ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
27.05.2020Справа № 911/2446/19
За позовом Селянського (фермерського) господарства «Деметра»
до Головного управління Держгеокадастру у Київській області
про визнання укладеної додаткової угоди
Господарський суд міста Києва у складі судді Спичака О.М.
за участю секретаря судового засідання
Тарасюк І.М.
Представники учасників судового процесу:
від позивача: ОСОБА_1
від відповідача: не з'явився
Селянське (фермерське) господарство «Деметра» звернулося до Господарського суду Київської області з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Київській області про визнання укладеної додаткової угоди до договору на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) від 11.10.1993р.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Головним управлінням Держгеокадастру у Київській області не розглянуто у передбачений законодавством строк повідомлення Селянського (фермерського) господарства «Деметра» до Головного управління Держгеокадастру у Київській «Деметра» щодо наміру скористатися переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, а тому позивач має право на поновлення договору оренди землі в силу закону, а саме ч. 6 ст. 33 Закону України «Про оренду землі». Також, позивач вважає відмову відповідача поновлювати договір договору на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) від 11.10.1993 незаконною, оскільки суперечить ст. 33 Закону України «Про оренду землі».
Ухвалою Господарського суду Київської області від 09.10.2019 р. у справі № 911/2446/19 позовну заяву Селянського (фермерського) господарства «Деметра» до Головного управління Держгеокадастру у Київській області про визнання укладеної додаткової угоди до договору на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) від 11.10.1993р. передано для розгляду за територіальною підсудністю до Господарського суду міста Києва.
Згідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 04.11.2019р. позовну заяву Селянського (фермерського) господарства «Деметра» передано на розгляд судді Спичаку О.М.
Ухвалою від 08.11.2019р. відкрито провадження у справі; постановлено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче засідання на 04.12.2019р.
Відповідач у відзиві проти задоволення позовних вимог надав заперечення посилаючись на те, що вимоги позивача суперечать приписам ч.12 ст.33 Закону України «Про оренду землі» з огляду на зміну земельної ділянки, яка фактично знаходиться у користуванні позивача. До того ж, вказаним учасником судового процесу наголошено на відсутності підстав для застосування до спірних правовідносин ч.6 ст.33 Закону України «Про оренду землі», з огляду на ініціювання позивачем процедури поновлення договору у відповідності до ч.ч.1-5 вказаної статті.
04.12.2019р. судом було відкладено підготовче засідання на 15.01.2020р.
15.01.2020р. судом було продовжено строк підготовчого провадження на 30 днів та відкладено підготовче засідання на 05.02.2020р.
05.02.2020р. підготовче засідання було відкладено на 26.02.2020р.
26.02.2020р. підготовче засідання було відкладено судом на 18.03.2020р.
18.03.2020р. судом було відкладено підготовче засідання на 29.04.2020р.
29.04.2020р. судом було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 27.05.2020р.
Представником позивача у судовому засіданні 27.05.2020р. було надано усні пояснення по суті справи, згідно змісту яких позовні вимоги підтримано в повному обсязі.
Представник відповідача у судове засідання 27.05.2020р. не з'явився, проте, про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, що підтверджується поштовим повідомленням №0105473340816.
Наразі, з огляду на неявку вказаного учасника судового процесу суд зазначає наступне.
Неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті (ч.1 ст.202 Господарського процесуального кодексу України).
Зі змісту п.1 ч.3 ст.202 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справу за відсутності учасника справи, якого було належним чином повідомлено про судове засідання, та яким не було повідомлено про причини неявки.
Згідно ч.1 ст.3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий розгляд його справи.
У рішенні 15-рп/2004 від 02.11.2004р. Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ст.69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м'якого покарання) визначено, що справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом і засобах, що обираються для їх досягнення.
Значення принципів справедливості та добросовісності поширюється не тільки на сферу виконання зобов'язань, а і на сферу користування правами, тобто, такі засади здійснення судочинства виступають своєрідною межею між припустимим використанням права (як формою правомірного поводження) та зловживанням правами (як формою недозволеного використання прав).
Одночасно, застосовуючи відповідно до ч.1 ст.11 Господарського процесуального кодексу України, ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (п.35 рішення від 07.07.1989р. Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі «Смірнова проти України»).
Отже, за висновками суду, неявка відповідача не перешкоджає розгляду спору у судовому засіданні 27.05.2020р.
В судовому засіданні 27.05.2020р. на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.
Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення представника позивача, Господарський суд міста Києва,
11.10.1993р. між Миронівською райрадою народних депутатів та ОСОБА_1 (землекористувач) було укладено договір про право користування землею (в тому числі на умовах оренди), відповідно до п. 1.1 якого Миронівська райрада народних депутатів надає, а землекористувач приймає в тимчасове користування земельну ділянку загальною площею 50 га, у тому числі: ріллі 50га, згідно з планом землекористування, що додається.
Земельна ділянка надається на умовах довгострокового користування на умовах оренди на 25 років для ведення фермерського господарства (п. 1.2 договору від 11.10.1993р.).
Договір набуває чинності з моменту його реєстрації.
На договорі від 11.10.1993р. міститься відмітка про те, що останній зареєстрований Миронівською райрадою народних депутатів Миронівського району Київської області у книзі записів договорів на право тимчасового користування землею 11.11.1993р. за №1.
13.11.1993р. Миронівською райрадою народних депутатів за результатами розгляду заяви гр. ОСОБА_1 , прийнято розпорядження про реєстрацію Селянського (фермерського) господарства «Деметра», у зв'язку із чим, позивачем отримано свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи серії А00 №9575980 від 14.01.2009р.
26.09.2007р. Миронівською районною державною адміністрацією за результатами розгляду заяви голови Селянського (фермерського) господарства «Деметра» від 18.08.2007 прийнято розпорядження №471, яким вилучено з користування позивача та переведено в землі державної власності Зеленківської сільської ради земельну ділянку загальною площею 20,0га, в тому числі 20,0га пасовища.
Як вбачається з матеріалів справи, за наслідками вилучення частини земельної діліянки відповідних змін до договору про право користування землею від 11.10.1993р. сторонами не вносилось.
Згідно довідки №1847 від 27.12.2010р. Зеленківської сільської ради Миронівського району Київської області станом на 01.10.2011р. на території Зеленківської сільської ради за Селянським (фермерським) господарством «Деметра» обліковується 30 га землі (за межами населеного пункту).
10.09.2018 Селянське (фермерське) господарство «Деметра» звернулось до Головного управління Держгеокадастру Київської області із листом-повідомленням, у якому просило укласти договір оренди землі на новий строк (поновити договір оренди землі). До вказаного листа повідомлення позивачем було додано проект додаткової угоди про поновлення договору оренди земельної ділянки. В якості доказів направлення вказаного листа позивачем надано суду фіскальний чек та опис вкладення у цінний лист.
Листом №27-9956/0-9466/0/17-18 від 12.10.2018р. Головним управлінням Держгеокадастру Київської області повідомлено позивача про відсутність інформації стосовно реєстрації у визначеному законодавством порядку договору від 11.10.1993р. про право користування землею (в тому числі на умовах оренди), а отже, і відсутність підстав для його поновлення.
03.01.2019 Головним управлінням Держгеокадастру Київської області була видана довідка Селянському (фермерському) господарству «Деметра» про те, що станом на 01.01.2016 за позивачем числилась земельна ділянка загальною площею 30,000га. Одночасно, відповідачем повідомлено про те, що державна статистична звітність по формі 6-зем формувалась до 01.01.2016р., у зв'язку із чим інформація щодо земель, наданих у користування, не відображає на даний час дійсного стану відносин землеволодіння та землекористування.
14.01.2019р. Селянське (фермерське) господарство «Деметра» повторно звернулось до Головного управління Держгеокадастру Київської області із листом-повідомленням, до якого додано проект додаткової угоди до договору. В якості доказів направлення вказаного звернення надано поштову накладну №0880100404745 від 14.01.2019р. з описом вкладення у цінний лист.
Проте, за поясненнями позивача, які з боку відповідача не заперечувались, додаткової угоди про поновлення строку дії договору сторонами так і не було укладено.
Наразі, за твердженнями позивача, договір від 11.10.1993р. є поновленим на той самий строк і на тих самих умовах у відповідності до ч.6 ст.33 Закону України «Про оренду землі», що стало підставою для звернення до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Київській області про визнання укладеної додаткової угоди до договору на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) від 11.10.1993р.
Заперечуючи проти задоволення позовних вимог відповідач посилався на те, що вимоги позивача суперечать приписам ч.12 ст.33 Закону України «Про оренду землі» з огляду на зміну земельної ділянки, яка фактично знаходиться у користуванні позивача. До того ж, вказаним учасником судового процесу наголошено на відсутності підстав для застосування до спірних правовідносин ч.6 ст.33 Закону України «Про оренду землі», з огляду на ініціювання позивачем процедури поновлення договору у відповідності до ч.ч.1-5 вказаної статті.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, господарський суд дійшов висновку, що позов Селянського (фермерського) господарства «Деметра» не підлягає задоволенню з урахуванням наступного.
Згідно з частиною третьою статті 7 Закону України «Про фермерське господарство» земельні ділянки для ведення фермерського господарства передаються громадянам України у власність і надаються в оренду із земель державної або комунальної власності.
Після одержання засновником державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації фермерське господарство підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом для державної реєстрації юридичних осіб (стаття 8 Закону України «Про фермерське господарство»).
Тобто, можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов'язана з наданням (передачею) йому земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов'язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства.
Відповідно до ст.12 Закону України «Про фермерське господарство» земельні ділянки, які використовуються фермерським господарством на умовах оренди, входять до складу земель фермерського господарства.
За змістом статей 1, 5, 7, 8 і 12 Закону України «Про фермерське господарство» після укладення договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства та проведення державної реєстрації такого господарства обов'язки орендаря цієї земельної ділянки виконує фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась.
Аналогічні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2018 року в справі № 348/992/16-ц, від 13 червня 2018 року у справі № 474/100/16-ц та від 12 грудня 2018 року у справі № 704/29/17-ц, від 19.02.2020р. по справі №626/1055/17.
За змістом частини 2 статті 792 Цивільного кодексу України (враховуючи, що спірні правовідносини тривають під час набуття чинності вказаним нормативно-правовим актом) відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.
Законом України «Про оренду землі» (враховуючи, що спірні правовідносини тривають під час набуття чинності вказаним нормативно-правовим актом) визначено умови укладення, зміни, припинення і поновлення договору оренди землі, а статтею 13 передбачено, що договором оренди землі є договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
Згідно ч.1 ст.3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України «Про міжнародне приватне право», Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
За приписами ст.9 Конституції України, статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» і статті 4 Господарського процесуального кодексу України господарські суди у процесі здійснення правосуддя мають за відповідними правилами керуватися нормами документів, ратифікованих законами України.
Відповідно до ч.1 ст.1 Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950р., Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає на своїй території дію приписів Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Суду в усіх питаннях, що стосуються її тлумачення і застосування.
Водночас ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Згідно ст.6 Конвенції з прав людини та основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Принцип правової визначеності є невід'ємною, органічною складовою принципу верховенства права.
Виявленням принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже системності та послідовності у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб'єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії. Для оцінки правовідносин у даному спорі колегія керується правилами, викладеними Європейським судом з прав людини у рішенні в справі The Sunday Times v. United Kingdom. У цій справі Європейським суд з прав людини зазначив, що закон повинен бути досить доступним, він повинен служити для громадянина відповідним орієнтиром, достатнім у контексті, в якому застосовуються певні правові норми у відповідній справі; норма не може вважатися законом, якщо вона не сформульована з достатньою чіткістю, яка дає можливість громадянинові регулювати свою поведінку.
У справі Steel and others v. The United Kingdom Європейським судом з прав людини наголосив, що Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, аби дати змогу громадянинові, якщо виникне потреба, з належною порадою, передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.
Статтею 33 Закону України «Про оренду землі» регламентовано поновлення договору оренди землі на новий строк як у випадку реалізації переважного права орендаря перед іншими особами (частини 1- 5 цієї норми), так і у випадку, коли орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди (частина 6 цієї норми).
Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що для застосування положень частини 1 статті 33 Закону України «Про оренду землі» та визнання за орендарем переважного права на поновлення договору оренди необхідно встановити такі юридичні факти: орендар належним чином виконує свої обов'язки за договором; орендар до спливу строку договору повідомив орендодавця у встановлені строки про свій намір скористатися переважним правом укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди; орендодавець протягом місяця не повідомив орендаря про наявність заперечень і своє рішення.
Орендодавець у місячний термін розглядає надісланий орендарем лист-повідомлення із проектом додаткової угоди, перевіряє його на відповідність вимогам закону, узгоджує з орендарем (за необхідності) істотні умови договору і, за відсутності заперечень, приймає рішення про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної та комунальної власності), укладає з орендарем додаткову угоду про поновлення договору оренди землі. За наявності заперечень орендодавця щодо поновлення договору оренди землі орендарю направляється лист-повідомлення про прийняте орендодавцем рішення (частина 5 статті 33 Закону України «Про оренду землі»).
Частиною 6 статті 33 зазначеного Закону врегульовано пролонгацію договору на той самий строк і на тих самих умовах, що були передбачені договором, за наявності такого фактичного складу: користування орендарем земельною ділянкою після закінчення строку оренди і відсутність протягом одного місяця заперечення орендодавця проти такого користування (що можна кваліфікувати як «мовчазну згоду» орендодавця на пролонгацію договору).
При цьому необхідно звернути увагу, що повідомлення орендарем орендодавця про намір скористатися правом на поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною 6 статті 33 Закону України «Про оренду землі», не вимагається. Суть поновлення договору оренди згідно з цією частиною статті саме і полягає у тому, що орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку оренди, а орендодавець, відповідно, не заперечує у поновленні договору, зокрема у зв'язку з належним виконанням договору оренди землі. Відсутність такого заперечення, як уже зазначалося, може мати прояв у «мовчазній згоді».
У контексті поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною 6 статті 33 Закону України «Про оренду землі», необхідно зауважити, що такий договір може бути поновлено виключно на тих самих умовах і на той самий строк. Тобто, орендар не може вимагати поновлення договору оренди землі на інших умовах. Щодо прав та обов'язків орендодавця слід акцентувати, що він має право заперечити стосовно поновлення згідно із цією частиною статті 33 Закону України «Про оренду землі», і таке заперечення має бути заявлено саме протягом одного місяця після закінчення дії договору оренди землі, що безпосередньо випливає зі змісту частини 6 зазначеної статті.
У подальшому, якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення дії договору оренди і орендодавець не надав заперечень стосовно поновлення цього договору протягом одного місяця після його закінчення, орендар має право звернутися із вимогою про визнання укладеною угоди про поновлення договору на тих самих умовах і на той самий строк. Орендодавець, у свою чергу, в будь-який час до укладення додаткової угоди стосовно поновлення договору на той самий строк і на тих самих умовах може звернутися із вимогою про звільнення земельної ділянки. Тобто договір оренди землі вважатиметься поновленим лише у разі укладення додаткової угоди, про що безпосередньо зазначено у частині 8 статті 33 Закону України «Про оренду землі». При цьому відмову або зволікання в укладенні додаткової угоди до договору оренди землі може бути оскаржено у суді.
Отже, підстави для поновлення договору оренди земельної ділянки, передбачені у частинах 1- 5 і частині 6 статті 33 Закону України «Про оренду землі», не пов'язані одна з іншою. Правову позицію щодо розрізнення цих підстав було сформульовано Верховним Судом України, зокрема у постанові від 25.02.2015 у справі № 6-219цс14, Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 10.04.2018 у справі № 594/376/17-ц та Верховним Судом у складі палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у постанові від 10.09.2018р. по справі №920/739/17.
Як вказувалось судом вище, позивачем у позовній заяві вказано, що договір від 11.10.1993р. про право користування землею (в тому числі на умовах оренди) є поновленим на підставі ч.6 ст.33 Закону України «Про оренду землі».
Проте, за висновками суду, вказані твердження позивача є безпідставними та ґрунтуються на невірному застосуванні норм Закону України «Про оренду землі», а отже, і підстави для визнання укладеною додаткової угоди до договору від 11.10.1993р. про право користування землею (в тому числі на умовах оренди) щодо поновлення строку дії договору на той самий строк та на тих самих умовах відсутні. Означені висновки суду мають своєю підставою наступне.
За приписами ст.3 Закону України «Про оренду землі» (в редакції, чинній на дату закінчення 25 річного строку, визначеного п.1.2 договору від 11.10.1993р.) об'єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян, юридичних осіб, комунальній або державній власності.
Згідно ст.13 вказаного нормативно-правового акту договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
Частиною 1 ст. 15 Закону України "Про оренду землі" встановлено, що істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату.
За змістом ч.6 статті 33 цього ж Закону України у разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. У цьому випадку укладання додаткової угоди про поновлення договору оренди землі здійснюється із: власником земельної ділянки (щодо земель приватної власності); уповноваженим керівником органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування без прийняття рішення органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування про поновлення договору оренди землі (щодо земель державної або комунальної власності).
Верховний Суд у складі палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у постанові від 10.09.2018р. по справі № 920/739/17 зазначив, що у контексті поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі", необхідно зауважити, що такий договір може бути поновлено виключно на тих самих умовах і на той самий строк. Тобто, орендар не може вимагати поновлення договору оренди землі на інших умовах.
Однак, як було встановлено вище, на підставі договору від 11.10.1993р. про право користування землею (в тому числі на умовах оренди) позивачем прийнятио в тимчасове користування земельну ділянку загальною площею 50 га, у тому числі: ріллі 50га, згідно з планом землекористування.
26.09.2007р. Миронівською районною державною адміністрацією за результатами розгляду заяви голови Селянського (фермерського) господарства «Деметра» від 18.08.2007 прийнято розпорядження №471, яким вилучено з користування позивача та переведено в землі державної власності Зеленківської сільської ради земельну ділянку загальною площею 20,0га, в тому числі 20,0га пасовища.
За наслідками вилучення частини земельної діліянки відповідних змін до договору про право користування землею від 11.10.1993р. сторонами не вносилось.
Згідно довідки №1847 від 27.12.2010р. Зеленківської сільської ради Миронівського району Київської області станом на 01.10.2011р. на території Зеленківської сільської ради за Селянським (фермерським) господарством «Деметра» обліковується 30 га землі (за межами населеного пункту).
Означені обставини було підтверджено позивачем під час розгляду спору.
Тобто, земельна ділянка, яка використовується позивачем, зменшилась за площею та не є тотожною та ідентичною земельній ділянці, яка передавалась в оренду.
Таким чином, з наведеного вище полягає, що фактично внаслідок вилучення із користування позивача земельної ділянки загальною площею 20,0га, відбулась зміна умов договору оренди землі, а саме умов про об'єкт оренди, що є істотною умовою договору в силу приписів ст. 13 Закону України "Про оренду землі", і тому відсутні підстави вважати договір оренди поновленим на тих самих умовах згідно ч.6 ст.33 вказаного нормативно-правового акту. Аналогічного правового висновку дійшов і Верховний Суд у постанові від 20.11.2019р. по справі №906/1024/18.
До того ж, судом враховано, що відповідно до частини 12 статті 33 Закону України "Про оренду землі" у разі зміни межі або цільового призначення земельної ділянки поновлення договору оренди землі здійснюється у порядку одержання земельної ділянки на праві оренди.
Отже, з урахуванням ч. 12 ст. 33 Закону України "Про оренду землі" та зміни площі (межі) земельної ділянки поновлення договору оренди землі має здійснюватись у порядку одержання земельної ділянки на праві оренди. Аналогічний правовий висновок наведено у постанові Верховного Суду від 26.11.2019р. по справі №925/1285/18.
За таких обставин, виходячи з всього вищевикладеного у сукупності, суд дійшов висновку щодо відмови в задоволенні позовних вимог Селянського (фермерського) господарства «Деметра» до Головного управління Держгеокадастру у Київській області про визнання укладеної додаткової угоди до договору на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) від 11.10.1993р.
Надаючи оцінку іншим доводам сторін судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до п.3 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того,
вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від
27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019р. Верховного Суду по справах №910/13407/17 та №915/370/16.
З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.
Згідно ст.129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір залишається за позивачем.
Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України,
1. Відмовити в задоволенні позовних вимог.
Рішення господарського суду набирає законної сили у відповідності до приписів ст.241 Господарського процесуального кодексу України. Згідно ч.1 ст.256 та п.п.17.5 пункту 17 Розділу XI «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду через відповідний місцевий господарський суд протягом двадцяти днів з дня його проголошення. З урахуванням п.4 Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), вказаний строк продовжуються на строк дії такого карантину.
Повний текст складено та підписано 09.06.2020р.
Суддя Спичак О.М.