П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
28 травня 2020 р.м.ОдесаСправа № 420/5843/19
Головуючий в 1 інстанції: Танцюра К.О.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
доповідача - судді Турецької І. О.,
суддів - Стас Л. В., Шеметенко Л. П.
за участі секретаря - Скоріної Т. С.
позивача - ОСОБА_1 та його представника Соловйова Д. І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 10 грудня 2019 року у справі за позовом громадянина Молдови ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про скасування рішення та про зобов'язання вчинити певні дії
Короткій зміст позовних вимог.
У жовтні 2019 року громадянин Молдови ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (далі - ГУ ДМС України в Одеській області) в якому просив:
- скасувати рішення від 12.08.2019 року №361223 про скасування дозволу на імміграцію в Україну громадянину Молдови ОСОБА_1 ;
- зобов'язати поновити дію посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 09.06.2017 року.
Обґрунтовуючи заявлені вимоги позивач зазначив, що суб'єкт владних повноважень не надав жодних доказів про існування підстав для скасування дозволу на імміграцію, передбачені статтею 12 Закону України «Про імміграцію». Вважає, що підставами для скасування дозволу на імміграцію можуть бути лише протиправні дії іммігранта.
Позивач наполягає на тому, що з його боку не було допущено порушень при подачі документів для отримання дозволу на імміграцію в Україну, не було надано свідомо неправдивих відомостей, документи не містять недостовірних даних та не є підробленими.
Також, на його думку, факт видачі посвідки на постійне проживання в Україні у 2017 році свідчить про проведення суб'єктом владних повноважень перевірки законності залишення його в Україні на постійне проживання та відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 10 грудня 2019 року, ухваленого за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін, позов задоволено.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що ГУ ДМС України в Одеській області не надано доказів отримання позивачем дозволу на імміграцію в Україну на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність, а також відсутні докази, що іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, що є підставами для скасування дозволу, відповідно до п.1, п.5, ч.1, ст.12 Закону України «Про імміграцію».
Суд також зазначив, що скасування дозволу на імміграцію тягне за собою негативні наслідки для позивача, якими, відповідно до ст.13 Закону України «Про імміграцію», є вилучення посвідки на постійне проживання, обов'язок особи, стосовно якої прийнято рішення про скасування дозволу на імміграцію, виїхати з України протягом місяця з дня отримання копії рішення про скасування дозволу на імміграцію.
При цьому, судом було враховано, що позивач одружений на ОСОБА_2 , яка має посвідку на постійне проживання в Україні, має малолітню дитину, ІНФОРМАЦІЯ_1 та є працевлаштованим.
Короткий зміст апеляційної скарги та відзиву.
ГУ ДМС України в Одеській області, оскаржуючи ухвалене судове рішення, зазначає про неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, про неправильне застосування норм матеріального права та про порушення норм процесуального права.
У доводах апеляційної скарги апелянт наполягає на тому, що, для отримання дозволу на імміграцію в Україну, громадянин Молдови ОСОБА_1 подав свідомо неправдиві відомості та порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, що було підставами для скасування дозволу на імміграцію, відповідно до п.1, п.5, ч.1, ст.12 Закону України «Про імміграцію».
Обґрунтовуючи свою позицію апелянт зазначає, що, як на момент подачі клопотання про надання дозволу на імміграцію, так і на момент надання такого дозволу, ОСОБА_1 не здійснював перетин кордону, про що свідчить перевірка за обліками Інтегрованої міжвідомчої автоматизованої системи обміну інформацією з питань контролю осіб, транспортних засобів та вантажів, які перетинають державний кордон «Аркан».
У відзиві на апеляційну скаргу позивач наполягає на тому, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, а доводи апеляційної скарги не містять у собі підстав для його скасування.
Позивач та його представник в судовому засіданні суду апеляційної інстанції проти апеляційної скарги заперечили та просили рішення суду залишити без змін.
Представник апелянта в судове засідання суду апеляційної інстанції не з'явився, належним чином сповіщений про дату, час та місце судового розгляду справи.
Від представника апелянта надійшло клопотання про відкладення розгляду справи, у зв'язку із введенням Кабінетом Міністрів України карантину.
Розглянувши дане клопотання суд апеляційної інстанції вважає можливим відмовити в його задоволенні з таких підстав.
Дійсно у період дії постанови Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 року №211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», з метою попередження захворювання, суд апеляційної інстанції задовольняв такого роду клопотання та вважав за доцільне не проводити відкриті судові засідання.
Водночас постановою Кабінету Міністрів України від 04 травня 2020 року №343, яка набрала чинності з 11 травня 2020 року були внесені зміни в постанову Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» та дозволено проведення заходів, необхідних для забезпечення роботи органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також діяльність адвокатів, нотаріусів, аудиторів, психологів.
Поряд з цим, представник позивача категорично не погоджувався з відкладенням розгляду справи, оскільки, у зв'язку із скасуванням дозволу на імміграцію в Україну, позивач позбавлений прав щодо законного перебування на території України.
За таких обставин, у зв'язку з поновленням роботи, у тому числі органів державної влади, враховуючи думку представника позивача, колегія суддів вважає, що підстав для відкладення розгляду справи немає і причина неявки скаржника у судове засідання, не є поважною.
Фактичні обставини справи.
11.05.2016 року позивач звернувся до Березівського районного сектору ГУ ДМС України в Одеській області з клопотанням про залишення його в Україні на постійне проживання. Підставою було вказано те, що він є чоловіком іммігранта громадянки Молдови ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . До заяви, зокрема, було надано копію паспорта громадянина Республіки Молдови № НОМЕР_3 та міграційну картку зі штампом перетину кордону в КПП «Градиниці» 23.02.2016 року.
Після розгляду матеріалів та отримання повідомлень про відсутність заперечень з боку уповноважених органів, 21.04.2017 року ГУ ДМС України в Одеській області, на підставі п.6 ч.2 ст.4 Закону України «Про імміграцію», прийняло рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну громадянину Республіки Молдова ОСОБА_1 . Дозвіл дійсний до 21.04.2018 року (а.с.117).
09.06.2017 року позивач був документований посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 - безстроково.
13.06.2019 року позивач звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою щодо обміну посвідки на постійне проживання в Україні, у зв'язку з досягненням 45-річчя.
Департаментом у справах іноземців та осіб без громадянства ДМС України була проведена перевірка обґрунтованості надання громадянину Республіки Молдова ОСОБА_1 дозволу на імміграцію. За результатами перевірки виявлено, що законність свого перебування на території України, на момент подачі клопотання про надання дозволу на імміграцію в Україну (11.05.2016 року), іноземець підтвердив копією паспорту громадянина Республіки Молдови № НОМЕР_3 та міграційною карткою зі штампом перетину кордону в КПП «Градиниці» 23.02.2016 року.
Водночас перевірка за обліками Інтегрованої міжвідомчої автоматизованої системи обміну інформацією з питань контролю осіб, транспортних засобів та вантажів, які перетинають державний кордон «Аркан», показала, що вказаний громадянин перетин кордону не здійснював. На підставі цього, міграційна служба дійшла висновку, що іноземець незаконно перебував на території України, подав про себе завідомо неправдиві відомості, порушив законодавство України з питань перебування на території України іноземців та осіб без громадянства у зв'язку з чим, наданий йому дозвіл підлягає скасуванню, відповідно до вимог п.1, п.5 ч.1 ст.12 Закону України «Про імміграцію» (а.с.128-129).
ГУ ДМС України в Одеській області склало висновок про скасування дозволу на імміграцію в Україні громадянину Молдови ОСОБА_1 , який затверджено начальником ГУДМС України в Одеській області 12.08.2019 року (а.с.132-135).
Рішенням ГУДМС України в Одеській області №361223 від 12.08.2019 року, на підставі п.1 та п.5 ч.1 ст.12 Закону України «Про імміграцію» скасовано громадянину Молдови ОСОБА_1 дозвіл на імміграцію в Україну, виданий 21.04.2017 року (а.с.136).
Джерела правового регулювання (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) та оцінка суду апеляційної інстанції доводів апеляційної скарги і висновків суду першої інстанції.
Частина 2 статті 19 Конституції України зобов'язує органи державної влади та органи місцевого самоврядування, а також їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Стаття 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» встановлює, що іноземець це - особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав, а посвідка на постійне проживання це - документ, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні.
Закон України «Про імміграцію» у статті 1 унормовує, що імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання.
Іммігрантом є - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання.
Відповідно до ч.1 ст.4 Закону України «Про імміграцію» дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції.
Пункт 6 ч.2 ст.4 цього закону передбачає, що квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів: батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач отримав дозвіл на імміграцію в Україну на підставі того, що він є чоловіком іммігранта.
Стаття 12 Закону України «Про імміграцію» передбачає, що дозвіл на імміграцію може бути скасовано, якщо:
1) з'ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність;
2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили;
3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні;
4) це є необхідним для охорони здоров'я, захисту прав і законних інтересів громадян України;
5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства;
6) в інших випадках, передбачених законами України.
Аналіз зазначеної норми свідчить, що вона може бути застосована до іноземця, зокрема, у випадку, якщо останній для отримання дозволу на імміграцію, свідомо надав неправдиві відомості, підроблені документи чи документи, що втратили чинність та (або) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства.
Порядок провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 26 грудня 2002 року № 1983 (далі - Порядок №1983).
Пункт 12 Порядку №1983 передбачає, що територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію, зокрема, формують справи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, справжність поданих документів та відповідність, їх оформлення вимогам законодавства, у разі потреби погоджують це питання з органами місцевого самоврядування, у межах своєї компетенції з'ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію.
В апеляційній скарзі представник ГУ ДМС України в Одеській області наполягає на тому, що позивач незаконно перебував на території України, подав про себе завідомо неправдиві відомості та порушив законодавство України з питань перебування на території України іноземців та осіб без громадянства.
Аналізуючи такий довід скаржника, колегія суддів дійшла висновку про його необґрунтованість, виходячи з такого.
На час прийняття рішення щодо видачі позивачу дозволу на імміграцію в Україну, суб'єктом владних повноважень здійснено відповідну перевірку законності перебування позивача на території України та, відповідно, не було встановлено підстав відмови у наданні дозволу на імміграцію в Україну. Понад те, на момент прийняття рішення про надання дозволу на імміграцію, уповноважений державний орган, перевіряв надані позивачем документи та будь-яких порушень законодавства не виявив.
Суд першої інстанції досліджуючи заперечення ГУ ДМС України в Одеській області щодо незаконного перебування позивача на території України обґрунтованого зазначив, що за наявності відповідного штампу перетину кордону, за відсутності доказів його підроблення, не свідчить про надання заявником неправдивих відомостей чи підроблених документів, а також про порушення законодавства України з питань перебування на території України іноземців та осіб без громадянства.
На думку суду така ситуація могла виникнути у зв'язку з недбалим виконанням службової особи своїх обов'язків, що виразилося у невнесенні в базу даних Інтегрованої міжвідомчої автоматизованої системи обміну інформацією з питань контролю осіб, транспортних засобів та вантажів, які перетинають державний кордон «Аркан» інформації про перетин кордону.
Європейський суд з прав людини зазначає, що державні органи мотивували скасування рішення 1992 року тим, що його було прийнято помилково, без урахування попередньої обіцянки про виділення цієї ж землі третім особам.
Аналізуючи відповідність цього мотивування Конвенції, Суд підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення у справах «Беєлер проти Італії», заява №33202/96, «Онер'їлдіз проти Туреччини», заява №48939/99, «Megadat.com S.r.l. проти Молдови», заява №21151/04 і «Москаль проти Польщі», заява №10373/05.
Також зазначено, що на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (рішення у справах «Лелас проти Хорватії», заява №55555/08 і «Тошкуце та інші проти Румунії», заява №36900/03.
Суд апеляційної інстанції вважає, оцінку правової ситуації, що склалася у цій справі необхідно провести з урахуванням критерію «необхідності у демократичному суспільстві», а саме - принципу пропорційності. Даний принцип вимагає встановлення балансу між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів позивача і цілями, на досягнення яких спрямоване оскаржуване рішення суб'єкта владних повноважень, що призвело до негативних наслідків для позивача за відсутності будь-якої, доведеної у встановленому законом порядку, вини останнього.
У своїй практиці Європейський суд з прав людини неодноразово робив визначення критерію «необхідності у демократичному суспільстві». Так, при визначенні питання «необхідності у демократичному суспільстві» держави користуються певною свободою розсуду, межі якої залежать від сфери, що вступає в конфлікт з гарантованим правом.
ЄСПЛ оцінює пропорційність обмежень, застосованих до права на повагу до сімейного життя, по відношенню до легітимної мети, якої прагнуть досягти сторони при застосуванні таких обмежень. А тому, будь-яке непропорційне втручання з боку держави у фундаментальне право передбачене ст. 8 Конвенції не буде вважатися необхідним у демократичному суспільстві.
Так, громадянин Молдови ОСОБА_1 , працевлаштований, сплачує податки, а також має ідентифікаційний номер фізичної особи - платника податків, перебуває у шлюбі з громадянкою Молдови ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з якою є спільна дитина - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с.25).
Відповідно до ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
У контексті практики Європейського суду з прав людини, за ст. 8 Конвенції, видворення особи з країни, де проживають її близькі родичі, становить порушення права на повагу до сімейного життя, яке гарантується положеннями зазначеної статті. У кожному такому випадку питання повинне розглядатися пропорційно меті, яка ставиться, відповідно до вимог конвенції. Право на сім'ю потребує гарантій від усіх випадків утручання, незалежно від того, ким воно ініційоване - органами державної влади, фізичними чи юридичними особами. При розв'язанні спірних правовідносин ураховано правову позицію ЄСПЛ, викладену в рішенні від 18 лютого 1991 року у справі «Moustaquim v. Belgium». ЄСПЛ підкреслив, що у випадках, коли відповідні рішення (про депортацію) являли собою втручання у права, захищені ст. 8 Конвенції, слід обґрунтувати суттєву суспільну необхідність. Крім того, рішення повинні бути співмірні цілям, яких прагнуть досягти за допомогою закону.
У ст. 8 Конвенції не йдеться про право проживати або залишатися в конкретній державі. Проте вислання є втручанням у право на сімейне життя, якщо близькі члени родини депортованої особи проживають у країні, з якої цю особу вислали. У таких випадках депортація повинна бути виправданою (рішення у справі «Moustaquim v. Belgium»).
Колегія суддів вважає, що в даній справі, суб'єкт владних повноважень, скасовуючи дозвіл на імміграцію позивача, мав би також виходити з правових та фактичних наслідків такої дії, а тому був зобов'язаний обґрунтувати суттєву суспільну необхідність прийняття такого рішення та врахувати право позивача на сім'ю, інтереси для добробуту дітей позивача та міцність соціальних, культурних і родинних зв'язків у сім'ї позивача.
Статтею 316 КАС України встановлено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Ураховуючи, що суд першої інстанції порушень матеріального і процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують, в задоволенні апеляції слід відмовити.
Стаття 328 КАС України встановлює право учасників справи, а також осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки на касаційне оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
Водночас частина 5 вказаної статті встановлює, що не підлягають касаційному оскарженню, у тому числі судові рішення у справах незначної складності, крім випадків, якщо:
а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовної практики;
б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;
в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;
г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.
Відповідно до п.11 ч.6 ст.12 КАС України для цілей цього Кодексу справами незначної складності є справи щодо перебування іноземців або осіб без громадянства на території України.
Отже, враховуючи, що судом апеляційної інстанції ухвалено рішення у справі незначної складності та, яка була розглянута за правилами спрощеного провадження, відсутні підстави для його касаційного оскарження.
Керуючись ст.ст. 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325 КАС України, суд
Апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 10 грудня 2019 року - залишити без задоволення.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 10 грудня 2019 року у справі за позовом громадянина Молдови ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про скасування рішення та про зобов'язання вчинити певні дії - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених підпунктами а), б), в), г) пункту 2 частини 5 статті 328 КАС України.
Доповідач - суддя І. О. Турецька
суддя Л. В. Стас
суддя Л. П. Шеметенко
Повне судове рішення складено 29.05.2020 року.