04 червня 2020 р. Справа № 520/9622/19
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді: Кононенко З.О.,
Суддів: Калиновського В.А. , Сіренко О.І. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 26.02.2020 року, головуючий суддя І інстанції: Сагайдак В.В., майдан Свободи, 6, м. Харків, 61022, повний текст складено 26.02.20 року по справі № 520/9622/19
за позовом ОСОБА_1
до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України третя особа Верховна Рада України
про стягнення матеріальної шкоди,
Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, третя особа Верховна Рада України, в якому просив суд:
стягнути з Держави Україна в особі Державної казначейської служби України на користь ОСОБА_1 798253,30 (сімсот дев'яносто вісім тисяч двісті п'ятдесят три) гривні 30 копійок на відшкодування державою матеріальної шкоди, завданої фізичній особі актом, що визнаний неконституційним, шляхом безспірного списання коштів державного бюджету у вказаній сумі на користь ОСОБА_1 .
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 26.02.2020 року у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, третя особа: Верховна Рада України про стягнення матеріальної шкоди - відмовлено.
Позивач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вказане рішення та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги позивач зазначає, що відповідно до статті 152 Конституції України, матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.
Ця норма Основного Закону України не передбачає ніякої ретроактивності. Оскільки інакше означало би неможливість її застосування в принципі.
Дуже важко уявити собі ситуацію, коли держава відшкодовувала б шкоду, завдану Фізичним або юридичним особам вже після визнання акту неконституційним.
Конструкція статті 152 Конституції України побудована таким чином, що матеріальна чи моральна шкода повинна бути завдана фізичним або юридичним особам актами саме до визнання їх неконституційними.
На думку позивача, суд першої інстанції неправильно визначив правовідносини, які склалися між сторонами, неповно з'ясував обставини справи, що мають значення для справи, та не зрозумів зміст позовних вимог позивача, помилково зазначивши, що предметом судового розгляду у цій справі є вимога судді про стягнення суми недоотриманої суддівської винагороди.
Позивач зазначаэ, що звернувся до суду не з вимогою про здійснення йому перерахунку розміру суддівської винагороди, оскільки право на належний рівень суддівської винагороди позивач отримав вже з 27.09.2018 року, коли успішно пройшов кваліфікаційне оцінювання та підтвердив здатність здійснювати правосуддя.
Позивач звернувся до суду з вимогою про відшкодування майнової шкоди, розмір якої дорівнює розміру недоотриманої суддівської винагороди внаслідок дії акту (Закону), що визнаний неконституційним рішенням Конституційного Суду України.
При цьому позивач має право вимагати і відшкодування моральної шкоди відповідно до вимог статті 152 Конституції України, яка ніяк не дорівнює недоотриманій суддівської винагороди. Але позивач не став цього робити та звернувся до суду з вимогою про відшкодування лише мінімального розміру завданої йому матеріальної шкоди.
Дійсно, у справах про перерахунок пенсій дітям війни, учасникам ліквідації аварії на ЧАЄС після відомих рішень Конституційного Суду України суди зобов'язували органи Пенсійного фонду України перераховували пенсії таким особам з часу втрати законної сили тих положень Закону, які визнавались неконституційними.
Але позивач звертаэ увагу, що звернувся до суду не з вимогою про перерахунок суддівської винагороди (позивач не просить зобов'язати органи Державної судової адміністрації України здійснити перерахунок суддівської винагороди), а з вимогою про відшкодування державою матеріальної шкоди. Просто ця матеріальна шкода дорівнює упущеній вигоді у розмірі недоотриманої суддівської винагороди.
Підстави для відмові в позові визначені законодавством України. Це може буті відсутність права вимогу у позивача, недоведеність позивачем певних обставин, відсутність у відповідача обов'язку, пропуск позивачем строків давності, тощо.
Жодної з законних підстав для відмови в позові суд першої інстанції не встановив та не навів у рішенні.
Навпаки, позивач вважаэ, що повністю довів наданими суду доказами що: мало місце порушення прав позивача, а саме, що позивачу була заподіяна матеріальна шкода у певному розмірі; матеріальна шкода була заподіяна позивачу актом, що визнаний неконституційним; обов'язок відшкодування позивачу матеріальної шкоди покладений Конституцією України на державу.
Також, на думку позивача, факти дискримінації суддів України та порушення їх права на отримання суддівської винагороди з боку держава фактично є загальновідомими.
І тільки починаючи з 01.01.2020 року ця ситуація була виправлена законодавцем щодо суддівської винагороди, а рішенням Конституційного Суду України від 18.02.2020 року - щодо довічного утримання суддів у відставці. На З'їздах суддів України, форумах, конференціях, засіданнях Ради суддів України, Вищої ради правосуддя, нарадах у Верховному Суді постійно йшла мова про дискримінацію суддів та порушення їх права на належний рівень суддівської винагороди з боку держави.
Представник третьої особи подав до Другого апеляційного адміністративного суду відзив на апеляційну скаргу позивача в якому серед іншого зазначено, що Рішенням Конституційного Суду України від 04.12.2018 № 11- рп/2018 встановлено такими, що не відповідають Конституції (є неконституційними), положення частини третьої, десятої статті 133 Закону України від 07.07.2010 № 2453- VI "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України від 12.02.2015 № 192-УІП "Про забезпечення права на справедливий суд" і втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України нього Рішення.
Представник третьої особи, звертає увагу, що суд першої інстанції дійшов висновку, що дія частини третьої статті 133 Закону України від 07.07.2010 № 245.3-.VI "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України від 12.02.2015 № 192-VI IІ "Про забезпечення прав на справедливий суд" втратила чинність 04.12.2018. Також встановив, що спірним періодом є період з 01 січня 2014 року до моменту проходження позивачем кваліфікаційного оцінювання 27.09.2018 року.
На думку представника Верховної Ради України, суд прийняв обґрунтоване рішення про те що, позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Крім того, суд першої інстанції також дійшов правильного висновку, що предметом судового розгляду у цій справі є вимога судді, зокрема, щодо стягнення суми недоотриманої суддівської винагороди і що спір пов'язаний з вирішенням питань, які стосуються діяльності позивача на публічній службі, а тому такий спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства.
Представник третьої особо вважає, що наведені апелянтом доводи та обставини в апеляційній скарзі не спростовують висновків суду першої інстанції, тому є законі підстави для залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін
На підставі положень п. 3 ч. 1 ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) справа розглянута в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що ОСОБА_1 з січня 2002 року працює суддею Московського районного суду м.Харкова, має щомісячну доплату за вислугу років у розмірі 50 відсотків з 07.07.2017 року (з 07.07.2012 року така доплата становила 40 відсотків).
З матеріалів справи встановлено, що 27.09.2018 року позивач пройшов кваліфікаційне оцінювання, що підтверджується довідкою Московського районного суду м.Харкова від 23.08.2019 року №02-24/20/2019, а також рішенням Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про суддів, які пройшли кваліфікаційне оцінювання, що містяться на офіційному сайті вказаної комісії, зокрема, за 27.09.2018 року (https://vkksu.gov.ua/ua).
Рішенням Конституційний Суд України від 04.12.2018 року у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин третьої, десятої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд», визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини третьої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року №2453-VI у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року №192-VIII. Це положення підлягає застосуванню у його первинній редакції, а саме: «Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат».
Починаючи з 01 січня 2014 року до моменту проходження кваліфікаційного оцінювання 27.09.2018 року, посадовий оклад сплачувався позивачу в розмірі 10 мінімальних заробітних плат, що підтверджується відповіддю на запит Територіального управління Державної судової адміністрації України у Харківській області від 16.08.2019 року № 02-33/1835/19.
Не погоджуючись з вказаним вище ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з даним позовом.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 необгрунтовані, отже задоволенню не підлягають.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову з наступних підстав.
Частиною 2 ст. 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.
Відповідно до ч. 1 ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
Спірні правовідносини регулюються Конституцією України, Законом України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 № 2453-VI (втратив чинність частково) та Законом України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 № 1402-VIII (чинний), які визначають організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд.
Статтею 130 Конституції України встановлено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Відповідно до ч. 3 ст. 129 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 №2453-VI (далі - Закон № 2453, у первинній редакції від 07.07.2010) посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат.
Відповідно до ч. 3 ст. 129 Закону № 2453 (у редакції Закону України "Про внесення зміни до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 19.12.2013 №716-VII, який набрав чинності з 01.01.2014) посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат.
Відповідно до Закону України "Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України" від 28 грудня 2014 року №76-VIII з ч.3 ст. 129 Закону України №2453 виключено положення, відповідно до якого з 01 січня 2015 року встановлений посадовий оклад судді місцевого суду в розмірі 15 мінімальних заробітних плат. Окрім того, вказаним Законом у статті 129 Закону України №2453 у частині першій слова "та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами" виключено.
Верховною Радою України 12.02.2015 прийнято Закон України "Про забезпечення права на справедливий суд" №192-VIII, яким Закон України № 2453 викладено у новій редакції.
Частиною 3 ст. 133 Закону №2453 (у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12.02.2015 №192-VIII, який набрав чинності з 29.03.2015) передбачено, що посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.
Згідно з ч.1 ст.135 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 року №1402-VIII (далі - Закон №140-VIII), який набрав чинності 30.09.2016, суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Частиною 3 ст.135 Закону №1402-VIII передбачено, що базовий розмір посадового окладу судді становить: судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Відповідно до п.22 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1402-VIII право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом.
За умовами п.23 розділу ХІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону №1402 до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (Відомості Верховної Ради з наступними змінами).
Таким чином, Верховна Рада України шляхом внесення змін до Закону № 2453 Законом №716, Законом №76 та Законом №192 періодично змінювала (зменшувала) розмір посадового окладу судді місцевого суду як базової складової винагороди судді.
З матеріалів справи вбачається, що починаючи з 01 січня 2014 року до моменту проходження позивачем кваліфікаційного оцінювання 27.09.2018 року, посадовий оклад сплачувався в розмірі 10 мінімальних заробітних плат, що підтверджується відповіддю на запит Територіального управління Державної судової адміністрації України у Харківській області від 16.08.2019 року № 02-33/1835/19.
Так, 04.12.2018 Конституційним Судом України прийнято рішення №11-р/2018 (справа за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин третьої, десятої статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд"), яким визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини третьої статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-VI у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року №192-VIII.
За змістом резолютивної частини вказаного Рішення, це положення підлягає застосуванню у його первинній редакції, а саме: "Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат".
Відповідно до пункту 3 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 04.12.2018 №11-р/2018 положення частин третьої, десятої статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року №2453-VІ у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року №192-VІII, які визнані неконституційними п. 1, 2 резолютивної частини цього рішення втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
Частиною 2 статті 152 Конституції України передбачено, що закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Конституційний Суд України у Рішенні від 24 грудня 1997 року №8-зп у справі за конституційним поданням народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) розпоряджень Президента України про призначення перших заступників, заступників голів обласних, Київської міської державних адміністрацій, виданих протягом липня - грудня 1996 року, січня 1997 року (справа щодо призначення заступників голів місцевих державних адміністрацій) зазначив, що частина друга статті 152 Конституції України закріплює принцип, за яким закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. За цим принципом закони, інші правові акти мають юридичну силу до визнання їх неконституційними окремим рішенням органу конституційного контролю.
У рішенні від 30 вересня 2010 року №20-рп/2010 у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про внесення змін до Конституції України" від 8 грудня 2004 року № 2222-IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) Конституційний Суд України вказав, що незалежно від того, наявні чи відсутні в рішеннях, висновках Конституційного Суду України приписи щодо порядку їх виконання, відповідні закони, інші правові акти або їх окремі положення, визнані за цими рішеннями неконституційними, не підлягають застосуванню як такі, що втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність».
Отже, за змістом ст. 152 Конституції України, рішення Конституційного Суду України не має ретроактивності та змінює законодавче регулювання лише для правовідносин, що матимуть місце з дати ухвалення рішення.
Відповідно до частини п'ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Так, щодо застосування Закону № 1774- VІІІ Верховний Суд у постанові від 20.04.2018 у справі № П/811/638/17 зазначив, що норми Закону № 1774-VІІІ впливаючи на числове вираження розміру суддівської винагороди, безпосередньо не стосуються її визначення, позаяк ними врегульовано виключно порядок застосування мінімальної заробітної плати при обрахунку суддівської винагороди.
Нормами Закону № 1774-VІІІ лише змінено підходи до визначення розміру мінімальної заробітної плати, зокрема, шляхом запровадження нової методології визначення мінімальної заробітної плати при обрахунку розмірів посадових окладів, як нижньої межі оплати праці, що гарантується державою.
Верховний Суд зауважив, що положення Закону № 1774-VІІІ не втручаються у регулювання відносин судоустрою, проте, ними запроваджено саме зміни по відношенню до загального правового регулювання розміру заробітної плати, що має бути безпосередньо враховано при визначенні її величини.
Водночас, Верховний Суд у справі № 820/1853/17 висловив правову позицію, що "норма частини третьої статті 133 Закону № 2453-VI є бланкетною, оскільки визначає лише кількість мінімальних заробітних плат для встановлення розміру посадового окладу судді, але не встановлює розміру мінімальної заробітної плати, який необхідний для цього. З огляду на це, необхідно звернутися до інших законів, які встановлюють розмір мінімальної заробітної плати. Такі норми доповнять частину третю статті 133 Закону 2453-VІ і становитимуть єдину спеціальну норму, якою буде визначено розмір посадового окладу судді.
Нормативним доповненням до зазначеної статті є відповідні законодавчі положення, як-от пункт 3 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1774-VІІІ, яким установлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат.
Таким чином, законодавець заборонив застосовувати новий розмір мінімальної заробітної плати як розрахункової величини для визначення посадових окладів, в тому числі суддів, і водночас передбачив, що до внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб на 01 січня відповідного року.
Згідно з ч. 1 ст. 91 Закону України "Про Конституційний Суд України", закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Разом з тим, пунктом 3 резолютивної частини рішення Конституційного суду України зазначено, що положення частин третьої, десятої статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-VІ, які визнані неконституційними даним рішенням Конституційного суду України, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
З наведеного слідує, що нарахування суддівської винагороди відповідно до вказаного рішення повинно здійснюватися з 04 грудня 2018 року.
Крім того, частиною першою статті 58 Конституції України передбачено, що Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
У Рішенні Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) зазначено, що дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Закон діє з моменту набрання ним чинності до втрати ним чинності, яка може наступити внаслідок його скасування, заміни його іншим законом, закінчення терміну дії закону або ухвалення рішення Конституційного Суду України про визнання закону (його окремих положень) неконституційним.
Отже, Закони поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності.
Отже, з матеріалів справи встановлено, що спірним періодом є період з 01 січня 2014 року до моменту проходження позивачем кваліфікаційного оцінювання 27.09.2018 року.
Так, на думку позивача, шкоду йому завдано у зв'язку з прийняттям закону, який визнано неконституційним. Як вважає позивач, вказана обставина є підставою для стягнення коштів з Державного бюджету України відповідно до ст. 1175 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Відповідно до ст. 1175 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі в результаті прийняття органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування нормативно-правового акта, що був визнаний незаконним і скасований, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини посадових і службових осіб цих органів.
Однак, положення даної статті підлягають застосуванню тільки у випадках, коли нормативно-правовий акт органу державної влади визнається незаконним і скасовується. При цьому у випадках, коли закони чи інші нормативно-правові акти або їх окремі положення визнаються Конституційним судом України неконституційними та у зв'язку з цим втрачають чинність, вказана норма не підлягає застосуванню.
Крім того, недоплачені суми суддівської винагороди не можуть вважатися збитками у розумінні ст. 22 ЦК України, з огляду на таке.
Згідно з ст. 22 ЦК України збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Відповідно до ст. 25 Бюджетного кодексу України Державна казначейська служба України здійснює безспірне списання коштів державного бюджету та місцевих бюджетів на підставі рішення суду.
Відшкодування відповідно до закону шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади (органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування), а також їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, здійснюється державою (Автономною Республікою Крим, органами місцевого самоврядування) у порядку, визначеному законом.
Відповідно до п. 9 розділу VI "Прикінцеві та перехідні положення" Бюджетного кодексу України рішення суду про стягнення коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) виконуються виключно Державною казначейською службою України (центральний рівень) за рахунок і в межах бюджетних призначень, передбачених у державному бюджеті на зазначену мету, у розмірі, що не перевищує суми реальних збитків.
Таким чином, збитки у вигляді недоотриманої суддівської винагороди, а також інфляційні витрати, заявлені позивачем, не можуть бути відшкодовані в порядку ст. 25 Бюджетного кодексу України за рахунок коштів державного бюджету, оскільки не належать до складу реальних збитків.
Так, поняття "грошове зобов'язання" згідно з положеннями Цивільного кодексу України означає зобов'язання, яке складається з правовідносин, в якому праву кредитора вимагати від боржника виконання певних дій відповідає кореспондуючий обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора.
До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, передбачених п. 2 ст. 2 ЦК України, цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.
Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що на виконання Законів України "Про судоустрій і статус суддів" від 02.06.2016 № 1402-VІІІ, а також від 07.07.2010 № 2453-VІ, Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 06.12.2016 № 1774-VІІІ та Рішення Конституційного Суду України від 04.12.2018 № 11-р/2018 у справі № 1-7/2018 (4062/15) відповідачі діяли на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України, у зв'язку з чим відсутні правові підстави для задоволення адміністративного позову.
Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
Решта тверджень та посилань сторін судовою колегією апеляційного суду не приймається до уваги через їх неналежність до предмету позову або непідтвердженість матеріалами справи.
При цьому, колегія суддів зазначає, що згідно з п. 30. Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя .
Однак, згідно з п. 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Ruiz Torija v. Spain" від 9 грудня 1994 р., статтю 6 п. 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Як вбачається з ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 необгрунтовані, отже задоволенню не підлягають.
Суд першої інстанції належним чином оцінив надані докази і на підставі встановленого, обґрунтовано відмовив у задоволенні адміністративного позову.
Відповідно до ч.1 ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Колегія суддів вважає, що рішення Харківського окружного адміністративного суду від 26.02.2020 року по справі № 520/9622/19 відповідає вимогам ст. 242 КАС України, а тому відсутні підстави для його скасування та задоволення апеляційних вимог позивача.
Згідно ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного, колегія суддів, погоджуючись з висновками суду першої інстанції, вважає, що суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення фактичних обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального та процесуального права.
Доводи апеляційної скарги, з наведених вище підстав, висновків суду не спростовують.
Керуючись ст. ст. 311, 315, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 26.02.2020 по справі № 520/9622/19 - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.
Головуючий суддя (підпис)З.О. Кононенко
Судді(підпис) (підпис) В.А. Калиновський О.І. Сіренко