справа № 760/13901/18
провадження № 22-ц/824/1337/2020
04 червня 2020 року м. Київ
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів :
судді-доповідача Кирилюк Г. М.,
суддів: Рейнарт І. М., Семенюк Т. А.
при секретарі Примушку О. В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , третя особа: Служба у справах дітей та сім'ї Солом'янської районної в місті Києві державної адміністрації про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном шляхом виселення з будинку,за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 22 лютого 2019 року у складі судді Усатової І. А.,
встановив:
25.05.2018 громадянин Австралійського Союзу ОСОБА_1 в особі представника Вах М. Е. звернувся до суду з вказаним позовом, в якому просив усунути перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном шляхом виселення з будинку АДРЕСА_1 ОСОБА_2 та неповнолітніх ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Посилався на ті підстави, що він є власником житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .
У спірному будинку зареєстровані та проживають ОСОБА_2 та її неповнолітні сини - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , а також ОСОБА_7 , яка погодилась в добровільному порядку звільнити житлове приміщення.
ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не є членами сім'ї позивача, він не надавав згоди на вселення даних осіб та їх реєстрацію місця проживання в спірному будинку. Відповідачі добровільно звільняти будинок та зніматись з реєстрації місця проживання не бажають, вимоги щодо звільнення житлового приміщення ігнорують. Своїм безпідставним проживанням в спірному будинку останні створюють перешкоди у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном, оскільки він не бажає проживати зі сторонніми особами в одному житловому приміщенні, не може здати його в оренду, здійснити відчуження іншим особам, оскільки потенційних орендарів та набувачів відлякує наявність проживаючих та зареєстрованих в будинку сторонніх осіб.
Враховуючи викладене, просив позов задовольнити на підставі ст. 391, 405 ЦК України, ст. 109, 116 ЖК УРСР.
Рішенням Солом'янського районного суду міста Києва від 22 лютого 2019 року у задоволенні позову відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 22 лютого 2019 року та винести нове, яким позовні вимоги задовольнити.
Свої доводи мотивує тим, що ухвалене по справі рішення суперечить висновку Верховного Суду України, зробленому в постанові від 05 листопада 2014 року (справа №6-158цс14), відповідно до якого право членів сім'ї власника будинку користуватись цим жилим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членом сім'ї якого вони є; із припиненням права власності втрачається й право користування жилим приміщенням у членів його сім'ї.
За порівняльним аналізом статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 у поєднанні зі статтею 64 ЖК УРСР слід дійти висновку, що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на житлове приміщення, будинок, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім'ї, а положення ст.405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК УРСР регулюють взаємовідносини власника житлового приміщення та членів його сім'ї.
Наведене свідчить про неправильне застосування норм матеріального права судом першої інстанції.
Учасники справи не скористались правом надання відзиву на апеляційну скаргу у визначений законом строк.
В судовому засіданні представник ОСОБА_1 - адвокат Вах М. Е. апеляційну скаргу підтримала та просила її задовольнити.
Відповідач ОСОБА_2 та її представник - адвокат Даниленко Т. В. просили апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
Інші учасники справи в судове засідання не з'явились, про день, час та місце розгляду справи повідомлені судом належним чином.
Заслухавши доповідь по справі, пояснення учасників справи, перевіривши наведені в апеляційній скарзі доводи та матеріали справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 24 квітня 2015 року було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку, за умовами якого ОСОБА_7 прийняла у власність житловий будинок АДРЕСА_1 (а.с. 16,17 т.1).
Відповідач ОСОБА_2 та син власника будинку - ОСОБА_9 03 жовтня 2012 року зареєстрували шлюб, від якого ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народився син ОСОБА_4 (а.с. 68, 69 т.1).
Відповідно до копії паспорта ОСОБА_2 , остання з 26.06.2012 року була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 (а.с.63-64 т.1).
За згодою ОСОБА_7 , відповідач ОСОБА_2 та її діти ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , вселились та з 04.08.2015 року зареєстровані в будинку АДРЕСА_1 , як дружина сина (невістка) та онуки (а.с. 9 т.1).
ІНФОРМАЦІЯ_4 чоловік ОСОБА_2 - ОСОБА_9 помер (а.с.70 т.1).
ОСОБА_2 та її діти ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , залишились проживати в спірному будинку.
Заочним рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 23 квітня 2018 року у порядку поділу майна подружжя визнано за ОСОБА_1 право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 , вартістю 1 557 700 грн. У порядку поділу майна подружжя визнано за ОСОБА_7 право власності на мотоцикл марки «HARLEY DAVIDSON», модель FXSTI, 2004 року випуску, вартістю 235 620 грн; мотоцикл марки «HARLEY DAVIDSON», 2006 року випуску, вартістю 225 803 грн; мотоцикл марки «HOND», модель 750, 1973 року випуску, вартістю 88 488 грн; моторний човен марки «Alley Craft Scout», вартістю 294 525 грн; автомобіль марки «BMW», модель F80006A , вартістю 314 160 грн; автомобіль марки «MAZDA 3» вартістю 418 880 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, 15.06.2018 на підставі вищевказаного судового рішення зареєстровано право власності ОСОБА_1 на житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.28 т.1).
Позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , зареєстрований та проживає за адресою: АДРЕСА_3 (а.с. 21 т.1).
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що припинення сімейних відносин з власником помешкання не позбавляє колишніх членів його сім'ї права користування займаним приміщенням і не є підставою для їх виселення з цього приміщення. Підстави для припинення встановленого законом права користування чужим майном (сервітуту) відсутні. Право користування житловим приміщенням у ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є похідним від права користування їх матері ОСОБА_2 , а тому підстави для їх виселення зі спірного будинку відсутні. Зміна власника будинку внаслідок поділу майна не може слугувати підставою для задоволення позову. На думку суду, даний розподіл майна був спрямований на виселення відповідачів з будинку. В судовому засіданні учасники справи підтвердили наявність конфліктної ситуації між ОСОБА_2 та ОСОБА_7 .
Колегія суддів не може погодитись з такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке.
Відповідно до ст.41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є не порушеним.
Згідно зі ст.317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Відповідно до ч.1 ст.319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Частиною 1 ст.383 ЦК України та ст.150 ЖК УРСР закріплені положення, відповідно до яких громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей та інших осіб.
Частиною 1 ст.156 ЖК УРСР передбачено, що члени сім'ї власника житлового будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються житловим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Аналогічну норму містить також ст.405 ЦК України.
Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку про те, що право членів сім'ї власника будинку користуватись цим житловим приміщенням може виникнути та існувати лише за наявності права власності на будинок в особи, членами сім'ї якої вони є; із припиненням права власності особи втрачається й право користування житловим приміщенням у членів її сім'ї.
Відповідно до ч.4 ст.156 ЖК УРСР до членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені в ч.2 ст.64 цього Кодексу, а саме - подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.
За змістом зазначених норм, правом користування житлом, яке перебуває у власності особи, мають члени сім'ї власника (подружжя, їх діти, батьки) та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.
Разом з тим згідно з положеннями ст.391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Зазначена норма матеріального права визначає право власника, у тому числі житлового приміщення або будинку, вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушення права та з яких підстав.
Отже, за порівняльним аналізом стст.383, 391, 405 ЦК України та статей 150, 156 ЖК УРСР у поєднанні зі ст. 64 ЖК УРСР слід дійти висновку, що положення статей 383, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на житлове приміщення, будинок, квартиру тощо, від будь-яких осіб, у тому числі осіб, які не є і не були членами його сім'ї, а положення ст.405 ЦК України, статей 150, 156 ЖК УРСР регулюють взаємовідносини власника житлового приміщення та членів його сім'ї.
Зазначений висновок відповідає правовій позиції, висловленій Верховним Судом України у постановах від 5.11.2014 у справі №6-158цс14, від 16.11.2016 у справі №6-709цс16.
Судом першої інстанції не враховано, що відповідачі не є членами сім'ї власника будинку - ОСОБА_1 , а їхнє право користування будинком було похідним від прав колишнього власника будинку ОСОБА_7 .
Судом першої інстанції неправильно визначено зміст правовідносин, помилково застосовано до спірних правовідносин положення статей 150, 156 ЖК УРСР, не враховано, що позивач, як новий власник, заперечує проти проживання відповідачів у спірному будинку; ОСОБА_2 не є членом його сім'ї у силу ч.1 ст.6 СК України, як і її діти; позивач не давав дозволу на їх реєстрацію та проживання в спірному будинку.
Суд першої інстанції при розгляді справи не звернув уваги на підстави позову та не застосував норми ЖК УРСР та ЦК України, які підлягали застосуванню до спірних правовідносин, хоч зробив правильні висновки по суті вирішеного спору.
Колегія суддів вважає за необхідне змінити оскаржуване рішення суду першої інстанції, виклавши мотивувальну частину у редакції цієї постанови.
Відповідно до ч. 2 ст. 319 ЦК України власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Згідно із ч. 1 ст. 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.
Положеннями ст. 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов'як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом», не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається «необхідним у демократичному суспільстві». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.
Розглядаючи справу «Кривіцька та Кривіцький проти України» (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.
Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).
Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 21 серпня 2019 року (справа №569/4373/16-ц), дійшла висновку, що не є підставою для виселення членів сім'ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.
У справі, що розглядається, виселення відповідача разом з малолітніми дітьми в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення прав останніх на житло та недобросовісності дій сторін в справі про поділ майна подружжя, внаслідок яких особи можуть втратити не лише право на користування житлом, а позбутися такого права взагалі та стати безхатченками.
Як вбачається з договору купівлі-продажу житлового будинку від 24 квітня 2015 року, на підставі якого ОСОБА_7 набула спірний будинок у власність, остання при його укладенні стверджувала про те, що у шлюбі не перебуває та грошові кошти, за які купується предмет договору, належить на праві особистої приватної власності ( п . 19 договору).
ОСОБА_1 , пред'явивши позов до ОСОБА_7 про поділ майна подружжя з вимогою про визнання за ним права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 , мав можливість виявити, що у вказаному будинку проживають бувша невістка його дружини ОСОБА_7 разом з двома малолітніми дітьми та з'ясувати у неї підстави такого проживання. Останній також не був позбавлений можливості довідатися про наміри ОСОБА_2 щодо подальшого проживання у будинку після набуття ним права власності, готовності останньої у такому випадку звільнити будинок.
Тобто позивач за певної обачності мав реальну можливість дізнатися про обтяження будинку у вигляді права користування членів сім'ї колишнього власника квартири, передбачити характер та вагу обтяження його майбутньої нерухомості.
Однак позивач не здійснив достатньої належної обачності, заявивши вимогу про визнання за ним права власності на будинок, та про визнання за дружиною права власності на все інше набуте рухоме майно.
Як пояснила відповідач в судовому засідання, вона іншого житла не має, розмір її доходу становить близько 10 000 грн на місяць.
За таких обставин, виселення відповідача разом з двома малолітніми дітьми, які іншого житла не мають, може призвести до виникнення негативних для них наслідків, а з урахуванням матеріального стану та розміру доходу останньої, навіть наймання житла буде надмірним тягарем.
У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Відповідно до ч.2 ст.2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Відповідно до ч.1 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Підстави для виселення особи без надання іншого жилого приміщення передбачені у статті 116 ЖК УРСР.
Позивачем таких підстав не зазначено.
Велика Палата Верховного Суду у справі №569/4373/16-ц дійшла висновку, що права членів сім'ї власника житла також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача. Сам факт переходу права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім'ї власника цього нерухомого майна, у тому числі і колишніх. Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.
Оскільки у справі, що розглядається, позивач, набуваючи будинок у власність, знав про проживання в ньому відповідача разом з двома дітьми - члена сім'ї колишнього власника цього житла, які іншого житла не мають та набули охоронюване законом право на мирне володіння майном у законний спосіб, але тим не менше не виявив розумну дбайливість про їх інтереси, не з'ясував, чи відмовляється остання від свого права користування жилим приміщенням, колегія суддів дійшла висновку про відмову у задоволенні позову про виселення, оскільки ні у ЦК України, ні у ЖК УРСР не передбачена можливість виселення члена сім'ї колишнього власника без надання іншого жилого приміщення (стаття 116 ЖК УРСР та стаття 405 ЦК України).
Відповідач не є такою, що самоправно вселилася до жилого приміщення, тому підстави, передбачені у тому числі й статтею 116 ЖК УРСР, для її виселення відсутні.
Статтею 376 ЦПК України встановлено, що підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
Керуючись ст. 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України суд
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Солом'янського районного суду міста Києва від 22 лютого 2019 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
В іншій частині рішення суду залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 04 червня 2020 року.
Суддя-доповідач: Г. М. Кирилюк
Судді: І. М. Рейнарт
Т. А. Семенюк