03 червня 2020 року м. Дніпросправа № 280/138/20
Третій апеляційний адміністративний суд
у складі колегії суддів: головуючого - судді Мельника В.В. (доповідач),
суддів: Сафронової С.В., Чепурнова Д.В.,
за участю секретаря судового засідання Царьової Н.П.,
розглянувши у відкритому
судовому засіданні в м. Дніпрі
апеляційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 28 лютого 2020 року (головуючий суддя - Новікова І.В.) в адміністративній справі
за позовом ОСОБА_1
до Головного управління ДФС у Запорізькій області
про визнання протиправними та скасування вимог, -
ОСОБА_1 (далі - Позивач) звернувся до Запорізького окружного адміністративного суду із позовом до Головного управління ДФС у Запорізькій області (далі - Відповідач), в якому просив визнати протиправними та скасувати вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 08.02.2019 року №Ф-3046-56У та від 14.08.2019 №Ф-3046-56У.
В обґрунтування адміністративного позову Позивач, зокрема, зазначив, що з березня 2010 року він не здійснює підприємницьку діяльність, не подає звітність до контролюючого органу, не отримував свідоцтво платника єдиного податку та вважав, що позбавлений статусу підприємця. Контролюючим органом порушено порядок прийняття та направляння податкових вимог, а також прийнято спірні вимоги з порушенням строків її прийняття.
Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 28 лютого 2020 року в задоволенні позовної заяви відмовлено (а.с.60-62).
Ухвалюючи рішення суд першої інстанції, зокрема, виходив із того, що під час прийняття оскаржуваних рішень Відповідач діяв обґрунтовано та з урахуванням всіх обставин, які мають значення для прийняття рішень.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, Позивач оскаржив його в апеляційному порядку.
В апеляційній скарзі Позивач, із посиланням на порушення норм матеріального та процесуального права, неповноту з'ясування усіх фактичних обставин справи, просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким задовольнити адміністративний позов.
Вимоги апеляційної скарги мотивовано, зокрема, тим, що суд першої інстанції не звернув увагу на те, чи є Позивач фізичною особою-підприємцем та на якій системі оподаткування знаходиться, що свідчить про неповне дослідження обставин справи. Факт державної реєстрації фізичною особою індивідуальної підприємницької діяльності не зобов'язує таку особу до активного її ведення. Висновок суду першої інстанції про встановлений нормами чинного законодавства безальтернативний обов'язок фізичної особи підприємця регулярно сплачувати єдиний внесок з дати державної реєстрації підприємницької діяльності до дати державної реєстрації припинення підприємницької діяльності є помилковим. Контролюючий орган мав право нарахувати внесок та сформувати вимогу про його сплату на підставі акта перевірки; звітності, що подається платником до органів доходів і зборів; бухгалтерських та інших документів, що підтверджуються суми виплат (доходу), на суми яких (якого) відповідно до закону нараховується внесок. Облікові дані з інформаційної системи органу доходів і зборів не є самостійною підставою для формування вимоги про сплату боргу (недоїмки), оскільки така система призначена виключно для відображення відомостей, одержаних безпосередньо від платника або за результатами проведеної перевірки.
Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначив, зокрема про те, що судом першої інстанції винесено правомірне рішення, що не підлягає скасуванню, а апеляційна скарга Позивача не підлягає задоволенню.
03 червня 2020 року до Третього апеляційного адміністративного суду надійшло письмове клопотання від Головного управління ДФС у Запорізькій області про розгляд справи без участі представника останнього з урахуванням відзиву на апеляційну скаргу.
Відповідач, який був належним чином сповіщений про місце, дату та час розгляду справи в судове засідання свого представника не направив, про причини його неявки суд не сповістив.
Клопотань від учасників справи про відкладення розгляду справи у зв'язку із введенням постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 на території України карантину до суду апеляційної інстанції не надходило.
За таких обставин, колегія суддів, з урахуванням думки Позивача та його представника, ухвалила розглянути справу без участі представника Відповідача.
В судовому засіданні Позивач та його представник, кожен окремо, апеляційну скаргу підтримали у повному обсязі.
Заслухавши пояснення Позивача та його представника, кожного окремо, проаналізувавши вимоги та підстави апеляційної скарги, вивчивши матеріали справи в їх сукупності, проаналізувавши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла таких висновків.
Судом встановлено, що 24.03.2010 року Позивач був зареєстрований як фізична особа - підприємець за видом діяльності: код КВЕД 55.30.2 - діяльність кафе (основний); код КВЕД 55.40.0 - діяльність барів.
11.12.2019 року до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань внесено запис про припинення підприємницької діяльності ФОП ОСОБА_1 .
Згідно матеріалів справи 08.02.2019 року ГУ ДФС у Запорізькій області складено та направлено на адресу Позивача вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-3046-56У, в якій Позивача зобов'язано протягом 10 календарних днів погасити недоїмку зі сплати єдиного внеску в розмірі 18276,72 грн.
Крім того, 14.08.2019 року Відповідачем складено та направлено на адресу Позивача вимогу про сплату боргу (недоїмки) №Ф-3046-56У, в якій Позивача зобов'язано протягом 10 календарних днів погасити недоїмку зі сплати єдиного внеску в розмірі 5508,36 грн.
Відповідно до наданого контролюючим органом розрахунку, недоїмка зі сплати єдиного внеску виникла за період 2017 року, І-ІV квартали 2018 року, І-ІІ квартали 2019 року.
Згідно пункту 2 частини першої статті 1 Закону України від 8 липня 2010 року № 2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» (далі - Закону № 2464-VI) єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
За змістом статті 2 Закону № 2464-VI його дія поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов'язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону. Виключно цим Законом визначаються: принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.
Відповідно до абзацу першого пункту 1 та пункту 3 частини першої статті 7 Закону № 2464-VI (в редакції, чинній з 1 січня 2017 року) єдиний внесок нараховується:
для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України «Про оплату праці», та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;
для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що саме дохід особи від такої діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, розмір єдиного внеску не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Наведене правове врегулювання дає підстави для висновку, що, з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи-підприємці, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
Зазначене узгоджується із висновками Верховного Суду щодо застосування норм права, сформульованими у постановах від 04 грудня 2019 року у справі №440/2149/19; адміністративне провадження №К/9901/28514/19, від 23 січня 2020 року у справі №480/4656/18; адміністративне провадження №К/9901/25355/1.
У контексті вищевказаного безпідставними є посилання апеляційної скарги Позивача на помилковість висновку суду першої інстанції стосовно обов'язку фізичної особи-підприємця регулярно сплачувати єдиний внесок з дати державної реєстрації підприємницької діяльності до дати державної реєстрації припинення підприємницької діяльності.
Таким чином, на Позивача у спірних правовідносинах законодавчо покладено обов'язок самостійного визначення бази для нарахування ЄСВ, але її розмір може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
Судом встановлено, що Позивачем у спірних правовідносинах сплата відповідних сум не здійснювалась, внаслідок чого виникла недоїмка.
За таких обставин, встановлений Законом №2464-VI обов'язок щодо сплати єдиного соціального внеску Позивачем виконано не було.
Доводи апеляційної скарги стосовно того, що облікові дані з інформаційної системи органу доходів і зборів не є самостійною підставою для формування вимоги про сплату боргу (недоїмки) є необґрунтованими, оскільки суперечать вимогам Інструкції про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 20.04.2015 №449, прийнятої на виконання вимог Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" від 08 липня 2010 року №2464-VI.
Підпунктом 2 пункту другого розділу VII вказаної Інструкції передбачено, що розрахунок цієї фінансової санкції (за несплату (неперерахування) або несвоєчасну сплату (несвоєчасне перерахування) єдиного внеску) здійснюється на підставі даних інформаційної системи органу доходів і зборів.
Підставою формування оскаржуваних вимог є дані інформаційної системи органу доходів і зборів, про що зазначено у тексті вимог.
Правова позиція, аналогічна викладеній, сформульована в постанові Верховного Суду від 13 листопада 2018 року у справі №813/4686/16.
При цьому суд апеляційної інстанції зазначає, що допущення контролюючим органом несвоєчасного направлення вимоги про сплату недоїмки не може бути самостійною підставою для її скасування, враховуючи факт встановленого порушення вимог законодавства з боку платника єдиного внеску. Крім того, відповідно до положень частини 16 статті 25 Закону №2464-VI строк давності щодо нарахування, застосування та стягнення сум недоїмки, штрафів та нарахованої пені не застосовується.
З огляду на викладене, оскаржувані рішення Відповідача є правомірними, підстави для їх скасування відсутні.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (PRONINA v. UKRAINE, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Суд враховує й те, що згідно п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
За даних обставин колегія суддів вважає, що суд першої інстанції під час розгляду даної справи об'єктивно, повно, всебічно дослідив обставини, які мають суттєве значення для вирішення справи, застосував до правовідносин, які виникли між сторонами у справі, норми права які регулюють саме ці правовідносини, зроблені судом першої інстанції висновки відповідають фактичним обставинам справи та підтверджуються належними письмовими доказами, які зібрані та досліджені судом у судовому засіданні під час розгляду даної адміністративної справи, рішення суду першої інстанції у даній справі про відмову у задоволенні адміністративного позову прийнято без порушення норм процесуального та матеріального права, і тому рішення суду першої інстанції у даній адміністративній справі від 28 лютого 2020 року необхідно залишити без змін.
Доводи апеляційної скарги Позивача спростовуються дослідженими у справі доказами і не можуть бути підставою для скасування рішення суду, а тому апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 243, 310, 316, 321, 322, 325, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 28 лютого 2020 року у справі №280/138/20 - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.
У разі якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
В повному обсязі постанова складена 04 червня 2020 року.
Головуючий - суддя В.В. Мельник
суддя С.В. Сафронова
суддя Д.В. Чепурнов