ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
02.06.2020Справа № 910/18255/19
Суддя Мудрий С.М., розглянувши справу
за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Денвер-Оіл"
до акціонерного Товариства Комерційний банк "Приватбанк"
про визнання кредитного договору №4Д16123Г від 17.11.2016 недійсним
При секретарю судового засідання: Радченко А.А.
Представники сторін:
від позивача: Галушко С.І. - представник за ордером серія КР №030035 від 18.12.2019;
від відповідача: Тищенко А.В. - представник за довіреністю № 131 від 16.10.2019.
встановив:
До господарського суду міста Києва надійшла позовна заява товариства з обмеженою відповідальністю "Денвер-Оіл" до акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" про визнання кредитного договору №4Д16123Г від 17.11.2016 недійсним.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що договір є недійсним на підставі ст. 215 та 230 ЦК України.
Ухвалою Господарського суду м. Києва від 26.12.2019 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі, підготовче засідання у справі призначено на 27.01.2020.
23.01.2020 до канцелярії суду від позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.
В судове засідання 27.01.2020 з'явився відповідач, позивач не з'явився, хоча про дату та час судового засідання повідомлений належним чином.
Ухвалою Господарського суду м. Києва від 27.01.2020 року відкладеного підготовче засідання на 17.02.2020 року.
27.01.2020 року до канцелярії суду відповідачем подано відзив на позовну заяву.
В судовому засіданні 17.02.2020 року судом задоволено клопотання позивача про відкладення розгляду справи, постановлено протокольну ухвалу про відкладення підготовчого засідання на 16.03.2020 року та продовжено строк підготовчого провадження на 30 днів.
20.02.2020 року до канцелярії суду позивачем подано відповідь на відзив.
В судовому засіданні 16.03.2020 року судом постановлено протокольну ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 31.03.2020 року.
19.03.2020 року з метою попередження виникнення та запобігання поширення гострої респіраторної хвороби, спричиненої коронавірусом COVID-19, зважаючи на період карантину, визначений постановою КМУ "Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19" від 11.03.2020 №211, з урахуванням Указу Президента України №87/2020 від 13.03.2020 щодо введення в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 березня 2020 року "Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки в умовах спалаху гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" та з урахуванням рішення Уряду про заборону пасажирських перевезень та обмеження кількості учасників масових заходів, на офіційній сторінці суду https://ki.arbitr.gov/ua/sud5011/ та на сторінці суду у соціальній мережі Facebook розміщено інформації щодо зняття з розгляду справ, призначених суддею Мудрим С.М. на 23, 24, 30 та 31 березня 2020. Повідомлено, що про дати і час судових засідань всі учасники будуть повідомлені ухвалами суду, які будуть внесені до Єдиного державного реєстру судових рішень.
Про зняття з розгляду вищезазначеної справи сторін 19.03.2020 року та 27.03.2020 року повідомлено телефонограмами.
Ухвалою Господарського суду м. Києва від 27.04.2020 призначено судове засідання на 12.05.2020 року.
08.05.2020 на електронну адресу суду від позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.
В судове засідання позивач не з'явився, хоча про дату та час судового засідання повідомлений належним чином.
Відповідач виніс вирішення питання щодо відкладення розгляду справи на розсуд суду.
Ухвалою Господарського суду м. Києва від 12.05.2020 року відкладено розгляд справи на 02.06.2020 року.
В судовому засіданні 02.06.2020 року представник позивача підтримав позовні вимоги , проси суд позов задовольнити.
Представник відповідача заперечував проти позовних вимог, просив суд відмовити в задоволенні позовних вимог.
В судовому засіданні на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні дані, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає, що позовні вимоги позивача не підлягають задоволенню.
17.11.2016 року між товариством з обмеженою відповідальністю "Денвер-Оіл" (позичальник) та публічними акціонерним товариством Комерційний банк «Приватбанк» (банк) укладено кредитний договір №4Д16123Г, згідно якого товариство "Денвер-Оіл" отримало кошти у розмірі 4 029 301 067,26 грн., що підтверджується платіжним дорученням №31 від 18.11.2016 року.
Між товариством з обмеженою відповідальністю "Денвер-Оіл" та ПАТ КБ Приватбанк» укладено такі договори поруки в забезпечення виконання таких осіб перед КБ Приватбанк»:
- договір поруки №4Д13318И/П від 17.11.2016 року в забезпечення виконання зобов'язання «ДІЛЕТРА» (надалі «попередній боржник», «старий боржник») за кредитними договорами від 21.05.2013 року №4Д13318И від 12.11.2013 року, №4Д13720И від 13.11.2013 року, №4Д13721И від 14.10.2014 року, №4Д14328И від 30.03.2016 року №4Д16009Д (надалі «первісні кредитні договори» «кредитні договори старого боржника»).
- договір поруки №4М13464И/П від 17.11.2016 року в забезпечення виконання зобов'язання «МЕГАПРОМ ЛТД» (надалі «попередній боржник», «старий боржник») за кредитними договорами від 02.08.2013 року № 4М13464И, від 05.08.2013 року № 4М13469И, від 08.04.2014 року № 4М14158И, від 20.02.2015 року № 4М15061И (надалі «первісні кредитні договори» «кредитні договори старого боржника»).
- договір поруки №4Т13310И/П від 17.11.2016 року в забезпечення виконання зобов'язання «ТЕХСЕРВІСМОНТАЖ» (надалі «попередній боржник», «старий боржник») за кредитними договорами від 17.05.2013 року №4Т13310И, від 12.11.2013 року № 4Т13722И, від 19.11.2013 року №4Т13756И, від 20.11.2013 року №4Т13757И, від 11.11.2014 року № 4Т14342И (надалі «первісні кредитні договори» «кредитні договори старого боржника»).
- договір поруки № 4Ф13354И/П від 17.11.2016 року в забезпечення виконання зобов'язання «ФРІЛАЙН» (надалі «попередній боржник», «старий боржник») за кредитними договорами від 10.06.2013 року №4Ф13354И, від 12.06.2013 року № 4Ф13355И, від 09.10.2013 року №4Ф13655И, від 17.02.2014 року №4Ф14146И, від 20.02.2015 року №4Ф15055И (надалі «первісні кредитні договори» «кредитні договори старого боржника»).
- договір поруки №4Т13350Д/П від 17.11.2016 року в забезпечення виконання зобов'язання «ТАМЕРСА» (надалі «попередній боржник», «старий боржник») за кредитними договорами від 05.06.2013 року №4Т13350Д, від 07.06.2013 року № 4Т13351Д, від 11.06.2013 року №4Т13352И, від 20.02.2014 року №4Т14141И (надалі «первісні кредитні договори» «кредитні договори старого боржника»).
Позивач стверджує, що кредитний договір №4Д16123Г від 17.11.2016 року укладено з порушенням чинного законодавства, зокрема таким, що вчинений під впливом введення в оману, що тягне за собою визнання його недійсним на підставі частини 1 статті 230 ЦК України, виходячи із наступних обставин.
Як зазначено позивачем, ТОВ "Денвер-Оіл" здійснювало господарську діяльність з надання в оренду рухомого майна на території міста Кропивницького та Кіровоградської області, мало численні господарські зв'язки із різними організаціями та установами. Товариством відкрито рахунки у ПАТ КБ «Приватбанк», у тому числі рахунки для заробітної плати працівників "Денвер-Оіл". За час взаємодії товариства позивача із ПАТ КБ «Приватбанк» - "Денвер-Оіл" зарекомендувало себе як надійний та перспективний клієнт, що постійно нарощує обсяг необхідних банківських послуг.
На думку товариства з обмеженою відповідальністю "Денвер-Оіл", ПАТ КБ "Приватбанк" володіючи повною фінансовою інформацією про товариство, усвідомлюючи високі економічні показники діяльності товариства, висунув позивачу пропозицію, щодо можливості участі ТОВ "Денвер-Оіл" у процедурі "трансформації" кредитного портфеля ПАТ КБ "Приватбанк". Така процедура, зі слів співробітників Банку, була ініційована Національним Банком України. Так, відповідно до рішення Правління Національного банку України від 05.10.16 №323/БТ, ПАТ КБ "Приватбанк" зобов'язано розробити план реструктуризації (трансформації) кредитного портфеля.
При цьому, за твердженнями позивача, ПАТ КБ "Приватбанк" наголошував на тому, що кредитні зобов'язання попередніх боржників забезпеченні ліквідними активами, у тому числі корпоративними правами, товаром в обороті, цінними паперами та інше. Про ліквідність забезпечення зобов'язань боржників також свідчили дані окремої фінансової звітності за Міжнародними стандартами фінансової звітності та звіт незалежного аудитора 31.12.2015 (ТОВ АФ "Прайсвортерхаускуперс (аудит)". Пізніше, такі дані були підтверджені Окремою фінансовою звітністю та звітом незалежного аудитора 31.12.2016 (ТОВ "Ернст енд Янг аудиторські послуги"), які були розміщені на вебсайті ПАТ КБ "Приватбанк".
Таким чином, дії позивача із отримання кредитних коштів по кредитному договору №4Д16123Г від 17.11.2016 року були направлені на залучення таких коштів для погашення зобов'язань боржників банку в рамках реалізації зазначеного плану "трансформації" кредитного портфелю Банку, ініційованого НБУ.
На виконання такого плану представники ПАТ "КБ Приватбанк" та компанії позивача погодили відкриття відновлювальної кредитної лінії шляхом укладення кредитного договору, у зв'язку з чим між позивачем та банком укладено кредитний договір №4Д16123Г, та договори поруки: № 4Д13318И/П, № 4М13464И/П, № 4Т13310И/П, № 4Ф13354И/П, № 4Т13350Д/П.
Як стверджує позивач, обов'язковою умовою на якій наполягало товариство було набуття ТОВ "Денвер-Оіл" права власності на активи, що забезпечували зобов'язання "старих" боржників перед банком.
Так, на виконання вищезазначених домовленостей згідно плану "трансформації" 17.11.2016 між банком та ТОВ "Денвер-Оіл" було укладено договори поруки перелічені вище.
За твердженнями позивача, ТОВ "Денвер-Оіл", як поручитель, виконав зобов'язання:
ТОВ «ДІЛЕРА» за кредитними договорами:
- від 21.05.2013 року №4Д13318И в сумі 71 927 727,69 грн., що підтверджується платіжним дорученням № 32 від 18.11.2016р.,
- від 12.11.2013 року № 4Д13720И в сумі 367 576 980,33 грн., шо підтверджується платіжним дорученням № 33 від 18.11.2016 р.;
- від 13.11.2013 року №4Д13721И в сумі 151 928 166,45 грн., шо підтверджується платіжним дорученням № 34 від 18.11.2016 р.;
- від 14.10.2014 року №4Д14328И в сумі 40 910 627,97 грн., що підтверджується платіжним дорученням № 35 від 18.11.2016 р.;
- від 30.03.2016 року №4Д16009Д в сумі 679 682 090,54 грн., що підтверджується платіжним дорученням № 36 від 18.11.2016 р.
А саме з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитами на умовах та в терміни, встановлені в кожному конкретному кредитному договорі, в загальній сумі 1 312 025 592,98 грн..
ТОВ «МЕГАПРОМ ЛТД» за кредитними договорами:
від 02.08.2013 року №4М13464И в сумі 368 414 222,23 грн.,що підтверджується платіжним дорученням № 37 від 18.11.2016 р.;
від 05.08.2013 року № 4М13469И в сумі 192 112 037,10 грн., що підтверджується платіжним дорученням № 38 від 18.11.2016 р.;
від 08.04.2014 року №4М14158И в сумі 62 787 076,18 грн., що підтверджується платіжним дорученням № 39 від 18.11.2016 р.;
від 20.02.2015 року №4М15061И в сумі 85 961 604,44 грн., що підтверджується платіжним дорученням № 40 від 18.11.2016 р.
А саме з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитами на умовах та в терміни, встановлені в кожному конкретному кредитному договорі, в загальній сумі 709 274 939,95 грн.
ТОВ «ТЕХСЕРВІСМОНТАЖ» за кредитними договорами:
- від 17.05.2013 року №4Т13310И в сумі 83 728 406,91 грн., що підтверджується платіжним дорученням № 45 від 18.11.2016 р.;
- від 12.11.2013 року №4Т13722И в сумі 44 174 780,94 грн., що підтверджується платіжним дорученням № 46 від 18.11.2016 р.;
- від 19.11.2013 року №4Т13756И в сумі 382 515 575,85 грн, що підтверджується платіжним дорученням № 47 від 18.11.2016 р.;
- від 20.11.2013 року №4Т13757И в сумі 87 316 174,11 грн., що підтверджується платіжним дорученням № 48 від 18.11.2016 р.;
- від 11.11.2014 року № 4Т14342И в сумі 28 572 003,72 грн., що підтверджується платіжним дорученням № 49 від 18.11.2016 р.
А саме з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитами на умовах та в терміни, встановлені в кожному конкретному кредитному договорі, в загальній сумі 626 306 941,53 грн.
ТОВ «ФРІЛАЙН» за кредитними договорами:
- від 10.06.2013 року №4Ф13354И в сумі 204 416 703,90 грн., що підтверджується платіжним дорученням № 50 від 18.11.2016 р.;
- від 12.06.2013 року №4Ф13355И в сумі 284 074 976,90 грн., що підтверджується платіжним дорученням № 51 від 18.11.2016 р.;
- від 09.10.2013 року №4Ф13655И в сумі 114 543 219,57 грн., що підтверджується платіжним дорученням № 52 від 18.11.2016 р.;
- від 17.02.2014 року №4Ф14146И в сумі 61 148 039,57 грн., що підтверджується платіжним дорученням № 53 від 18.11.2016 р.;
- від 20.02.2015 року №4Ф15055И в сумі 72 142 207,00 грн., що підтверджується платіжним дорученням № 54 від 18.11.2016 р.
А саме з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитами на умовах та в терміни, встановлені в кожному конкретному кредитному договорі, в загальній сумі 736 325 146,94 грн.
ТОВ «ТАМЕРСА» за кредитними договорами:
- від 05.06.2013 року №4Т13350Д в сумі 300 373 425,19 грн., що підтверджується платіжним дорученням № 41 від 18.11.2016 р.;
- від 07.06.2013 року № 4Т13351Д в сумі 20 301 433,69 грн., що підтверджується платіжним дорученням № 42 від 18.11.2016 р.;
- від 11.06.2013 року №4Т13352И в сумі 228 701 089,40 грн., що підтверджується платіжним дорученням № 43 від 18.11.2016 р.;
- від 20.02.2014 року №4Т14141И в сумі 95 992 497,58 грн., що підтверджується платіжним дорученням № 44 від 18.11.2016 р.
А саме з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитами на умовах та в терміни, встановлені в кожному конкретному кредитному договорі, в загальній сумі 645 368 445,86 грн.
Загальна сума з повернення кредитів та сплати відсотків за користування кредитами «старих» боржників, яка була погашена ТОВ "Денвер-Оіл" перед відповідачем за вищевказаними договорами поруки становить 4 029 301 067,26 грн.
Після завершення процесу переоформлення боргів боржників перед банком, Рішенням Національного банку України від 18.12.2016 № 498-р. ПАТ КБ "Приватбанк" визнано неплатоспроможним, у результаті чого, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 18.12.2016 № 961 "Деякі питання забезпечення стабільності фінансової системи" ПАТ КБ "Приватбанк" перейшов у власність держави, при цьому зобов'язання банку, щодо передання товариству позивача документів, що посвідчували права заставодержателя на активи, якими були забезпечені зобов'язання "старих" боржників банком не виконані, документи товариству не передані.
Протягом періоду з вересня 2017 року по грудень 2019 року ТОВ "Денвер-Оіл" намагалося у судовому порядку отримати зазначені документи від банку, проте як виявилося та встановлено судовим рішенням (справи №910/9482/18, №910/9483/18, №910/9480/18, № 910/829/19, № 910/1241/19, № 910/15991/18, № 910/15990/18, № 910/15989/18) банк і не був зобов'язаний передавати такі документи позивачу, хоча саме отримання згаданих документів і було метою укладення кредитного договору № 4Д16123Г від 17.11.2016 р. та договорів поруки №4Д13318И/П, №4М13464И/П, №4Т13310И/П. № 4Ф13354И/П, № 4Т13350Д/П.
Таким чином, банк ні в порядку встановленим договором поруки, ані в судовому порядку не надав ТОВ "Денвер-Оіл" документи, які б дали змогу ТОВ "Денвер-Оіл"звернути стягнення на активи, що забезпечували виконання зобов'язань «старих боржників» перед Банком. Така поведінка відповідача, на думку ТОВ "Денвер-Оіл" також свідчить про відсутність намірів у банку виконувати свої зобов'язання за договором поруки ні в момент його укладення ні протягом значного періоду після його укладення, що також свідчить про те, що банк свідомо ввів в оману ТОВ "Денвер-Оіл".
Заперечуючи проти позову, банк під час судових засідань та у своєму відзиві зазначив, що всі наведені вище твердження та обґрунтування позивача не відповідають дійсності та приписам чинного законодавства України.
Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.
Відповідно до частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
У силу норм статті 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Частиною 7 статті 179 Господарського кодексу України передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Частинами 1-2 статті 4 ГПК України встановлено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Відповідно до частини 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Частиною другою цієї статті визначено способи захисту цивільних прав та інтересів, якими можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.
Відповідно до статті 20 ЦК України, право на захист особа здійснює на свій розсуд.
З огляду на положення зазначеної норми та принцип диспозитивності у господарському судочинстві, позивач має право вільно обирати способи захисту порушеного права чи інтересу.
За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним, застосовується до оспорюваних правочинів. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 Справа № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18).
Стаття 203 Цивільного кодексу України встановлює загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Згідно з частиною 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків. Аналогічна правова позиція міститься в пункті 2.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" від 29.05.2013 № 11.
Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. У силу приписів статті 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується.
З матеріалів справи вбачається, що відповідно до протоколу № 2 від 14.11.2016 загальних зборів учасників ТОВ "Денвер-Оіл", а саме по першому питанню порядку денного було вирішено: укласти з ПАТ КБ «Приватбанк» кредитний договір на суму 4 300 000 000,00 грн.
Жодних посилань/згадувань/рішень в частині необхідності укладення кредитного договору/договорів поруки з метою отримання прибутку у вигляді продажу/отримання у власність Позивачем майна, переданого у якості забезпечення за "старими" кредитами, у зазначеному протоколі не міститься, так само, як і не міститься будь-яких згадок і даних взагалі щодо такого майна (його оцінки, наявності і т. ін.) та взагалі щодо так званої трансформації кредитного портфелю Банку.
Тобто, кредитний договір було укладено виключно для фінансування поточної діяльності товариства.
Відповідно до протоколу техніко-економічного обґрунтування повернення кредитних коштів від 15.11.2016 та заявки на отримання кредиту від 15.11.2016, що були надані ТОВ "Денвер-Оіл" на адресу банку, метою кредитування самим позивачем зазначено - фінансування поточної діяльності.
Жодних посилань на трансформацію/майно/забезпечення за первісними кредитами - вказані документи не містять, так само, як і не містять і посилань на договори поруки, який Позивач помилково ототожнює з умовами/підставами отримання ним кредиту та бажаними наслідками отримання за такими договорами поруки прибутку.
Наведені вище обставини знайшли своє відображення і в самому кредитному договорі №4Д16123Г від 17.11.2016р., а саме в п. А.2, де ціллю кредитування зазначено - фінансування поточної діяльності.
Жоден пункт кредитного договору не містить згадок про трансформацію, необхідність укладення зазначених позивачем договорів поруки та щодо інших обставин, які позивач використовує в якості обґрунтування свого позову.
Крім того, відповідно до частини 1 статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.
Положеннями статті 558 ЦК України передбачено право поручителя на оплату послуг, наданих ним боржникові, однак, така плата не була встановлена в жодному з договорів поруки, що виключає можливість отримання прибутку за такими договорами, оскільки вони були безоплатними.
Відповідно до частини 3 статті 556 ЦК України до кожного з кількох поручителів, які виконали зобов'язання, забезпечене порукою, переходять права кредитора у розмірі частини обов'язку, що виконана ним. Тобто, поручитель отримує право вимоги до боржника виключно на суму коштів, що була ним сплачена - не більше і не менше.
Це додатково підтверджує неможливість отримання поручителем прибутку, як мети укладення та виконання договору поруки.
Товариство помилково стверджує про мету укладення ним кредитного договору №4Д16123Г від 17.11.2016р., вважаючи його наслідком необхідність укладення договорів поруки, в той час як всі докази, наявні в матеріалах справи, підтверджують зворотне - отримання кредиту позивачем відбулося для фінансування його поточної діяльності, а укладення договорів поруки позивачем відбулося не внаслідок отримання ним кредиту, а внаслідок вільного волевиявлення позивача, здійсненого ним в порядку статті 627ЦК України.
Таким чином, твердження позивача про те, що укладення кредитного договору та договорів поруки було направлено на отримання прибутку не відповідають дійсності та спростовується наведеним вище.
У вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статей 230 - 233 ЦК України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.
Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв'язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб'єктом введення в оману є сторона правочину, - як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.
Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману, на відміну від помилки, є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
Тобто обман має місце, коли задля вчинення правочину або надається невірна інформація, або вона замовчується. Причому це робиться навмисно, з метою, аби правочин було вчинено. Усі ці обставини - наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.
Правочин, здійснений під впливом обману, на підставі статті 230 ЦК України може бути визнаний судом недійсним. Отже позивач має довести наявність одночасно трьох складових, а саме: наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, наявність обману. Якщо все інше, крім умислу, доведено, вважається, що мала місце помилка.
Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України."
При цьому, обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення.
Відповідно до статей 76, 77 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Проте, позивачем не доведено обставин які б свідчили про введення відповідачем позивача в оману, не доведено самого факту обману, наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману.
Відповідно до ч. 1 ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Стаття 16 Цивільного кодексу України встановлює, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до ч. 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Обов'язок доказування та подання доказів відповідно до ст.ст. 13, 74 Господарського процесуального кодексу України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні обставини, які обґрунтовують його вимоги та заперечення.
Це стосується позивача, який мав довести наявність тих обставин, на підставі яких він звернувся до господарського суду з позовними вимогами про визнання кредитного договору №4Д16123Г від 17.11.2016р. недійним.
Зважаючи на вищенаведене, позовні вимоги товариства з обмеженою відповідальністю "Денвер-Оіл" є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню повністю.
Судовий збір згідно ст. 129 Господарського процесуального кодексу України покладається на позивача.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 76, 77, 129, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд
В позові відмовити повністю.
Відповідно до ч. 1, 2 статті 241 ГПК України, рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Дата підписання рішення: 04.06.2020 року.
Суддя С. М. Мудрий