ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
09.06.2020Справа № 910/4174/20
Господарський суд міста Києва у складі судді Спичака О.М.
розглянувши у спрощеному позовному провадженні справу
За позовом ОСОБА_1
до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю «Бізнес Позика»
про визнання договору недійсним та вчинення дій
Без повідомлення (виклику) учасників справи
ОСОБА_1 звернулась до Господарського суду міста Києва з позовом до відповідача, Товариства з обмеженою відповідальністю "Бізнес Позика" про визнання недійсним договору №0696276-КВ1-003 від 16.12.2019р. про надання кредиту, укладеного між Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1 та Товариством з обмеженою відповідальністю "Бізнес Позика" в частині нарахування відсотків у розмірі 1,20635400% за кожен день користування кредитом та штрафу у разі прострочення сплати чергових платежів, розмір якого становить 5% від суми боргу за кожний календарний день прострочення.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що умови укладеного між сторонами правочину в частині визначення розміру процентів за користування кредитом на штрафу (пені) за прострочення повернення кредитних коштів є несправедливими, покладають на позичальника надмірний фінансовий тягар та є непропорційно великими.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.03.2020р. у справі № 910/4174/20 позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху.
09.04.2020 на адресу Господарського суду міста Києва від позивача надійшло клопотання про усунення недоліків позовної заяви на виконання вимог ухвали суду від 23.03.2020 про залишення позовної заяви без руху.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.04.2020р. прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі №910/4174/20. При цьому, з огляду на характер спірних правовідносин, заявлені позивачем вимоги та предмет доказування, суд дійшов висновку про можливість здійснювати розгляд даної справи за правилами спрощеного провадження.
Відповідач у відзиві проти задоволення позовних вимог надав заперечення, посилаючись на те, що сторони є вільними в укладанні договору та визначенні його умов. До того ж, вказаним учасником судового процесу наголошено на відсутності підстав для застосування до спірних правовідносин вимог Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки спірний кредитний договір укладався з позивачем, як фізичною особою - підприємцем.
30.04.2020р. до суду надійшло клопотання позивача про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін.
Проте, суд дійшов висновку, що сторонами було викладено свою правову позицію по суті спору у позовній заяві та відзиві, в матеріалах справи достатньо доказів для вирішення справи та прийняття справедливого та обґрунтованого рішення, а отже, підстави для виклику учасників судового процесу відсутні, внаслідок чого клопотання позивача було залишено судом без задоволення.
Відповідно до ч.4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва -
16.12.2019р. між Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1 (позичальник) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Бізнес Позика" (кредитодавець) було укладено договір №0696276-КВ1-003 про надання кредиту, відповідно до п.1 якого кредитодавець надає позичальнику кредит в розмірі 90 000 грн. на засадах строковості, поворотності, платності, а позичальник зобов'язується повернути кредит, сплатити плату за користування кредитом у порядку та на умовах, визначених договором. Кредит, наданий позичальнику, забезпечується всім належним позичальнику майном, коштами та активами, що належать йому на праві власності, незважаючи на терміни, коли і як вони були придбані, і на які може бути звернуто стягнення в порядку, встановленому законодавством України.
Кредит надається позичальнику протягом 3 банківських днів з дня підписання цього договору. Кредит надається строком на 16 тижнів, де першим днем є дата списання коштів з рахунку кредитодавця (п.2 договору №0696276-КВ1-003 від 16.12.2019р.).
За умовами п.3 договору №0696276-КВ1-003 від 16.12.2019р. строк дії договору - з дати його підписання до повного виконання сторонами своїх зобов'язань за цим договором.
Згідно п.4 договору №0696276-КВ1-003 від 16.12.2019р. плата за користування кредитом за цим договором є фіксованою та становить 1,20635400 процентів за кожен день користування кредитом. Протягом строку кредитування визначеного в цьому договорі, плата за користування кредитом нараховується на залишок заборгованості по кредиту наявну на початок календарного дня, за фактичне число календарних днів користування кредитом, із урахуванням дня видачі кредиту та дня повернення кредиту.
Зі змісту п.п.5.1-5.2 договору №0696276-КВ1-003 від 16.12.2019р. вбачається, що позичальник здійснює погашення заборгованості по кредиту шляхом сплати обов'язкових щотижневих платежів щотижня кожного понеділка, які він зобов'язаний здійснювати регулярно не пізніше дат, встановлених графіком платежів, що наведений у п.6 договору. Мінімальна сума щотижневого платежу для позичальника визначається графіком платежів, що наведений у п.6 даного договору, але у будь-якому випадку не може бути менше 10575 грн.
У п.7 договору №0696276-КВ1-003 від 16.12.2019р. вказано, що у разі прострочення позичальником строків сплати обов'язкових платежів, визначених договором, кредитодавець може нарахувати штраф на суму прострочених загальних платежів у розмірі 5% за кожний календарний день прострочення, включаючи день погашення, виходячи з наявної суми прострочених платежів на початок календарного дня, або в інших розмірах, визначених кредитодавцем згідно з п.5.5 правил.
Цей договір та правила про надання коштів у позику, в тому числі, на умовах фінансового кредиту разом складають єдиний документ (договір) та визначають всі істотні умови надання кредиту. Укладаючи цей договір позичальник підтверджує, що він ознайомлений, повністю розуміє всі умови, зобов'язується та погоджується неухильно дотримуватись цього договору (з урахуванням правил надання коштів у позику, в тому числі, і на умовах фінансового кредиту текст яких розміщено на сайті кредитодавця у розділі «Публічна інформація».
Відповідно до ст.628 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
За приписом ст.638 Цивільного кодексу України, ст.180 Господарського кодексу України істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
При цьому, за змістом п.3 ст.180 Господарського кодексу України при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.
Враховуючи, що позивач звернувся до суду з позовом про визнання недійсним договору про надання кредиту в частині, господарським судом було встановлено, що сторонами було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов договору, а отже, спірний правочин є укладеним.
Згідно ч.1 ст.2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (ч.2 ст.4 Господарського процесуального кодексу України).
Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.
Захист цивільних прав та інтересів судом здійснюється у спосіб встановлений законом або договором.
Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України. Аналогічні положення містить ст.20 Господарського кодексу України.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст.204 Цивільного кодексу України).
Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (ч.1 ст.203 Цивільного кодексу України).
За приписом ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
Пунктом 2.1. Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.
Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.
За приписами ч.1 ст.207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (ст.217 Цивільного кодексу України).
За загальним правилом статті 217 Цивільного кодексу України правочин не може бути визнаний недійсним, якщо законові не відповідають лише окремі його частини і обставини справи свідчать про те, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної його частини. У такому разі господарський суд може визнати недійсною частину правочину. Недійсними частини правочину визнаються за загальними правилами визнання правочинів недійсними із застосуванням передбачених законом наслідків такого визнання. Якщо недійсна частина правочину виконана будь-якою із сторін, господарський суд визначає наслідки такої недійсності залежно від підстави, з якої вона визнана недійсною (п.2.11 Постанови №11 від 29.05.2013р. Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними»).
За змістом Постанови №9 від 06.11.2009р. Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з ч.ч.1-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.
Частиною 3 ст. 162 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що позовна заява повинна містити виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.
За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України, Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним в частині повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод (їх частин) недійсними.
Як вказувалось вище, обґрунтовуючи поданий позов позивачем вказано, що умови укладеного між сторонами правочину в частині визначення розміру процентів за користування кредитом на штрафу (пені) за прострочення повернення кредитних коштів є несправедливими, покладають на позичальника надмірний фінансовий тягар та є непропорційно великими.
Відповідач у відзиві проти задоволення позовних вимог надав заперечення, посилаючись на те, що сторони є вільними в укладанні договору та визначенні його умов. До того ж, вказаним учасником судового процесу наголошено на відсутності підстав для застосування до спірних правовідносин вимог Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки спірний кредитний договір укладався з позивачем, як фізичною особою - підприємцем.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд дійшов висновку щодо відсутності підстав для задоволення позову. При цьому, суд виходить з наступного.
Пунктом 6 частини 1 статті 3 Цивільного кодексу України визначено, що основними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.
Тобто дії учасників цивільних правовідносин мають відповідати певному стандарту поведінки та характеризуватися чесністю, відкритістю та повагою до інтересів іншої сторони чи сторін договору.
Цей принцип є своєрідною межею здійснення учасниками цивільних правовідносин своїх прав і виконання обов'язків, яка відділяє дозволену поведінку від недозволеної, справедливі, добросовісні і розумні дії від вчинків, які не відповідають цим критеріям.
Даний принцип віднайшов своє відображення у положеннях Цивільного кодексу України, які врегульовують правовідносини сторін, пов'язані з укладенням правочину.
У частинах першій, третій статті 509 Цивільного кодексу України вказано, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (у тому числі сплатити гроші), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Згідно частини першої статті 627 Цивільного кодексу України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Тобто, принцип свободи договору не є безумовним, межі дії цього принципу визначаються критеріями справедливості, добросовісності, пропорційності, розумності, а погоджені сторонами умови договору повинні відповідати не лише вимогам цього Кодексу та інших актів цивільного законодавства, а й засадам справедливості, добросовісності, розумності як складової елемента загального конституційного принципу верховенства права.
У цьому контексті варто зазначити, що принцип справедливості, добросовісності і розумності обмежує дію принципу свободи договору. Учасники цивільних правовідносин можуть, зокрема укладати договори і на свій розсуд визначати їх умови, але з урахуванням прав і інтересів контрагентів.
У своєму рішенні Конституційний Суд України зазначає, що держава, встановлюючи законами України засади створення і функціонування грошового та кредитного ринків (пункт 1 частини 2 статті 92 Конституції України), має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і охоронюваними законом правами та інтересами споживачів їх кредитних послуг.
У постанові від 10.10.2012 у справі №6-110цс12 Верховний Суд України виклав свою правову позицію про те, що свобода договору, передбачена статтями 6, 627 Цивільного кодексу України, яка полягає у праві сторін вільно вирішувати питання при укладенні договору, при виборі контрагентів та при погодженні умов договору, не є безмежною.
Отже, закріплений Цивільним кодексом України принцип свободи договору має співвідноситися із принципами справедливості, добросовісності та розумності.
У рішенні Конституційного Суду України від 02.11.2004 №15-рп/2004 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м'якого покарання) визначено, що справедливість - одна з основних засад і є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом і засобах, що обираються для їх досягнення.
Значення принципів справедливості та добросовісності поширюється на сферу виконання зобов'язань та на сферу користування правами, тобто, такі засади здійснення судочинства виступають тою межею між припустимим використанням права (як формою правомірного поводження) та зловживанням правами (як формою недозволеного використання прав).
Закріпивши принцип свободи договору, Цивільного кодексу України разом з тим визначив, що свобода договору не є безмежною, оскільки при укладенні договору, виборі контрагентів, визначенні умов договору сторони не можуть діяти всупереч положенням цього Кодексу, зокрема, всупереч принципам справедливості, добросовісності, розумності.
Проте, виходячи з умов укладеного між сторонами правочину щодо визначення розміру процентів за користування кредитними коштами, суд не вбачає підстав вважати, що визначений контрагентами розмір плати за користування коштами є надмірно великим та порушує принцип справедливості у зобов'язанні.
До того ж, суд звертає увагу, що у договорі чітко визначено суму плати за користування кредитними коштами (п.6 договору №0696276-КВ1-003 від 16.12.2019р.), а отже, позивач був обізнаний щодо суми, яка повинна бути сплачена щомісячно, та шляхом підписання договору погодився з відповідними умовами.
Крім того, судом враховано, що договором №0696276-КВ1-003 від 16.12.2019р. визначено, що укладаючи цей договір позичальник підтверджує, що він ознайомлений, повністю розуміє всі умови, зобов'язується та погоджується неухильно дотримуватись цього договору (з урахуванням правил надання коштів у позику, в тому числі, і на умовах фінансового кредиту текст яких розміщено на сайті кредитодавця у розділі «Публічна інформація».
Одночасно, щодо умов про стягнення неустойки господарський суд зазначає, що відповідно до ч.1 ст. 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Невиконання зобов'язання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) ст. 610 Цивільного кодексу України кваліфікує як порушення зобов'язання.
Згідно з ч.1 ст. 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки встановлені договором або законом.
Отже, порушення боржником прийнятих на себе зобов'язань тягне за собою відповідні правові наслідки, які полягають у можливості застосування кредитором до боржника встановленої законом або договором відповідальності.
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання. (ч.ч. 2, 3 ст. 549 Цивільного кодексу України).
У ч. 4 ст. 231 Господарського кодексу України зазначено, що у разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
Разом з тим, згідно зі ст.1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.
Судом було встановлено, що згідно п.7 договору №0696276-КВ1-003 від 16.12.2019р., кредитодавець може нарахувати штраф на суму прострочених загальних платежів у розмірі 5% за кожний календарний день прострочення, включаючи день погашення , виходячи із наявної суми прострочених платежів на початок календарного дня, або в інших розмірах, визначених кредитодавцем згідно з п.5.5 правил.
У даному випадку суд також вважає, що погодження сторонами означеного розміру неустойки є проявом волевиявлення обох учасників правовідносин та ніяким чином не порушує принципів справедливості та розумності.
До того ж, надаючи оцінку вказаній умові договору про надання кредиту суд вважає за доцільне звернути увагу позивача на те, що згідно зі ст.1 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.
У ст.3 вказаного нормативно-правового акту передбачено, що розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Одночасно, Конституційний Суд України у рішенні №7-рп/2013 від 11.07.2013р. зазначив, що межі дії принципу свободи договору визначаються законодавством з урахуванням критеріїв справедливості, добросовісності, пропорційності і розумності. При цьому держава має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і правами та охоронюваними законом інтересами споживачів їх кредитних послуг (абзац третій підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі про захист прав споживачів кредитних послуг).
У наведених „Керівних принципах для захисту інтересів споживачів" визначено, що споживачі мають бути захищені від таких зловживань, як односторонні типові контракти, виключення основних прав у контрактах та незаконні умови кредитування продавцями.
Захист від цих зловживань базується на положеннях законодавства, зокрема частини третьої статті 551 Кодексу, відповідно до якої розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Істотними обставинами в розумінні вказаних положень Кодексу вважаються, зокрема, ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, а й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу (наприклад, відсутність негативних наслідків для позивача через прострочення виконання зобов'язання).
У даному випадку визнання недійсною умови договору про нарахування неустойки ніяким чином не призведе до відновлення інтересів позивача, а фактично матиме наслідком звільнення зобов'язання від забезпечення, а як наслідок грубе порушення прав та законних інтересів кредитора на застосування заходів відповідальності до позичальника у разі несвоєчасного повернення кредитних коштів чи сплати процентів за їх користування.
Крім того, судом враховано, що укладеним між сторонами правочином передбачено, що позичальник підтверджує, що він ознайомлений, повністю розуміє всі умови, зобов'язується та погоджується неухильно дотримуватись цього договору (з урахуванням правил надання коштів у позику, в тому числі, і на умовах фінансового кредиту текст яких розміщено на сайті кредитодавця у розділі «Публіна інформація».
Тобто, за висновками суду, заявником не було належним чином обґрунтовано наявності підстав для визнання недійсним договору №0696276-КВ1-003 від 16.12.2019р. про надання кредиту, укладеного між Фізичною особою - підприємцем Айаш Махмуд та Товариством з обмеженою відповідальністю "Бізнес Позика" в частині нарахування відсотків у розмірі 1,20635400% за кожен день користування кредитом та штрафу у разі прострочення сплати чергових платежів, розмір якого становить 5% від суми боргу за кожний календарний день прострочення.
Надаючи оцінку іншим доводам сторін судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до п.3 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того,
вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від
27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019р. Верховного Суду по справах №910/13407/17 та №915/370/16.
З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.
Згідно ст.129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір залишається за позивачем.
Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України,
1. Відмовити в задоволенні позовних вимог.
Рішення господарського суду набирає законної сили у відповідності до приписів ст.241 Господарського процесуального кодексу України. Згідно ч.1 ст.256 та п.п.17.5 пункту 17 Розділу XI «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду через відповідний місцевий господарський суд протягом двадцяти днів з дня його проголошення. З урахуванням п.4 Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), вказаний строк продовжуються на строк дії такого карантину.
Суддя Спичак О.М.