ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
04 червня 2020 року м. Київ № 826/9610/17
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: судді Добрянської Я.І., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу
за позовом Міністерства оборони України
до Центральної військово-лікарської комісії, Полтавської обласної МСЕК № 2
треті особи Київське міське клінічне бюро судово-медичної експертизи, ОСОБА_1 .
про визнання протиправними та скасування рішень, -
До Окружного адміністративного суду м. Києва звернулось Міністерство оборони України з позовом до Центральної військово-лікарської комісії, Полтавської обласної МСЕК № 2 треті особи: Київське міське клінічне бюро судово-медичної експертизи, ОСОБА_1 , в якому просить:
-визнати незаконним та скасувати рішення Центральної військово-лікарської комісії, яким встановлено причинний зв'язок поранення у ОСОБА_1 - протокол № 2729 від 17.09.2014р. - «поранення (контузія) та захворювання,так, пов'язані з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах де велись бойові дії»;
- визнати незаконним та скасувати рішення прийняте Полтавською обласною МСЕК № 2, в тій частині, якою встановлена причина інвалідності ОСОБА_1 , яка зазначена в графі 9 Довідки до акта огляду медико-соціальною експертною комісією серія АВ № 0187443 від 30.04.2015р. - «поранення (контузія) та захворювання,так, пов'язані з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах де велись бойові дії».
В обґрунтування позовних вимог зазначає, що рішення Полтавською обласною МСЕК № 2, в частині встановлення причини інвалідності ОСОБА_1 , яка зазначена в графі 9 Довідки до акта огляду медико-соціальною експертною комісією серія АВ № 0187443 - "поранення (контузія) та захворювання, так, пов'язані з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велися бойові дії" є неправомірним та безпідставним, оскільки при його прийнятті допущено порушення вимог чинного законодавства, а рішенням Центральної військово-лікарської комісії, яким встановлено причинний зв'язок поранення у ОСОБА_1 - протокол № 2729 від 17.09.2014р., такий причинний зв'язок поранення (контузії), з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах, де велись бойові дії, було встановлено взагалі без жодного документа, що підтверджує факт отримання поранення. Комісією не встановлено жодної конкретної обставини щодо часу, місця чи обставин отримання поранення. З огляду на вищевикладене просить задовольнити позовні вимоги.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 04.08.2017р. відкрито провадження в адміністративній справі та призначено справу до судового розгляду.
04.10.2018р. суд перейшов до розгляду справи в порядку письмового провадження.
Розглянувши адміністративний позов та додані до нього матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає наступне.
Судом встановлено, що третя особа - ОСОБА_1 , з 20.05.1981р. по 05.02.1984р. проходив військову службу в лавах прикордонних військ ЗС СРСР, в тому числі у період з 10.06.1982р. по 04.02.1984 є учасником бойових дій в Демократичній Республіці Афганістан, що підтверджується копією військового квитка НОМЕР_1 .
Рішенням Центральної військово-лікарської комісії оформленим протоколом від 17.09.2014р. № 2729 встановлено причинний зв'язок поранення у ОСОБА_1 , а саме «поранення (контузія) та захворювання,так, пов'язані з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах де велись бойові дії».
17.04.2015р. ОСОБА_1 було встановлено другу групу інвалідності, поранення (контузія) та захворювання,так, пов'язані з виконанням обов'язків військової служби при перебуванні в країнах де велись бойові дії, що підтверджується довідкою до акта огляду медико-соціальною експертною комісією серія АВ № 0187443 від 30.04.2015р.
Позивач вважаючи незаконним рішення Центральної військово-лікарської комісії, яким встановлено причинний зв'язок поранення у ОСОБА_1 та рішення Полтавської обласної МСЕК № 2, в тій частині, якою встановлена причина інвалідності ОСОБА_1 звернувся до суду.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд виходить з такого.
Відповідно до ч.2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.
Так, частиною першою статті 2 КАС України (в редакції, чинній на момент звернення позивача до суду з даним позовом) закріплено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Статтею 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Стосовно конституційного права особи на захист від порушень з боку органів державної влади, то офіційне тлумачення положень частини другої статті 55 Конституції України міститься, зокрема, у рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011. У цьому рішенні Конституційний Суд України, серед іншого, відзначив, що "права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Також зазначено про те, що відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.
За змістом частини третьої статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Відповідно до положень 5 статті 125 Конституції України з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин діють адміністративні суди.
Згідно із п.п. 1, 2 ч. 1 ст. 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.
Частиною другою статті 5 КАС України визначено, що захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно із пунктом 9 частини першої статті 19 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах щодо оскарження рішень атестаційних, конкурсних, медико-соціальних експертних комісій та інших подібних органів, рішення яких є обов'язковими для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 щодо «порушеного права», за захистом якого особа може звертатися до суду, то це поняття, яке вживається у низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в тому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що «поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним».
Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
У розумінні пункту 19 частини першої статті 4 КАС України індивідуальний акт - акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.
За владно-регулятивною природою всі юридичні акти поділяються на правотворчі, правотлумачні (правоінтерпретаційні) та правозастосовні. Нормативно-правові акти належать до правотворчих, а індивідуальні - до правозастосовних.
Нормативно-правовий акт - це письмовий документ компетентного органу держави, уповноваженого нею органу місцевого самоврядування чи іншого суб'єкта, в якому закріплено забезпечуване нею формально обов'язкове правило поведінки загального характеру. Такий акт приймається як шляхом безпосереднього волевиявлення народу, так і уповноваженим на це суб'єктом за встановленою процедурою, розрахований на невизначене коло осіб і на багаторазове застосування.
Натомість індивідуально-правові акти як результати правозастосування адресовані конкретним особам, тобто є формально обов'язковими для персоніфікованих (чітко визначених) суб'єктів; містять індивідуальні приписи, в яких зафіксовані суб'єктивні права та/чи обов'язки адресатів цих актів; розраховані на врегулювання лише конкретної життєвої ситуації, а тому їх юридична чинність (формальна обов'язковість) вичерпується одноразовою реалізацією. Крім того, такі акти не можуть мати зворотної дії в часі, а свій зовнішній прояв можуть отримувати не лише в письмовій (документальній), але й в усній (вербальній) або ж фізично - діяльнісній (конклюдентній) формах.
З огляду на вказане нормативно - правовий акт містить загальнообов'язкові правила поведінки (норми права), тоді як акт застосування норм права (індивідуальний акт) - індивідуально - конкретні приписи, що є результатом застосування норм права; вимоги нормативно-правового акта стосуються всіх суб'єктів, які опиняються в нормативно регламентованій ситуації, а акт застосування норм права адресується конкретним суб'єктам і створює права та/чи обов'язки лише для цих суб'єктів; нормативно-правовий акт регулює певний вид суспільних відносин, а акт застосування норм права - конкретну життєву ситуацію; нормативно-правовий акт діє впродовж тривалого часу та не вичерпує своєї дії фактами його застосування, тоді як дія акта застосування норм права закінчується у зв'язку з припиненням конкретних правовідносин.
При цьому суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.01.2020р. у справі № 9901/518/19.
Зважаючи на наведені вище положення КАС України та загальновідомі ознаки, властивості нормативно-правового й індивідуального актів, оскаржувані в межах даної справи рішення в частині встановлення причинного зв'язку захворювань, поранень, контузій, травм та каліцтв та щодо встановлення причинного зв'язку інвалідності є актами індивідуальної дії, оскільки не містять загальнообов'язкових правил поведінки, а передбачають індивідуалізовані приписи; адресоване фізичній особі; не регулює певний вид суспільних відносин, а спрямоване на припинення та виникнення конкретних правовідносин; не розраховане на багаторазове застосування.
З системного аналізу вищезазначених правових норм та встановлених обставин, суд приходить до висновку, що право на оскарження індивідуального акта суб'єкта владних повноважень надано особі, щодо якої цей акт прийнятий або прав, свобод та інтересів якої він безпосередньо стосується, чи спрямований на виникнення певних юридичних наслідків.
Вищевикладене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду викладеною в постанові від 20.02.2020р. у справі №821/375/17, адміністративне провадження №К/9901/20856/18.
Разом з тим, суд зазначає, що Міністерство оборони України не є учасником (суб'єктом) правовідносин із встановлення причин інвалідності ОСОБА_1 , яке оформлено актом індивідуальної дії, при цьому позивачем жодних доказів того, що оскаржуване рішення безпосередньо стосується його прав, свобод та інтересів до суду не надано.
У постанові від 25.04.2018р. у справі №461/2132/17 Верховний Суд висловив загальні підходи до захисту законного інтересу. Законний інтерес, якщо його порушує суб'єкт владних повноважень, може бути предметом судового захисту в порядку адміністративного судочинства. Під час розгляду справи суд з'ясовує, які саме фактичні обставини зумовлюють існування інтересу, відносини, що існують з приводу об'єкту інтересу, а також інші індивідуальні особливості, що відображають законність інтересу та необхідність судового захисту прагнень позивача.
Так, основними завданнями Міністерства оборони України є, серед іншого, здійснення заходів, спрямованих на реалізацію соціально-економічних і правових гарантій військовослужбовцям, членам їх сімей та працівникам Збройних Сил, особам, звільненим у запас або відставку, а також членам сімей військовослужбовців, які загинули (померли), пропали безвісти, стали інвалідами під час проходження військової служби або потрапили в полон у ході бойових дій (війни) чи під час участі в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 19 КАС України спори з приводу реалізації компетенції адміністративні суди розглядають лише у разі їх виникнення між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень.
Під компетенційним спором вважається спір між суб'єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління (публічної адміністрації), у тому числі - делегованих повноважень. Їхня особливість: сторони у них - як позивач, так і відповідач - є суб'єктами владних повноважень. Завдання суду в таких спорах - встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень.
З огляду на вищевикладене, навіть у разі наявності порушення медико-соціальними експертними комісіями вимог чинного законодавства, вказані обставини можуть бути предметом розгляду компетенційного спору у випадках коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб'єкту законом.
Суд вважає, що відсутність порушення прав та охоронюваних законом інтересів Міністерства оборони України внаслідок прийняття МСЕК оскаржуваного рішення, як обов'язкової передумови для їх захисту, за умови що чинним законодавством не передбачено право Міністерства оборони України на звернення до суду з приводу оскарження рішень МСЕК, унеможливлює задоволення позову у обраний позивачем спосіб.
Також, згідно із правовим висновком, викладеним у постановах Верховного Суду від 10.04.2019р. у справі № 822/220/18 та від 17.10.2019р. в справі №735/372/17 щодо спорів пов'язаних із призначенням та виплатою одноразової грошової допомоги, передбаченої ст.ст. 16 - 16-4 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» постанови відповідної військово-лікарської комісії щодо встановлення причинного зв'язку поранення (контузії, травми або каліцтва, захворювання) та довідки медико-соціальної експертної комісії про встановлення групи інвалідності або відсотка втрати працездатності із зазначенням причинного зв'язку інвалідності чи втрати працездатності в частині віднесення до їх належних документів, що вказують на причини та обставини поранення, травми, контузії та захворювання особи підлягають оцінці в межах таких спорів.
Таким чином, суд приходить до висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.
Також, суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 20.05.2019 (справа № 417/3668/17).
Згідно ч. 1, ч. 2 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Керуючись ст. 242, 243, 251, 255 КАС України, суд
У задоволенні адміністративного позову Міністерства оборони України - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в порядку та строки встановлені статтею 255 КАС України та може бути оскаржено за правилами встановленими статтями 293, 295-297 КАС України.
Суддя Я.І. Добрянська