вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"01" червня 2020 р. Справа№ 910/13362/19
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Євсікова О.О.
суддів: Корсака В.А.
Попікової О.В.
за участю:
секретаря судового засідання: Гузир І.А.,
представників сторін:
позивача: не з'явились,
відповідача: не з'явились,
третьої особи (апелянта): Іванов О.В.,
розглянувши апеляційну скаргу
ОСОБА_1
на рішення Господарського суду міста Києва від 10.12.2019 (повний текст складено 24.12.2019)
у справі № 910/13362/19 (суддя Котков О.В.)
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ЖКГ Лівобережжя"
до Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Південна Брама 26-Г",
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача ОСОБА_1
про розірвання договору оренди приміщення,
Рішенням Господарського суду міста Києва від 10.12.2019 у справі №910/13362/19 відмовлено в задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю "ЖКГ Лівобережжя" до Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Південна Брама 26-Г" (відповідач) про розірвання в судовому порядку розірвати договору оренди №168 від 20.07.2019.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивач не довів заявленого ним "істотного порушення" відповідачем умов договору в розумінні ст. 651 Цивільного кодексу України, а саме того, що внаслідок ненадання відповідачем витребуваних документів на підтвердження права відповідача на передачу в оренду приміщення АДРЕСА_2 позивач значною мірою позбавився того, на що він розраховував при укладенні договору, а тому підстави для розірвання договору в силу ст. 651 Цивільного кодексу України відсутні.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням, ОСОБА_1 подав до Північного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу, в якій просить рішення місцевого суду скасувати та прийняти нове, яким позов задовольнити повністю.
Згідно з витягом з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 26.02.2020 сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Євсіков О.О., судді Корсак В.А., Попікова О.В.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 02.03.2020 поновлено ОСОБА_1 пропущений строк на апеляційне оскарження, відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Господарського суду міста Києва від 10.12.2019 у справі №910/13362, розгляд справи призначено на 30.03.2020.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 23.03.2020 повідомлено учасників справи №910/13362/19, що розгляд апеляційної скарги ОСОБА_1 на рішення Господарського суду міста Києва від 10.12.2019 у справі №910/13362/19 не відбудеться 30.03.2020, розгляд справи призначено на 27.04.2020.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 27.04.2020 відкладено розгляд апеляційної скарги на 20.05.2020.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 20.05.2020 залучено до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - ОСОБА_1 ; відкладено розгляд апеляційної скарги ОСОБА_1 на рішення Господарського суду міста Києва від 10.12.2019 у справі №910/13362/19 на 01.06.2020.
Вимоги та доводи апеляційної скарги зводяться до того, що апелянт не був поінформований про розгляд даної справи місцевим судом, не брав участі у розгляді справи, а тому до суду першої інстанції не було подано відомостей та доказів того, що власником спірного приміщення є саме ОСОБА_1 , що, на думку апелянта, є підставою для розірвання договору оренди.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідач проти задоволення апеляційної скарги заперечив, зазначив, що рішення місцевого суду прийняте з дотриманням норм матеріального та процесуального права і просив залишити вказане рішення без змін, а апеляційне провадження у справі закрити.
В судовому засіданні 01.06.2020 представник апелянта надав усні пояснення у справі, відповів на запитання суду, просив задовольнити апеляційну скаргу.
Представники сторін в судове засідання не з'явились, про дату та час судового засідання повідомлені належним чином.
Від представника відповідача ОСОБА_2 01.06.2020 надійшло клопотання про відкладення розгляду справи з огляду на неможливість його явки у судове засідання у зв'язку з його залученням до участі у слідчих діях у кримінальному провадженні. Однак жодних доказів на підтвердження зазначених обставин до клопотання долучено не було.
Крім того апеляційний суд відзначає, що явка представників сторін у судове засідання 01.06.2020 обов'язковою не визнавалась.
Колегія суддів також зважає і на те, що судовому засіданні 20.05.2020 представники апелянта і відповідача вже надавали пояснення по суті спору.
Відповідно до ч. 12 ст. 270 ГПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Враховуючи те, що наявні матеріали справи є достатніми для всебічного, повного і об'єктивного розгляду справи, та зважаючи на обмежений процесуальний строк розгляду апеляційної скарги, судова колегія визнала за можливе розглянути апеляційну скаргу у відсутності вказаних представників.
Частинами 1, 4 ст. 269 ГПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм чинного законодавства, Північний апеляційний господарський суд вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Як встановлено місцевим судом та підтверджується матеріалами справи, 20.07.2019 між Товариством з обмеженою відповідальністю "ЖКГ Лівобережжя" (далі - позивач, орендар) та Об'єднанням співвласників багатоквартирного будинку "Південна Брама 26-Г" (далі - відповідач, орендодавець) укладено договір оренди №168 (надалі - договір), відповідно до п. 1.1 якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування нежитлове приміщення (далі - приміщення) АДРЕСА_2.
В п. 1.2 договору визначено, що приміщення, яке передається в оренду, є власністю Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Південна Брама 26-Г".
За умовами п. 4.2.2 договору орендодавець зобов'язаний надати орендареві копії документів щодо свого права передавати приміщення в оренду.
Згідно з п. 2.1 договору приміщення передається в оренду шляхом підписання сторонами акта прийняття-передачі №1.
На виконання умов договору згідно з актом приймання-передачі №1 від 20.07.2019 орендодавець передав, а орендар прийняв у строкове платне користування нежитлове приміщення (далі - приміщення) АДРЕСА_2. Вказаний акт приймання-передачі підписаний обома сторонами без заперечень та скріплений печатками сторін (копія міститься в матеріалах справи).
В листі № 07/1-19 від 23.07.2019 позивач просив відповідача на виконання умов п. 4.2.2 договору надати завірені копії документів на підтвердження права на передачу приміщення в оренду.
Листом № 18 від 01.08.2019 (у відповідь на лист № 07/1-19 від 23.07.2019) відповідач повідомив позивача, що приміщення АДРЕСА_2 належить ОСББ на праві спільної власності. Відповідно до протоколу загальних зборів ОСББ від 12.02.2017 правління наділене повноваженнями укладати договори оренди нежитлових приміщень, що належить до спільного майна.
В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилався на те, що приміщення АДРЕСА_2, яке є об'єктом оренди за договором № 168 від 20.07.2019, відповідачу не належить, у зв'язку з чим відповідач не мав правових підстав для передачі приміщення в оренду, що є підставою для розірвання договору на підставі ст. 651 Цивільного кодексу України.
Відповідач проти позовних вимог заперечив, мотивуючи це тим, що приміщення АДРЕСА_2 належить ОСББ на праві спільної власності, правом на укладення спірного договору відповідач наділеним рішенням загальних зборів ОСББ, оформленим протоколом від 12.02.2017, а тому позивач не довів порушення його прав.
Спір у даній справі стосується наявності підстав для розірвання договору оренди № 168 від 20.07.2019, оскільки позивач вважає, що на момент укладення договору оренди відповідач не був власником переданого в оренду приміщення та не мав правових підстав для його передачі в оренду.
Оцінюючи подані сторонами докази та наведені обґрунтування, місцевий суд дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 цього Кодексу.
Нормами ст. 11 Цивільного кодексу України встановлено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інші юридичні факти.
Відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства.
За приписами ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Частиною 1 ст. 509 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Положеннями ст. 628 Цивільного кодексу України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства
Стаття 629 Цивільного кодексу України передбачає, що договір є обов'язковим для виконання сторонами. Одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 525 Цивільного кодексу України).
Місцевий суд вірно встановив, що укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором оренди.
За змістом частини першої статті 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.
Предметом оспорюваного договору оренди №168 є нежитлове приміщення АДРЕСА_2 та котре, як визначено в п. 1.2 договору, є власністю Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Південна Брама 26-Г".
Законом України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку" визначені правові та організаційні засади створення, функціонування, реорганізації та ліквідації об'єднань власників жилих та нежилих приміщень багатоквартирного будинку, захисту їхніх прав та виконання обов'язків щодо спільного утримання багатоквартирного будинку.
Статтею 2 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку" визначено, що цей Закон регулює відносини суб'єктів права власності щодо користування та розпорядження спільним майном співвласників у об'єднанні.
Згідно зі ст. 4 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку" об'єднання створюється для забезпечення і захисту прав співвласників та дотримання їхніх обов'язків, належного утримання та використання спільного майна, забезпечення своєчасного надходження коштів для сплати всіх платежів, передбачених законодавством та статутними документами. Основна діяльність об'єднання полягає у здійсненні функцій, що забезпечують реалізацію прав співвласників на володіння та користування спільним майном співвласників, належне утримання багатоквартирного будинку та прибудинкової території, сприяння співвласникам в отриманні житлово-комунальних та інших послуг належної якості за обґрунтованими цінами та виконання ними своїх зобов'язань, пов'язаних з діяльністю об'єднання. Об'єднання є юридичною особою, що створюється відповідно до закону.
Відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку" об'єднання може бути створено лише власниками квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку (багатоквартирних будинках).
Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Південна Брама 26-Г" створено власниками квартир та нежитлових приміщень багатоквартирного будинку АДРЕСА_2.
Протоколом загальних зборів Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Південна Брама 26-Г" від 07.01.2019 затверджено нову редакцію Статуту Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Південна Брама 26-Г", яким визначаються права та обов'язки учасників та механізм їх взаємовідносин.
Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку "Південна Брама 26-Г" створене з метою забезпечення і захисту прав співвласників, дотримання ними своїх обов'язків, належне утримання та використання спільного майна будинку, забезпечення своєчасного надходження коштів для сплати всіх платежів, передбачених законодавством та цим Статутом.
Згідно зі ст. 16 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку" об'єднання має право відповідно до законодавства та статуту об'єднання, зокрема, визначати порядок користування спільним майном відповідно до статуту об'єднання; укладати договори; встановлювати сервітути, здавати в оренду допоміжні приміщення та інше спільне майно багатоквартирного будинку.
Відповідно до ст. 21 Закону України "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку" кошти об'єднання складаються, зокрема, з коштів, отриманих об'єднанням у результаті здавання в оренду допоміжних приміщень та іншого спільного майна багатоквартирного будинку.
З матеріалів справи слідує, що за актом приймання-передачі № 1 від 20.07.2019 відповідач передав, а позивач прийняв у строкове платне користування вказане вище нежитлове приміщення.
Як вже зазначалося, в п. 4.2.2 договору сторони визначили, що орендодавець зобов'язаний надати орендареві копії документів щодо свого права передавати в оренду приміщення.
З метою отримання документів на підтвердження права відповідача на передачу приміщення в оренду позивач звертався до відповідача з листом №07/1-19 від 23.07.2019, у відповідь на який відповідач в листі № 18 від 01.08.2019 повідомив, що приміщення АДРЕСА_2 належить ОСББ на праві спільної власності, повноваженнями укладати договори оренди нежитлових приміщень, що належить до спільного майна, відповідач наділений відповідно до протоколу загальних зборів ОСББ від 12.02.2017.
На думку позивача, ненадання відповідачем витребуваних документів свідчить про відсутність у відповідача правових підстав на передачу приміщення АДРЕСА_2 в оренду, тому що, як вказує позивач, об'єкт оренди відповідачу не належить, що, за твердженням позивача, є приводом для розірвання договору на підставі ст. 651 Цивільного кодексу України. Додатковою підставою для розірвання договору позивач визначає відсутність у Реєстрі речових прав на нерухоме майно інформації про об'єкт оренди, який є предметом оспорюваного договору.
Водночас відповідач вказує, що відповідно до Статуту ОСББ "Південна Брама 26-Г" вищим органом управління об'єднання є загальні збори.
У статті 3 Статуту визначено, що до виключної компетенції загальних зборів належать, зокрема, питання про використання спільного майна. Джерелами фінансування є кошти об'єднання, які складаються, зокрема, з коштів, отриманих об'єднанням у результаті здавання в оренду допоміжних приміщень та іншого спільного майна багатоквартирного будинку.
Відповідач зазначає, що рішенням загальних зборів ОСББ, оформленим протоколом від 12.02.2017, вирішено доручити правлінню укладати договори оренди нежитлових приміщень, що належать до спільного майна, та використовувати такі надходження згідно з кошторисом та утвореним резервним фондом, доручено правлінню пошук таких орендарів на конкурсній основі.
Як стверджує відповідач, ОСББ мало всі законні підстави для здачі приміщення в оренду, у зв'язку з чим проти розірвання договору заперечує, при цьому зазначаючи, що даний позов спрямований на ухилення від сплати орендних платежів за оспорюваним договором.
Відповідно до п. 9.5 договору визначено умови припинення дії договору, а саме за спільною згодою сторін; розірвання договору в односторонньому порядку забороняється.
При вирішенні позову про розірвання правочину підлягають застосуванню загальні приписи зазначених статей Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.
В силу положень ч. 1 ст. 651 Цивільного кодексу України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.
В той же час згідно з положеннями ч. 2 ст. 651 Цивільного кодексу України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Як вбачається із змісту ч. 2 ст. 651 ЦК України, чинним законодавством України під істотним розуміється таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладені договору.
Як зазначено у постанові судових палат у цивільних та у господарських справах Верховного Суду України від 18.09.2013 у справі № 6-75цс13, оцінка порушення договору як істотного здійснюється судом відповідно до критеріїв, що встановлені вказаною нормою. Оціночне поняття істотності порушення договору законодавець розкриває за допомогою іншого оціночного поняття - "значної міри" позбавлення сторони того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Це (друге) оціночне поняття значно звужує сферу огляду суду. Істотність порушення визначається виключно за об'єктивними обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає розірвання договору. В такому випадку вина (як суб'єктивний чинник) сторони, що припустилася порушення договору, не має будь-якого значення і для оцінки порушення як істотного, і для виникнення права вимагати розірвання договору на підставі частини другої статті 651 ЦК України.
До інших критеріїв істотності порушення договору законом віднесено розмір завданої порушенням шкоди, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору. При цьому йдеться не лише про грошовий вираз завданої шкоди, прямі збитки, а й випадки, коли потерпіла сторона не зможе використати результати договору. Вирішальне значення для застосування зазначеного положення закону має співвідношення шкоди з тим, що могла очікувати від виконання договору сторона. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 13.02.2018 у справі №924/522/17.
Таким чином, за результатами розгляду такого спору має бути встановлена не лише наявність підстав для розірвання правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушено цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.
В ході апеляційного провадження на підставі пояснень апелянта та додатково поданих доказів колегія суддів встановила, що відповідно до витягу Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 31.01.2020, індексний номер витягу 198504136, 29.01.2020 Приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Каравай Н.В. було зареєстровано право власності за ОСОБА_1 (ідент. код НОМЕР_1 ) на нежитлове приміщення НОМЕР_2 загальною площею 75,3 кв. м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 2020355480000, що знаходиться на першому поверсі другої секції будинку АДРЕСА_2 . Підставою для такої реєстрації були наступні документи (надані апелянтом засвідчені копії приєднані до матеріалів справи):
- Договір купівлі-продажу майнових прав, серія та номер: 19/07-12-1, виданий 19.07.2012, видавник: Сторони договору;
- Акт передачі-приймання майнових прав на об'єкт, серія та номер: бн, виданий 25.09.2013, видавник: Сторони;
- Акт передачі-приймання об'єкту, серія та номер: бн, виданий 25.09.2013, видавник: Сторони;
- Довідка про сплату повної вартості об'єкта, серія та номер: 2, виданий 25.09.2013, видавник: ТОВ «Житло Киянам».
Колегія суддів бере до уваги те, що справи чи окремі процесуальні питання, які розглядаються в порядку письмового провадження (без повідомлення учасників справи) або без виклику сторін, мають своє обмеження щодо реалізації права бути вислуханим, від чого залежить забезпечення права бути почутим (Рішення ЄСПЛ у справі "Сase of Fomin v. Moldova" від 11.10.2011, п. 22-34).
Ефективність розгляду справи досягається тоді, коли сторони мають право надати суду ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути "почуті", тобто ретельно розглянуті судом, що знаходить своє відображення у судовому рішенні, яке й буде свідчити про справедливість здійсненої судової процедури. Право бути вислуханим, як відзначив Європейський Суд у рішенні у справі "Fomin v. Moldova" у п. 31, не тільки включає можливість робити подання суду, але й обумовлює наявність обов'язку суду відобразити у рішенні причини, тобто, вказати, чому відповідні аргументи були прийняті або відхилені.
Обмеження права бути вислуханим збалансоване законодавством, зокрема, можливістю перегляду відповідного рішення в апеляційному порядку.
Відповідно до ч.ч. 1 та 2 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка є джерелом права (стаття 17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини») право на доступ до суду не є абсолютним (рішення ЄСПЛ у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» («Golder v. the United Kingdom»). Однак застосовані обмеження не можуть обмежувати чи зменшувати право доступу до суду таким чином або до такої міри, що порушується сама сутність права. Більш того, обмеження не входить у сферу застосування статті 6 § 1, якщо не переслідує «законну мету» і якщо відсутнє «пропорційне співвідношення між використаними засобами та переслідуваною метою» (Ashingdane v. the United Kingdom (Ашинґдейн проти Сполученого Королівства), § 57; Fayed v. the United Kingdom (Файєд проти Сполученого Королівства), § 65; Markovic and Others v. Italy (Марковіч та інші проти Італії) [ВП], § 99).
ЄСПЛ у своїй практиці також зазначає, що «надмірний формалізм» може суперечити вимозі забезпечення практичного та ефективного права на доступ до суду згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції. Це зазвичай відбувається у випадку особливо вузького тлумачення процесуальної норми, що перешкоджає розгляду позову заявника по суті, із супутнім ризиком порушення його чи її права на ефективний судовий захист (рішення у справі Zubacv. Croatia («Зубац проти Хорватії») від 05 квітня 2018 року).
Ураховуючи, що оскаржуване рішення місцевого суду було прийняте за відсутності апелянта, без урахування його позиції та аргументів, без надання можливості подати суду докази на підтвердження своїх пояснень, колегія суддів вважає, що з метою дотримання ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а саме права бути вислуханим судом, мають бути враховані усі доводи і аргументи апелянта, прийняті додатково подані ним докази, оскільки апелянт був позбавлений можливості надати такі пояснення та докази в ході розгляду справи місцевим судом, до якого він залучений не був.
З урахуванням наведеного колегія суддів встановила, що на час укладення спірного договору і розгляду справи в суді першої інстанції майнові права на нежитлове приміщення АДРЕСА_2 , належали ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу майнових прав від 19.07.2012 № 19/07-12-1, укладеного між ОСОБА_1 та ТОВ «Житло Киянам», а з 29.01.2020 (тобто, після прийняття судом першої інстанції 10.12.2019 рішення в даній справі) вказане приміщення зареєстроване за ОСОБА_1 на праві приватної власності.
Водночас колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду про те, що оскільки позивач не довів заявленого ним "істотного порушення" відповідачем умов договору, в розумінні ст. 651 Цивільного кодексу України, а саме того, що внаслідок ненадання відповідачем витребуваних документів на підтвердження права відповідача на передачу в оренду приміщення АДРЕСА_2 , позивач значною мірою позбавився того, на що він розраховував при укладенні договору, то позивач, відповідно, не довів наявності підстав саме для розірвання договору в силу ст. 651 Цивільного кодексу України.
Відтак, місцевий суд дійшов вірного висновку про відсутність підстав для розірвання спірного договору із заявлених позивачем обґрунтувань, а саме: у зв'язку з істотним порушенням його умов.
За таких обставин, оскільки позивач не довів порушення його прав чи законних інтересів відповідачем, за захистом яких він звернувся до суду з даним позовом, не довів наявності визначених законом (ст. 651 ЦК України) підстав для розірвання договору, місцевий суд дійшов вірного висновку про недоведеність та безпідставність позовних вимог, у зв'язку з чим правомірно відмовив в їх задоволенні.
Колегія суддів також відзначає, що спірним договором одностороннє розірвання договору не передбачено, а інших визначених загальними вимогами підстав для розірвання договору апеляційним судом не встановлено.
Разом з цим, колегія суддів зауважує, що за змістом ст. 761 Цивільного кодексу України право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права. Наймодавцем може бути також особа, уповноважена на укладення договору найму.
Положеннями ч. 1, 3 ст. 215 Цивільного кодексу України унормовано, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Тобто, у випадку встановлення відсутності у сторони правових підстав для укладання договору, такий правочин може бути визнаний судом недійсним у випадку звернення до суду з відповідним позовом та за умови доведеності відповідних обставин.
Водночас апеляційний суд бере до уваги таке.
В апеляційній скарзі та в поясненнях, наданих в судових засіданнях в апеляційній інстанції, апелянт та його представник просили рішення місцевого суду скасувати та прийняте нове, яким позов задовольнити, тобто розірвати договір оренди № 168 від 20.07.2020.
Проте апелянт не є стороною цього договору.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 20.05.2020 ОСОБА_1 залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача.
При цьому колегія суддів відзначає, що ОСОБА_1 звернувся до апеляційного суду просто як фізична особа, не підтверджуючи і не зазначаючи про свій юридичний статус підприємця, чи про намір використовувати або про використання нежитлового приміщення НОМЕР_2 у господарській діяльності, що, втім, не позбавляє його можливості взяти участь у вирішенні спору як третя особа.
Згідно з ч. 2 ст. 4 ГПК України фізичні особи, які не є підприємцями, мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Разом з тим відповідно до п. п. 1, 6 ч. 1 ст. 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема:
1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці;
6) справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.
Даний спір також не пов'язаний з корпоративними правовідносинами.
Вказані та інші правила господарського процесуального законодавства у сукупності з обставинами справи, аргументами і доказами апелянта унеможливлюють участь ОСОБА_1 в даній справі, що розглядається в порядку господарського судочинства, як позивача (співпозивача) чи відповідача (співвідповідача) з усіма наданими таким сторонам процесуальними правами.
Апелянт не заявляє будь-яких самостійних вимог на предмет спору, лише фактично заявляючи про підтримку позовних вимог ТОВ «ЖКГ Лівобережжя» на стадії апеляційного провадження у справі.
Зважаючи на правила ст. ст. 50, 254 ГПК України, а також на встановлені апеляційним судом додаткові обставини справи, приймаючи та аналізуючи подані апелянтом докази, апеляційний суд констатує, що рішення Господарського суду м. Києва в даній справі беззаперечно стосується прав та інтересів ОСОБА_1 як власника майнових прав на нежитлове приміщення АДРЕСА_2 (станом на час укладення спірного договору і прийняття рішення у даній справі), а згодом і безпосередньо власника вказаного приміщення.
Відповідно до ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.
Згідно зі ст. ст. 76, 77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Разом з тим колегія суддів відзначає, що подані апелянтом та прийняті апеляційним судом докази, обставини, додатково встановлені під час апеляційного провадження, зазначені правила господарського процесуального законодавства в сукупності не можуть бути підставою для задоволення апеляційним позовних вимог ТОВ «ЖКГ Лівобережжя» - розірвання договору оренди № 168 від 20.07.2019 на підставі ст. 651 ЦК України та ст. 188 ГК України з наведених вище міркувань.
Апеляційний суд враховує, що відповідно до ч. 3 ст. 237 ГПК України ухвалюючи рішення у справі, суд за заявою позивача, поданою до закінчення підготовчого провадження, може визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору правочин, який суперечить закону, якщо позивач доведе, що він не міг включити відповідну вимогу до позовної заяви із незалежних від нього причин.
Однак вказане процесуальне право щодо подання відповідної заяви надане виключно позивачеві і матеріали справи такої заяви не містять.
Водночас колегія суддів відзначає, що вказане не позбавляє ОСОБА_1 права звернутися до суду як фізична особа без статусу підприємця до ТОВ «ЖКГ Лівобережжя» та ОСББ «Пвіденна брама 26-Г» в порядку цивільного судочинства за захистом своїх прав та інтересів у визначений ним спосіб.
Як зазначено у п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Колегія суддів також зазначає, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Суду у справі Трофимчук проти України, no. 4241/03, від 28.10.2010).
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.
Беручи до уваги наведене, всі інші аргументи учасників судового процесу колегія судів з урахуванням п. 3 ч. 4 ст. 238 ГПК України відхиляє як такі, що не стосуються предмета спору, є явно необґрунтованими та неприйнятними з огляду на законодавство та усталену судову практику.
Відповідно до ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право:
1) залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення;
2) скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення;
3) визнати нечинним судове рішення суду першої інстанції повністю або частково у передбачених цим Кодексом випадках і закрити провадження у справі у відповідній частині;
4) скасувати судове рішення повністю або частково і у відповідній частині закрити провадження у справі повністю або частково або залишити позовну заяву без розгляду повністю або частково;
5) скасувати судове рішення і направити справу для розгляду до іншого суду першої інстанції за встановленою підсудністю;
6) скасувати ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції;
7) у передбачених цим Кодексом випадках скасувати свою постанову (повністю або частково) і прийняти одне з рішень, зазначених у пунктах 1 - 6 частини першої цієї статті.
Відповідно до ч.ч. 1, 4 ст. 277 ГПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є:
1) нез'ясування обставин, що мають значення для справи;
2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;
3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи;
4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
У справі, що розглядається, колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції в цілому вірно встановив фактичні обставини справи, однак не в повному обсязі. Проте таке сталося аж ніяк не з вини суду, який, зважаючи на свої повноваження, дотримався основоположних процесуальних принципів змагальності сторін і диспозитивності (ст. ст. 13, 14 ГПК України), резолютивно прийнявши правильне рішення. Хоча апеляційна інстанція прийняла додатково подані докази і встановила додаткові обставини, визначивши правильність і доречність аргументів апелянта, рішення місцевого суду підлягає залишенню без змін з підстав, зазначених у мотивувальній частині цієї постанови.
Згідно зі ст. 129 ГПК України витрати зі сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на заявника.
Керуючись ст.ст. 74, 129, 269, 275 - 277, 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -
1. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду міста Києва від 10.12.2019 у справі №910/13362/19 задовольнити частково.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 10.12.2019 у справі №910/13362/19 залишити без змін з підстав, зазначених у мотивувальній частині цієї постанови.
3. Повернути до Господарського суду міста Києва матеріали справи №910/13362/19.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.
Постанова апеляційної інстанції може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та в строк, передбачені ст.ст. 287 - 289 ГПК України.
Повний текст постанови складений 05.06.2020.
Головуючий суддя О.О. Євсіков
Судді В.А. Корсак
О.В. Попікова