Постанова
Іменем України
27 травня 2020 року
м. Київ
справа № 521/17665/14-ц
провадження № 61-38324св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),
суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
відповідач - ОСОБА_5 ,
представник відповідача - ОСОБА_6 ,
треті особи: ОСОБА_7 , ОСОБА_8 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 24 жовтня 2017 року у складі судді Гуревського В. К. та постанову Апеляційного суду Одеської області від 10 травня 2018 року у складі колегії суддів: Калараша А. А., Заїкіна А. П., Погорєлової С. О.,
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У жовтні 2014 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_4 звернулися до суду з позовом, який було уточнено,
до ОСОБА_5 , треті особи: ОСОБА_7 , ОСОБА_8 ,
про витребування майна із чужого незаконного володіння.
Позовна заява мотивована тим, що вони є сподкоємцями ОСОБА_9 , у володінні та користуванні якого знаходилася квартира АДРЕСА_1 . Вказане нерухоме вибуло поза його волею на користь ОСОБА_7 , яка 08 вересня 2006 року на підставі підробленого заочного рішення Приморського районного суду м. Одеси від 02 грудня 2005 року оформила на своє ім'я право власності
на квартиру АДРЕСА_1 , у подальшому на підставі договору-купівлі продажу від 18 вересня 2006 року відчужила нерухоме майно ОСОБА_8 , а той, у свою чергу,
07 грудня 2006 року - ОСОБА_5 .
Вказували, що рішенням Малиновського районного суду м. Одеси
від 16 квітня 2013 року та додатковим рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2013 року, які залишені в силі ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 червня 2014 року, договір купівлі-продажу спірного нерухомого майна
від 18 вересня 2006 року, укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , визнано недійсним, оскільки ОСОБА_7 не мала права відчужувати спірну квартиру, тому ОСОБА_5 безпідставно набув право власності на нерухоме майно.
Позивачі вважали, що спірне нерухоме майно на підставі статті 388 ЦК України підлягає витребуванню та поверненню їм, як спадкоємцям ОСОБА_9 .
З урахуванням наведеного та уточнених позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_4 просили суд витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_5 об'єкт нерухомості, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 .
Короткий зміст судових рішень
Справа розглядалася судами неодноразово.
Заочним рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 01 грудня 2014 року позовні вимоги ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_4 задоволено.
Зобов'язано ОСОБА_5 передати об'єкт нерухомості, що розташований за адресою: АДРЕСА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 ,
ОСОБА_4 .
Ухвалою Малиновського районного суду м. Одеси від 18 лютого 2015 року
у задоволені заяви ОСОБА_5 про перегляд заочного рішення відмовлено.
Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 22 червня 2015 року заочне рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 01 грудня
2014 року скасовано.
У задоволенні позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_4 відмовлено.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних
і кримінальних справ від 25 листопада 2015 року заочне рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 01 грудня 2014 року та рішення Апеляційного суду Одеської області від 22 червня 2015 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 24 жовтня 2017 року у задоволені позову ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,
ОСОБА_4 , ОСОБА_4 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що згідно з постановою слідчого про закриття кримінального провадження від 04 липня 2009 року ОСОБА_7 займалася продажем спірної квартири з відома
та за дорученням ОСОБА_1 - дружини ОСОБА_9 ,
який особисто прибув до нотаріальної контори для видачі довіреності
на її ім'я. Таким чином, ОСОБА_1 та ОСОБА_9 мали спрямовану волю та волевиявлення на відчуження спірної квартири,
для чого і зверталися до ОСОБА_7
Відчуження нерухомого майна відбулося за життя ОСОБА_9 ,
а спірна квартира, як на момент її відчуження, так і на час його смерті,
не була зареєстрована за останнім на праві власності. При цьому він
не ставив питання про те, що квартира була відчужена поза його волею.
Таким чином, право власності на вказане приміщення не могло перейти
до спадкоємців, які права на витребування квартири не набули.
Крім того, за результатами технічного огляду спірне нерухоме майно
не може використовуватися як житлова квартира, оскільки не відповідає вимогам пунктів 5.24, 5.27 ДБН В.2.-15 «Житлові будинки. Основні положення». Вказане приміщення, конфігурацію якого було змінено, є офісом.
Постановою Апеляційного суду Одеської області від 10 травня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_4 залишено без задоволення.
Рішення Рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 24 жовтня 2017 року залишено без змін.
Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що судом першої інстанції вірно з'ясовано фактичні обставини справи та дана їм належна правова оцінка, а його висновки підтверджуються матеріалами справи
та ґрунтуються на нормах діючого законодавства.
Також суд зазначив, що позивачами не надано доказів на підтвердження того, що спірне нерухоме майно було відчужено поза волею
ОСОБА_9 . При цьому позивачами обрано неправильний спосіб судового захисту, оскільки вони, як спадкоємці ОСОБА_9 , не можуть витребувати із чужого незаконного володіння квартиру, право власності на яку спадкодавець на себе не оформив. Те, що преюдиційним судовим рішенням визнано недійсним договір купівлі-продажу від 18 вересня 2006 року, це не змінює суті правовідносин та неможливості застосування статті 388 ЦК України до ОСОБА_5 .
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У червні 2018 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржені судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_4 .
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду
від 09 липня 2018 року відкрито касаційне провадження в указаній справі, витребувано цивільну справу № 521/17665/14-ц з Малиновського районного суду м. Одеси.
Надіслано учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз'яснено їм право подати відзив на касаційну скаргу.
У серпні 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13 квітня 2020 року справа передана судді-доповідачеві.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 травня 2020 року справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_4 до ОСОБА_5 , треті особи: ОСОБА_7 , ОСОБА_8 ,
про витребування майна із чужого незаконного володіння призначено до розгляду в складі колегії з п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій
не врахували, що ОСОБА_9 з травня 2006 року став єдиним власником спірної квартири (статті 1261, 1268 ЦК України), але за станом здоров'я не зміг у встановлений законом строк прийняти спадщину.
Квартира вибула із його власності поза його волею, про її відчуження ОСОБА_8 він не знав.
ОСОБА_1 зазначає, що право власності на квартиру за ОСОБА_7 було визнано та зареєстровано на підставі підробленого заочного рішення Приморського районного суду м. Одеси від 02 грудня 2005 року.
Також посилається на преюдиційний характер рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 16 квітня 2013 року, яке залишено в силі ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних
і кримінальних справ від 25 червня 2014 року, та яким визнано недійсним договір купівлі-продажу спірного нерухомого майна, укладений 18 вересня
2006 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_8 . Вказаний договір
є недійсним з моменту його вчинення і не може створювати для його сторін юридичних наслідків. Таким чином, ОСОБА_8 не міг відчужити нерухоме майно ОСОБА_5 , оскільки не був його власником.
Крім того, факт відсутності реєстрації права власності створює власнику лише обмеження розпоряджатися майном.
Разом з тим, оскільки позивачі набули право власності на спірне майно, вони набули право і на віндикацію такого майна, а факт переобладнання спірної квартири не впливає на можливість витребування її із чужого незаконного володіння.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У листопаді 2018 року представник ОСОБА_5 - ОСОБА_6 , подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначено, що оскаржені судові рішення є законними і обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дали належну правову оцінку доказам, наданим сторонами.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 та ОСОБА_9 з 19 грудня 1987 року перебували у зареєстрованому шлюбі. Від шлюбу мали дітей: ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та близнюків: ОСОБА_11 і ОСОБА_12 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .
04 жовтня 2000 року двокімнатна квартира АДРЕСА_1 була приватизована у рівних частках на сім'ю з трьох осіб: ОСОБА_13 , ОСОБА_14 та їх сина - ОСОБА_9 , (свідоцтво про право власності на житло від 04 жовтня 2000 року № Ж-1097, видане Управлінням Одеської Залізничної дороги).
ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_14 померла, спадкоємцями якої були: чоловік - ОСОБА_13 , та син - ОСОБА_9 , які від прийняття спадщини не відмовлялись, але у встановлений законом строк не звернулися до державної нотаріальної контори із заявами про прийняття спадщини.
ІНФОРМАЦІЯ_4 помер ОСОБА_13 , спадкоємцем якого був син - ОСОБА_9 , який від прийняття спадщини не відмовлявся, фактично прийняв спадщину, залишившись проживати, володіти та користуватися квартирою АДРЕСА_1 .ОСОБА_9 не звернувся із заявою про визнання права власності у порядку спадкування за законом у зв'язку з тим, що 25 липня 2006 року був госпіталізований до Одеської обласної клінічної психіатричної лікарні № 1.
08 вересня 2006 року на підставі заочного рішення Приморського районного суду м. Одеси від 02 грудня 2005 року ОСОБА_7 оформила на своє ім'я право власності на квартиру
АДРЕСА_1 . Зазначене рішення підроблене, що встановлено рішенням Малиновського районного суду м. Одеси
від 16 квітня 2013 року та додатковим рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 10 грудня 2013 року, які залишені в силі ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 червня 2014 року.
18 вересня 2006 року ОСОБА_7 уклала договір купівлі-продажу з ОСОБА_8 , за умовами якого продала останньому квартиру АДРЕСА_1 .
07 грудня 2006 року ОСОБА_8 на підставі договору купівлі-продажу продав квартиру № 4 за вищевказаною адресою ОСОБА_5
ІНФОРМАЦІЯ_5 ОСОБА_9 помер.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі в редакції до наведених змін) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог
і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.
Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до частини четвертої статті 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.
Частиною четвертою статті 41 Конституції України гарантовано, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно з частиною першою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.
Згідно зі статтею 330 ЦК України якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.
Тлумачення статті 330 ЦК України свідчить, що виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК України, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача.
Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.
Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Частиною першою статті 388 ЦК України закріплено право власника на витребування майна від добросовісного набувача у випадку, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Згідно зі статтею 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав і обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
До складу спадщини входять усі права і обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, за виключенням тих прав і обов'язків, що зазначені у статті 1219 ЦК України (статті 1218, 1231 ЦК України).
Відповідно до частини другої статті 1220 ЦК України часом відкриття спадщини є день смерті особи, або день, з якого вона оголошується померлою.
Частиною першою статті 1268 ЦК України передбачено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.
Згідно з частиною третьою статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини (частина перша статті 1269 ЦК України).
Разом з тим, незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п'ята статті 1268 ЦК України).
Статтею 396 ЦК України встановлено, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права відповідно до положень глави 29 ЦК України, у тому числі і на витребування цього майна від добросовісного набувача.
У спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до глави 29 ЦК України. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає в нього з моменту державної реєстрації цього майна (частина друга статті 1299 ЦК України).
Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребовувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, зокрема у разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього.
Зазначене відповідає правовій позиції, висловленій Верховним Судом України у постанові від 23 січня 2013 року у справі № 6-164цс12.
Відповідно до частини першої статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину.
Частиною першою статті 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов'язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.
Однак, відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України).
Отже, симтемне тлумачення зазначених норм права свідчить про те, що спадкоємець, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, є її власником з часу її відкриття, а документом для підтвердження права власності на спадкове майно є свідоцтво на спадщину, отримане в установленому законодавством порядку.
Проте відсутність реєстрації права власності відповідно до Закону України «Про реєстрацію речових прав на нерухому майно та їх обтяжень» не зумовлює позбавлення особи прав користування та володіння належним їй на праві власності майном.
Зазначеним спростовується висновок судів про те, що ОСОБА_9 не оформив право власності на спадкове майно після смерті батьків, тому право позивачів, як його спадкоємців, не порушено.
Судом установлено, що ОСОБА_9 не відмовлявся від прийняття спадщини після смерті матері - ОСОБА_14 , та батька - ОСОБА_13 , який також не відмовлявся від прийняття спадщини після смерті дружини - ОСОБА_14 , фактично прийняли спадщину, залишившись проживати, володіти та користуватися квартирою АДРЕСА_1 .
Отже, ОСОБА_9 , як і його батько - ОСОБА_13 , прийнявши спадщину, були власниками квартири АДРЕСА_1 , які мали право володіти та користуватися цим майном.
Позивачі є сподкоємцями ОСОБА_9 , у володінні та користуванні якого знаходилася квартира
АДРЕСА_1 .
Разом з тим відсутність реєстрації права власності на спірну квартиру зумовлює обмеження у праві розпорядження нею.
Крім того, рішенням Малиновського районного суду м. Одеси від 16 квітня 2013 року та додатковим рішенням Малиновського районного суду м Одеси від 10 грудня 2013 року, залишеними в силі ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 червня 2014 року,договір купівлі-продажу квартири
АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_8 визнано недійсним.
А до цього ОСОБА_7 08 вересня 2006 року на підставі підробленого заочного рішення Приморського районного суду м. Одеси від 02 грудня
2005 року оформила на своє ім'я право власності на квартиру
АДРЕСА_1 .
За змістом статті 388 ЦК України майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але надалі скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею.
Саме такий висновок викладений у постанові Верховного Суду України
від 24 червня 2015 року (провадження № 6-251цс15).
Цей висновок також був неодноразово підтриманий Великою Палатою Верховного Суду, зокрема у постановах: від 05 грудня 2018 року (справа № 522/2110/15-ц, провадження № 14-247цс18 та справа № 522/2201/15-ц,
№ 14-179цс18), від 15 травня 2019 року (справа№ 522/7636/14-ц, провадження № 14-636цс18).
Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Таким чином, однією з обов'язкових умов для задоволення віндикаційного позову є встановлення під час розгляду спорів про витребування майна, зокрема й тієї обставини, чи перебувало спірне майно у володінні позивача, який указує на порушення своїх прав як власника, на підставах, визначених законодавством, та який на момент подання позову не є власником цього майна, однак вважає себе таким.
Отже, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку, що ОСОБА_15 , ОСОБА_9 , а у подальшому ОСОБА_9 , мали волевиявлення на відчуження спірної квартири і обрано неправильний спосіб судового захисту, оскільки вони, як спадкоємці ОСОБА_9 , не можуть витребувати із чужого незаконного володіння квартиру, право власності на яку спадкодавець на себе не оформив.
Відмовивши у витребуванні на користь позивачів спірного майна, суди не забезпечили справедливого балансу інтересів сторін відповідно до норм ЦК України та Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, не надали належної оцінки, чи було виправданим втручання сторонніх осіб у право позивачів на володіння, користування та розпорядження спадковим майном за встановлених судами обставин.
Витребування спірного майна на користь позивачів у цій справі містить легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві, оскільки їх з порушенням вимог закону було позбавлено права на спадкове майно.
Відтак, суди першої та апеляційної інстанцій не врахували, що позивачі діють з легітимною метою для задоволення власних інтересів, передбачених нормами матеріального права, тому безпідставно відмовили у задоволенні позову.
Ураховуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку, що права позивачів на спірну квартиру порушені, останні обрали правильний спосіб судового захисту, тому існують підстави для їх захисту, а оскаржені судові рішення не можуть вважатися законними та підлягають скасуванню.
Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості судового рішення та підлягають скасуванню відповідно до вимог статті 412 ЦПК
України з ухваленням нового рішення про задоволення позову.
Щодо судових витрат
Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Відповідно до частини другої статті 141 ЦПК України судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача.
Враховуючи те, що касаційна скарга підлягає задоволенню, рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду скасуванню
із задоволенням позовних вимог, то сплачений судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 243,60 грн, за подання касаційної скарги на рішення Апеляційного суду Одеської області від 22 червня 2015 року у розмірі 170,52 грн, за подання апеляційної скарги на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 24 жовтня 2017 року у розмірі 5 000,00 грн, за подання касаційної скарги на рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 24 жовтня 2017 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 10 травня 2018 року у розмірі 487,20 грн підлягає стягненню зі ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 .
Керуючись статтями 400, 409, 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палатиКасаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Малиновського районного суду м. Одеси від 24 жовтня 2017 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 10 травня 2018 року скасувати.
Позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 до ОСОБА_5 , треті особи: ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , про витребування майна із чужого незаконного володіння задовольнити.
Витребувати із володіння ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 квартиру АДРЕСА_1 .
Стягнути зі ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 5 901,32 грн (п'ять тисяч дев'ятсот одна грн 32 коп.) на відшкодування сплаченого судового збору.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Д. Д. Луспеник
Судді: І. А. Воробйова
Б. І. Гулько
Р. А. Лідовець
Ю. В. Черняк