3 червня 2020 року місто Київ
справа № 758/11953/16-ц
апеляційне провадження № 22-ц/824/410/2020
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Головачова Я.В.,
суддів: Вербової І.М., Шахової О.В.,
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Подільського районного суду міста Києва у складі судді Ларіонової Н.М. від 12 червня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_1 до державного підприємства "Укртранснафтопродукт" про стягнення сум, що належать до виплати при звільненні, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, визнання дій неправомірними та зобов'язання вчинити дії,
У вересні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що 12 березня 2015 року вона була прийнята до ДП "Укртранс- нафтапродукт" на посаду юрисконсульта. Наказом ДП "Укртранснафтапродукт" від 3 серпня 2015 року № 27-к її було переведено на посаду начальника юридичного відділу, а наказом від 31 березня 2016 року № 16-К - звільнено із займаної посади.
На час звільнення у позивача залишилися невикористаними 9 календарних днів щорічної відпустки, проте компенсацію виплачено лише за 6 днів, а отже ДП "Укртранс- нафтапродукт" повинно сплатити їй середню заробітну плату за весь час затримки розрахунку при звільненні.
Крім того, 4 березня 2016 року ОСОБА_1 звернулася до генерального директора ДП "Укртранснафтапродукт" із заявою про виплату їй матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, у зв'язку з чим 4 березня 2016 року було видано наказ № 12-К, який залишився не виконаним.
Посилаючись на викладене, з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог, ОСОБА_1 просила суд стягнути з відповідача на свою користь компенсацію за невикористану частину щорічної відпустки у розмірі 1 075 грн. 08 коп.;середній заробіток за весь час затримки належних при звільненні сум у розмірі 67 543 грн. 97 коп.; визнати скасування наказу ДП "Укртранснафтапродукт" від 4 березня 2016 року № 12-К "Про виплату матеріальної допомоги" неправомірним; зобов'язати відповідача виплатити їй матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань у розмірі середньомісячного заробітку, - 10 601 грн. 58 коп.
Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 12 червня 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ДП "Укртранснафтапродукт" на користь ОСОБА_1 компенсацію за невикористану частину щорічної основної відпустки за 3 дні у період роботи з 12 березня 2015 року по 31 березня 2016 року в розмірі 1 075 грн.
08 коп. В частині позовних вимог щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, визнання неправомірним скасування наказу ДП "Укртранснафтапродукт" від 4 березня 2016 року № 12-К "Про виплату матеріальної допомоги" та зобов'язання виплатити матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових проблем в розмірі 10 601 грн. 58 коп. відмовлено.
У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального і порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції в частині відмови у стягненні середнього заробітку за час затримки розрахункускасувати і ухвалити нове рішення про задоволення позову в цій частині. Скаржник зазначає, що суд помилково застосував трьох місячний строк позовної давності до вимоги про стягненні середнього заробітку за час затримки розрахунку, оскільки такий строк розраховується з моменту фактичного розрахунку роботодавцем, проте грошові кошти вона досі не отримала.
Рішення суду в частині стягнення компенсації за невикористану частину щорічної основної відпустки; відмови у задоволенні вимог про визнання скасування наказу ДП "Укртранснафтапродукт" від 4 березня 2016 року № 12-К "Про виплату матеріальної допомоги" неправомірним та зобов'язання відповідача виплатити матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань у розмірі середньомісячного заробітку не оскаржується, а тому колегією суддів не перевіряється.
Відзив на апеляційну скаргу до суду не надходив.
Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення в цій частині, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Судом установлено, що наказом ДП "Укртранснафтапродукт" від 12 березня 2015 року № 07-К ОСОБА_1 прийнята на посаду юрисконсульта підприємства, а 3 серпня 2015 року була переведена на посаду начальника юридичного відділу даного підприємства.
Наказом ДП "Укртранснафтапродукт" від 4 березня 2016 року № 12-К вирішено надати ОСОБА_1 матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань в розмірі середньомісячної заробітної плати, а наказом від 31 березня 2016 року № 17-К - скасовано наказ про надання матеріальної допомоги.
Наказом відповідача від 31 березня 2016 року № 16-К ОСОБА_1 звільнено із займаної посади на підставі пункту 1 статті 36 КЗпП України за угодою сторін. Одночасно визначено про нарахування та виплату до 1 квітня 2016 року компенсації за невикористану частину щорічної відпустки за період роботи з 12 березня 2015 року по 31 березня 2016 року (6 календарних днів) та інших необхідних розрахунків.
На час звільнення ОСОБА_1 з роботи строк невикористаної щорічної відпустки за період з 12 березня 2015 року по 31 березня 2016 року становив 9 днів.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд виходив з того, що позивач про порушення своїх прав дізналася при звільненні (31 березня 2016 року), проте з позовом звернулася до суду тільки 24 вересня 2016 року, тобто з пропуском встановленого законом тримісячного строку.
Проте з таким висновком суду погодитися не можна з таких підстав.
Відповідно до частини 1 статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток завесь час затримки по день фактичного розрахунку.
Згідно з частиною 1 статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про
розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Отже, невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, тому працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Невиплата власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум і вимога звільненого працівника щодо їх виплати є трудовим спором між цими учасниками трудових правовідносин.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 вказувала на те, що на дату звільнення відповідач не здійснив з нею повного розрахунку належних їй при звільненні сум (компенсація за 3 дні невикористаної щорічної відпустки), тому відповідач повинен сплатити їй середній заробіток за весь час затримки належних при звільненні сум.
Частиною 1 статті 233 КЗпП України передбачено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
За змістом частини 2 статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Згідно з частиною 1 статті 94 КЗпП України, яка кореспондуються із частиною 1 статті 1 Закону України "Про оплату праці", заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Статтею 1 Конвенції про захист заробітної плати № 95, ухваленої генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін "заробітна плата" означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
У Рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у справі № 1-13/2013 Конституційний Суд України зазначив, що поняття "заробітна плата" і "оплата праці", які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків, а також дійшов висновку, що під заробітною платою, що належить працівникові, необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, установлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Таким чином, заробітною платою є винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець (власник або уповноважений ним орган підприємства, установи, організації) виплачує працівникові за виконану ним роботу (усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).
Структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України "Про оплату праці", за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.
Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов'язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.
Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань і функцій.
Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.
Підсумовуючи наведе можна дійти висновку, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, повинні бути виплачені у день його звільнення.
Разом з тим, компенсація за невикористану щорічну відпустку не може вважатися заробітною платою та не витікає із трудового договору як підстава для виплати. Така виплата не може кваліфікуватися як плата за виконану роботу.
Для звернення працівника до суду із заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним.
Суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо пропуску ОСОБА_1 строку, передбаченого частиною 1 статті 233 КЗпП України для пред'явлення вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, оскільки перебіг такого строку розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним.
Станом на день розгляду даної справи відповідач не розрахувався з позивачем, а тому указаний строк не пропущений.
Оскільки станом на день перегляду справи "Укртранснафтопродукт" не провело з ОСОБА_1 повного розрахунку, розрахунок середнього заробітку має бути проведений по день ухвалення рішення, а саме за період з 01 квітня 2016 року і по 03 червня 2020 року.
Відповідно до розрахунку позивача, її середньоденна заробітна плата становила 358 грн. 36 коп.
За розрахунком суду середній заробіток за час затримки розрахунку за період з 01 квітня 2016 року по 03 червня 2020 року має становити 373 052 грн. 76 коп. (358,36 грн. х 1 041 робочий день).
Сума середнього заробітку за час затримки виплати компенсації за невикористану щорічну відпусткубільша за розмір компенсації у 347 разів.
Для приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було би передбачити, на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за 2016 - 2020 року можна розрахувати розмір сум, які працівник,
недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою збереження рівня свого життя.
З огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, колегія суддів вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 20 000 грн. Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників.
Ураховуючи викладене, рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні вимог щодо стягнення середнього заробітку за час затримки виплати компенсації за невикористану щорічну відпустку підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог про стягнення за статтею 117 КЗпП за час затримки розрахунку при звільненні позивача відшкодування у сумі 20 000 грн.
Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Подільського районного суду міста Києва від 12 червня 2018 року в частині відмови у стягненні середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні скасувати і ухвалити в цій частині нове судове рішення наступного змісту.
Позов ОСОБА_1 до державного підприємства "Укртранснафтопродукт" про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні задовольнити частково.
Стягнути з державного підприємства "Укртранснафтопродукт" на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 20 000 грн.
В іншій частині вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відмовити.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає.
Повний текст постанови складений 03 червня 2020 року.
Головуючий Я.В. Головачов
Судді: І.М. Вербова
О.В. Шахова