09.06.2020 року м.Дніпро Справа № 904/5549/19
Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії :
Головуючого судді Мороза В.Ф. (доповідач),
суддів Кузнецова В.О., Чередко А.Є.
розглянувши апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 17.02.2020 (суддя Колісник І.І.)
у справі №904/5549/19
за позовом Моторного (транспортного) страхового бюро України, м. Київ
до Військової частини НОМЕР_1 , АДРЕСА_1
про стягнення 21 818,78 грн.
Моторне (транспортне) страхове бюро України звернулось до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом про стягнення з Військової частини НОМЕР_1 страхового відшкодування у сумі 21 818,78 грн.
Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 17.02.2020 позовні вимоги Моторного (транспортного) страхового бюро України задоволено та стягнуто з Військової частини НОМЕР_1 на користь Моторного (транспортного) страхового бюро України страхове відшкодування у сумі 21818,78 грн, судовий збір у сумі 1 921,00 грн.
Задовольняючи позовні вимоги господарський суд виходив з того, що цивільно-правова відповідальність відповідача не була застрахована, тому відповідач, як особа, якій належить транспортний засіб, за участю якого сталося ДТП зобов'язаний відшкодувати позивачу суму страхового відшкодування.
Військовою частиною НОМЕР_1 подано апеляційну скаргу на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 17.02.2020 у справі №904/5549/19 згідно якої апелянт просить скасувати зазначене рішення та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.
В обґрунтування поданої скарги апелянт зазначає, що військове майно закріплюється за військовими частинами на праві оперативного управління, отже військова частина є лише користувачем військового транспортного засобу «КрАЗ-6446» державний номер НОМЕР_2 , а не власником. Окрім того, військова частина НОМЕР_1 не зареєстрована як суб'єкт господарської діяльності, а тому дану позовну заяву слід подавати до належного відповідача - Міністерства оборони України, як центрального органу управління військовим майном.
Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 10.03.2020 у справі №904/5549/19 апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 17.02.2020 у справі №904/5549/19 залишено без руху та надано скаржнику строк 10 днів з дня вручення ухвали усунути недоліки апеляційної скарги, та подати до апеляційного суду належні докази сплати судового збору у сумі 2 881,50 грн. грн., докази надіслання іншим учасникам справи копії апеляційної скарги та доданих до неї документів.
31.03.2020 на адресу Центрального апеляційного господарського суду надійшла заява про усунення недоліків апеляційної скарги та надано необхідні докази.
Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 07.04.2020 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Військової частини НОМЕР_1 на рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 17.02.2020 у справі №904/5549/19, розгляд скарги призначений в порядку письмового провадження без повідомлення (виклику) учасників справи.
30.03.2020 від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, згідно якого останній зазначає, що рішення прийнято на підставі належних та допустимих доказів, які знаходяться в матеріалах справи та які підтверджують, що автомобіль «КрАЗ-6446» державний номер НОМЕР_2 належить військовій частині НОМЕР_1 , відповідні обставини встановлені у постанові Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 30.08.2016 у справі №233/4222/16-п, яка має преюдиційне значення у даній справі. Володіння вказаним транспортним засобом на праві оперативного управління відповідачем не заперечується. Окрім того з відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців вбачається, що військова частина НОМЕР_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_3 ) є юридичною особою. Приймаючи до уваги, що військові частини володіють на праві оперативного управління закріпленими за ними Міністерством оборони України військовим майном , використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку, вони несуть відповідальність згідно з частиною 2 статті 1187 Цивільного кодексу України.
Відповідно до частини 1 статті 270 Господарського процесуального кодексу України у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у цій главі.
Апеляційні скарги на рішення господарського суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Апеляційний господарський суд, дослідивши наявні у справі докази, оцінивши повноту та об'єктивність встановлених обставин та перевіривши правильність висновків місцевого господарського суду вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, 19.08.2016 о 09:00 год. на в'їзді на шляхопровід “Південний” по вул. Мірошниченко в м.Костянтинівка Донецької області сталася дорожньо-транспортна пригода за участю транспортного засобу “КрАЗ-6446”, державний № НОМЕР_2 , з напівпричепом “ВАРЗ-НПВ 6009”, державний № НОМЕР_4 , що належить ВЧ НОМЕР_1 , під керуванням водія ОСОБА_1 та транспортного засобу “Citroen C-Elysee”, державний № НОМЕР_5 , під керуванням водія ОСОБА_2 .
Відповідно до постанови Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 30.08.2016 у справі № 233/4222/16-п, на в'їзді на шляхопровід “Південний” по вул. Мірошниченко в м. Костянтинівка Донецької області під час зустрічного роз'їзду водій ОСОБА_1 , керуючи автомобілем “КрАЗ-6446”, державний № НОМЕР_2 , не врахував дорожньої обстановки, не дотримався безпечного інтервалу зліва та здійснив наїзд на транспортний засіб “Citroen C-Elysee”, державний № НОМЕР_5 , чим порушив вимоги п.п. 13.1, 13.3 ПДР України, що є правопорушенням, передбаченим статтею 124 КУпАП.
Згідно даної постанови було визнано винним ОСОБА_1 в скоєнні правопорушення передбаченого статтею 124 КУпАП та було накладено на останнього штраф у розмірі 340,00 грн.
Судом першої інстанції встановлено, що на час скоєння дорожньо-транспортної пригоди договір обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (поліс) щодо транспортного засобу “КрАЗ-6446”, державний № НОМЕР_2 був відсутній.
Згідно наданого в матеріали справи висновку автотоварознавчого дослідження спеціаліста № 243/16-10 КТС від 12.10.2016 вартість матеріальної шкоди, завданої володільцю автомобіля “Citroen C-Elysee”, державний № НОМЕР_5 , становить 21 138,78 грн.
На час скоєння ДТП цивільно-правова відповідальність власника транспортного засобу “Citroen C-Elysee”, державний № НОМЕР_5 ОСОБА_2 , застрахована останнім згідно з полісом обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів Серії АІ №9705671 в ПрАТ СК «ВУСО», згідно якого франшиза становить 0 грн, ліміт відповідальності за шкоду, заподіяну майну становить 100 000,00 грн.
На підставі заяви потерпілого від 14.11.2016, позивачем було перераховано ОСОБА_2 страхове відшкодування (регламентну виплату) на загальну суму 21 138,78 грн., що підтверджується платіжними дорученнями № 9532рв від 05.12.2016, № 2245рв від 21.03.2017.
Окрім того на підставі рахунку № 243 від 12.10.2016 та акту виконаних робіт № 243 позивачем було компенсовано витрати зі складання звіту № 243/16-10 про оцінку вартості (розміру) майнової шкоди, завданої власнику автомобіля “Citroen C-Elysee”, державний № НОМЕР_5 (послуги аварійного комісара), що підтверджується платіжним дорученням №243рв від 01.12.2016 на суму 680,00 грн.
Позивач звернувся до відповідача з листом вих №1001/МТСБУ від 08.10.2018 згідно якого пропонував у добровільному порядку компенсувати витрати зі сплати страхового відшкодування у розмірі 21 138,78 грн. та витрати на оплату послуг аварійного комісара у розмірі 680,00 грн. Загальна сума виплат складає 21 818,78 грн.
Зазначений лист залишено відповідачем без відповіді та не сплачено позивачу суму у розмірі 21 818,78 грн. що і стало причиною виникнення спору.
Відповідно до змісту частин 1 та 2 статті 1187 ЦК України джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб. Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
Відповідно до пунктів 1, 3 частини 1 статті 1188 ЦК України шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, а саме шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою, а за наявності вини всіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення.
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про страхування" страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів фізичних осіб та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати фізичними особами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.
Згідно зі ст. 6 Закону України "Про страхування" добровільне страхування - це страхування, яке здійснюється на основі договору між страхувальником і страховиком. Загальні умови і порядок здійснення добровільного страхування визначаються правилами страхування, що встановлюються страховиком самостійно відповідно до вимог цього Закону. Конкретні умови страхування визначаються при укладенні договору страхування відповідно до законодавства. Добровільне страхування у конкретного страховика не може бути обов'язковою передумовою при реалізації інших правовідносин. Види добровільного страхування, на які видається ліцензія, визначаються згідно з прийнятими страховиком правилами (умовами) страхування, зареєстрованими Уповноваженим органом.
Відповідно до ч. 1 ст. 16 Закону України "Про страхування" договір страхування - це письмова угода між страхувальником і страховиком, згідно з якою страховик бере на себе зобов'язання у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату страхувальнику або іншій особі, визначеній у договорі страхування страхувальником, на користь якої укладено договір страхування (подати допомогу, виконати послугу тощо), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі у визначені строки та виконувати інші умови договору.
Згідно ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Як передбачено ст. 979 Цивільного кодексу України за договором страхування страховик зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити страхувальникові або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.
Статтею 27 Закону України «Про страхування» та статтею 993 ЦК України передбачено, що до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний збиток.
Відносини у сфері обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів, зокрема, порядок виплати такого відшкодування та дії сторін при настанні страхового випадку, у тому числі, регулюються Законом України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» (далі Закон).
Законом України “Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів” закріплено обов'язковість укладення договору страхування цивільно-правової відповідальності (полісу) юридичними та фізичними особами, які відповідно до законів України є власниками або законними володільцями (користувачами) наземних транспортних засобів на підставі права власності, права господарського відання, оперативного управління, на основі договору оренди або правомірно експлуатують транспортний засіб на інших законних підставах.
Під власниками транспортного засобу у даному Законі розуміються - юридичні та фізичні особи, які відповідно до законів України є власниками або законними володільцями (користувачами) наземних транспортних засобів на підставі права власності, права господарського відання, оперативного управління, на основі договору оренди або правомірно експлуатують транспортний засіб на інших законних підставах (ч.6 ст. 1 Закону).
Згідно з п. 21.1 ст. 22 Закону з урахуванням положень пункту 21.3 цієї статті на території України забороняється експлуатація транспортного засобу (за винятком транспортних засобів, щодо яких не встановлено коригуючий коефіцієнт в залежності від типу транспортного засобу) без поліса обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, чинного на території України, або поліса (сертифіката) обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, укладеного в іншій країні з уповноваженою організацією із страхування цивільно-правової відповідальності, з якою МТ СБУ уклало угоду про взаємне визнання договорів такого страхування. Стосовно транспортних засобів, які не беруть участі в дорожньому русі, укладення договору страхування є необов'язковим.
Господарським судом встановлено та підтверджується матеріалами справи, що цивільно-правова відповідальність відповідача на момент настання дорожньо-транспортної пригоди не була застрахована.
Відповідно до п. 39.1 ст. 39 Закону Моторне (транспортне) страхове бюро України (позивач) є єдиним об'єднанням страховиків, які здійснюють обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів за шкоду, заподіяну третім особам. Участь страховиків у МТСБУ є умовою здійснення діяльності щодо обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів.
Згідно з положеннями п. 41.1 ст. 41 Закону МТСБУ за рахунок коштів фонду захисту потерпілих відшкодовує шкоду на умовах, визначених цим Законом, у разі її заподіяння, зокрема, транспортним засобом, власник якого не застрахував свою цивільно-правову відповідальність, крім шкоди, заподіяної транспортному засобу, який не відповідає вимогам пункту 1.7 статті 1 цього Закону, та майну, яке знаходилося в такому транспортному засобі.
Статтею 993 ЦК України передбачено, що до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний збиток.
Відповідно до ст. 27 ЗУ «Про страхування», до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний збиток.
Відповідно до п. 38.2.1 ст. 38 Закону МТСБУ після сплати страхового відшкодування має право подати регресний позов, зокрема, до власника, водія транспортного засобу, який спричинив дорожньо-транспортну пригоду, який не застрахував свою цивільно-правову відповідальність, крім осіб, зазначених у пункті 13.1 статті 13 цього Закону (згідно з п. 13.1 ст. 13 Закону учасники бойових дій та інваліди війни, що визначені законом, інваліди I групи, які особисто керують належними їм транспортними засобами, а також особи, що керують транспортним засобом, належним інваліду I групи, у його присутності, звільняються від обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності на території України).
Отже до позивача МТСБУ, як особи, що виплатила страхове відшкодування, перейшло право вимоги, яке потерпіла особа мала до відповідача, як особи, відповідальної за завдані збитки.
Пунктом 3 частини другої статті 11 ЦК України передбачено, що завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі є підставою виникнення цивільних прав і обов'язків.
Відповідно до ч. 2 ст. 1187 ЦК України шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
Отже, відповідальність за шкоду завдану автомобілем має нести особа, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє вказаним транспортним засобом.
Як вбачається з матеріалів справи, джерело підвищеної небезпеки - автомобіль “КрАЗ-6446”, державний № НОМЕР_2 був, належить військовій частині № НОМЕР_1 Міністерству оборони України.
Органами, які здійснюють управління військовим майном згідно зі статтею 2 Закону України «Про правовий режим майна у збройних силах України», є Кабінет Міністрів України та Міністерство оборони України.
Відповідно до ч. 2 ст. 2 Закону України «Про правовий режим майна у збройних силах України» Міністерство оборони України як центральний орган управління Збройних Сил України здійснює відповідно до закону управління військовим майном, у тому числі закріплює військове майно за військовими частинами (у разі їх формування, переформування), приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами Збройних Сил України, в тому числі у разі їх розформування.
Згідно зі ст. 3 Закону України «Про правовий режим майна у збройних силах України» військове майно закріплюється за військовими частинами Збройних Сил України на праві оперативного управління (з урахуванням особливостей, передбачених частиною другою цієї статті). З моменту надходження майна до ЗСУ і закріплення його за військовою частиною ЗСУ воно набуває статусу військового майна.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про правовий режим майна у збройних силах України» військове майно - це державне майно (зокрема, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси), закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України (далі також - ЗСУ).
Згідно з ч. 2 ст. 14 Закону України «Про Збройні Сили України» майно, закріплене за військовими частинами ЗСУ, є державною власністю і належить їм на праві оперативного управління.
Основу правового режиму майна суб'єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права - право господарського відання, право оперативного управління (ч. 1 ст. 133 ГК України )
Відповідно до ч. 1 ст. 137 ГК України правом оперативного управління визнається речове право суб'єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах, встановлених цим кодексом та іншими законами, а також власником майна (уповноваженим ним органом).
Статтею 5 Закону України «Про господарську діяльність у Збройних силах України» встановлено, що за невиконання чи неналежне виконання договірних зобов'язань, а також за шкоду і збитки, заподіяні довкіллю, правам та інтересам фізичних і юридичних осіб та державі, військова частина як суб'єкт господарської діяльності несе відповідальність, передбачену законом та договором.
Враховуючи те, що військові частини володіють на праві оперативного управління закріпленим за ними Міністерством оборони України військовим майном, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку, вони несуть відповідальність згідно з ч. 2 ст. 1187 ЦК України.
Відповідна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц.
Отже шкода, заподіяна об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку, і який був закріплений Міністерством оборони України на праві оперативного управління за військовою частиною, що має статус юридичної особи, відшкодовується цією військовою частиною.
Згідно інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань вбачається, що Військова частина НОМЕР_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_3 ) є юридичною особою.
У відповідності до ст. 1172 ЦК України юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання своїх трудових (службових) обов'язків.
З матеріалів справи вбачається, що водій, якого визнано винним у скоєнні ДТП перебував на посаді водія-слюсаря ремонтного взводу відповідача, що підтверджуються витягом з наказу командира військової частини №88 від 18.04.2016.
Таким чином з урахуванням встановлених вище обставин, колегія погоджується з висновком господарського суду про наявність підстав для задоволення позовних вимог та стягнення з відповідача страхових виплат у розмірі 21 818,78 грн.
Згідно з ч. 1 ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Відповідно до ч. 3 ст. 74 ГПК України докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
За приписами ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Як передбачено ч. 1 ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи (ст. 78 ГПК України).
Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Отже колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, про наявність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки розмір заподіяної шкоди обґрунтований, документально доведений та підтверджений наданими в матеріали справи документами, зокрема висновком автотоварознавчого дослідження та ремонтною калькуляцією.
В силу приписів статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Звертаючись з апеляційною скаргою, апелянт не спростував наведених висновків суду першої інстанції та не довів порушення ним норм процесуального права або неправильного застосування норм матеріального права, як необхідної передумови для скасування прийнятого ним рішення.
Враховуючи встановлені вище обставини справи, зазначені положення законодавства, апеляційний господарський суд відхиляє доводи апелянта, наведені в обґрунтування апеляційної скарги та вбачає підстави, передбачені статтею 276 Господарського процесуального кодексу України, для залишення рішення суду першої інстанції без змін, а апеляційної скарги - без задоволення.
Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати по сплаті судового збору покладаються на апелянта.
Керуючись статтями 269, 275-279 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний господарський суд, -
Апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 17.02.2020 у справі №904/5549/19 залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 17.02.2020 у справі №904/5549/19 залишити без змін.
Судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покласти на Військову частину НОМЕР_1 .
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, зазначених у пункті 2 частини 3 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.
Головуючий суддя В.Ф. Мороз
Суддя В.О. Кузнецов
Суддя А.Є.Чередко