закону України «Про фінансовий лізинг» також встановлено право лізингодавця у безспірному порядку вимагати повернення предмета лізингу від лізингоодержувача на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо лізингоодержувач не сплатив лізинговий платіж частково або у повному обсязі та прострочення сплати становить більше 30 днів.
Отже, зміст п. 8.2. договору повністю відповідає положенням чинного на момент укладання договору законодавству.
Відповідно до ст. 6 ЦК України сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
Статтею 627 ЦК України внормовано, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Укладання сторонами договору, свідчить про те, що вони дійшли згоди щодо всіх його умов, в тому числі і щодо порядку розірвання в односторонньому порядку договору за ініціативою банку, що не суперечить ст. 7, 10 Закону України «Про фінансовий лізинг» та відповідає положенням ст. 6, 627, 782 ЦК України.
З огляду на наведене, беручи до уваги ті обставини, що п. 8.2. договору не суперечить положенням ст. 203 Цивільного кодексу України, іншим вимогам чинного законодавства, підстави для визнання його недійсним відсутні.
Щодо заявленого відповідачем клопотання у відзиві на позовну заяву про застосування до даних правовідносин загального строку позовної давності, що є підставою для відмови в позові, господарський суд зазначає наступне.
За визначенням ст. 256 ЦК України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Частиною 3 ст. 267 ЦК України передбачено можливість застосування позовної давності лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення судом.
За змістом ч. 1 ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.
Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
Вказаний правовий висновок узгоджується з висновком вказаним у постанові Верховного Суду від 23.01.2020 у справі № 916/2128/18.
Статтею 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Відповідно до ст. 76-79 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
За приписами ч. 1 ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Стаття 74 ГПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
За таких обставин, оцінивши подані докази, які досліджені в судовому засіданні, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог, як не доведених та необґрунтованих.
За приписами статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати зі сплати судового збору слід покласти на позивача.
Керуючись ст. ст. 129, 236-238, 240 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва
У задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складено: 11.06.2020.
Суддя І.В. Алєєва