Постанова
Іменем України
27 травня 2020 року
м. Київ
справа № 462/3262/17
провадження № 61-28195св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач),
суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - управління майном спільної власності Львівської обласної ради,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу управління майном спільної власності Львівської обласної ради на постанову апеляційного суду Львівської області від 14 лютого 2018 року в складі колегії суддів: Павлишина О. Ф., Мікуш Ю. Р., Левика Я. А.,
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2017 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до управління майном спільної власності Львівської обласної ради про визнання незаконними та скасування наказів.
Позовні вимоги мотивовані тим, що ОСОБА_1 згідно наказу ГУ охорони здоров'я Львівської ОДА від 30 вересня 2011 року № 837-к призначена 04 жовтня 2011 року на посаду головного лікаря КЗ «Львівська обласна лікарня позалегеневого туберкульозу».
Рішенням Львівської обласної ради № 401 від 21 березня 2017 року «Про реорганізацію фтизіатричної служби у Львівській області» вирішено припинити КЗ Львівської обласної ради «Львівський протитуберкульозний диспансер» і КЗ Львівської обласної ради «Львівська обласна лікарня позалегеневого туберкульозу» шляхом злиття з КЗ Львівської обласної ради «Львівський обласний протитуберкульозний диспансер».
На виконання вказаного рішення начальник управління майна спільної власності Львівської обласної ради М. Бандра видав наказ № 59-3 від 24 квітня 2017 року «Про комісію з припинення комунального закладу Львівської обласної ради «Львівська обласна лікарня позалегеневого туберкульозу», яким її включено до складу комісії, призначено головою та зобов'язано вчинити низку дій, пов'язаних з припиненням комунального закладу. Однак позивач не може виконати вимоги вказаного наказу, оскільки вважає, що такий суперечить положенням статей 36, 40 КЗпП та статей 104-107 ЦК України.
Також з порушенням вимог статей 36, 40 КЗпП позивача попереджено про можливе майбутнє вивільнення відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України (лист управління майном спільної власності Львівської обласної ради № 657 від 16 травня 2017 року), оскільки жодних дій чи рішень про скорочення штату чи чисельності відносно її посади - головного лікаря комунального закладу, не приймалось і не виносилось.
Крім того відповідачем видано ще один наказ, який пов'язаний з попередніми від 06 вересня 2017 року № 109-3 «Про деякі питання забезпечення діяльності комісії з припинення КЗ ЛОР «Львівська обласна лікарня позалегеневого туберкульозу», яким її зобов'язано передати голові комісії з припинення КЗ Львівської обласної ради «Львівська обласна лікарня позалегеневого туберкульозу гербову печатку, інші печатки, штампи, установчі документи, бланки суворої звітності КЗ Львівської обласної ради «Львівська обласна лікарня позалегеневого туберкульозу».
ОСОБА_1 , з урахуванням уточнення позовних вимог, просила:
визнати незаконним та скасувати наказ управління майном спільної власності Львівської обласної ради № 59-3 від 24 квітня 2017 року «Про комісію з припинення комунального закладу Львівської обласної ради «Львівська обласна лікарня позалегеневого туберкульозу»;
визнати незаконним та скасувати наказ управління майном спільної власності від 06 вересня 2017 року № 109-3 «Про деякі питання забезпечення діяльності комісії з припинення КЗ ЛОР «Львівська обласна лікарня позалегеневого туберкульозу».
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Заочним рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 30 жовтня 2017 року в складі судді: Кирилюк А. І., у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Отже, указана норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Позивачем не надано доказів про їх незаконність. Позивачем також не доведено, що оспорюваними наказами порушуються її права, як фізичної або посадової особи. Тому суд зробив висновок, що позивачем не доведено підставність та обґрунтованість своїх позовних вимог, а відтак, у задоволенні позову ОСОБА_1 слід відмовити.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою апеляційного суду Львівської області від 14 лютого 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Заочне рішення Залізничного районного суду м. Львова від 30 жовтня 2017 року в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про визнання незаконним та скасування наказу № 59-3 від 24 квітня 2017 року, виданого управлінням майном спільної власності Львівської обласної ради, скасовано та постановлено нове рішення.
Визнано незаконним та скасовано пункти № 1 та № 5 наказу № 59-3 від 24 квітня 2017 року, виданого управлінням майном спільної власності Львівської обласної ради. В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що відповідно до частини другої статті 40 КЗпП звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу. Тому покладення в пункту № 1 наказу № 59-3 від 24 квітня 2017 року обов'язку на ОСОБА_1 попередити всіх працівників закладу про майбутнє вивільнення відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України без врахування обов'язку ОСОБА_1 надання одночасної пропозиції працівникам, які підлягають вивільненню, іншої роботи на тому ж підприємстві, в установі, організації, порушує положення статей 36, 40, 49-2 КЗпП України. Оскільки у пункті № 5 наказу № 59-3 від 24 квітня 2017 року на ОСОБА_1 покладено обов'язки вчинення дій щодо визначення наявності або відсутності заборгованості із сплати податків, зборів, єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, страхових коштів, які передбачені лише при ліквідації підприємства відповідно до статті 111 ЦК України, та без дотримання положень статей 104, 105 ЦК України щодо повідомлення органом, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, органу, що здійснює державну реєстрацію, який вносить до єдиного державного реєстру відомості про те, що юридична особа перебуває у процесі припинення, вказаний пункт наказу не відповідає положенням закону.
Аргументи учасників справи
У квітні 2018 року управління майном спільної власності Львівської обласної ради подало касаційну скаргу, в якій просить скасувати оскаржену постанову та залишити в силі рішення суду першої інстанції. При цьому посилалося на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що пункт 1 частини першої статті 40 КЗпП встановлює лише підставу звільнення, а процедура та механізм реалізації пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України регулюється іншими нормами КЗпП України. Тому пункт № 1 наказу № 59-3 від 24 квітня 2017 року не суперечить положенням статей 36, 40, 49-2 КЗпП, оскільки обов'язок їх дотримання покладено на роботодавця. Крім того позивач повідомила про виконання пункту № 1 наказу № 59-3 від 24 квітня 2017 року.
Зазначає, що пункт № 5 наказу № 59-3 від 24 квітня 2017 року відповідає вимогам статей 104, 105 ЦК України. Крім того 15 січня 2018 року процес реорганізації КЗ Львівської обласної ради «Львівський протитуберкульозний диспансер» і КЗ Львівської обласної ради «Львівська обласна лікарня позалегеневого туберкульозу» шляхом злиття з КЗ Львівської обласної ради «Львівський обласний протитуберкульозний диспансер» завершено.
Аналіз касаційної скарги свідчить, що постанова суду апеляційної інстанції оскаржується лише у частині задоволених позовних вимог ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування пунктів № 1 та № 5 наказу № 59-3 від 24 квітня 2017 року, виданого управлінням майном спільної власності Львівської обласної ради. В іншій частині постанова суду апеляційної інстанції не оскаржується, а тому в касаційному порядку не переглядається.
У серпні 2018 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_2 надала відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржене рішення - без змін.
Відзив мотивований тим, що процедура реорганізації КЗ Львівської обласної ради «Львівська обласна лікарня позалегеневого туберкульозу» відповідно до наказу № 59-3 від 24 квітня 2017 року, виданого управлінням майном спільної власності Львівської обласної ради суперечить вимогам КЗпП та ЦК України. Крім того ОСОБА_1 просить стягнути з управління майном спільної власності Львівської обласної ради витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 2 500 грн.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 24 липня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.
У пункті 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Ухвалою Верховного Суду від 18 травня 2020 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду
Колегія суддів приймає аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.
Суди встановили, що 30 вересня 2011 року ГУ охорони здоров'я Львівської ОДА видано наказ № 837-к, яким ОСОБА_1 призначено на посаду головного лікаря КЗ «Львівська обласна лікарня позалегеневого туберкульозу» 04 жовтня 2011 року.
Рішенням № 401 від 21 березня 2017 року «Про реорганізацію фтизіатричної служби у Львівській області» Львівська обласна рада вирішила припинити КЗ Львівської обласної ради «Львівський протитуберкульозний диспансер» і КЗ Львівської обласної ради «Львівська обласна лікарня позалегеневого туберкульозу» шляхом злиття в КЗ Львівської обласної ради «Львівський обласний протитуберкульозний диспансер».
Відповідно до пункту 7 рішення Львівської обласної ради № 401 від 21 березня 2017 року управлінню майном спільної власності Львівської обласної ради (М. Бандра): спільно із департаментом охорони здоров'я Львівської ОДА забезпечити здійснення в установленому порядку заходів, пов'язаних з припиненням КЗ Львівської обласної ради «Львівський протитуберкульозний диспансер» і КЗ Львівської обласної ради «Львівська обласна лікарня позалегеневого туберкульозу», а також виключенням цих закладів із державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.
24 квітня 2017 року управлінням майном спільної власності Львівської обласної ради видано наказ № 59-3 «Про комісію з припинення комунального закладу Львівської обласної ради «Львівська обласна лікарня позалегеневого туберкульозу», з додатку до якого вбачається, що ОСОБА_1 призначено головою вказаної вище комісії. Пунктом № 1 наказу зобов'язано ОСОБА_1 попередити всіх працівників закладу про майбутнє вивільнення відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП. Пунктом № 5 наказу зобов'язано ОСОБА_1 провести перевірку сплати податків, зборів, страхових коштів, подати державному реєстратору документи, необхідні для проведення державної реєстрації припинення закладу.
Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Відповідно до статті 1 ЦПК України (в редакції, чинній на момент ухвалення рішення суду першої інстанції) завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно частини першої статті 3 ЦПК України (в редакції, чинній на момент ухвалення рішення суду першої інстанції) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
У абзаці 1 частини першої статті 60 ЦПК України (в редакції, чинній на момент ухвалення рішення суду першої інстанції) передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
У частині першій та другій статті 2 ЦПК України (в редакції, чинній на момент ухвалення постанови суду апеляційної інстанції) закріплено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
У частині першій статті 11 ЦПК України (в редакції, чинній на момент ухвалення постанови суду апеляційної інстанції) передбачено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Згідно частини першої статті 81 ЦПК України (в редакції, чинній на момент ухвалення постанови суду апеляційної інстанції) кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту. Схожий за змістом висновок зроблений в постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).
У пункті 7.1. рішення Львівської обласної ради № 401 від 21 березня 2017 року «Про реорганізацію фтизіатричної служби у Львівській області» доручено управлінню майном спільної власності Львівської обласної ради спільно з департаментом охорони здоров'я Львівської ОДА забезпечити здійснення в установленому законом порядку заходів, пов'язаних з припиненням КЗ Львівської обласної ради «Львівський протитуберкульозний диспансер», КЗ Львівської обласної ради «Львівська обласна лікарня позалегеневого туберкульозу», КЗ Львівської обласної ради «Самбірський протитуберкульозний диспансер» і КЗ Львівської обласної ради «Старосамбірський протитуберкульозний диспансер», а також виключенням цих закладів із Державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. Пункт № 1 наказу № 59-3 від 24 квітня 2017 року не суперечить положенням статей 36, 40, 49-2 КЗпП України, оскільки обов'язок їх дотримання покладено на роботодавця. Крім того пункт № 5 наказу № 59-3 від 24 квітня 2017 року відповідає вимогам статей 104, 105 ЦК України.
За таких обставин, суд першої інстанції встановивши, що позивачем не доведено незаконність оспорюваного наказу та порушення прав чи інтересів, зробив обґрунтований висновок про відмову у задоволенні позову в частині визнання незаконним та скасування пунктів № 1 та № 5 наказу № 59-3 від 24 квітня 2017 року. Натомість апеляційний суд скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції в цій частині.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що постанова апеляційного суду в оскарженій частині ухвалена без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити, постанову апеляційного суду в оскарженій частині скасувати і залишити у цій частині в силі рішення суду першої інстанції.
Згідно частини другої статті 141 ЦПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Оскільки позовні вимоги не підлягають задоволенню, то у задоволенні клопотання ОСОБА_1 , яке підписане представником ОСОБА_2 , про стягнення витрат на професійну правничу допомогу та стягнення судового збору за подання позову необхідно відмовити.
Управлінням майном спільної власності Львівської обласної ради сплачено 2 560 грн судового збору при поданні касаційної скарги. А тому з ОСОБА_1 на користь управління майном спільної власності Львівської обласної ради підлягають стягненню понесені судові витрати на сплату судового збору.
Керуючись статтями 400 та 413 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), 141, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу управління майном спільної власності Львівської обласної ради задовольнити.
Постанову апеляційного суду Львівської області від 14 лютого 2018 року у частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до управління майном спільної власності Львівської обласної ради про визнання незаконним та скасування пунктів № 1 та № 5 наказу № 59-3 від 24 квітня 2017 року, виданого управлінням майном спільної власності Львівської обласної ради та розподілу судових витрат скасувати.
Заочне рішення Залізничного районного суду м. Львова від 30 жовтня 2017 року у частині відмови в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до управління майном спільної власності Львівської обласної ради про визнання незаконним та скасування пунктів № 1 та № 5 наказу № 59-3 від 24 квітня 2017 року залишити в силі.
У задоволенні клопотання ОСОБА_1 , яке підписане представником ОСОБА_2 , про стягнення витрат на професійну правничу допомогу та стягнення судового збору за подання позову відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь управління майном спільної власності Львівської обласної ради 2 560грн судових витрат, понесених на сплату судового збору.
З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова апеляційного суду Львівської області від 14 лютого 2018 року у скасованій частині втрачає законну силу та подальшому виконанню не підлягає.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Н. О. Антоненко
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
М. М. Русинчук