вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"27" травня 2020 р. Справа№ 910/3205/19
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Мальченко А.О.
суддів: Чорногуза М.Г.
Агрикової О.В.
при секретарі судового засідання Найченко А.М.,
розглянувши матеріали апеляційної скарги Концерну «Військторгсервіс»
на рішення Господарського міста Києва від 19.09.2019
у справі №910/3205/19 (суддя Привалов А.І.)
за позовом Концерну «Військторгсервіс»
до Товариства з обмеженою відповідальністю «ДПА Компані»,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача:
Міністерство оборони України
про розірвання договору про спільну діяльність
за участю представників учасників справи згідно протоколу судового засідання,
Концерн «Військторгсервіс» (далі також - позивач) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «ДПА Компані» (далі - ТОВ «ДПА Компані», відповідач) про розірвання договору про спільну діяльність (простого товариства) № 140/5/877 від 25.07.2005, посилаючись на використання відповідачем державного нерухомого майна у власних цілях з передачею його в оренду та суборенду іншим господарюючим суб'єктам без будь-якої сплати частини прибутку на користь позивача та будь-якої сплати податків і зборів, встановлених діючим законодавством для підприємств, які ведуть спільну господарську діяльність, що є порушенням розділу 5 договору, та свідчить про завдання збитків державі в особі Концерну «Військторгсервіс» та Міністерства оборони України.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 19.03.2019 відкрито провадження у справі № 910/3205/19, ухвалено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження та залучено до участі у розгляді справи в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Міністерство оборони України (далі також - третя особа).
Рішенням Господарського суду міста Києва від 19.09.2019 в задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.
Ухвалюючи вказане рішення, суд виходив з того, що позивач жодним чином не посилається на наявність шкоди, завданої йому відповідачем порушенням умов договору та не зазначає про істотність порушень умов договору, що слугує підставою для його розірвання; позивач належними засобами доказування не спростував долучені відповідачем до матеріалів справи докази на підтвердження належного виконання умов договору в частині сплати податків до бюджету та перерахування на рахунок позивача коштів в якості частини прибутку за договором; наявність довідок, складених позивачем, та довідок банку про закриття або відкриття рахунків не свідчить про ненаходження коштів та їх повернення на рахунок відповідача; в матеріалах справи відсутні будь-які розрахунки завданих позивачеві збитків у зв'язку порушенням відповідачем умов договору, а також відсутні судові рішення щодо стягнення з відповідача заборгованості за спірним договором у період з 01.04.2013 (дата початку виконання відповідачем зобов'язань за договором) по 14.03.2019 (дата звернення з даним позовом до суду); порушення, на які посилається позивач як на підставу розірвання договору, були зафіксовані ним лише у 2018 році, тобто після тривалого виконання договору сторонами та фактично носять одноразовий характер, а відтак, не свідчать про завдання позивачеві шкоди та істотність порушень умов договору, що можна вважати підставою для його розірвання; щодо передачі третім особам у користування приміщень на умовах оренди, то правомірність таких дій відповідача та особи, яка виконували обов'язки сторони за договором раніше - ТОВ «Інтерінвестгруп», була встановлена Київським апеляційним господарським судом під час розгляду справи № 910/1094/14, що в силу положень ч. 4 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), не потребує повторного доведення.
Не погодившись із вищезазначеним рішенням, Концерн «Військторгсервіс» звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване рішення та постановити нове, яким позовні вимоги задовольнити.
Апеляційну скаргу мотивовано тим, що рішення суду першої інстанції прийняте за неповного з'ясування обставин, що маються значення для справи, з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, у зв'язку з чим висновки суду не відповідають дійсним обставинам справи.
В обґрунтування скарги апелянт вказував на те, що судом не враховано того, що саме відповідач ухиляється від виконання умов договору в частині надання інформації; судом не надано належної оцінки факту несплати відповідачем частини прибутку від спільної діяльності у період 2014-2016 років та наданню відповідачем підроблених платіжних документів; факт підробки платіжних документів відповідачем підтверджується ухвалою слідчого судді Рівненського міського суду від 27.11.2017 у справі №569/17756/17, на підставі якої ГУ НП в Рівненській області порушено кримінальне провадження за ознаками, передбаченими ч. 1 та ч. 4 ст. 358 Кримінального кодексу України; суд дійшов помилкового висновку про те, що довідки банку про відкриття/закриття рахунків після чи до перерахування коштів не є належними доказами порушення умов договору; факт систематичного порушення умов договору відповідачем підтверджується рішенням Господарського суду міста Києва від 20.04.2014 у справі №910/1094/14; помилковим є посилання суду на постанову суду апеляційної інстанції у справі №910/1094/14, як на таку, що підтверджує право відповідача передавати третім особам у користування приміщення на умовах оренди; відповідачем грубо порушено умови договору, якими передбачено, що ТОВ «ДПА Компані» має право виключно за дозволом Концерну «Військторгсервіс» здавати тимчасово вільні площі в оренду третім особам; нерухоме майно, що є предметом спірного договору, перебуває в занедбаному стані, відповідачем не дотримуються норми протипожежної безпеки, відсутня охорона приміщень; договором не було визначено підставою для його розірвання факт надання доказів істотності завданої шкоди або надання розрахунку завданих збитків.
Також в апеляційній скарзі позивач просив долучити до матеріалів справи докази, які з поважних причин не могли бути надані суду першої інстанції.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 18.11.2019 у складі колегії суддів: головуючого судді Куксова В.В., суддів: Яковлєва М.Л., Шаптали Є.Ю. задоволено клопотання Концерну «Військторгсервіс» про поновлення строку для подання апеляційної скарги на рішення Господарського суду міста Києва від 19.09.2019 у справі №910/3205/19, відновлено Концерну «Військторгсервіс» строк для подання апеляційної скарги на вищевказане рішення, відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою, призначено до розгляду на 18.12.2019, встановлено учасникам справи строк для подання відзивів на апеляційну скаргу.
Відповідач скористався правом, наданим статтею 263 ГПК України, надав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Заперечуючи проти задоволення апеляційної скарги, відповідач вказував на безпідставність доводів апелянта щодо надання суду підроблених платіжних документів, оскільки відсутнє судове рішення, яким би були встановлені такі обставини; недоведеними є твердження апелянта про недотримання відповідачем норм протипожежної та санітарної безпеки, оскільки в обґрунтування таких доводів позивач посилається лише на думку окремих посадових осіб, викладену в акті огляду об'єктів державного нерухомого майна, при цьому, жодних рішень компетентних органів з вимогами до відповідача про усунення порушень норм протипожежної та санітарної безпеки не надано; судом правомірно покладені в основу оскаржуваного рішення обставини, встановлені судовими рішеннями у справах № 910/1094/14 та №924/1180/16, які набрали законної сили повторного доведення не потребують; твердження апелянта про те, що відповідач, починаючи з 2016 року не здійснює жодних податкових платежів та зборів до бюджету, а також частини прибутку на виконання розділу 5 договору, не відповідають дійсності, оскільки згідно з інформацією ДПІ у Святошинському районі ГУ ДФС у м. Києві, податкова заборгованість за вказаним договором не обліковується, а наданими суду першої інстанції копіями платіжних доручень підтверджується перерахування відповідачем на рахунки позивача грошових коштів на відшкодування податку на землю та податку на нерухомість, а також перерахування частки прибутку від спільної діяльності; доказом належного виконання умов договору є витяг з інформаційної системи органів ДФС щодо стану розрахунків платника з бюджетом та цільовими фондами станом на 12.12.2019.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 18.12.2019 заяву про самовідвід головуючого судді Куксова В.В. та судді Яковлєва М.Л. від розгляду справи №910/3205/19 задоволено, матеріали справи №910/3205/19 передано для здійснення визначення складу судової колегії автоматизованою системою, у відповідності до положень ст. 32 ГПК України.
Згідно з Витягом з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27.12.2019 апеляційну скаргу Концерну «Військторгсервіс» на рішення Господарського суду міста Києва від 19.09.2019 у справі №910/3205/19 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючого судді Мальченко А.О., суддів Чорногуза М.Г., Агрикової О.В.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 02.01.2020 апеляційну скаргу Концерну «Військторгсервіс» на рішення Господарського суду міста Києва від 19.09.2019 у справі №910/3205/19 прийнято до провадження вищевказаним складом суду, призначено до розгляду на 26.02.2020.
Через відділ забезпечення автоматизованого розподілу, контролю та моніторингу виконання документів Північного апеляційного господарського суду надійшли: 27.01.2020 від позивача - клопотання про долучення до матеріалів справи нових доказів; 24.02.2020 від позивача - клопотання про долучення до матеріалів справи додаткових доказів; 25.02.2020 від відповідача - клопотання про відкладення розгляду справи, у зв'язку з хворобою його уповноваженого представника.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 26.02.2020 розгляд апеляційної скарги Концерну «Військторгсервіс» на рішення Господарського суду міста Києва від 19.09.2019 у справі №910/3205/19 відкладено на 01.04.2020.
Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 №211 зі змінами від 16.03.2020 №215 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» установлено з 12 березня 2020 до 3 квітня 2020 року на усій території України карантин.
Враховуючи рекомендаційний лист Ради суддів України від 16.03.2020 №9рс-186/20 щодо встановлення на період з 16.03.2020 до 03.04.2020 особливого режиму роботи судів України, ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 18.03.2020 учасників судового процесу було повідомлено про те, що розгляд апеляційної скарги Концерну «Військторгсервіс» 01.04.2020 не відбудеться, а датою наступного судового засідання є 22.04.2020.
Постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.2020 №239 внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211. Зокрема, карантин продовжено до 24.04.2020.
З урахуванням наведеного, у зв'язку з проведенням заходів, спрямованих на запобігання виникненню та поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), та з метою мінімізації ризиків розповсюдження гострої респіраторної хвороби COVID-19, ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 01.04.2020 повідомлено учасників провадження, що розгляд апеляційної скарги Концерну «Військторгсервіс» на рішення Господарського суду міста Києва від 19.09.2019 у справі №910/3205/19 08.04.2020 не відбудеться, наступне судове засідання призначено на 27.05.2020, доведено до відома учасників апеляційного провадження, що їх участь у судовому засіданні не є обов'язковою та нез'явлення їх представників в судове засідання не є перешкодою розгляду апеляційної скарги по суті.
У судове засідання 27.05.2020 третя особа явку свого уповноваженого представника не забезпечила, про день, місце та час розгляду справи була повідомлена належним чином.
Відповідно до ч. 12 ст. 270 ГПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає її розгляду.
Обговоривши питання щодо можливості розгляду апеляційної скарги за відсутності представника третьої особи, явка якого у судове засідання обов'язковою не визнавалась, враховуючи неподання ним клопотань про відкладення розгляду справи, а також те, що наявні в матеріалах справи докази є достатніми для вирішення спору у даній справі без заслуховування його пояснень, колегія суддів, порадившись на місці, ухвалила здійснити розгляд скарги без його участі.
У судовому засіданні представник позивача вимоги апеляційної скарги підтримав, просив її задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
Представник відповідача проти вимог апеляційної скарги заперечив, вважає рішення законним та обґрунтованим, у зв'язку з чим просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги, а оскаржуване рішення залишити без змін.
27.05.2020 у судовому засіданні колегією суддів було оголошено вступну та резолютивну частини постанови апеляційного господарського суду.
Колегія суддів, обговоривши доводи апеляційної скарги, заслухавши пояснення представників сторін, перевіривши правильність застосування господарським судом при прийнятті оскаржуваного рішення норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги з огляду на наступне.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено місцевим господарським судом, 25.07.2005 між Головним управлінням торгівлі Тилу (у тексті договору - сторона-1, ГУТТ Міністерства оборони України) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Старокостянтинівський гарнізон» (у тексті договору - сторона-2, ТОВ «Старокостянтинівський гарнізон») було укладено договір про спільну діяльність (простого товариства) №140/5/877 (далі - договір), відповідно до розділу 1 якого сторони за договором зобов'язались шляхом об'єднання своїх зусиль та майна, що використовується у спільній діяльності, спільно діяти без створення юридичної особи в сфері організації виробничої та торгівельної діяльності, надання послуг у тому числі з перевалки, збереження майна (вантажів, товарів тощо), стоянки та збереження автотранспорту, надання майна в найм, а також здійснення інших видів діяльності не заборонених чинним законодавством для досягнення наступних спільних господарських цілей: отримання доходу (прибутку) з метою його використання на розвиток виробництва, підтримки у належному стані основних засобів, що спільно використовуються, а також використання частини прибутку на задоволення соціальних потреб трудових колективів сторін договору.
Відповідно до розділу 2 договору, для швидкого досягнення цілей за даним договором сторони зобов'язуються: обмінюватися наявною у їхньому розпорядженні інформацією з аспектів взаємного інтересу; у випадку необхідності здійснювати взаємне кредитування та фінансування на безвідсотковій та безоплатній основі у відповідності до угод, що укладаються; виконувати спільні замовлення та замовлення один одного з предмету сумісної діяльності на пріоритетній та пільговій основі.
Розділом 3 договору встановлено обов'язки ГУТТ Міністерства оборони України, зокрема:
- після підписання договору передати ТОВ «Старокостянтинівський гарнізон» за актом прийому-передачі нежитлові приміщення, які розташовані у м. Старокостянтинів (далі - Об'єкти);
- у термін дії договору не відчужувати та не передавати будь-яким іншим порядком третім особам права володіння або управління майном, яке передано у спільну діяльність стороні-2 за договором;
- надавати ТОВ «Старокостянтинівський гарнізон» відомості стосовно витрат, понесених ГУТТ Міністерства оборони України в межах здійснення спільної діяльності;
- передати стороні-2 права та обов'язки, які визначені у діючих на дату підписання цього договору договорах стосовно переданого у спільну діяльність майна, що були підписані балансоутримувачем чи іншими наділеними цим правом особами.
Розділом 5 договору встановлено обов'язки ТОВ «Старокостянтинівський гарнізон», а саме:
- після підписання договору прийняти від сторони-1 за актом прийому-передачі нежитлові приміщення об'єктів, які розташовані у м. Старокостянтинів;
- вести бухгалтерський облік спільної діяльності з відображенням його доходів та видатків у окремому балансі;
- прийняти від сторони-1 права та обов'язки, які визначені у діючих на дату підписання цього договору договорах стосовно переданого в спільну діяльність майна, що були підписані балансоутримувачем чи іншими наділеними таким правом особами.
Пунктом 8.1. договору визначено, що спільним майном за даним договором є майно і майнові права сторони-1 залишкова балансова вартість якого становить 948 916,55 грн, а також грошові кошти, майно, трудова участь, майнові права, залучені інвестиції, професійні та інші знання, навички й уміння, ділова репутація ділові зв'язки, підприємницька ініціатива та інші права, що належать стороні-2, що сторонами оцінено в 189 783,31 грн, а також майно, створене або придбане сторонами в результаті сумісної діяльності.
Відповідно до п. 9.1. договору, всі доходи, що отримуються за даним договором у результаті сумісної діяльності використовуються в першу чергу на відшкодування матеріальних витрат.
Згідно з п. 9.2. договору прибуток, що отримується сторонами від сумісної діяльності, підлягає розподілу у відношенні, пропорційно внескам сторін: стороні-1 - 80%, стороні-2 - 20%.
Підбиття підсумків сумісної діяльності і розподіл прибутку між сторонами здійснюється на підставі окремого балансу, який складає сторона-2, впродовж 10 днів після дати, встановленої для подання квартальної (річної) звітності (п. 9.3. договору).
Відповідно до п. 9.5. договору фактичний розподіл прибутку здійснюється шляхом перерахування відповідної частки прибутку стороні-1 та утримання відповідної частки прибутку стороною-2.
Згідно з п.п. 11.1., 11.2. договору, останній укладено терміном на 5 років і його термін дії становить з моменту підписання до 24.07.2010. Договір може бути пролонгований (продовжений) сторонами за взаємною згодою на визначений або невизначений термін.
У випадку припинення дії даного договору, після відшкодування сторонами у встановленому порядку боргів, повернення сторонам внесеного ними майна, кошти та майно, що залишились, розподіляються між сторонами у співвідношенні 80% на 20% (п. 11.4. договору).
Пунктом 12.2. договору передбачено, що даний договір може бути розірваний за заявою однієї із сторін у випадку невиконання другою стороною своїх зобов'язань. У цьому випадку всі невигідні наслідки розірвання покладаються на винну сторону.
Додатковою угодою від 01.03.2006 до договору, а саме, пунктом 1 сторони погодили, що у зв'язку з припиненням діяльності ГУТТ Міністерства оборони України, як юридичної особи та його реорганізації шляхом приєднання до державного господарського об'єднання «Концерн «Військторгсервіс», який є правонаступником усіх майнових прав та обов'язків зазначеного управління, усі права та обов'язки за договором, які виконувало ГУТТ Міністерства оборони України, переходять до його правонаступника - Державного господарського об'єднання «Концерн «Військторгсервіс».
Пунктом 2.1. додаткової угоди від 01.03.2006 до договору сторони домовились у тексті договору замінити ГУТТ Міністерства оборони України на Державне господарське об'єднання «Концерн «Військторгсервіс» у всіх відмінках.
Дана угода набирає чинності з 01.03.2006 (п. 3. Додаткової угоди).
Відповідно до п. 1. Угоди від 23.06.2006 про внесення змін та доповнень до договору (далі - Угода від 23.06.2006) сторони дійшли до взаємної згоди продовжити правовідносини, що визначені договором.
Пунктами 3.1., 3.2., 3.3 Угоди від 23.06.2006 сторони домовились: у пункті 8.1. договору слова та цифри « 948 916,55 грн» замінити на « 1 079 965,14 грн», а слова та цифри « 189 783,31 грн» замінити на « 194 393,73 грн»; у пункті 9.2. договору цифру « 80» замінити на цифру « 82», а цифру « 20» замінити на цифру « 18»; у пункті 11.4. договору цифру « 80» замінити на цифру « 82», а цифру « 20» замінити на цифру « 18».
Згідно з п. 4 Угоди, зобов'язання сторін, що визначені цією Угодою, діють з 01.07.2006 і до моменту припинення (розірвання) договору.
Відповідно до п. 1. Угоди від 27.02.2007 про внесення змін та доповнень до договору (далі - Угода від 27.02.2007) сторони дійшли до взаємної згоди продовжити правовідносини, що визначені договором.
Пунктом 3.1. Угоди від 27.02.2007 сторони домовились п. 8.1. договору викласти у такій редакції: «Спільним майном за даним договором є майно і майнові права сторони-1» вартість згідно незалежної експертної оцінки якого становить 5 616 179,00 грн, а також грошові кошти, майно, трудова участь, майнові права, залучені інвестиції, професійні та інші знання, навички та вміння, ділова репутація, ділові зв'язки, підприємницька ініціатива та інші права, що належать стороні-2, що сторонами оцінено в розмірі 1 010 912,22 грн, а також майно, створене або придбане сторонами в результаті сумісної діяльності.».
Згідно з п. 4 Угоди, зобов'язання сторін, що визначені цією Угодою, діють з 28 лютого 2007 року і до моменту припинення (розірвання) договору.
Відповідно до п. 1. Угоди від 30.08.2007 про внесення змін та доповнень до договору (надалі - Угода від 30.08.2007) сторони дійшли до взаємної згоди продовжити правовідносини, що визначені договором.
Пунктами 3.1., 3.2. Угоди від 30.08.2007 сторони домовились: у пункті 9.2. договору цифру « 82» замінити на цифру « 90», а цифру « 18» замінити на цифру « 10»; у пункті 11.4. договору цифру « 82» замінити на цифру «90», а цифру « 18» замінити на цифру « 10».
Згідно з п. 4 Угоди, зобов'язання сторін, що визначені цією Угодою, діють з 01.09.2007 і до моменту припинення (розірвання) договору.
Відповідно до п. 1. Угоди від 30.10.2009 про внесення змін та доповнень до договору (далі - Угода від 30.10.2009) сторони дійшли до взаємної згоди продовжити правовідносини, що визначені договором.
Пунктом 1 Угоди від 30.10.2009 сторони виклали п. 11.1 договору в наступній редакції: «Договір є укладеним з моменту його підписання сторонами і його термін дії становить з дати підписання і діє до 24 липня 2020 року включно.».
Відповідно до п. 4 Угоди від 30.10.2009 сторони визначили, що інші умови договору, не порушені цією угодою, є незмінними і сторони підтверджують по ним свої зобов'язання.
Додатковою угодою від 01.04.2011 про внесення змін до договору (надалі - Додаткова угода від 01.04.2011), а саме п. 1., зазначено, що у зв'язку із припиненням зобов'язань стороною-1 за договором, усі права та обов'язки за договором, які виконувала сторона-1, переходять до правонаступника сторони-1 за договором - сторони-2, окрім наявної та несплаченої кредиторської заборгованості за договором.
Пунктом 2. Додаткової угоди від 01.04.2011 сторони домовились у тексті договору замінити найменування сторони-1 на Товариство з обмеженою відповідальністю «Інтерінвестгруп» (сторна-2, ТОВ «Інтерінвестгруп») у всіх відмінках.
Відповідно до п. 1. Додаткової угоди від 26.04.2011 про внесення змін та доповнень до Договору (надалі - Додаткова угода від 26.04.2011), Концерн «Військторгсервіс», ТОВ «Інтерінвестгруп» та ТОВ «ДПА Компані» вирішили у тексті договору назву сторони-2 «Товариство з обмеженою відповідальністю «Інтерінвестгруп» замінити на назву «Товариство з обмеженою відповідальністю «ДПА Компані» у всіх відмінках.
Крім того, п. 2 Додаткової угоди від 26.04.2011 сторони виключили розділ 15 договору та відповідно визначили, що розділи 16 і 17 вважати розділами 15 та 16.
Пунктом 3 Додаткової угоди від 26.04.2011 сторони виклали у новій редакції розділ договору «Юридичні адреси, банківські реквізити та підписи Сторін.».
Відповідно до п. 6 Додаткової угоди від 26.04.2011, дана угода набирає чинності з 01.04.2013 і діє до моменту припинення чи розірвання договору, невід'ємною частиною якого вона є.
01.04.2013 на виконання умов договору сторони підписали Акт приймання-передачі основних фондів в спільну діяльність ТОВ «ДПА Компані».
Як правильно встановлено судом першої інстанції, на момент звернення до суду з даним позовом учасниками договору про спільну діяльність (простого товариства) №140/5/877 від 25.07.2005 є Концерн «Військторгсервіс» (сторона-1 за договором) та ТОВ «ДПА Компані» (сторона-2 за договором). Договір є чинним та діє до 24.07.2020 включно.
За твердженням позивача, з метою перевірки стану виконання договору про спільну діяльність та використання відповідачем переданого у користування державного нерухомого майна, позивачем вдруге було направлено на адресу ТОВ «ДПА Компані» запит від 14.11.2018 №07/2394 про надання інформації, а саме:
1. Про використання майна переданого за договором про спільну діяльність (простого товариства) №140/5/877 від 25.07.2005;
2. Звіт про прибуток за 2015-2017 та 9 місяців 2018 року разом з доказами перерахування його частини Концерну «Військторгсервіс»;
3. Плани розвитку спільної виробничої та комерційної діяльності на 2015- 2018 роки та 2019 рік (в порядку визначеному Розділом 4 договору);
4. Надати завірені копії всіх укладених ТОВ «ДПА Компані» договорів спільної діяльності, оренди, або будь-яких інших договорів, які дають право на використання майна переданого за договором про спільну діяльність №140/5/877 від 25.07.2005 іншими сторонніми особами, (в порядку визначеному Розділом 4 договору);
5. Надати завірену копію довіреності, виданої Концерном «Військгоргсервіс» в порядку, визначеному п. 7.4 договору про спільну діяльність №140/5/877 від 25.07.2005, і яка дає право ТОВ «ДПА Компані» здійснювати керівництво сумісною діяльністю за даним договором;
6. Надати завірені копії всіх дозволів наданих ТОВ «ДПА Компані» Концерном «Військгоргсервіс» на здавання тимчасово вільних площ у оренду третім особам (в порядку визначеному Розділом 6 договору);
7. Інформацію про здійснення всіх поточних та капітальних робіт (ремонту) нежитлових приміщень об'єктів, які передані за договором про спільну діяльність та копії всіх погоджень Концерном «Військгоргсервіс» кошторисів та договорів на проведення поточного та капітального ремонту (в порядку, визначеному Розділом 4 договору) ;
8. Завірені копії договорів про організацію охорони приміщень об'єктів переданих за договором про спільну діяльність та договорів на організацію належних заходів протипожежної безпеки приміщень об'єктів переданих за договором про спільну діяльність;
9. Інформацію та докази належної сплати податків і зборів, встановлених діючим законодавством для підприємств, які ведуть спільну господарську діяльність (в порядку, визначеному Розділом 5 договору про спільну діяльність);
10. Інформацію з наданням відповідних виписок про фінансові операції за 2015-2017 роки та 9 місяців 2018 року, здійснені на виконання Договору про спільну діяльність (простого товариства) від 25.07.2005 р. №140/5/877;
11. Завірені копії окремих балансів спільної діяльності за всі звітні періоди 2015-2018 років;
12. Інформацію про всі понесені матеріальні витрати, які виникли у ТОВ «ДПА Компані» під час виконання Договору про спільну діяльність (простого товариства) від 25.07.2005 р. №140/5/877.
Враховуючи, що відповідь на запит Концерну «Військгоргсервіс» від ТОВ «ДПА Компані» у термін, визначений Розділом 3 договору не надійшла, позивач вважає дане порушення умов договору таким, що є підставою для дострокового розірвання договору.
Також, позивач в обґрунтування позовних вимог вказує на ту обставину, що 22.11.2018 на підставі наказу начальника Головного управління майна та ресурсів від 19.11.2018 з перевірки об'єктів державного нерухомого майна у м. Старокостянтинові, яке перебуває на балансі Концерну «Військторгсервіс» та знаходиться згідно договору у користуванні ТОВ «ДПА Компані», було створено відповідну комісію з представників Концерну «Військторгсервіс» та Головного управління майна та ресурсів для перевірки стану використання ТОВ «ДПА Компані» Державного нерухомого майна Міністерства оборони України у м. Старокостянтинові, Хмельницької області, а саме: вул. Миру, 1/3, вул. Попова, 73 б; вул. Софійська, 11, вул. Есенська, 2.
Під час обстеження вказаних об'єктів державної нерухомості було встановлено, що вказані об'єкти здаються відповідачем в оренду, зокрема, будівля продовольчого магазину літ. А-1 (магазин №6), що знаходиться у м. Старокостянтинів, по вул. Софійській, 11. На приміщеннях містилися наступні назви: «Манікюр», «Швейна майстерня», «Масажист», Кредитна спілка «Лакі», «Національна лотерея». Назви орендарів комісія дізналася із вивісок на будівлі. Іншої інформації або документів щодо займаних приміщень комісії надано не було. Потрапити до окремих приміщень комісії не вдалося через їх закриття. Особи, які перебували у приміщеннях «Манікюр» та «Швейна майстерня», відмовилися надавати інформацію щодо підстав та правомірності перебування у приміщеннях та надати договори.
Також під час огляду торгівельного центру, літ А-2 площею 3 468 кв.м., у м. Старокостянтинів по вул. Есенській, 2, комісією встановлено, що дане приміщення використовується фізичними особами-підприємцями та іншими підприємствами для ведення господарсько-торгівельної діяльності на підставі договорів оренди із ТОВ «ДПА Компані». Як вбачається із пояснень представника ТОВ «ДПА Компані» Поліщука А.М., оригінали договорів та інша документація щодо оренди даного приміщення знаходиться у ТОВ «ДПА Компані» в м. Києві.
На переконання позивача, наведене свідчить про грубе порушення відповідачем умов договору про спільну діяльність, відповідно до Розділу 6 якого ТОВ «ДПА Компані», як сторона-2 за договором, має право виключно з дозволу Концерну «Військгоргсервіс» здавати тимчасово вільні площі в оренду третім особам.
Крім того, вищевказаною комісією було встановлено, що Комбінат побутового обслуговування, літ. А-П, площею 411,60 кв.м., що знаходиться у м. Старокостянтинів, по вул. Миру, 1/3, перебуває у незадовільному, занедбаному стані. Приміщення не використовується та не охороняється. У приміщенні відсутні двері та вікна, прилегла земельна ділянка не прибирається, що може мати наслідком втрати земельної ділянки Міністерством оборони України. Також мають місце порушення вимог пожежної безпеки, які створюють передумови для виникнення пожеж, травмування працівників, знищення та пошкодження майна, зокрема, об'єкти та приміщення первинними засобами пожежогасіння (вогнегасниками) не забезпечені, пожежні щити на території відсутні, окремі будівлі та споруди не обладнані автоматичними засобами пожежогасіння та блискавкозахисними пристроями. Охорона приміщень відсутня. Захисту від доступу сторонніх осіб та охороною, не забезпечено.
Дані обставини, на думку позивача, є порушенням Розділу 5 договору про спільну діяльність (простого товариства), яким визначено, що сторона-2 (ТОВ «ДПА Компані») зобов'язується організувати охорону приміщення об'єктів, здійснювати на їх території та в приміщеннях заходи протипожежної безпеки.
За твердженням позивача, грубі порушення правил протипожежної безпеки підтверджуються також Актом проведення позапланової перевірки щодо додержання законодавства у сфері пожежної безпеки в приміщеннях, які надані у користування відповідачеві від 27.12.2018. №362/3/3150, відповідно до якого організація та стан пожежної безпеки приміщень, на момент перевірки вимогам нормативних та керівних документів з питань пожежної безпеки не відповідають та оцінюється «незадовільно».
Крім того, позивач посилається на лист Старокостянтинівської міської ради Хмельницької області № 47/23-25-510/2019 від 27.02.2019, яким Концерн «Військторгсервіс» було повідомлено, що нерухоме майно по вул. Миру, 1/3 у м. Старокостянтинові, яке перебуває в користуванні ТОВ «ДПА Компані», знаходиться в аварійному стані та може призвести до загибелі людей.
Враховуючи численні порушення з боку відповідача умов договору про спільну діяльність (простого товариства) №140/5/877 від 25.07.2005, комісією Міністерства оборони України, створеною відповідно до Наказу від 19.11.2018 №177, було запропоновано ініціювати розірвання вказаного договору у судовому порядку.
Посилаючись на те, що всупереч умовам договору відповідач використовує державне майно у власних цілях, передаючи його в оренду чи суборенду іншим господарюючим суб'єктам без будь-якої оплати частини прибутку на користь Концерну «Військторгсервіс» та будь-якої оплати податків і зборів, встановлених діючим законодавством для підприємств, які ведуть спільну господарську діяльність, що є грубим порушенням розділу 5 договору про спільну діяльність, та свідчить про завдання прямих збитків державі в особі Міністерства оборони України та позивачеві, останній звернувся з даним позовом до суду про дострокове розірвання договору .
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності та враховуючи вимоги чинного законодавства, колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, з огляду на наступне.
Згідно зі ст. 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Частинами 1, 3, 5 ст. 626 ЦК України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору. Договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом, або не випливає із суті договору.
Приписами ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України (далі - ГК України) встановлено, що в силу зобов'язання одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до ст. 1130 ЦК України та ст. 176 ГК України, суб'єкти господарювання мають права разом здійснювати господарську діяльність для досягнення спільної мети, без утворення єдиного суб'єкта господарювання на умовах, визначених договором про спільну діяльність.
З матеріалів справи вбачається, що на підставі вищевказаного договору у позивача та відповідача виникли правовідносини, пов'язані зі спільною діяльністю в сфері організації виробничої та торгівельної діяльності, надання послуг у тому числі з перевалки, збереження майна (вантажів, товарів тощо), стоянки та збереження автотранспорту, надання майна в найм, а також здійснення інших видів діяльності не заборонених чинним законодавством для досягнення спільних господарських цілей, зокрема, отримання доходу (прибутку) з метою його використання на розвиток виробництва, підтримки у належному стані основних засобів, що спільно використовуються, а також використання частини прибутку на задоволення соціальних потреб трудових колективів сторін договору.
Отже, як правильно встановлено судом першої інстанції, укладений між сторонами договір за своєю правою природою є договором про спільну діяльність, який регулюється положеннями глави 77 ЦК України.
Частиною 2 ст. 1130 ЦК України визначено, що спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників.
Відповідно до ст. 1132 ЦК України, за договором простого товариства сторони (учасники) беруть зобов'язання об'єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети.
Згідно з ч. 1 ст. 1135 ЦК України під час ведення спільних справ кожний учасник має право діяти від імені всіх учасників, якщо договором простого товариства не встановлено, що ведення справ здійснюється окремими учасниками або спільно всіма учасниками договору простого товариства. У разі спільного ведення справ для вчинення кожного правочину потрібна згода всіх учасників. У відносинах із третіми особами повноваження учасника вчиняти правочини від імені всіх учасників посвідчується довіреністю, виданою йому іншими учасниками, або договором простого товариства.
В силу вимог ст. 1139 ЦК України, прибуток одержаний учасниками договору простого товариства в результаті їх спільної діяльності, розподіляється пропорційно вартості вкладів учасників у спільне майно, якщо інше не встановлено договором простого товариства або іншою домовленістю учасників.
Статтями 1137 та 1139 ЦК України встановлено порядок відшкодування витрат та збитків учасників та розподіл прибутку за договором про спільну діяльність.
Так, порядок відшкодування витрат і збитків, пов'язаних із спільною діяльністю учасників, визначається за домовленістю між ними. У разі відсутності такої домовленості кожний учасник несе витрати та збитки пропорційно вартості його вкладу у спільне майно.
Прибуток, одержаний учасниками договору простого товариства в результаті їх спільної діяльності, розподіляється пропорційно вартості вкладів учасників у спільне майно, якщо інше не встановлено договором простого товариства або іншою домовленістю учасників.
Згідно з ч. 2 ст. 1142 ЦК України учасник договору простого товариства, укладеного на визначений строк, або договору, у якому досягнення мети визначено як скасувальна умова, має право вимагати розірвання договору у відносинах з іншими учасниками через поважну причину з відшкодуванням іншим учасникам реальних збитків, завданих розірванням договору.
Пунктом 12.2 договору про спільну діяльність № 140/5/887 від 25.07.2005 передбачено, що договір може бути розірваний за заявою однієї із сторін у випадку невиконання іншою стороною свої зобов'язань. У цьому випадку всі невигідні наслідки розірвання покладаються на винну сторону.
Разом з тим, за приписами ч. 2 ст. 652 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
Таким чином, діючим законодавством передбачено, що підставою для розірвання договору у судовому порядку може бути доведений належними та допустимими доказами факт порушення стороною умов договору, зокрема, і не виконання своїх зобов'язань за договором.
При цьому, при вирішенні відповідного спору суди мають оцінити істотність такого порушення, тобто дослідити його наслідки та визначити чи була у даному випадку заподіяна шкода, яка позбавляє іншу сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору.
Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору (абзац другий частини другої статті 651 ЦК України).
Тобто йдеться про таке порушення договору однією зі сторін, яке тягне для другої сторони неможливість досягнення нею цілей договору.
Оцінка порушення договору як істотного здійснюється судом відповідно до критеріїв, що встановлені вказаною нормою. Оціночне поняття істотності порушення договору законодавець розкриває за допомогою іншого оціночного поняття - «значної міри» позбавлення сторони того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Це (друге) оціночне поняття значно звужує сферу огляду суду. Істотність порушення визначається виключно за об'єктивними обставинами, що склалися у сторони, яка вимагає розірвання договору. В такому випадку вина (як суб'єктивний чинник) сторони, що припустилася порушення договору, не має будь-якого значення і для оцінки порушення як істотного, і для виникнення права вимагати розірвання договору на підставі частини другої статті 651 ЦК України.
Іншим критерієм істотного порушення договору закон визнає розмір завданої порушенням шкоди, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору. При цьому йдеться не лише про грошовий вираз завданої шкоди, прямі збитки, а й випадки, коли потерпіла сторона не зможе використати результати договору.
Вирішальне значення для застосування зазначеного положення закону має співвідношення шкоди з тим, що могла очікувати від виконання договору сторона.
Отже, вирішуючи питання про оцінку істотності порушення стороною договору, суди повинні встановити не лише наявність істотного порушення договору, але й наявність шкоди, завданої цим порушенням другою стороною, яка може бути виражена у вигляді реальних збитків та (або) упущеної вигоди, її розмір, який не дозволяє потерпілій стороні отримати очікуване при укладенні договору, а також установити, чи є справді істотною різниця між тим, на що має право розраховувати сторона, укладаючи договір, і тим, що в дійсності вона змогла отримати.
Наведена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 18.09.2013 у справі № 6-75цс13, а також підтримується Верховним Судом, зокрема, у постанові від 07.05.2020 у справі № 910/5027/19.
Однак, як вбачається з матеріалів справи, ані під час розгляду справи місцевим господарським судом, ані під час апеляційного провадження у справі позивач жодним чином не посилається на наявність шкоди, завданої йому відповідачем порушенням умов договору, а також не зазначає наскільки він позбавився того, на що він розраховував, з огляду на термін, на який укладався договір, враховуючи і заборгованість, яку допускав відповідач у певні проміжки часу.
В матеріалах справи відсутні будь-які розрахунки, завданих позивачеві збитків, у зв'язку порушенням відповідачем умов договору, а також відсутні судові рішення щодо стягнення з відповідача заборгованості за спірним договором у період з 01 квітня 2013 року (дата початку виконання відповідачем зобов'язань за договором) по 14 березня 2019 року (дата звернення з даним позовом до суду).
При цьому, суд апеляційної інстанції відхиляє доводи позивача про невиконання відповідачем зобов'язань, визначених статтею 5 цього договору, в частині сплати податків і зборів, встановлених законодавством для підприємств, які ведуть спільну діяльність.
Так, в обґрунтування вказаних доводів позивач посилається на лист Державної податкової інспекції у Святошинському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві №365/9/26-57-08-01-08 від 30.05.2018, яким повідомлено про те, що договір про спільну діяльність (простого товариства) №140/5/877 від 25.07.2005 зупинено 01.01.2015 рішенням податкового органу від 25.12.2015, а також те, що ТОВ «ДПА Компані» не було платником ПДВ та за період з 2016 року по 2018 рік сплату податків і зборів не здійснювало.
Разом з тим, підпунктом 14.1.139 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України (далі - ПК України) визначено, що для цілей оподаткування дві чи більше особи, які здійснюють спільну діяльність без утворення юридичної особи, вважаються окремою особою у межах такої діяльності.
Облік результатів спільної діяльності ведеться платником податку, уповноваженим на це іншими сторонами згідно з умовами договору, окремо від обліку господарських результатів такого платника податку.
Для цілей оподаткування господарські відносини між учасниками спільної діяльності прирівнюються до відносин на основі окремих цивільно-правових договорів.
Порядок податкового обліку та звітності про результати спільної діяльності встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику.
Починаючи з 1 січня 2015 року, згідно із змінами, внесеними до ПК України Законом №71-VIII від 28.12.2014, вилучені статті 143-161 ПК України, в тому числі стаття 153, зокрема пункт 153.14 «Оподаткування спільної діяльності на території України без створення юридичної особи», тобто законодавцем договори про спільну діяльність без створення юридичної особи виключено з кола платників податку на прибуток.
Згідно з пунктом 64.6 ПК України на обліку у контролюючих органах повинні перебувати угоди про розподіл продукції, договори управління майном (крім договорів щодо операцій, визначених у другому реченні абзацу другого підпункту 5 пункту 180.1 статті 180 цього Кодексу) та договори про спільну діяльність на території України без створення юридичних осіб, на які поширюються особливості податкового обліку та оподаткування діяльності за такими договорами (угодами), визначені цим Кодексом.
У контролюючих органах не обліковуються договори про спільну діяльність, на які не поширюються особливості податкового обліку та оподаткування спільної діяльності, визначені цим Кодексом. Кожен учасник таких договорів перебуває на обліку у контролюючих органах та виконує обов'язки платника податків самостійно.
Взяття на облік договору або угоди здійснюється шляхом додаткового взяття на облік управителя майна, учасника договору про спільну діяльність або угоди про розподіл продукції як платника податків - відповідального за утримання та внесення податків до бюджету під час виконання договору або угоди.
Частиною 2 ст. 1134 ЦК України передбачено, що ведення бухгалтерського обліку спільного майна учасників може бути доручено ними одному з учасників.
Порядок бухобліку та розкриття у фінзвітності доходів та витрат, набутих учасниками у результаті здійснення спільної діяльності, визначаються нормами Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 12 «Фінансові інвестиції», затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 26.04.2000 №91 (далі - ПБО).
Бухгалтерський облік спільної господарської діяльності без створення юридичної особи веде оператор спільної діяльності окремо від результатів власної господарської діяльності і складає окремий баланс та відповідні форми фінзвітності спільної діяльності без створення юридичної особи (п. 20 цього ПБО).
Як правильно зазначає відповідач, чинним законодавством не передбачено надання такої фінансової звітності оператора спільної діяльності до органів статистки та фіскальної служби.
Оскільки положення ПК України не містять особливостей окремого обліку операцій із спільної діяльності, учасники спільної діяльності без створення юридичної особи - платники податку на прибуток, у тому числі оператор, подають фінансову звітність та податкову декларацію з податку на прибуток підприємств, в якій прибуток, кожного учасника, отриманий у межах спільної діяльності, враховується при визначенні-фінансового результату до оподаткування такого учасника згідно з правилами бухгалтерського обліку.
Таким чином, прибуток, одержаний учасниками в результаті їх спільної діяльності, розподіляється пропорційно вартості вкладів учасників у спільне майно.
Сума прибутку, отриманого кожним учасником договору у межах спільної діяльності є доходом кожного учасника та підлягає включенню з метою оподаткування до складу доходу такої окремої юридичної особи.
За інформацією Державної податкової інспекції у Святошинському районі Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві (а.с.101-102, т. 1) станом на 27.04.2018 по «Договір про спільну діяльність від 25.07.2005 №140/5/877 - уповноважена особа ТОВ «ДПА КОМПАНІ» 36039205 (код 506807961)» згідно даних ІС «Податковий блок», податковий борг не обліковується.
Крім того, разом із клопотанням від 18.04.2019 Концерн «Військторгсервіс» надав суду першої інстанції копії платіжних доручень, які підтверджують перерахування відповідачем на рахунки позивача грошових коштів на відшкодування податку за землю та податку на нерухомість (а.с. 143-162, т. 1).
Як зазначає відповідач та підтверджується наданими ним до відзиву на позовну заяву платіжними дорученнями, починаючи з 2016 року ТОВ «ДПА Компані», окрім відшкодування податку за землю та податку на нерухомість, також здійснювало перерахування на користь Концерну «Військторгсервіс» частину доходу від спільної діяльності (а.с. 192-236, т. 1).
При цьому, позивач належними засобами доказування не спростував докази, долучені відповідачем до матеріалів справи на підтвердження належного виконання умов договору в частині сплати податків до бюджету та перерахування на рахунок позивача коштів в якості частини прибутку за договором.
Водночас, як правильно зазначив суд першої інстанції, наявність довідок, складених позивачем, та довідок банку про закриття або відкриття рахунків не свідчить про ненаходження коштів та їх повернення на рахунок відповідача.
При цьому, твердження апелянта про те, що факт підробки платіжних документів з боку відповідача підтверджується ухвалою слідчого судді Рівненського міського суду від 27.11.2017 у справі №569/17756/17, на підставі якої ГУ НП в Рівненській області порушено кримінальне провадження за ознаками, передбаченими ч. 1 та ч. 4 ст. 358 Кримінального кодексу України, колегія суддів відхиляє, оскільки в матеріалах справи відсутній обвинувальний вирок суду щодо будь-якої посадової особи відповідача чи банківської установи, або ж інші судові рішення, у яких встановлено факт підробки спірних платіжних документів.
Водночас, суд апеляційної інстанції зазначає, що в силу вимог ст.ст. 2, 20 ГПК України встановлення доведеності такого факту не належить до юрисдикції господарського суду, а відтак, безпідставними є посилання апелянта на те, що місцевим господарським судом не було надано належної оцінки поданим відповідачем підробленим платіжним документам з урахуванням довідок банку про закриття або відкриття рахунків.
Крім того, колегія суддів погоджується з позицією суду першої інстанції про те, що порушення, на які посилається позивач як на підставу розірвання договору, зокрема, щодо недотримання норм протипожежної безпеки та відсутності охорони приміщень на об'єктах, переданих за договором про спільну діяльність, були зафіксовані лише у 2018 році, тобто після тривалого виконання договору сторонами та фактично носять одноразовий характер, а відтак, не свідчать про завдання позивачеві шкоди та істотність порушень умов договору, що можна вважати підставою для його розірвання. Жодних рішень уповноважених органів з вимогами до відповідача про усунення порушень норм протипожежної та санітарної безпеки суду не надано.
Доводи позивача щодо неправомірної передачі відповідачем третім особам у користування приміщень на умовах оренди, також правомірно відхилені судом першої інстанції з огляду на наступне.
Відповідно до частини 4 ст. 75 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів.
Так, преюдиційні факти є обов'язковими при вирішенні інших справ та не підлягають доказуванню, оскільки їх істинність встановлено у рішенні, у зв'язку з чим немає необхідності встановлювати їх знову, піддаючи сумніву істинність та стабільність судового акту, який набрав законної сили.
Норми статті 129-1 Конституції України визначають, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Згідно зі ст. 17 Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику суду як джерело права.
Згідно з преамбулою та статтею 6 параграфу 1 Конвенції про захист прав та свобод людини, згідно рішення Європейського суду з прав людини від 25.07.02 у справі за заявою № 48553/99 «Совтрансавто-Холдінг» проти України», а також згідно з рішенням Європейського суду з прав людини від 28.10.99 у справі за заявою № 28342/95 «Брумареску проти Румунії» встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.
Так, у постанові Київського апеляційного господарського суду від 10.12.2015 у справі № 910/1094/14 встановлено, що пунктом 6 договору про спільну діяльність, сторони передбачили право ТОВ «Інтерінвестгруп» за дозволом Концерну здавати тимчасово вільну площу в оренду третім особам. У матеріалах справи є довіреність від 26.04.2011, відповідно до якої Концерн уповноважив ТОВ «ДПА Компані» на введення спільних справ за договором № 140/5/877 від 25.07.2005 про спільну діяльність в тому числі: здавати в оренду третім особам тимчасово вільні площі майна, що свідчить про те, що, видана довіреність підтверджує надання згоди позивачем на передачу вільних площ в оренду чи суборенду третім особами.
Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду про те, що правомірність дій відповідача та особи, яка виконувала обов'язки сторони за договором раніше - ТОВ «Інтерінвестгруп», щодо передачі третім особам у користування приміщень на умовах оренди, встановлено Київським апеляційним господарським судом під час розгляду справи № 910/1094/14, а відтак, в силу положень ч. 4 ст. 75 ГПК України, дана обставина не потребує повторного доведення.
Отже, доводи позивача про істотне порушення відповідачем умов спірного договору не знайшли свого підтвердження під час розгляду даної справи, зокрема не доведено, в чому саме полягає шкода, яка завдана позивачеві або державі в особі Міністерства оборони України.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
За приписами частин 1, 3 статті 13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Колегія суддів звертає увагу, що будь-які подані учасниками процесу докази, в тому числі, стосовно інформації у мережі Інтернет, підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.
Так, згідно зі ст.ст. 76-77 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Обов'язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Водночас, саме позивач повинен довести обставини, які входять до предмету доказування у справі та які підтверджують факт порушення його права відповідачем.
Проте, всупереч наведених вище правових норм, позивачем не доведено суду належними та допустимими доказами наявність істотного порушення відповідачем умов договору, а відтак, відсутні обставини, з наявністю яких закон пов'язує можливість дострокового його розірвання.
При цьому, колегія суддів відмовляє у задоволенні викладених в апеляційній скарзі та поданих протягом апеляційного провадження у справі клопотань позивача про долучення до матеріалів справи додаткових (нових) доказів, виходячи з наступного.
Положеннями ст. 80 ГПК України чітко врегульовано порядок та строки подання доказів учасниками справи, зокрема, відповідно до ч. 2 цієї статті позивач повинен подати докази разом з поданням позовної заяви.
За змістом ч. 4 згаданої статті, якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.
Відповідно до ч. 5 цієї статті у випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів.
Отже, за змістом вказаних норм всі докази, які підтверджують заявлені вимоги мають бути подані позивачем одночасно з такою заявою, а неможливість подання доказів у цей строк повинна бути письмово доведена позивачем до суду та належним чином обґрунтована.
За приписами ч.ч. 1-3 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
При цьому, підставами для задоволення клопотання про додаткове подання доказів на підставі вказаної норми можуть бути: а) додаткові докази, що існували в момент розгляду справи в суді першої інстанції, але особа, яка їх подає, не знала і не могла знати про їх існування; б) додаткові докази, що існували в момент розгляду справи в суді першої інстанції, і особа, яка їх подає, знала про їх існування, але не змогла надати їх суду з причин, які від неї не залежали; в) суд першої інстанції помилково виключив з судового розгляду надані особою докази, які мали значення для справи; г) суд першої інстанції необґрунтовано відмовив особі в задоволенні клопотання про витребування чи залучення доказів, які мають значення для справи.
У вирішенні питань щодо прийняття додаткових доказів суд апеляційної інстанції повинен повно і всебічно з'ясовувати причини їх неподання з урахуванням конкретних обставин справи і об'єктивно оцінити поважність цих причин. При цьому, обґрунтування неможливості подання доказів суду першої інстанції згідно із зазначеною нормою ГПК покладається саме на заявника (скаржника), а апеляційний господарський суд лише перевіряє та оцінює їх поважність і не зобов'язаний самостійно з'ясовувати відповідні причини. У разі прийняття додаткових доказів у постанові апеляційної інстанції мають зазначатися підстави такого прийняття.
Системний аналіз статей 80, 269 ГПК України свідчить про те, що докази, якими позивач обґрунтовує вимоги позовної заяви повинні існувати на момент звернення до суду з відповідною заявою, і саме на позивача покладено обов'язок подання таких доказів одночасно з заявою.
Відсутність доказів як на момент подання позову, а тим більше на момент ухвалення судом оскаржуваного рішення, взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів в порядку ст.269 ГПК України незалежно від причин неподання позивачем таких доказів. Навпаки, саме допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення вищенаведених норм процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже системність та послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 910/10002/19.
Однак, як вбачається з матеріалів справи, копії договору про відшкодування витрат орендаря на утримання майна та надання комунальних послуг суборендарю №18/1 від 01.01.2019 та договору суборенди індивідуально визначеного (нерухомого) майна від 01.01.2019, на які посилається позивач як на такі, що підтверджують факт продовження відповідачем здавання державного майна в оренду (суборенду) ТОВ «Лео Старкон» без згоди та відома Концерну «Військторгсервіс», а також копії банківських довідок та платіжних документів (а.с. 103-110, т. 2) не було надано відповідачем під час розгляду справи місцевим господарським судом, а додано лише до апеляційної скарги, в якій належним чином не обґрунтовано та не надано доказів неможливості їх подання суду першої інстанції з об'єктивних причин, у зв'язку з чим, в силу приписів ст. 269 ГПК України, у суду апеляційної інстанції відсутні підстави для їх прийняття як додаткових доказів у справі.
Також суд апеляційної інстанції не приймає як додаткові докази додану відповідачем до апеляційної скарги копію листа Рівненської місцевої прокуратури №33-66-2793-19 від 07.10.2019 та додані до відповідних клопотань про долучення до матеріалів справи додаткових (нових) доказів документи, з огляду на те, що такі документи були створені після прийняття рішення у справі, а в силу приписів ст. 269 ГПК України, обставини, яких не існувало на момент розгляду справи місцевим господарським судом не можуть бути предметом апеляційного розгляду, а тому і докази, на підтвердження таких обставин не можуть бути прийняті апеляційним судом в якості додаткових.
Відповідно до частини 1 статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
З огляду на встановлені обставини справи та вимоги законодавства, суд апеляційної інстанції погоджується з рішенням суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову Концерну «Військторгсервіс» до ТОВ «ДПА Компані» про розірвання договору про спільну діяльність (простого товариства) № 140/5/877 від 25.07.2005.
Враховуючи викладене, доводи апелянта щодо неповного дослідження всіх обставин справи, неправильного застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи судом апеляційної інстанції.
При цьому, колегія суддів зазначає, що враховуючи положення ч. 1 ст. 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 N475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів N 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.
Зокрема, Європейський суд з прав людини у справі «Проніна проти України» у рішенні від 18.07.2006 та у справі «Трофимчук проти України» у рішенні від 28.10.2010 зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент сторін. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
У рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
З урахуванням усіх фактичних обставин справи, встановлених місцевим господарським судом та судом апеляційної інстанції, інші доводи позивача, викладені в апеляційній скарзі, не заслуговують на увагу, оскільки не впливають на вирішення спору у даній справі.
Згідно зі статтею 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
З огляду на вищезазначене, апеляційний господарський суд вважає, що рішення Господарського суду міста Києва від 19.09.2019 у справі №910/3205/19 прийняте відповідно до вимог чинного законодавства, з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги законних та обґрунтованих висновків суду першої інстанції не спростовують, а тому підстав для його скасування чи зміни не вбачається, відповідно, апеляційна скарга Концерну «Військторгсервіс» має бути залишена без задоволення.
Судовий збір за розгляд апеляційної скарги у зв'язку з відмовою в її задоволенні, на підставі статті 129 ГПК України, покладається на апелянта.
Керуючись ст. ст. 253-254, 269, 275-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд
1. Апеляційну скаргу Концерну «Військторгсервіс» на рішення Господарського суду міста Києва від 19.09.2019 у справі №910/3205/19 залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 19.09.2019 у справі №910/3205/19 залишити без змін.
3. Матеріали справи №910/3205/19 повернути до Господарського суду міста Києва.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом 20 днів, відповідно до ст. ст. 286-291 ГПК України.
Повний текст постанови складено 01.06.2020.
Головуючий суддя А.О. Мальченко
Судді М.Г. Чорногуз
О.В. Агрикова