Провадження № 22-ц/803/5529/20 Справа № 185/9796/18 Суддя у 1-й інстанції - Зінченко А. С. Доповідач - Макаров М. О.
Категорія 24
03 червня 2020 року м. Дніпро
Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Дніпровського апеляційного суду в складі:
головуючого - судді Макарова М.О.
суддів - Демченко Е.Л., Куценко Т.Р.
розглянувши в порядку спрощеного провадження без повідомлення учасників справи в письмовому провадженні у м. Дніпрі цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та як законний представник ОСОБА_2 на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 30 січня 2020 року по справі за позовом ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та як законний представник ОСОБА_2 до КП «Павлоградтеплоенерго», третя особа: ОСОБА_3 , про визнання неправомірними дії щодо нарахування заборгованості по оплаті,-
У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернулась досуду в своїх інтересах та в інтересах свого неповнолітнього сина ОСОБА_2 із позовом до КП «Павлоградтеплоенерго» в якому просить визнати неправомірними дії щодо нарахування заборгованості по оплаті за надання послуг централізованого опалення, які надавались за адресою: АДРЕСА_1 до 18 липня 2018 року - дати укладення договору між нею, ОСОБА_2 та колишнім власником ОСОБА_3 .
Позовні вимоги мотивовані тим, що позивачі стали власниками зазначеної квартири 18 липня 2018 року за договором дарування, за яким до них не перейшов обов'язок сплачувати борги за опалення колишнього власника. Позивач вважає нарахування заборгованості колишнього власника незаконним, тому просить визнати такі дії відповідача неправомірними.
Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 30 січня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду мотивовано тим, що особистий рахунок НОМЕР_1 відкритий за адресою квартири АДРЕСА_2 , є документом внутрішньогосподарського обліку господарських операцій відповідача і нарахування, списання з цього внутрішнього господарського документа будь-яких сум є правом кредитора, тобто відповідача. Відображення на особовому рахунку даних про наявність заборгованості за спожиті житлово-комунальні послуги не можна вважати неправомірними діями з боку відповідача, так як позивач та її син є власниками квартири з 18 липня 2018 року, але до цієї дати позивач ОСОБА_1 користувалась наданими послугами та відповідно до ч. 3 ст. 9 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» як дієздатна особа, яка проживала та зареєстрована у житлі споживача, користувалася нарівні зі споживачем усіма житлово-комунальними послугами, та відповідно несе солідарну відповідальність за зобов'язаннями з оплати житлово-комунальних послуг. Тобто зазначену заборгованість не можна вважати заборгованістю лише колишнього власника, за послуги, які були отримані лише колишнім власником житла, тобто сумою яка підлягає перерахунку відповідно до п. 6 ч. 2 ст. 21 ЗУ «Про житлово-комунальні послуги», як послуга яка не надавалась.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та як законний представник ОСОБА_2 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Апеляційний скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не повно з'ясував усі фактичні обставини справи та не дослідив і не надав належної оцінки наявним матеріалах справи доказам, не сприяв повному, об'єктивному та неупередженому її розгляду, а тому рішення суду не відповідає фактичним обставинам справи, є незаконним та необґрунтованим.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги і заявлених вимог, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, з наступних підстав.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються малозначні справи.
Згідно з ч. 13 ст.7 ЦПК України розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Отже, враховуючи викладене апеляційна скарга ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та як законний представник ОСОБА_2 на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 30 січня 2020 року підлягає розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи та без їх виклику як малозначна.
Так, судом встановлено, що позивачі ОСОБА_1 та неповнолітній ОСОБА_2 є власниками квартири АДРЕСА_2 з 18 липня 2018 року, що підтверджується договором дарування від 18 липня 2018 року (а.с. 3-4).
ОСОБА_1 є мамою неповнолітнього ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією свідоцтва про народження № НОМЕР_2 .
Відповідно до відповіді Павлоградської міської ради № 3067 від 18 квітня 2019 року позивач ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: квартира АДРЕСА_2 з 14 квітня 2003 року по теперішній час, а неповнолітній ОСОБА_2 - з 22 вересня 2009 року по теперішній час.
Згідно з особистим рахунком 1-10344А025 за адресою квартира АДРЕСА_2 рахується заборгованість за послуги централізованого опалення з листопада 2006 року по листопад 2018 року в сумі 34303,60 грн.
Відповідно до листа УСЗН № 847/07 від 09 листопада 2018 року позивачу щодо причин відмову у призначенні субсидії роз'яснено, що позивачем не було подано жодного документа про відсутність заборгованості чи договору реструктуризації такої заборгованості, у зв'язку з чим управління не мало правових підстав для проведення розрахунку житлової субсидії.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, районний суд обґрунтовано виходив з того, що особистий рахунок НОМЕР_1 відкритий за адресою квартира АДРЕСА_2 , є документом внутрішньогосподарського обліку господарських операцій відповідача і нарахування, списання з цього внутрішнього господарського документа будь-яких сум є правом кредитора, тобто відповідача. Відображення на особовому рахунку даних про наявність заборгованості за спожиті житлово-комунальні послуги не можна вважати неправомірними діями з боку відповідача, так як позивач та її син є власниками квартири з 18 липня 2018 року, але до цієї дати позивач ОСОБА_1 користувалась наданими послугами та відповідно до ч. 3 ст. 9 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» як дієздатна особа, яка проживала та зареєстрована у житлі споживача, користувалася нарівні зі споживачем усіма житлово-комунальними послугами, та відповідно несе солідарну відповідальність за зобов'язаннями з оплати житлово-комунальних послуг. Тобто зазначену заборгованість не можна вважати заборгованістю лише колишнього власника, за послуги, які були отримані лише колишнім власником житла, тобто сумою яка підлягає перерахунку відповідно до п. 6 ч. 2 ст. 21 ЗУ «Про житлово-комунальні послуги», як послуга яка не надавалась.
Договори з приводу надання житлово-комунальних послуг позивачами не укладались. Однак позивачі разом з колишнім власником ОСОБА_3 (бабусею ОСОБА_2 ) зареєстровані, проживають та фактично користувалися житлово-комунальними послугами централізованого опалення, ОСОБА_1 зареєстрована, проживала та отримувала відповідні послуги з опалення за адресою: квартира АДРЕСА_2 , які надаються відповідачем, з квітня 2003 року до моменту отримання квартирі у власність 18 липня 2018 року, а заборгованість виникла з листопада 2006 року.
Позивач ОСОБА_1 не оспорює факту отримання нею належної якості житлово-комунальних послуг від відповідача, не оспорює цін (тарифів) на такі послуги, а оспорює факт нарахування заборгованості з опалення за квартирою АДРЕСА_2 до 18 липня 2018 року.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Згідно зі ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд; власність зобов'язує. Власник зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 322 ЦК України).
Відповідно до ст. 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.
Житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них (ст. 379 ЦК України).
Відносини, що виникають у процесі надання споживачам послуг з управління багатоквартирним будинком, постачання теплової енергії, постачання гарячої води, централізованого водопостачання, централізованого водовідведення та поводження з побутовими відходами, регулюються нормами Закону України «Про житлово-комунальні послуги».
За змістом ст. 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» індивідуальним споживачем житлово-комунальних послуг є фізична або юридична особа, яка є власником (співвласником) нерухомого майна, або за згодою власника інша особа, яка користується об'єктом нерухомого майна і отримує житлово-комунальну послугу для власних потреб та з якою або від імені якої укладено відповідний договір про надання житлово-комунальної послуги.
Відповідно до ч.2 ст. 7 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» індивідуальний споживач зобов'язаний, зокрема, укладати договори про надання житлово-комунальних послуг у порядку і випадках, визначених законом, оплачувати надані житлово-комунальні послуги за цінами/тарифами, встановленими відповідно до законодавства, у строки, встановлені відповідними договорами.
Згідно зі ст. 9 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» споживач здійснює оплату за спожиті житлово-комунальні послуги щомісяця, якщо інший порядок та строки не визначені відповідним договором. Споживач не звільняється від оплати житлово-комунальних послуг, отриманих ним до укладення відповідного договору. Дієздатні особи, які проживають та/або зареєстровані у житлі споживача, користуються нарівні зі споживачем усіма житлово-комунальними послугами та несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями з оплати житлово-комунальних послуг.
Ціни (тарифи) на житлово-комунальні послуги встановлюються за домовленістю сторін, крім випадків, коли відповідно до закону ціни (тарифи) є регульованими. У такому разі ціни (тарифи) встановлюються уповноваженими законом державними органами або органами місцевого самоврядування відповідно до закону (ст. 10 Закону України «Про житлово-комунальні послуги»).
Відповідно до статті 8 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» питання організації бухгалтерського обліку на підприємстві належать до компетенції його власника або уповноваженого органу (посадової особи) відповідно до законодавства та установчих документів. Підприємство самостійно: визначає облікову політику підприємства; обирає форму бухгалтерського обліку як певну систему регістрів обліку, порядку і способу реєстрації та узагальнення інформації в них з додержанням єдиних засад, встановлених цим Законом, та з урахуванням особливостей своєї діяльності і технології обробки облікових даних; розробляє систему і форми внутрішньогосподарського (управлінського) обліку, звітності і контролю господарських операцій, визначає права працівників на підписання бухгалтерських документів; затверджує правила документообороту і технологію обробки облікової інформації, додаткову систему рахунків і регістрів аналітичного обліку.
Доводи апеляційної скарги про те, що чинним законодавством не передбачено обов'язку членів сім'ї власника приймати участь в утриманні житла останнім, в тому числі й сплачувати житлово-комунальні послуги, колегія суддів не може прийняти до уваги, оскільки позивачка з квітня 2003 року є зареєстрованою та проживає за вищевказаною адресою, заборгованість, яку вона просить списати виникла з 01 листопада 2006 року, тобто вона є споживачем послуг з моменту її реєстрації, а не з моменту виникнення у неї права власності.
Крім того, факт нарахування за певною квартирою суми боргу не свідчить про порушення прав позивача, а саме по собі питання про виникнення заборгованості внаслідок невиконання попереднім власником умов договору, має бути предметом доказування у разі пред'явлення до позивачки вимог про стягнення боргу за спожиту теплову енергію.
Таким чином, вимоги апеляційної скарги не знайшли своє підтвердження при розгляді справи в суді апеляційної інстанції.
Обґрунтовуючи своє рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958. Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
З'ясувавши в достатньо повному обсязі права та обов'язки сторін, обставини справи, перевіривши доводи та давши їм правову оцінку, суд першої інстанції ухвалив рішення, що відповідає вимогам закону. Висновки суду достатньо обґрунтовані і підтверджені наявними в матеріалах справи письмовими доказами, а приведені в апеляційній скарзі доводи зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці.
Керуючись ст.ст. 259, 367, 374, 375 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та як законний представник ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 30 січня 2020 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках передбачених пунктом 2 частини 3 статті 389 ЦПК України.
Головуючий суддя М.О. Макаров
Судді Е.Л. Демченко
Т.Р. Куценко