28 травня 2020 року
м.Суми
Справа №591/2360/19
Номер провадження 22-ц/816/1206/20
Сумський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого - Криворотенка В. І. (суддя-доповідач),
суддів - Кононенко О. Ю. , Хвостика С. Г.
сторони:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа - Акціонерне товариство «Укрсиббанк»,
розглянув в порядку письмового провадження апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Чешка Анатолія Анатолійовича
на рішення Зарічного районного суду м. Суми від 06 березня 2020 року в складі судді Шелєхової Г.В., ухвалене в м. Суми, повний текст якого складено 11 березня 2020 року,
15 квітня 2019 року ОСОБА_1 в особі свого представника - адвоката Шарикіна Ю.В. звернулася до суду з позовом, в якому просила визнати за нею право власності на 1/4 частину квартири АДРЕСА_1 та зменшити частку ОСОБА_2 в праві власності на квартиру АДРЕСА_1 . Суми з 1/1 до 3/4 без реального поділу квартири.
Свої вимоги мотивувала тим, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі та знаходилися у фактичних шлюбних відносинах з березня 2004 року по листопад 2017 року. Позивачка та її сестра отримали у спадщину квартиру АДРЕСА_1 . 26 квітня 2017 року вказана квартира була продана відповідачу. Для її придбання відповідач отримав кредит в розмірі 60600,00 грн. Оскільки сторони на той час проживали однією сім'єю, кредит виплачували разом, тому вважає, що має право на 1/4 частину квартири АДРЕСА_1 .
Рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 06 березня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволений.
Визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 в частині 1/4 частки та зменшено частку ОСОБА_2 в праві власності на квартиру АДРЕСА_1 . Суми з 1/1 частини до 3/4 частини без реального поділу квартири.
Стянуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 952 грн 00 коп.
В апеляційній скарзі представник ОСОБА_2 - адвокат Чешко А.А., посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове судове рішення, яким повністю відмовити позивачці в задоволенні позову.
В доводах апеляційної скарги представник ОСОБА_2 - адвокат Чешко А.А. вказує, що поквартирна картка, відповідно до якої відповідач був зареєстрований у спірній квартирі з 26 грудня 2006 року в якості чоловіка позивачки не свідчить про наявність між ними фактичних шлюбних відносин на час придбання відповідачем спірної квартири 26 квітня 2007 року. А свідки, які підтвердили дану обставину, на думку апелянта, є зацікавленими особами.
Зазначає, що спірна квартира придбавалась відповідачем за власні кошти, а саме за 101000,00 грн, які складались з 75000,00 грн власних коштів відповідача, які йому передала бабуся ОСОБА_3 , продавши 03 квітня 2007 року свій будинок та 26000,00 кредитних коштів, отриманих відповідачем в день купівлі спірної квартири від третьої особи. Загалом сума кредиту становила 60600,00 грн.
Також стверджує, що кредит повертався відповідачем хоча і в період шлюбу, але власними коштами, оскільки позивачка ніде не працювала і не мала доходів.
У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_1 - адвокатат Шарикін Ю.В. заперечує проти доводів апеляційної скарги та вважає рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим.
Відповідно до ч. 1 ст. 368 ЦПК України, справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою I розділу V ЦПК України.
Згідно з ч. 1 ст. 369 ЦПК України, апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.
Відповідно до ч. 13 ст. 7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.
Враховуючи те, що ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (на 1 січня 2020 року: 2102 * 100 = 210 200 грн), розгляд справи здійснено в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.
Дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вимог та підстав позову, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів апеляційного суду вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 375 ЦПК України, апеляційний суд залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Судом першої інстанції встановлено, що сторони у справі з березня 2004 року проживали однією сім'єю у фактичних шлюбних відносинах.
Згідно даних картки поквартирного обліку ОСОБА_2 був зареєстрований в спірній квартирі з 26 грудня 2006 року в якості чоловіка позивачки (а. с. 23).
13 липня 2007 року сторони зареєстрували шлюб, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб, серії НОМЕР_1 , актовий запис за № 987 (а.с. 20).
ІНФОРМАЦІЯ_1 у сторін народилася донька ОСОБА_4 (а. с. 21).
Рішенням Зарічним районним судом м. Суми від 20 липня 2011 року шлюб між сторонами розірваний (а.с. 21).
В період з 20 липня 2011 року по 11 квітня 2015 року сторони продовжували проживати однією сім'єю.
11 квітня 2015 року сторони повторно зареєстрували шлюб, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб, серії № НОМЕР_2 , актовий запис № 210 (а.с. 22).
26 квітня 2007 року між ОСОБА_2 та АКІБ «УкрСиббанк» укладено договір про іпотечний кредит № 11146571000, згідно якого відповідач отримав кредит у розмірі 60600,00 грн. на придбання квартири за адресою: АДРЕСА_2 (а.с. 13-18).
ОСОБА_2 26 квітня 2007 року придбав квартиру АДРЕСА_1 , що підтверджується копією договору купівлі-продажу квартири (а.с. 11).
В судовому засіданні суду першої інстанції свідок ОСОБА_5 , яка являється сусідкою сторін, пояснила, що сторони з 2004 року підтримують подружні стосунки. Жили разом до 2017 року. Позивачка разом з сестрою успадкували по 1/2 частині спірної квартири. У квітні 2007 року позивачка та відповідач взяли гроші в іпотеку та сплатили сестрі позивачки вартість 1/2 частини квартири. Кредит виплачували в шлюбі разом.
Свідок ОСОБА_6 , яка являється сестрою позивача, в судовому засіданні пояснила, що з 2004 року сторони проживають разом, в 2007 році викупили належну їй частину квартири за спільні кошти подружжя.
Свідок ОСОБА_7 , який є сусідом, пояснив, що з 2004 року сторони проживали разом, вели спільне господарство.
Задовольняючи позовні вимоги про поділ спільного майна подружжя, суд першої інстанції виходив з того, що на час придбання спірної квартири сторони проживали однією сім'єю, мали спільний бюджет, вели спільне господарство, спірна квартира була придбана сторонами за кредитні кошти та кредит погашався в період спільного проживання подружжя, за рахунок спільних коштів.
Колегія суддів апеляційного суду вважає, що такий висновок суду першої інстанції узгоджується з матеріалами справи та вимогами закону.
Згідно зі ст. 60 СК України, ч. 3 ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності.
Право спільної сумісної власності подружжя на кожну річ, набуту за час шлюбу, презюмується. Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
За роз'ясненнями пленуму Верховного Суду України, викладеними у постанові від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69-72 СК України та статтею 372 ЦК України. Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості на час розгляду справи.
Так, частиною 1 ст. 69 СК України встановлено, що дружина і чоловік мають право на поділ майна, яке належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Тобто суб'єктивне право на поділ майна, що перебуває у праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання.
Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням (ст. 372 ЦК).
Частиною 1 ст. 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Таким чином в основу суб'єктивного права одного з подружжя на поділ майна, що перебуває у праві спільної сумісної власності покладається презумпція рівності часток подружжя.
Згідно з ч. 1 ст. 71 СК України майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.
Відповідно до ст. 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.
На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
Згідно з абз. 2 ч. 2 ст. 372 ЦК України за рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення.
Згідно роз'яснень, які містяться в п.п. 23, 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, ч. 3 ст. 368 ЦК України), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Суд першої інстанції правильно встановив, що на час придбання спірної квартири сторони проживали однією сім'єю, мали спільний бюджет, вели спільне господарство. Спірна квартира була придбана сторонами за кредитні кошти. Також суд дійшов обґрунтованого висновку, що кредит погашався в період спільного проживання подружжя, за рахунок спільних коштів.
Не можна погодитися з доводами апеляційної скарги про те, що поквартирна картка, відповідно до якої відповідач був зареєстрований у спірній квартирі з 26 грудня 2006 року в якості чоловіка позивачки не свідчить про наявність між ними фактичних шлюбних відносин на час придбання відповідачем спірної квартири 26 квітня 2007 року. А свідки, які підтвердили дану обставину, на думку апелянта, є зацікавленими особами.
З цього приводу колегія суддів апеляційного суду зазначає наступне.
Особисті дані відповідача, а також його родинні відносини зі співвласницями квартири вносились в поквартирну картку відповідно до заяви відповідача про реєстрацію його місця проживання. Відповідач у своїй заяві про реєстрацію місця проживання надав власну оцінку своїм відносинам зі співвласницями квартири і підтвердив той факт, що він не будучи чоловіком юридично, фактично вважає себе чоловіком однієї із співвласниць квартири, а саме, чоловіком позивачки, що і відображено у поквартирній картці. Тобто, вказуючи себе чоловіком позивачки, відповідач діяв вільно, свідомо і без примусу, що свідчить про об'єктивність цього факту. Таким чином, власна поведінка відповідача свідчить про те, що він особисто вважав себе чоловіком позивачки, починаючи, принаймні з 26 грудня 2006 року, тобто задовго до купівлі ним спірної квартири. І саме цю поведінку відповідача, а не факт шлюбу в розумінні СК України підтверджує такий письмовий доказ, як поквартирна картка.
Доказів зацікавленості осіб, які були допитані як свідки, матеріали справи не містять.
Не заслуговують на увагу твердження апелянта про те, що спірна квартира придбавалась відповідачем за власні кошти, а саме за 101000,00 грн, які складались з 75000,00 грн власних коштів відповідача, які йому передала бабуся ОСОБА_3 , продавши 03 квітня 2007 року свій будинок та 26000,00 кредитних коштів, отриманих відповідачем в день купівлі спірної квартири від третьої особи. Загалом сума кредиту становила 60600,00 грн.
Також не приймаються до уваги посилання апелянта на те, що кредит повертався відповідачем хоча і в період шлюбу, але власними коштами, оскільки позивачка ніде не працювала і не мала доходів.
З цього приводу колегія суддів зазначає слідуюче.
Суд першої інстанції правильно не врахував доводи відповідача про те, що частину грошей для купівлі спірної квартири йому надала його бабуся ОСОБА_3 і ці кошти є його особистими коштами.
Спірна квартира придбавалась відповідачем виключно за кредитні кошти (60600,00 грн.), з яких 51000,00 грн. за 1/2 частину фактично отримала співвласниця квартири ОСОБА_6 , після чого вона звільнила квартиру.
Оскільки між сторонами існували фактичні шлюбні відносини, розрахунки між ними за іншу 1/2 частину квартири фактично не проводились, тому кредит не покриває усієї вартості квартири.
Спірна квартира придбавалась в інтересах сім'ї, яка на той час складалась з позивачки та відповідача, оскільки після виїзду з квартири ОСОБА_6 сторони продовжували мешкати в цій квартирі і як вбачається з відзиву на апеляційну скаргу, наданого ОСОБА_8 в інтересах ОСОБА_1 мешкають і до цих пір, але вже разом зі спільною дитиною.
Кредитний договір з метою придбання квартири також укладався в інтересах сім'ї, оскільки він передував укладенню договору купівлі-продажу квартири.
Крім того, станом на день розгляду справи сторони перебувають в зареєстрованому шлюбі, а кредит повернутий повністю за період перебування сторін у шлюбі, що дозволяє, виходячи з презумпції спільного бюджету подружжя, зробити висновок про те, що кредит повернутий за рахунок спільних коштів подружжя. При цьому, як правильно зазначив суд першої інстанції, розмір доходів кожного з подружжя, або взагалі відсутність доходів одного з подружжя, не впливає на спільність бюджету подружжя.
Таким чином, суд першої інстанції, встановивши, що кредит брався в інтересах сім'ї, на кредитні кошти була придбана 1/2 частина спірної квартири також в інтересах сім'ї, яка є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, кредит повернутий за рахунок сімейного бюджету сторін, дійшов правильного висновку про задоволення позову, тобто про поділ спільного майна (1/2 частини спірної квартири).
Будь-яких інших доказів, що спростовують правильність рішення суду в апеляційній скарзі не наведено, тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін.
Слід також зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32.)
Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41.
Отже, апеляційний суд вважає, що судове рішення суду ґрунтується на повно та всебічно досліджених матеріалах справи, ухвалено з дотриманням вимог матеріального та процесуального права і підстав для його скасування в межах доводів апеляційної скарги не вбачається.
Враховуючи те, що справа є малозначною (п. 1 ч. 6 ст. 19 ЦПК України), відповідно до приписів п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України, постанова не підлягає касаційному оскарженню.
Керуючись ст. ст. 367 - 369, 374, 375, 381- 384, 389 ЦПК України, апеляційний суд
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Чешка Анатолія Анатолійовича залишити без задоволення.
Рішення Зарічного районного суду м. Суми від 06 березня 2020 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і касаційному оскарженню не підлягає.
Головуючий - В.І. Криворотенко
Судді: О.Ю. Кононенко
С.Г. Хвостик