МАЛИНОВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА ОДЕСИ___________
Справа №521/13024/19
Пр. №2/521/632/20
28 травня 2020 року м. Одеса
Малиновський районний суд м. Одеси в складі:
головуючого судді - Сегеди О.М.,
при секретарі - Колесник Т.В., за участю:
представника відповідача Ткаченка В.В. - адвоката Возіян А.А.,
директора ПП «Автолюбитель» - Іванова Ю.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Одесі цивільну справу за позовом Громадської організації «Одеська обласна організація Всеукраїнської спілки автомобілістів» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Приватного підприємства «Автолюбитель», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Одеська міська рада, про визнання договорів купівлі-продажу недійсними,
встановив:
У серпні 2019 року Громадська організація «Одеська обласна організація Всеукраїнської спілки автомобілістів» (далі - ГО «Одеська обласна організація Всеукраїнської спілки автомобілістів») звернулася до Малиновського районного суду м. Одеси із зазначеним позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Приватного підприємства «Автолюбитель» (далі - ПП «Автолюбитель»), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Одеська міська рада, посилаючись на те, що ОСОБА_1 належить на праві власності на підставі договору купівлі-продажу від 05 березня 2007 року, укладеного між останнім та ОСОБА_2 , нежитлове приміщення - виставочно-демонстраційний автосалон, що розташований по АДРЕСА_1 , площею 18,5 кв.м.
15 березня 2007 року право власності ОСОБА_1 на нежитлове приміщення - виставочно-демонстраційний автосалон, що розташований по АДРЕСА_1 , було зареєстровано Комунальним підприємством «Одеське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації об'єктів нерухомості (далі - КП «ОМБТІ та РОН»).
Вказував, що виставочно-демонстраційний автосалон, що знаходиться по АДРЕСА_1 , розташований на земельній ділянці, площею 904,0 кв.м., яка перебуває в комунальній власності Одеської міської ради, але 09 серпня 2007 року Управлінням архітектури та містобудування було виготовлено висновок щодо можливості надання ОСОБА_1 земельної ділянки, площею 904,0 кв.м. (на якій розташований автосалон) в оренду, з урахуванням остаточного узгодження умов з Одеською міською радою.
Позивач зазначав, що до 05 березня 2007 року виставочно-демонстраційний автосалон, що розташований по АДРЕСА_1 , належав на праві власності ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу № 477 від 05 лютого 2007 року, укладеного між останнім та ПП «Автолюбитель», яке набуло право власності на виставочно-демонстраційний автосалон на підставі рішення Господарського суду Одеської області від 12 січня 2006 року по справі № 9/429-05-11866, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 23 травня 2006 року, які Постановою Вищого господарського суду України від 03 серпня 2006 року були скасовані та справу направлено на новий розгляд.
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 22 листопада 2006 року позов ПП «Автолюбитель» по справі № 9/429-05-11866 було залишено без розгляду.
Вказував, що після залишення судом позову ПП «Автолюбитель» без розгляду, останнє так і не реалізувало своє право на повторне звернення до суду з аналогічним позовом, а тому у ПП «Автолюбитель» було відсутнє право власності на вказаний виставочно-демонстраційний автосалон.
Стверджував, що право власності ОСОБА_1 на даний виставочно-демонстраційний автосалон є противоправним та підлягає скасуванню, так як автосалон було придбано на підставі правочинів, якими було порушено права та законні інтереси ГО «Одеська обласна організація Всеукраїнської спілки автомобілістів», тому, за його думкою, вказані правочини підлягають визнанню недійсними, оскільки були вчиненні на підставі скасованого судового акту.
Зазначав, що ГО «Одеська обласна організація Всеукраїнської спілки автомобілістів» належать на праві власності на підставі свідоцтва на нежитлові приміщення автостоянки № 35 від 23 квітня 2009 року, виданого виконавчим комітетом Одеської міської ради, нежитлові приміщення автостоянки АДРЕСА_2 НОМЕР_1 АДРЕСА_1 , які відображені в технічному паспорті, виданого КП «ОМБТІ та РОН» та знаходяться на земельній ділянці, яка перебуває у комунальній власності територіальної громади м. Одеса, а тому існує накладення меж земельної ділянки по АДРЕСА_1 , на якій розташовані нежитлові приміщення автостоянки № НОМЕР_2 , що належать на праві власності позивачу та земельної ділянки по АДРЕСА_1 , на якій розташовано виставочно-демонстраційний автосалон, що належить на праві власності відповідачу ОСОБА_1 .
Позивач стверджував, що виставочно-демонстраційний автосалон по АДРЕСА_1 , який належить на праві власності ОСОБА_1 , фактично є власністю ГО «Одеська обласна організація Всеукраїнської спілки автомобілістів», оскільки був незаконно привласнений останнім, шляхом укладення ряду правочинів, що підлягають визнанню судом недійсними.
Посилаючись на порушення своїх прав, позивач просив суд визнати недійсним договір купівлі-продажу від 05 лютого 2007 року, укладений між ПП «Автолюбитель» та ОСОБА_2 щодо продажу нежитлового приміщення - виставочно-демонстраційного автосалону, загальною площею 18.5 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Тиквенко М.О. за реєстраційним № 477; визнати недійсним договір купівлі-продажу від 05 березня 2007 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 щодо продажу нежитлового приміщення - виставочно-демонстраційного автосалону, загальною площею 18.5 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Тиквенко М.О. за реєстраційним № 845; скасувати рішення про державну реєстрацію у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно права власності ОСОБА_1 на нежитлове приміщення - виставочно-демонстраційний автосалон, загальною площею 18.5 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , та стягнути з відповідачів на його користь судові витрати по справі.
Ухвалою суду від 14 серпня 2019 року було відкрито провадження у справі та призначено підготовче судове засідання (т. 1 а.с. 58-59).
27 вересня 2019 року відповідач ОСОБА_1 через канцелярію суду надав заяву про застосування строків позовної давності (т. 1 а.с. 138-140).
Ухвалою суду від 19 листопада 2019 року по справі було продовжено строк проведення підготовчого провадження (т. 2 а.с. 141-142).
Ухвалою суду від 17 лютого 2020 року підготовче провадження було закрито, справу призначено до судового розгляду по суті (т. 2 а.с. 196-197).
Представник позивача ГО «Одеська обласна організація Всеукраїнської спілки автомобілістів», діючий на підставі договору про надання правової допомоги від 25 червня 2019 року та ордеру від 01 серпня 2019 року, в судове засідання не з'явився, про дату, час і місце слухання справи був повідомлений відповідно до вимог ст. 128 ЦПК України, надав заяву про відкладення розгляду справи з підстав продовження карантину. Раніше надав заперечення на заяву про застосування строків позовної давності (т. 1 а.с. 49, 50, 51, т. 2 а.с. 138, т. 3 а.с. 15, 16, 19-22).
Суд зауважує, що згідно розпорядження голови Малиновського районного суду м. Одеси «Про дотримання заходів, спрямованих на запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)» від 22 травня 2020 року суддям під час розгляду судових справ, працівникам канцелярій, архіву та інформаційного суду при здійсненні прийому громадян, працівникам апарату суду при спілкуванні з громадянами дотримуватися заходів щодо дотримання безпечної відстані між присутніми та вжиття заходів індивідуального заходу (т. 3 а.с. 23).
Тобто, з 22 травня 2020 року суд почав працювати у штатному режимі.
Представник відповідача ОСОБА_1 , діючий за довіреністю від 10 квітня 2018 року, в судовому засіданні позовні вимоги не визнав та просив суд відмовити в їх задоволенні в повному обсязі, а також слухати справу у відсутність представника позивача, який був повідомлений належним чином, але неодноразово не з'являється до суду без поважних причин. Раніше надав відзив на позов, згідно якого просив суд відмовити в задоволенні позовних вимог, оскільки спірне майно, а саме нежитлове приміщення - виставочно-демонстраційний автосалон, загальною площею 18.5 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , ніколи не перебувало у власності чи у користуванні позивача, тому, за його думкою, ГО «Одеська обласна організація Всеукраїнської спілки автомобілістів» є неналежним позивачем у справі.
Зазначав, що ОСОБА_1 отримав у власність нежитлове приміщення - виставочно-демонстраційний автосалон, загальною площею 18.5 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу № 845 від 05 березня 2007 року, а ГО «Одеська обласна організація Всеукраїнської спілки автомобілістів» стала власником автостоянки № НОМЕР_2 тільки 23 квітня 2009 року на підставі свідоцтва про право власності на нежитлові приміщення автостоянки № НОМЕР_2 серії САС 634016, який був виданий виконавчим комітетом Одеської міської ради.
Вказував, що рішенням Одеської міської ради № 7078-VІ від 10 вересня 2015 року ГО «Одеська обласна організація Всеукраїнської спілки автомобілістів» було надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, орієнтовною площею 1,7887 га, за адресою: АДРЕСА_1 , в оренду для експлуатації і обслуговування нежитлових будівель та споруд автостоянки № НОМЕР_2 , куди ввійшла частина земельної ділянки, яка належить на праві власності ОСОБА_1 .
Згідно відповіді Відділу у м. Одесі Головного управління Держгеокадастру в Одеській області від 10 липня 2017 року за № 34-15-0.240-2036/112-17 земельна ділянка, площею 1,7887 га, за адресою: АДРЕСА_1 , дозвіл на розробку проекту землеустрою якої надано за рішенням Одеської міської ради № 7078-VІ від 10 вересня 2015 року відводиться ГО «Одеська обласна організація Всеукраїнської спілки автомобілістів» частково за рахунок земельної ділянки, зареєстрованої в Державному земельному кадастрі за кадастровим номером НОМЕР_3 :68:002:0028 та частково за рахунок земельної ділянки за кадастровим номером НОМЕР_3 68 НОМЕР_4 , яка належить ОСОБА_1 на підставі Державного акту серії ЯЛ № 338978 від 08 червня 2011 року, та що включення земельної ділянки в проект землеустрою можливо лише після припинення права власності чи користування нею фізичними чи юридичними особами.
Стверджував, що на даний час ОСОБА_1 оскаржив рішення Одеської міської ради № 7078-VІ від 10 вересня 2015 року до Малиновського районного суду м. Одеси, оскільки вважає, що дане рішення порушує його права, як власника частини земельної ділянки, яка відводиться відповідно до дозволу на розробку проекту землеустрою наданого ГО «Одеська обласна організація Всеукраїнської спілки автомобілістів» (т. 1 а.с. 67, 68, 76-79).
Представник ПП «Автолюбитель», діючий на підставі рішення засновника від 05 грудня 2002 року, в судовому засіданні позовні вимоги не визнав та просив суд відмовити в їх задоволенні в повному обсязі, та слухати справу у відсутність представника позивача, який був повідомлений належним чином, але неодноразово не з'являється до суду без поважних причин. Раніше надав відзив на позов, в обґрунтування якого стверджував, що позовні вимоги ГО «Одеська обласна організація Всеукраїнської спілки автомобілістів» безпідставні, оскільки виставочно-демонстраційний автосалон, загальною площею 18.5 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , ніколи не перебував у власності чи у користуванні позивача, оскільки був збудований ПП «Автолюбитель». Вказував, що оскільки спірне майно ніколи не перебувало у власності ГО «Одеська обласна організація Всеукраїнської спілки автомобілістів», то вона є неналежним позивачем у справі (т. 1 а.с. 61, 62).
Представник третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Одеської міської ради в судове засідання не з'явився, про дату, час і місце слухання справи був повідомлений відповідно до вимог ст. 128 ЦПК України (т. 3 а.с. 4, 14).
З урахуванням того, що представники відповідачів, ОСОБА_1 та ПП «Автолюбитель», наполягали на розгляді справи за відсутності представника позивача, який був повідомлений про дату, час і місце слухання справи відповідно до вимог ст. 128 ЦПК України, суд дійшов до висновку про можливість розгляду справи за відсутності останнього, оскільки представник позивача був належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи.
Частиною 1 ст. 223 ЦПК України передбачено, що неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Суд, з метою дотримання строків розгляду справи, вважає можливим слухати справу за відсутності представника позивача, який своєчасно і належним чином повідомлений про дату, час і місце розгляду справи.
Відповідно до ст. 44 ЦПК України учасники справи зобов'язані добросовісно користуватися процесуальними правами, зловживання процесуальними правами не допускається.
Зловживанням процесуальними правами в розумінні процесуального закону є, крім іншого, вчинення (або не вчинення) дій, спрямованих на безпідставне затягування розгляду справи.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, учасником якої є Україна, закріплено право кожного на розгляд його справи судом упродовж розумного строку. Тобто зловживання процесуальними правами, спрямоване на свідоме невиправдане затягування судового процесу, порушує права інших учасників цього процесу та вимоги названих Конвенції та Кодексу.
Ратифікуючи зазначену Конвенцію Україна взяла на себе зобов'язання гарантувати кожній особі права та свободи, закріплені в Конвенції, включаючи право на справедливий судовий розгляд протягом розумного строку.
З аналізу зазначених норм Конвенції та практики Європейського суду слідує, що питання про порушення статті 17 Конвенції, яка закріплює один із основоположних принципів Конвенції - принцип неприпустимості зловживання правами, може поставати лише у сукупності з іншою статтею Конвенції, положення якої у конкретному випадку дають підстави для висновку про зловживання особою наданим їй правом.
У справах «Рябих проти Росії» (заява № 52854/99, рішення від 24 липня 2003 року, пункт 52) та «Пономарьов проти України» (заява № 3236/03 від 03 квітня 2008 року, пункт 40) Європейський суд з прав людини зазначив, що сторона, яка приймає участь у судовому процесі, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
Суд зауважує, що посилання представника позивача на продовження дії карантину не може слугувати підставою для відкладення розгляду справи, оскільки розпорядженням голови Малиновського районного суду м. Одеси від 22 травня 2020 року визнано таким, що втратило чинність розпорядження від 17 березня 2020 року № 6-р/с (зі змінами від 27 березня 2929 року № 7-р/с, від 23 квітня 2020 року № 8-рС, від 08 травня 2020 року № 12-р/с) «Про тимчасові заходи, що спрямовані на запобігання поширенню коронавірусної хвороби (СОVІD-19)» (т. 3 а.с. 23).
Дослідивши матеріали справи, проаналізувавши і оцінивши надані докази в їх сукупності суд вважає, що позовні вимоги ГО «Одеська обласна організація Всеукраїнської спілки автомобілістів» задоволенню не підлягають, виходячи з наступного.
Згідно з частиною 1 статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна із сторін повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених Кодексом.
Суд вважає, що правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються Цивільним кодексом України, Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» № 1952 від 01 липня 2004 року, тому при винесенні рішення суд застосовує норми матеріального права, якими регулюються правовідносини, які виникли між сторонами.
Встановлено, що рішенням Одеського міськвиконкому № 799 від 18 грудня 1969 року Одеському виробничому міжобласному об'єднанню «Укрглававтотехобслуговування» була відведена земельна ділянка, площею 14871 кв.м. (за планом відводу), по АДРЕСА_3 , для будівництва автостоянки на 300 машиномісць. Згодом автостоянка була передана в користування обласному товариству «Автолюбитель УРСР».
Рішенням міськвиконкому за № 470 від 21 червня 1979 року Одеському обласному товариству «Автолюбитель УРСР» була відведена земельна ділянка, площею 0,663 га, для відкритого збереження автотранспорту.
Рішенням міськвиконкому за № 503 від 17 липня 1980 року було замінено відкрите збереження автотранспорту на збереження в збірно-розбірних металевих гаражах.
Станом на 01 січня 1991 року за Одеським обласним товариством «Автолюбитель УРСР» числилась в користуванні земельна ділянка, площею 1,7914 га - автостоянка АДРЕСА_2 НОМЕР_2 ( АДРЕСА_4 . Іцхака АДРЕСА_3 ).
26 листопада 1992 року Міністерством юстиції України була зроблена перереєстрація Спілки автомобілістів України (свідоцтво № 331), Українська республіканська спілка автомобілістів була перейменована в Всеукраїнську спілку автомобілістів.
З 01 січня 1994 року зазначена земельна ділянка числиться в користуванні Одеської обласної організації Всеукраїнської спілки автомобілістів (далі - ООО ВСА) і використовується для експлуатації та обслуговування автостоянки (т. 2 а.с. 30, 31-43).
Судом встановлено, що рішенням Одеської міської ради № 1848-ХХІІІ від 31 жовтня 2000 року «Про затвердження технічної документації з інвентаризації та проекту відведення земельних ділянок, про видачу документів, що посвідчують право користування та надання Одеській обласній організації Всеукраїнської спілки автомобілістів (далі - ООО ВСА) земельної ділянки загальною, площею 1,8214 га, за адресою: АДРЕСА_1 , для експлуатації та обслуговування автостоянки № НОМЕР_2 та для будівництва і експлуатації автомойки» була затверджена технічна документація з інвентарізації та проекту відведення земельної ділянки; змінені умови землекористування ООО ВСА земельною ділянкою площею, 0,0276 га, за адресою: АДРЕСА_5 ) у зв'язку з будівництвом на частині раніше наданої для організації автостоянки земельної ділянки автомийки; видано ООО ВСА договір про право тимчасового довгострокового користування земельною ділянкою (у тому числі на умовах оренди), загальною площею 1,7914 га, терміном до 10 років, але не пізніше початку реконструкції району; надано земельну ділянку, із земель міста, загальною площею 0,03 га, за адресою: АДРЕСА_5 у тимчасове користування, з умов оренди, але не пізніше початку реконструкції району; затверджено договір про тимчасове користування землею (у тому числі на умовах оренди) між Одеською міською радою та ООО ВСА; зобов'язано ООО ВСА замовити в управлінні земельних ресурсів оформлення документів, що посвідчують право користування земельними ділянками відповідно до п. 3, 4 цього рішення, виконувати вимоги та умови щодо землекористування, дотримуватися положень ст. ст. 40, 115 ЗК України; управлінню земельних ресурсів видати ООО ВСА документи, що посвідчують право користування земельними ділянками відповідно до п. 3, 4 цього рішення та внести відповідні зміни до земельно-облікової документації (т. 2 а.с. 25).
За замовленням ООО ВСА земельно-кадастровим бюро було виготовлена технічна документація по інвентаризації земельної ділянки ООО ВСА (автостоянка № НОМЕР_2 і автомийка) та проект відведення земельних ділянок ООО ВСА для будівництва, експлуатації та обслуговування автомойки; для будівництва та комплексного благоустрою прилеглої території за адресою: АДРЕСА_5 (т. 2 а.с. 26-30, 44-84).
Встановлено, що постановою Одеського окружного адміністративного суду від 25 лютого 2009 року було задоволено позовні вимоги ООО ВСА до Головного Управління юстиції в Одеській області Міністерства юстиції України, а саме скасовано наказ № 561-о/д від 20 жовтня 2008 року; зобов'язано Головне Управління юстиції в Одеській області Міністерства юстиції України зареєструвати нову редакцію Статуту ГО «Одеська обласна організація Всеукраїнської спілки автомобілістів», затверджену постановою 15-ї позачерговою конференції ООО ВСА від 26 вересня 2008 року (т. 2 а.с. 117-118).
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 25 лютого 2009 року було встановлено, що Всеукраїнська спілка автомобілістів (далі - ВСА)не є засновником ГО «Одеська обласна організація Всеукраїнської спілки автомобілістів», а остання не є структурним підрозділом ВСА в розумінні ст. ст. 13, 14 Закону України «Про об'єднання громадян» та ст. 85 ЦК України.
Судом встановлено, що ГО «Одеська обласна організація Всеукраїнської спілки автомобілістів» є самостійною юридичною особою, має самостійний баланс, рахунок у банку, свою печатку та діє на підставі статуту, що підтверджуєтся свідоцтвом про державну реєстрацію юридичної особи від 02 квітня 2009 року (т. 1 а.с. 14, 98-102, 119-130).
Встановлено, що ГО «Одеська обласна організація Всеукраїнської спілки автомобілістів» належать на праві власності нежитлові приміщення, що розташовані по АДРЕСА_1 , об'єкт в цілому складається з будівель літ. «А», «Ш», загальною площею 424,9 кв.м., основною площею 307,1 кв.м., складів літ. «Б», «В», «Д», електромайстерні літ. «Г», підсобного літ. «Е», кладової літ. «Ж», гаражів літ. «З», «И», «К», «Л», «М», «Н», «О», навісів літ. «П», «Р», «С», «Т», «У», «Ф», відображених у технічному паспорті від 16 квітня 2009 року, що підтверджується свідоцтвом на нежитлові приміщення автостоянки № 35 від 23 квітня 2009 року та технічним паспортом від 24 квітня 2009 року, яке видане на підставі статуту ГО «Одеська обласна організація Всеукраїнської спілки автомобілістів», зареєстрованого Головним Управлінням юстиції в Одеській області від 27 березня 2009 року № 174-о/д, протоколу ХV (позачергової) конференції Одеської обласної організації Всеукраїнської спілки автомобілістів від 26 вересня 2008 року: замість рішення господарського суду Одеської області від 12 січня 2006 року по справі № 9/430-05-11867, зареєстрованого КП «МБТІ та РОН» від 25 квітня 2006 року (т. 1 а.с. 15, 16-27, 110-112).
25 січня 2006 року право власності ГО «Одеська обласна організація Всеукраїнської спілки автомобілістів» на нежитлові приміщення, що розташовані по АДРЕСА_1 , було зареєстровано КП «МБТІ та РОН», що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно (т. 1 а.с. 110).
З матеріалів справи вбачається, що рішенням Одеської міської ради № 7078-VІ від 10 вересня 2015 року ГО «Одеська обласна організація Всеукраїнської спілки автомобілістів» було надано дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, орієнтованою площею 1,7887 га, за адресою: АДРЕСА_1 , в оренду для експлуатації і обслуговування нежитлових будівель та споруд автостоянки № НОМЕР_2 (т. 1 а.с. 25).
Встановлено, що земельна ділянка, площею 1,7887 га, за адресою: АДРЕСА_1 , дозвіл на розробку проекту землеустрою якої надано за рішенням Одеської міської ради № 7078-VІ від 10 вересня 2015 року ГО «Одеська обласна організація Всеукраїнської спілки автомобілістів», відводилася частково за рахунок земельної ділянки, зареєстрованої в Державному земельному кадастрі за кадастровим номером НОМЕР_3 :68:002:0028 та частково за рахунок земельної ділянки за кадастровим номером НОМЕР_3 :68:002:0037, яка належить на праві власності на підставі Державного акту серії ЯЛ №338978 від 08 червня 2011 року відповідачу ОСОБА_1 , та що включення земельної ділянки в проект землеустрою можливо лише після припинення права власності чи користування нею фізичними чи юридичними особами, що підтверджується листом Відділу у м. Одесі Головного управління Держгеокадастру в Одеській області від 10 липня 2017 року за № 34-15-0.240-2036/112-17 (т. 1 а.с. 85).
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 не погоджуючись з рішенням Одеської міської ради № 7078-VІ від 10 вересня 2015 року щодо надання ГО «Одеська обласна організація Всеукраїнської спілки автомобілістів» дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, орієнтованою площею 1,7887 га, за адресою: АДРЕСА_1 , в оренду для експлуатації і обслуговування нежитлових будівель та споруд автостоянки № НОМЕР_2 , звернувся до Малиновського районного суду м. Одеси з позовом до Одеської міської ради про скасування рішення Одеської міської ради № 7078-VІ від 10 вересня 2015 року.
Судом встановлено, що рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 06 березня 2020 року, яке не набрало законної сили, по справі № 521/7697/19, позовні вимоги ОСОБА_1 до Одеської міської ради, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача: ГО «Одеська обласна організація Всеукраїнської спілки автомобілістів» були задоволені у повному обсязі; рішення Одеської міської ради № 7078-VІ від 10 вересня 2015 року «Про надання дозволу ГО «Одеська обласна організація Всеукраїнської спілки автомобілістів» на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, орієнтованою площею 1,7887 га, за адресою: АДРЕСА_1 , в оренду для експлуатації і обслуговування нежитлових будівель та споруд автостоянки № НОМЕР_2 - скасовано та стягнуто з Одеської міської ради на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 768,40 грн. (т. 2 а.с. 214-218).
Крім того, результатами земельної-технічної експертизи від 26 травня 2019 року, яка була проведена в рамках цивільної справи № 521/7697/19, було підтверджено, що має місце накладення земельних ділянок кадастровий номер 5110137300:68:002:0028 загальною площею 0,0904 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , та земельної ділянки площею 1,7887 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , відповідно до підготовчих матеріалів із землеустрою щодо відведення земельної ділянки в довгострокову оренду строком на 15 років. Загальна площа накладання складає 0,0904 га (т. 1 а.с. 113-118).
Встановлено, що ОСОБА_1 належить на праві власності на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 05 березня 2007 року нежитлове приміщення - виставочно-демонстраційний автосалон, що розташований по АДРЕСА_1 , площею 18,5 кв.м. (т. 1 а.с. 28).
15 березня 2007 року право власності ОСОБА_1 на нежитлове приміщення - виставочно-демонстраційний автосалон, що розташований по АДРЕСА_1 було зареєстровано КП «ОМБТІ та РОН», що підтверджується витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 15 березня 2007 року (т. 1 а.с. 29).
Судом встановлено, що рішенням Виконавчого комітету Одеської міської ради № 795 від 24 червня 2008 року ФОП ОСОБА_1 , як власнику виставочно-демонстраційного автосалону, було надано згоду на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, орієнтовною площею 0,09 га, в оренду, за адресою: АДРЕСА_1 , для експлуатації відкритого виставочно-демонстраційного автосалону (т. 2 а.с. 119, 121).
З матеріалів справи вбачається, що в 2007 році Одеським відділенням Українського державного науково-виробничого інституту зйомок міст та геоінформатики ім. А.В. Шаха були підготовлені підготовчі роботи щодо відведення земельної ділянки ФОП ОСОБА_1 для експлуатації та обслуговування виставочного-демонстраційного автосалону, який розташований по АДРЕСА_6 , у тому числі і пояснювальна записка (т. 2 а.с. 122-128).
09 серпня 2007 року Управлінням архітектури та містобудування було видано висновок про можливість надання в оренду земельної ділянки ФОП ОСОБА_1 для експлуатації та обслуговування виставочного-демонстраційного автосалону, який розташований по АДРЕСА_6 (т. 2 а.с. 128-129).
У висновку Управління архітектури та містобудування від 09 серпня 2007 року про можливість надання в оренду земельної ділянки ФОП ОСОБА_1 для експлуатації та обслуговування виставочного-демонстраційного автосалону, який розташований по АДРЕСА_6 , зазначені правовстановлючі документи на землекористування, а саме рішенням Одеської міської ради від 31 жовтня 2000 року № 1848-ХХІІІ ООО ВСА було надано в довгострокову оренду, строком до 10 років, но не пізніше початку реконструкції району, загальною площею 1,7914 га, по АДРЕСА_6 , у тому числі ділянка, площею 1,7638 га, для експлуатації і обслуговування автостоянки № 35. Відкритий виставочно- демонстраційний автосалон розташований на частині даної ділянки. ООО ВСА не заперечує проти передачі земельної ділянки, площею 0,0904 га, по АДРЕСА_6 , для організації виставочно-демонстраційного автосалону, лист № 116 від 16 жовтня 2006 року (т. 2 а.с. 128 звор.-129).
Таким чином, ОСОБА_1 була виділена земельна ділянка, площею 0,0904 га, по АДРЕСА_6 , для організації виставочно-демонстраційного автосалону за згодою ООО ВСА на підставі листа № 116 від 16 жовтня 2006 року.
Встановлено, що в жовтні 2007 року на ім'я ОСОБА_1 було оформлено технічний паспорт на виставочно-демонстраційний автосалон, розташований по АДРЕСА_5 (т. 2 а.с. 131 звор.-133).
Отже, з матеріалів справи вбачається, що право власності ОСОБА_1 на виставочно-демонстраційний автосалон, що розташований по АДРЕСА_1 , ні Одеською міською радою, ні Одеською обласною радою Всеукраїнської спілки автомобілістів не оскаржувалося, та визнавалося, про що свідчать оформлення документів на передачу в оренду земельної ділянки під виставочно-демонстраційний автосалон, розташований по АДРЕСА_5 .
Судом встановлено, що до 05 березня 2007 року виставочно-демонстраційний автосалон, що розташований по АДРЕСА_1 , належав на праві власності ОСОБА_2 на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу № 477 від 05 лютого 2007 року, укладеного між останнім та ПП «Автолюбитель» (т. 1 а.с. 80).
Право власності ПП «Автолюбитель» на виставочно-демонстраційній автосалон що розташований по АДРЕСА_1 , було визнано на підставі рішення Господарського суду Одеської області від 12 січня 2006 року по справі № 9/429-05-11866, залишеним постановою Одеського апеляційного господарського суду від 23 травня 2006 року без змін (т. 1 а.с. 110 звор.-112).
Постановою Вищого господарського суду України від 03 серпня 2006 року рішення Господарського суду Одеської області від 12 січня 2006 року по справі № 9/429-05-11866 та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 23 травня 2006 року були скасовані та справу направлено на новий розгляд (т. 1 а.с. 30-31, а.с. 226-229).
Ухвалою Господарського суду Одеської області від 22 листопада 2006 року позов ПП «Автолюбитель» по справі № 9/429-05-11866 було залишено без розгляду (т. 1 а.с. 32).
Встановлено, що рішенням Київського районного суду м. Одеси від 18 листопада 2008 року по справі № 2-6411/2008 за позовом ОСОБА_3 до ФОП ОСОБА_1 , Одеської регіональної філії Державного підприємства «Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах» та Одеського міського управління земельних ресурсів Державного комітету України по земельних ресурсах було визнано дійсним договір купівлі-продажу житлової будівлі, загальною площею 18,5 кв.м., та земельної ділянки, площею 904,0 кв.м., що розташовані по АДРЕСА_1 від 23 вересня 2007 року, укладений між ОСОБА_3 та ФОП ОСОБА_1 ; визнано за ОСОБА_3 право власності на житлову будівлю, загальною площею 18,5 кв.м. по АДРЕСА_1 ; визнано за ОСОБА_3 право власності на земельну ділянку для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, площею площею 904,0 кв.м., яка знаходиться по АДРЕСА_1 ; зобов'язано Одеську регіональну філію Державного підприємства «Центр державного земельного кадастру при Державному комітеті України по земельних ресурсах» зареєструвати належним чином оформлений державний акт на право власності на земельну ділянку для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, площею площею 904,0 кв.м., яка знаходиться по АДРЕСА_1 , на ім'я ОСОБА_3 ; зобов'язано Одеське міське управління земельних ресурсів Державного комітету України по земельних ресурсах підписати державний акт на право власності на земельну ділянку для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, площею площею 904,0 кв.м., яка знаходиться по АДРЕСА_1 , на ім'я ОСОБА_3 (т. 1 а.с. 33-34).
Встановлено, що 02 жовтня 2009 року ОСОБА_3 на підставі рішення Київського районного суду м. Одеси від 18 листопада 2008 року отримав державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯИ № 180917, виданий 02 жовтня 2009 року Управлінням Держкомзему у м. Одесі, на земельну ділянку, площею 0,0904 га, що розташована по АДРЕСА_1 .
13 січня 2010 року на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу ОСОБА_3 продав, а ОСОБА_1 придбав земельну ділянку, площею 0,0904 га, що розташована по АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5110137300:68:002:0028 (т. 1 а.с. 83).
08 червня 2011 року на ім'я ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 13 січня 2010 року було видано Державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 338978 від 08 червня 2011 року, площею 0,0904 га, що розташована по АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5110137300:68:002:0028 (т. 1 а.с. 84).
Рішенням апеляційного суду Одеської області від 14 січня 2011 року рішення Київського районного суду м. Одеси від 18 листопада 2008 року по справі № 2-6411/2008 було скасовано (т. 1 а.с. 35-36).
Встановлено, що 07 квітня 2011 року заступник прокурора м. Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради звернувся до суду із позовом до Управління Держкомзему у м. Одесі, ОСОБА_1 , третя особа: ОСОБА_3 , про витребування земельної ділянки, площею 0,0904 га, кадастровий номер 5110137300:68:002:0028, за адресою: АДРЕСА_1 з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 та скасування держаної реєстрації права власності вказаної земельної ділянки.
Заочним рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 22 листопада 2011 року по справі № 1519/2-4697/11 позов заступника прокурора м. Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради до Управління Держкомзему у м. Одесі, ОСОБА_1 , третя особа: ОСОБА_3 , про витребування земельної ділянки та скасування держаної реєстрації права власності було задоволено; витребувано від ОСОБА_1 на користь Одеської міської ради земельну ділянку, площею 0,0904 га, кадастровий номер 5110137300:68:002:0028, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , та скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку, площею 0,0904 га, кадастровий номер 5110137300:68:002:0028, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
Оскільки заочне рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 22 листопада 2011 року по справі № 1519/2-4697/11 набрало 03 грудня 2011 року законної сили, то за заявою Одеської міської ради 05 жовтня 2012 року було видано виконавчий лист № 1519/2-4697/11 на примусове виконання судового рішення від 22 листопада 2011 року.
Постановою головного державного виконавця Першого Малиновського відділу державної виконавчої служби Одеського міського управління юстиції Жердецького Д.В. від 21 січня 2013 року виконавче провадження з примусового виконання виконавчого листа № 1519/2-4697/11 від 05 жовтня 2012 року було закінчено за пунктом 8 частини 1 статті 49, статті 50 Закону України «Про виконавче провадження» у зв'язку з тим, що земельну ділянку, площею 0,0904 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер: 5110137300:68:002:0028, витребувано від ОСОБА_1 та передано представнику Одеської міської ради, про що складений акт державного виконавця від 16 січня 2012 року.
22 березня 2017 року на підставі заочного рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 22 листопада 2011 року по справі № 1519/2-4697/11, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 34685339 від 07 квітня 2017 року, земельна ділянка, площею 0,0904 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер: 5110137300:68:002:0028, реєстраційний номер об'єкту нерухомого майна: 69713951101, була зареєстрована за територіальною громадою Одеси в особі Одеської міської ради, номер запису про право власності: 19877748, про що свідчить Інформаційна довідка з Державного реєстру прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 04 квітня 2018 року.
23 травня 2013 року ОСОБА_1 після примусового виконання заочного судового рішення від 22 листопада 2011 року по справі № 1519/2-4697/11 подав заяву до Реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції в Одеській області про державну реєстрацію права власності земельної ділянки, площею 0,0904 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер: 5110137300:68:002:0028, на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 13 січня 2010 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , й право власності на цю земельну ділянку було зареєстровано за останнім, про що свідчить витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, індексний номер 4074507 від 23 травня 2013 року.
Встановлено, що ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 09 жовтня 2018 року за заявою ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення, заочне рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 22 листопада 2011 року по справі № 1519/2-4697/11 було скасовано, а справу призначено до судового розгляду.
Встановлено, що при новому розгляді справи, 17 грудня 2018 року прокуратура Одеської області звернулась до суду із заявою в інтересах держави в особі Одеської міської ради про зміну предмету позову, у якій просила суд стягнути з відповідача ОСОБА_1 на користь Одеської міської ради грошові кошти у розмірі 331253,00 грн., що дорівнює вартості земельної ділянки, площею 0,0904 га, кадастровий номер: 5110137300:68:002:0028, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , та стягнути з відповідача на користь прокуратури Одеської області сплачений судовий збір за подачу позову, мотивуючи тим, що на земельній ділянці, площею 0,0904 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 5110137300:68:002:0028, що є предметом розгляду, знаходиться виставочно-демонстраційний салон, загальною площею 18,5 кв.м., що належить відповідачу ОСОБА_1 , тому повернути вказану земельну ділянку в натурі до комунальної власності Одеської міської ради неможливо, у зв'язку з чим відшкодуванню підлягає вартість земельної ділянки в розмірі 331253,00 грн.
Рішенням Малиновського районного суду міста Одеси від 17 січня 2019 року, яке набрало законної сили, позов прокуратури Одеської області було задоволено у повному обсязі, стягнуто з ОСОБА_1 на користь Одеської міської ради грошові кошти в розмірі 331253,00 грн., що дорівнює вартості земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , площею 0,0904 га, кадастровий номер 5110137300:68:002:0028.
Судом встановлено, що рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 17 січня 2019 року було відповідачем ОСОБА_1 виконане, що підтверджується фінансово-платіжними квитанціями № 20 від 06 березня 2019 року на суму 32253,00 грн. та №0.0.1287855700.1 від 06 березня 2019 року на суму 299000,00 грн.
Постановою Одеського апеляційного суду від 22 січня 2020 року у справі № 1519/2-4697/11, яка набрала законної сили, позовні вимоги прокуратури Одеської області в інтересах держави в особі Одеської міської ради до ГУ Держгеокадастру в Одеській області та ОСОБА_1 були залишені без задоволення (т. 2 а.с. 183-191).
Таким чином, право власності ОСОБА_1 на виставочно-демонстраційний автосалон та на земельну ділянку, площею 0,0904 га, що розташовані по АДРЕСА_1 , не скасовано та не визнано неправомірним, тому, за думкою суду, право власності ОСОБА_1 на зазначені об'єкти є правомірним.
Крім того, суд вважає, що питання правомірності володіння ОСОБА_1 земельною ділянкою, що розташована по АДРЕСА_1 , були вже предметом судового розгляду, так як стягнення судом суми компенсації за спірну земельну ділянку та сплата присуджених коштів ОСОБА_1 на користь Одеської міської ради є фактично вирішенням спору по суті та відновленням порушених прав територіальної громади.
Судом встановлено, що рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 27 лютого 2020 року, яке не набрало законної сили, - ГО «Одеська обласна організація Всеукраїнської спілки автомобілістів» було відмовлено в задоволенні позовних вимог до ОСОБА_1 , Головного управління Держгеокадастру в Одеській області, ОСОБА_3 , третя особа: Одеська міська рада,про визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки та державного акту на право власності на земельну ділянку недійсними (т. 3 а.с. 210-213).
Зі змісту вказаного рішення вбачається, що сторона позивача звернулась до суду з метою захисту, на її переконання, правомірних очікувань щодо набуття майнового права на спірну земельну ділянку, а підставою виникнення таких правомірних очікувань позивач вважає рішення Одеської міської ради №7078-VI від 10 вересня 2015 року про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки.
При цьому суд в даному рішенні послався на висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений в постанові від 19 червня 2018 року у справі № 922/864/17, а саме, що для передачі земельної ділянки в користування (оренду) зацікавлена особа звертається до відповідних органів для отримання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; за наслідками розгляду цього питання відповідний орган дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову в його наданні. Отримання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки не означає позитивного рішення про надання її у користування (оренду). Проект відведення земельної ділянки не визначений законом як підстава набуття права на земельну ділянку і не є правовстановлюючим документом, спрямованим на набуття, зміну або припинення прав та обов'язків сторін в орендних правовідносинах (пункт 34).
Більш того, як випливає з висновку, сформульованого Верховним Судом у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду в постанові від 03 липня 2019 року у справі № 280/1597/16-ц, рішення органу місцевого самоврядування про надання заінтересованій особі дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки з метою надання її в оренду не породжує в такої особи законного інтересу, який міг би бути предметом судового захисту.
Тобто рішення органу місцевого самоврядування про надання дозволу на розробку проекту землеустрою не може вважатись підставою набуття майнового права на земельну ділянку та підставою виникнення законного інтересу, а є лише умовою для можливого укладення відповідного договору щодо земельної ділянки.
Згідно з положеннями ЦК України, особа, яка вважає, що її речові права порушені, має право звернутися до суду як із позовом про визнання відповідної угоди недійсною (ст. ст. 215-235 ЦК України), так і з позовом про витребування майна з чужого незаконного володіння (ст. ст. 330, 338 ЦК України).
Відповідно до ст. 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.
За положеннями ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.
Частиною 1 ст. 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Статтею 203 ЦК України передбачені загальні вимоги, додержання яких необхідно для чинності правочину.
Тобто, правочин є недійсним, якщо він укладений із порушенням вимог закону.
Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.
Саме до цього зводяться роз'яснення, надані Пленумом Верховного Суду України у п. 10 постанови «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» від 06 листопада 2009 року № 9.
Виходячи з роз'яснень п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06 листопада 2009 року вказівка в ч. 3 ст. 215 ЦК України на те, що правочин може бути визнаний судом недійсним не лише за позовом однієї із сторін договору, але і за позовом іншої заінтересованої особи, стосується тих випадків, коли заінтересована особа домагається відновлення порушеного договором її права, не вимагаючи повернення їй переданого на виконання цього договору майна, а вимагаючи повернути сторони договору до первісного стану.
Крім того, у п. 10 вказаної вище постанови зазначено, що реституція як спосіб захисту цивільного права (ч. 1 ст. 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з чим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину.
Норма ч. 1 ст. 216 ЦК України не може застосовуватися як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.
У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК України.
Таким чином, позивач, який не був стороною договору купівлі-продажу від 05 березня 2007 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , може ставити питання про витребування майна із чужого незаконного володіння при наявності доказів того, що ГО «Одеська обласна організація Всеукраїнської спілки автомобілістів» є власником виставочно-демонстраційного автосалону, загальною площею 18,5 кв.м., який розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
Відповідно до ст. 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
Пунктом 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України передбачено, що в разі придбання майна за відплатним договором в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадку, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Добросовісне придбання, згідно ст. 388 ЦК України, можливе тоді, коли майно придбане не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно. Наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є не двостороння реституція, а повернення майна з чужого незаконного володіння (віндикація).
Відповідно до п. 25 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» від 07 лютого 2014 року № 5, набувач визнається добросовісним, якщо при вчиненні правочину він не знав і не міг знати про відсутність у продавця прав на відчуження майна, наприклад, вжив усіх розумних заходів, виявив обережність та обачність для з'ясування правомочностей продавця на відчуження майна. При цьому в діях набувача не повинно бути і необережної форми вини, оскільки він не лише не усвідомлював і не бажав, а й не допускав можливості настання будь-яких несприятливих наслідків для власника.
До вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (пункт 3 частини першої статті 388 ЦК) відносяться, зокрема, такі випадки, як вчинення правочину під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника власника з другою стороною, тобто у всіх випадках, коли майно вибуло з володіння поза волею власника (або законного володільця).
Набувач не може бути визнаний добросовісним, якщо на момент вчинення правочину з набуття майна право власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно було зареєстроване не за відчужувачем або у цьому реєстрі був запис про судовий спір відносно цього майна (обтяження). Водночас запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про право власності відчужувача не є безспірним доказом добросовісності набувача.
Відповідач може бути визнаний добросовісним набувачем за умови, що правочин, за яким він набув у володіння спірне майно, відповідає усім ознакам дійсності правочину, за винятком того, що він вчинений при відсутності у продавця права на відчуження.
Власник має право спростувати заперечення набувача про його добросовісність, довівши, що під час вчинення правочину набувач повинен був засумніватися у праві відчужувача на відчуження майна.
Як було встановлено, нежитлове приміщення - виставочно-демонстраційний автосалон, що розташований по АДРЕСА_1 , площею 18,5 кв.м. належить на праві власності відповідачу ОСОБА_1 на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 05 березня 2007 року (т. 1 а.с. 28).
Право власності ОСОБА_1 на нежитлове приміщення - виставочно- демонстраційний автосалон, що розташований по АДРЕСА_1 , зареєстровано 15 березня 2007 року КП «ОМБТІ та РОН» (т. 1 а.с. 29).
Дані обставини свідчать про те, що ОСОБА_1 є добросовісним набувачем, так як при вчиненні вказаного правочину він не знав і не міг знати про де-які особливості відчуження виставочно-демонстраційнійного автосалону, що розташований по АДРЕСА_1 , площею 18,5 кв.м.
Крім того, відповідач ОСОБА_1 придбав нежитлове приміщення - виставочно- демонстраційний автосалон, що розташований по АДРЕСА_1 , у ОСОБА_2 , який також придбав спірне майно за нотаріально посвідченим договором купівлі-продажу № 477 від 05 лютого 2007 року, укладеного між останнім та ПП «Автолюбитель».
Суд також звертає увагу на той факт, що на підтвердження своїх вимог, позивач посилався на той факт, що нежитлове приміщення - виставочно-демонстраційний автосалон, що розташований по АДРЕСА_1 , фактично належав йому на праві власності, але при цьому ніяких доказів на підтвердження свого права власності на вказане майно суду не надав.
За таких обставин, суд вважає, що ОСОБА_1 є добросовісним володільцем нежитлового приміщення - виставочно-демонстраційного автосалону, що розташований по АДРЕСА_1 .
З роз'яснень Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» від 07 лютого 2014 року № 5 вбачається, що відповідно до положень частини першої статті 388 ЦК України власник має право витребувати своє майно із чужого незаконного володіння незалежно від заперечення відповідача про те, що він є добросовісним набувачем, якщо доведе факт вибуття майна з його володіння чи володіння особи, якій він передав майно, не з їхньої волі. При цьому суди повинні мати на увазі, що власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК.
Отже, власник має право витребувати майно у добросовісного набувача лише у випадках, вичерпний перелік яких наведено в частині першій статті 388 ЦК України, а саме якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Перші два випадки, не є правовими підставами вимог позивача, а відсутність третього випадку встановлена судом.
Також, суд бере до уваги те, що як зазначено в п. 26 Постанови, навіть встановлена недійсність правочину, на виконання якого передано майно, сама по собі не свідчить про його вибуття із володіння особи, яка передала це майно, не з її волі. При цьому суд має встановити, чи була воля власника на передачу права володіння іншій особі.
За таких обставин, суд вважає, що позивач не надав доказів, які б свідчили про неправомірність володіння ОСОБА_1 на праві власності виставочно- демонстраційним автосалоном та земельною ділянкою, площею 0,0904 га, що розташовані по АДРЕСА_1 .
Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що ратифікований Законом України N 475/97-ВР від 17 липня 1997 року встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до правової позиції Верховного суду України, яка викладена у постанові від 18 січня 2017 року по справі № 6-2776цс16 та постанові від 22 червня 2017 року по справі № 6-1047цс17 є сталою практика ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23 вересня 1982 року, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21 лютого 1986 року, "Щокін проти України" від 14 жовтня 2010 року, "Сєрков проти України" від 7 липня 2011 року, " ОСОБА_4 та інші проти Греції" від 23 листопада 2000 року, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22 січня 2009 року, "Трегубенко проти України" від 2 листопада 2004 року, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23 січня 2014 року), яка свідчить про наявність трьох критеріїв, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що ратифікований Законом України N 475/97-ВР від 17 липня 1997 року, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.
Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним щодо застосування та наслідків дії його норм.
Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
Критерій «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар».
При цьому, суд враховує правову позицію, викладену Верховним Судом в постанові від 20 березня 2019 року по справі № 521/8368/15-ц, відповідно до якої, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).
Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року).
Cтаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою.
Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).
Європейський суд з прав людини неодноразово констатував в схожих фактичних обставинах порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції (зокрема: GLADYSHEVA v. RUSSIA, № 7097/10, ЄСПЛ, 06 грудня 2011 року; PCHELINTSEVA AND OTHERS v. RUSSIA, № 47724/07, 58677/11, 2920/13, 3127/13, 15320/13, ЄСПЛ, від 17 листопада 2016 року).
З урахуванням викладеного суд зазначає, що майнові права відповідача ОСОБА_1 на нежитлове приміщення - виставочно-демонстраційний автосалон, що розташований по АДРЕСА_1 , площею 18,5 кв.м., охоплюються категорією «майно» в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Визнання недійсним оспорюваного договору та скасування рішення про реєстрацію права власності становитиме істотне втручання держави у право відповідача ОСОБА_1 на мирне володіння майном, гарантоване статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Сукупність установлених судом фактичних обставин указують, що таке втручання не можна вважати таким, що здійснюватиметься «згідно із законом» зважаючи на період, обставини набуття та правовий режим об'єкту нерухомого майна.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених ЦПК України випадках (стаття 13 ЦПК України).
У частині 1 статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Указана норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи по захист свого права із застосуванням відповідного способу захисту.
Згідно зі статтею 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Тобто правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від цього вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Матеріально-правовий аспект захисту цивільних прав та інтересів насамперед полягає в з'ясуванні, чи має особа таке право або інтерес та чи були вони порушені або було необхідним їх правове визначення.
За загальним правилом, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень та доказування не може ґрунтуватись на припущеннях (частина 3 статті 12, частини 1, 6 статті 81 ЦПК України).
За таких обставин, суд прийшов до висновку, що визнання за позовом заінтересованої особи, яка не є стороною договорів, оспорюваних правочинів недійсними не відповідає належним засобам захисту порушеного права, оскільки у такому випадку законом передбачено пред'явлення віндикаційного позову з відповідними правовими наслідками.
Відповідно до ч. 4 ст. 334 ЦК України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.
Тобто, законодавець поєднує процедуру реєстрації нерухомого майна з фактом отримання прав на це майно.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 вказала, що рішення суду про визнання недійсним договору не є підставою для внесення запису про скасування прав на нерухоме майно без скасування відповідного рішення про державну реєстрацію прав. У разі визнання недійсним договору, що став підставою для прийняття рішення про державну реєстрацію прав, слід одночасно заявляти вимогу про скасування вказаного рішення про державну реєстрацію прав.
Ввідповідно до ч. 2. ст. 26 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» записи до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав. У разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.
Таким чином, згідно із Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» рішення суду щодо недійсності правочину не зумовлює виникнення обов'язку скасування рішення про державну реєстрацію права власності на відповідний об'єкт.
Запис про скасування державної реєстрації прав вноситься до Державного реєстру речових прав саме на підставі рішення суду про скасування рішення про державну реєстрацію прав. За відсутності такого рішення суду реалізувати рішення суду про визнання правочинів недійсними, тобто відновити порушені права позивача, буде неможливо.
За таких обставин, суд доходить до висновку, що зібрані у справі докази, встановлені судом фактичні обставини справи та належна оцінка доказів вказують на наявність підстав для відмови в задоволенні позовних вимог щодо визнання договорів купівлі-продажу недійсними та скасування рішення про державну реєстрацію права власності, оскільки судом достовірно встановлено, що право власності відповідачів на нежитлове приміщення - виставочно-демонстраційний автосалон, що розташований по АДРЕСА_1 , виникло на законних підставах.
Інших доказів, які б свідчили про зворотнє, позивач суду не надав.
Крім того, суд зазначає, що в ході судового розгляду справи, відповідачем ОСОБА_1 була надана заява про застосування строку позовної давності, передбаченого ст. 267 ЦК України (т.1 а.с. 138-140).
При розгляді вимог відповідача ОСОБА_1 щодо застосування позовної давності, суд виходить з роз'яснень п. 1.1 Постанови Пленуму Верховного суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», відповідно до якого, встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові на цих підставах, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Цивільне законодавство передбачає два види позовної давності: загальну і спеціальну.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Для окремих видів вимог законом встановлена спеціальна позовна давність.
Зокрема, ч. 2 ст. 258 ЦК України передбачає, що позовна давність в один рік застосовується до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).
Відповідно до ст. 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.
За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).
Початок перебігу позовної давності співпадає з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.
Згідно зі ст. 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги.
Правила про позовну давність мають застосовуватися, коли буде доведення існування самого суб'єктивного права або факту його порушення.
Таким чином, пропущення строку позовної давності є підставою для відмови в позові в разі доведеності позовних вимог.
Відповідно до ст. 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчать про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку.
Суд вважає, що оскільки позовні вимоги не доведено, то строк позовної давності не застосовується, а позовні вимоги розглядаються в загальному порядку.
Право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов'язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами («Рябих проти Росії»).
Отже, перевіривши факти і обставини, якими сторони обґрунтовували свої вимоги та заперечення, дослідивши та оцінивши докази у їх сукупності та взаємозв'язку, встановивши характер правовідносин, що виникли між сторонами, і надавши їм належну правову оцінку, - суд доходить висновку про відмову в заявленому позові, оскільки вважає, що за своїми наслідками становить втручання позивача ГО «Одеська обласна організація Всеукраїнської спілки автомобілістів» у право ОСОБА_1 на мирне володіння своїм майном, передбачене Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.
За ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Згідно ст. 263 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, у тому числі, питання щодо розподілу між сторонами судових витрат.
Згідно з частинами 1, 2 статті 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Судовий збір по справі складає 3842,00 грн., які сплачені позивачем у повному обсязі при зверненні до суду (т. 1 а.с. 11, 12).
Оскільки судом було відмовлено у задоволенні позовних вимог, то судові витрати суд покладає на Громадську організацію «Одеська обласна організація Всеукраїнської спілки автомобілістів».
Керуючись ст. ст. 15, 16, 215, 216, 256, 261, 328 ЦК України, ст. ст. 4, 12, 13, 258, 259, 263, 264, 265, 268, 273, 354 ЦПК України, суд
вирішив:
Позов Громадської організації «Одеська обласна організація Всеукраїнської спілки автомобілістів» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , Приватного підприємства «Автолюбитель», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Одеська міська рада, про визнання договорів купівлі-продажу недійсними - залишити без задоволення.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Одеського апеляційного суду через суд першої інстанції шляхом подачі апеляційної скарги протягом 30 днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення суду складено 09 червня 2020 року.
Суддя: О.М. Сегеда