1/837
ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
28 травня 2020 року м. Київ № 640/4933/20
Окружний адміністративний суду м. Києва у складі судді Клочкової Н.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1
до Міністерства енергетики та вугільної промисловості України,
Міністерства енергетики та захисту довкілля України
про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу
До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла позовна заява ОСОБА_1 (надалі - позивач), адреса: АДРЕСА_1 до Міністерства енергетики та вугільної промисловості України (надалі - відповідач 1), адреса: 01001, місто Київ, вулиця Хрещатик, будинок 30, Міністерства енергетики та захисту довкілля України (надалі - відповідач 2), адреса: 03035, місто Київ, вулиця Василя Липківського, будинок 35, просить суд
- визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства енергетики та вугільної промисловості України від 29.01.2020 № 66-к;
- поновити ОСОБА_1 на посаді державної служби - директора Департаменту корпоративних, майнових відносин та управління об'єктами державної власності в Міністерстві енергетики та захисту довкілля України як правонаступника Міністерства енергетики та вугільної промисловості України;
- стягнути з Міністерства енергетики та захисту довкілля України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що 29.01.2020 Міністром енергетики та захисту довкілля України, Головою комісії з проведення реорганізації Міністерства енергетики та вугільної промисловості України Оржелем O.A. було видано наказ № 66-к про звільнення 29.01.2020 позивача з посади директора департаменту корпоративних та майнових відносин у зв'язку із скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури і штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу».
Позивач у позовній заяві зазначає, що її звільнено з посади незаконно, без належних підстав, наказ Міністерства енергетики та вугільної промисловості України, підписаний Міністром енергетики та захисту довкілля України, Головою комісії з проведення реорганізації Міністерства енергетики та вугільної промисловості України Оржелем O.A., від 29.01.2020 № 66-к є протиправним та таким, що порушує конституційне право позивача на працю.
Вказані обставини стали підставою для звернення позивача до адміністративного суду з відповідною позовною заявою.
Заперечуючи проти задоволення позовних вимог представник відповідача-2 у відзиві на позовну заяву послався на те, що оскільки ОСОБА_1 наказом Міністерства енергетики та вугільної промисловості України від 28.04.2016 № 207-к призначено за результатами стажування на посаду директора Департаменту корпоративних та майнових відносин за переведенням з Фонду державного майна України, то відповідно вона немає переважного права на працевлаштування на нову посаду у Міністерстві енергетики та захисту довкілля України.
Також, відповідач-2 звертає увагу, що питання переводу працівника на іншу посаду є виключно компетенцією власника або уповноваженого ним органу. При цьому, переважне право працівника на залишення на роботі не тотожне переважному праву його працевлаштування на нову посаду. Трудове законодавство зобов'язує роботодавця враховувати переважне право працівника лише при скороченні однорідних посад.
При цьому, у відзиві зазначено, що у випадку здійснення зобов'язання, щодо поновлення на роботі позивача, суд може втрутитись в дискреційні повноваження відповідача та може вийти за межі завдань адміністративного судочинства. Вищий адміністративний суд України неодноразово наголошував, що принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно - дискреційних повноважень, ключовим завданням якого є здійснення правосуддя. Тому завданням адміністративного суду є контроль за легітимністю прийняття рішення, а не втручання в дискреційні повноваження відповідача.
Крім того, не пропонування позивачу, всіх вакантних посад у зв'язку із процедурою вивільнення працівників у випадках змін в організації виробництва і праці, що передбачена ст. 492 КЗпП України, не є рішенням про звільнення позивача, а відтак в рамках даних спірних правовідносинах оскаржувана бездіяльність уповноваженого органу не свідчить про порушення трудових прав позивача.
З урахуванням викладеного, представник відповідача-2 просив у задоволенні позовних вимог відмовити.
Не погоджуючись з доводами представника відповідача-2, викладеними останнім у відзиві на позовну заяву, позивач у відповіді на відзив зазначив, що на відміну від ліквідації, при реорганізації (приєднання, злиття, виділення, поділ, перетворення) юридична особа також припиняється, але її права та обов'язки в порядку правонаступництва переходять до нової (іншої) юридичної особи. Зокрема, до правонаступника переходять обов'язки не тільки в частині майнових прав, а й трудових відносин, в тому числі обов'язок щодо працевлаштування працівника (переведення працівника на іншу роботу).
В підтвердження вищевказаного, позивач звертає увагу суду на Постанову Верховного Суду України від 19.01.2016 у справі № 21-2225а/15, де судом вказано, що встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) установи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.
Той факт, що ОСОБА_1 було звільнено з посади державної служби - директора Департаменту корпоративних та майнових відносин - у зв'язку із скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури і штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців відповідно до п. 1 ч, 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу», на думку позивача є протиправним.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва відкрито провадження та вирішено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадження) без повідомлення сторін.
30.04.2020 на адресу Окружного адміністративного суду міста Києва надійшла заява від відповідача-2 про визнання позову.
Розглянувши подані документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
Судом встановлено та вбачається з матеріалів справи, що 28.04.2016 наказом Міністерства енергетики та вугільної промисловості України № 207к ОСОБА_1 призначено за результатами стажування на посаду Директора Департаменту корпоративних та майнових відносин за переведенням з Фонду державного майна України.
03.03.2018 наказом Міністерства енергетики та вугільної промисловості України № 5к/з ОСОБА_1 оголошено подяку вказаного Міністерства.
Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 02.09.2019 № 829 «Деякі питання оптимізації системи центральних органів виконавчої влади»:
- перейменовано Міністерство екології та природних ресурсів на Міністерство енергетики та захисту довкілля України;
- реорганізовано Міністерство енергетики та вугільної промисловості шляхом приєднання до Міністерства енергетики та захисту довкілля;
- установлено, що центральні органи виконавчої влади, що утворюються шляхом реорганізації інших центральних органів виконавчої влади, є правонаступниками майна, прав та обов'язків органів, які реорганізуються;
- Міністерство енергетики та захисту довкілля є правонаступником майна, прав і обов'язків Міністерства енергетики та вугільної промисловості.
12.11.2019 позивач отримала попередження про припинення державної служби у зв'язку із скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців.
09.01.2020 позивачем подано заяву голові комісії з проведення реорганізації Міністерства енергетики та вугільної промисловості України, Міністру енергетики та захисту довкілля України Оржелю O.A. про переведення позивача на рівнозначну посаду в Міністерство енергетики та захисту довкілля України, що відповідає її освіті, кваліфікації та досвіду. Відповіді на вказану заяву ОСОБА_1 не отримала.
17.12.2019 та 29.12.2019 позивач подала заяви Голові комісії з проведення реорганізації Міністерства енергетики та вугільної промисловості України, Міністру енергетики та захисту довкілля України Оржелю O.A. про надання їй частини невикористаної основної щорічної відпустки відповідно до ст. 3 Закону України «Про відпустки» та матеріальної допомоги на оздоровлення згідно ст. 57 Закону України «Про державну службу». На заявах Голова комісії з проведення реорганізації Міністерства енергетики та вугільної промисловості України, Міністр енергетики та захисту довкілля України Оржель O.A. поставив резолюцію про непогодження надання відпустки через незатвердження графіку відпусток.
29.01.2020 Міністром енергетики та захисту довкілля України, Головою комісії з проведення реорганізації Міністерства енергетики та вугільної промисловості України Оржелем O.A. видано наказ № 66-к про звільнення позивача з посади директора департаменту корпоративних та майнових відносин у зв'язку із скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури і штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу».
Вважаючи, що відповідачем було протиправно винесено наказ Міністерства енергетики та вугільної промисловості України від 29.01.2020 № 66-к про звільнення з посади директора департаменту корпоративних та майнових відносин у зв'язку із скороченням посади державної служби, позивач звернулась до адміністративного суду з вказаною позовною заявою.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини першої статті 1 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» систему центральних органів виконавчої влади складають міністерства України та інші центральні органи виконавчої влади. Система центральних органів виконавчої влади є складовою системи органів виконавчої влади, вищим органом якої є Кабінет Міністрів України.
Згідно з частиною другою статті 1 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» міністерства забезпечують формування та реалізують державну політику в одній чи декількох сферах, інші центральні органи виконавчої влади виконують окремі функції з реалізації державної політики. Повноваження міністерств, інших центральних органів виконавчої влади поширюються на всю територію держави.
Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади», діяльність міністерств та інших центральних органів виконавчої влади ґрунтується на принципах верховенства права, забезпечення дотримання прав і свобод людини і громадянина, безперервності, законності, забезпечення єдності державної політики, відкритості та прозорості, відповідальності.
Згідно з частиною першою статті 4 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади», міністерства та інші центральні органи влади є юридичними особами публічного права.
Положеннями частини першої статті 6 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» визначено, що міністерство є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику в одній чи декількох визначених Кабінетом Міністрів України сферах, проведення якої покладено на Кабінет Міністрів України Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 7 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади», основними завданнями міністерства як органу, що забезпечує формування та реалізує державну політику в одній чи декількох сферах, є: 1). забезпечення нормативно-правового регулювання; 2). визначення пріоритетних напрямів розвитку; 3). інформування та надання роз'яснень щодо здійснення державної політики; 4). узагальнення практики застосування законодавства, розроблення пропозицій щодо його вдосконалення та внесення в установленому порядку проектів законодавчих актів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України на розгляд Президентові України та Кабінету Міністрів України; 4-1). забезпечення здійснення соціального діалогу на галузевому рівні; 5). здійснення інших завдань, визначених законами України.
Указом Президента України від 06.04.2011 № 382/2011 затверджено Положення про Міністерство енергетики та вугільної промисловості України, відповідно до якого останнє є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується
Кабінетом Міністрів України вказано, що Міненерговугілля України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики в електроенергетичному, ядерно-промисловому, вугільно-промисловому, торфодобувному та нафтогазовому комплексах. Міненерговугілля України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства України, а також дорученнями Президента України.
З наказу Міністерства енергетики та захисту довкілля України від 20.11.2019 № 426 «Деякі питання індексації структурних підрозділів Міністерства енергетики та захисту довкілля України» вбачається, що станом на момент подання даного позову до структури апарату вказаного міністерства входив Департамент корпоративних, майнових відносин та управління об'єктами державної власності, який складається з відділу управління державним майном, відділу управління корпоративними правами, відділу оргструктур та реформування власності, відділ з питань банкрутства та ліквідації підприємств.
Відповідно до положення про департамент корпоративних та майнових відносин Міністерства енергетики та вугільної промисловості України, затвердженого Міністром 07.02.2017, до складу Департаменту входить чотири відділи: відділ майнових відносин, відділ корпоративних прав, відділ реформування власності та оргструктур, відділ супроводу ліквідаційних процедур та банкрутства. Департамент очолює директор.
Постановою Кабінету Міністрів України від 18.09.2019 № 847 внесені зміни до деяких постанов Кабінету Міністрів України та затверджено Положення про Міністерство енергетики та захисту довкілля у зв'язку з утворенням нового Міністерства шляхом перейменування Міністерства екології та природних ресурсів України і реорганізації Міністерства енергетики та вугільної промисловості України.
Отже, відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 02.09.2019 № 829 Міністерство енергетики та захисту довкілля України є правонаступником Міністерства енергетики та вугільної промисловості України.
Таким чином, суд виходячи з вищевикладеного приходить до висновку, що в даному випадку мала місце не ліквідація Міністерства енергетики та вугільної промисловості України, а його реорганізація.
Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 83 Закону України «Про державну службу» (у редакції чинній на час прийняття оскаржуваного наказу Міністерством енергетики та вугільної промисловості України від 29.01.2020 № 66-к «Про звільнення ОСОБА_1 ») державна служба припиняється за ініціативою суб'єкта призначення (статті 87, 87-1 цього Закону).
З матеріалів справи вбачається, що 29.01.2020 Міністром енергетики та захисту довкілля України, Головою комісії з проведення реорганізації Міністерства енергетики та вугільної промисловості України Оржелем O.A. видано наказ № 66-к про звільнення позивача з посади директора департаменту корпоративних та майнових відносин у зв'язку із скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури і штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу»
Згідно приписів пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.
Частиною 1 статті 49-2 Кодексу законів про працю України встановлено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.
Як вбачається з матеріалів справи, 12.11.2019 позивачем було отримано попередження про припинення державної служби у зв'язку із скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, тобто за два місяці до дати звільнення позивача з посади.
З приписів ст. 49-2 Кодексу законів про працю України вбачається, що одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
Проте, згідно з приписами частини 5 статті 40 Кодексу законів про працю України (у редакції із змінами, внесеними згідно із Законом № 113-IX від 19.09.2019) особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин 1, 2 і 3 статті 49-2, статті 74, частини 3 статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.
Таким чином, особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України (у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників), а також особливості застосування до них положень частини 2 статті 40 КЗпП України, частини другої і третьої статті 49-2 КЗпП України, встановлюються законом, що регулює їхній статус, тобто в даному випадку Законом України «Про державну службу».
Тобто, для звільнення таких працівників не передбачено обов'язку уповноваженого органу пропонувати іншу роботу.
Відповідно до частини 1 статті 3 Закону України «Про державну службу» цей Закон регулює відносини, що виникають у зв'язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.
Таким чином, законом, що регулює статус державного службовця, є Закон України «Про державну службу».
Частинами 1, 2, 3 статті 5 Закону України «Про державну службу» встановлено, що правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.
Відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.
Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Станом на дату прийняття оскаржуваного наказу від 29.01.2020 Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» від 19.09.2019 № 117-IX абзац 2 частини 3 статті 87 Закону України «Про державну службу» виключено, зокрема, виключено норму про те, що процедура вивільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу» визначається законодавством про працю.
При цьому, були внесені відповідні зміни, зокрема, до статті 22 та 87 Закону України «Про державну службу», якими врегульовано питання звільнення державних службовців на підставі пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу».
Так, частиною 3 статті 87 Закону України «Про державну службу» (у редакції чинній на час прийняття оскаржуваного наказу Міністерства енергетики та вугільної промисловості України від 29.01.2020 № 66-к «Про звільнення ОСОБА_1 ») встановлено, що державний службовець, якого звільнено на підставі пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу», у разі створення в державному органі, з якого його звільнено, нової посади чи появи вакантної посади, що відповідає кваліфікації державного службовця, протягом шести місяців з дня звільнення за рішенням суб'єкта призначення може бути призначений на рівнозначну або нижчу посаду державної служби, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу.
Частиною 5 статті 22 Закону України «Про державну службу» (із змінами, внесеними згідно із Законом № 117-IX від 19.09.2019) передбачено, що у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, за рішенням суб'єкта призначення може здійснюватися без обов'язкового проведення конкурсу.
Вищевказані норми закону неконституційними не визнавалися.
Суд вважає за необхідне звернути увагу, що позивач помилково посилається на редакцію абзаца 2 частини 3 статті 87 Закону України «Про державну службу», що діяла до внесення в неї змін Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» від 19.09.2019 № 117-IX, тобто цитує норму у редакції, що є нечинною на час виникнення спірних правовідносин та винесення оскаржуваного наказу.
Отже, Законом України «Про державну службу» (у редакції чинній на час прийняття оскаржуваного наказу Міністерства енергетики та вугільної промисловості України від 29.01.2020 № 66-к «Про звільнення ОСОБА_1 »), який є спеціальним законом, що регулює статус державного службовця, встановлено право за рішенням суб'єкта призначення, а не його обов'язок, щодо переведення державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу, без обов'язкового проведення конкурсу за певних обставин.
Станом на час виникнення спірних правовідносин дія норм законодавства про працю, а саме, частини 2 статті 40, частин 2, 3 статті 49-2 Кодексу законів про працю України не поширюється на державних службовців в силу приписів частини 5 статті 40 Кодексу законів про працю України та статей 3, 5 Закону України «Про державну службу», оскільки станом на час звільнення позивача такі правовідносини були врегульовані статтею 22 Закону України «Про державну службу», що передбачає не обов'язок, а право суб'єкта призначення за рішенням суб'єкта призначення у разі реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу перевести державного службовця на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу.
А частиною 3 статті 87 Закону України «Про державну службу» (у редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що державний службовець, якого звільнено на підставі пункту 1 частини 1 статті 87 Закону України «Про державну службу», у разі створення в державному органі, з якого його звільнено, нової посади чи появи вакантної посади, що відповідає кваліфікації державного службовця, протягом шести місяців з дня звільнення за рішенням суб'єкта призначення може бути призначений на рівнозначну або нижчу посаду державної служби, якщо він був призначений на посаду в цьому органі за результатами конкурсу.
Судом встановлено, що 28.04.2016 наказом Міністерства енергетики та вугільної промисловості України № 207к ОСОБА_1 призначено за результатами стажування на посаду Директора Департаменту корпоративних та майнових відносин за переведенням з Фонду державного майна України, що в свою чергу дає підстави суду для висновку про те, що позивач не може бути призначений на рівнозначну або нижчу посаду державної служби у відповідному органі, оскільки була призначена на попередню посаду в цьому органі без проведення конкурсу.
Суд критично оцінює доводи позивача про протиправність оскаржуваного наказу з посиланням на висновки Верховного Суду України та Верховного Суду щодо застосування норм права, сформованих у постановах, перелік яких наведено у позовній заяві, оскільки Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» від 19.09.2019 № 117-IX були внесені зміни до Закону України «Про державну службу» та до статті 40 КЗпП України (статтю 40 доповнено частиною 5), а у наведених позивачем постановах Верховним Судом України та Верховним Судом не формувалися правові висновки щодо застосування норм Закону України «Про державну службу» (статей 22, 87) та статті 40 КЗпП України у редакціях після внесення до них змін Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади» від 19.09.2019 № 117-IX.
Щодо тверджень позивача, що скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури і штатного розпису державного органу, яку позивач займала до звільнення не відбувалося, суд зазначає наступне.
Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.1992 «Про практику розгляду судами трудових спорів», судам необхідно мати на увазі, що при проведенні звільнення власник або уповноважений ним орган вправі в межах однорідних професій і посад провести перестановку (перегрупування) працівників і перевести більш кваліфікованого працівника, посада якого скорочується, з його згоди на іншу посаду, звільнивши з неї з цих підстав менш кваліфікованого працівника. Якщо це право не використовувалось, суд не повинен обговорювати питання про доцільність такої перестановки (перегрупування).
Міністерство праці та соціальної політики України у листі від 07.04.2011 №114/06/187-11 роз'яснило, що чисельність працівників - це списковий склад працівників, і скорочення чисельності працівників передбачає зменшення їх кількості. Штат працівників - це сукупність посад, установлених штатним розписом підприємства. Тому скорочення штату являє собою зміну штатного розпису за рахунок ліквідації певних посад або зменшення кількості штатних одиниць за певними посадами.
Враховуючи викладене суд вважає, що роботодавець має право самостійно визначати, змінювати чисельність працівників і штатний розпис. При цьому, дані обставини не потребують додаткового доведення, тому суд не може вимагати у відповідача обґрунтування доцільності скорочення чисельності або штату.
Таким чином, виходячи з аналізу вищевикладеного, суд приходить до висновку, що оскаржуваний наказ Міністерства енергетики та вугільної промисловості України від 29.01.2020 № 66-к «Про звільнення ОСОБА_1 » відповідає вимогам статті 22 Закону України «Про державну службу», не порушує вимог частини 2 статті 40, частин 2, 3 статті 49-2 Кодексу законів про працю України, які не підлягають застосуванню до спірних правовідносин в силу приписів частини 5 статті 40 Кодексу законів про працю України та статей 3, 5 Закону України «Про державну службу», при цьому відповідачем дотримано вимоги частини 1 статті 49-2 Кодексу законів про працю України щодо належного персонального попередження позивача не пізніше ніж за два місяці про наступне вивільнення, тому у суду відсутні підстави для поновлення позивача на посаді державної служби - директора Департаменту корпоративних, майнових відносин та управління об'єктами державної власності в Міністерстві енергетики та захисту довкілля України.
Щодо позовних вимог в частині поновлення позивача на посаді державної служби та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд зазначає наступне.
Частиною першою статті 235 Кодексу законів про працю України передбачено, що у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі в зв'язку із повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції » іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Згідно із частиною другою статті 235 Кодексу законів про працю України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Оскільки, суд не знайшов підстав для скасування наказу про звільнення позивача, прийшовши до висновку що оскаржуваний наказ є правомірним, то позовні вимоги в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді державної служби, а саме директора Департаменту корпоративних, майнових відносин та управління об'єктами державної власності в Міністерстві енергетики та захисту довкілля України як правонаступника Міністерства енергетики та вугільної промисловості України та стягнення з Міністерства енергетики та захисту довкілля України на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу задоволенню також не підлягають.
Щодо заявленого клопотання Міністерства енергетики та захисту довкілля України про визнання позову, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини 1 статті 189 Кодексу адміністративного судочинства України відповідач може визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві.
Згідно частини 4 статті 189 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі визнання позову відповідачем повністю або частково суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову повністю або у відповідній частині вимог.
Частиною 5 статті 189 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд не приймає визнання позову і продовжує розгляд адміністративної справи, якщо ці дії відповідача суперечать закону чи порушують чиї-небудь права, свободи або інтереси.
Таким чином, виходячи з аналізу вищевикладених норм права та факт того, що суд прийшов до висновку про те, що оскаржуваний наказ Міністерства енергетики та вугільної промисловості України від 29.01.2020 № 66-к «Про звільнення ОСОБА_1 » є правомірним, вказане визнання позову Міністерства енергетики та захисту довкілля України не приймається судом, оскільки воно суперечить чинному законодавству та порушує права інших осіб за зайняття відповідної посади, за результатами конкурсу, на яку мав намір бути призначений позивач поза конкурсом.
Відтак, законні підстави для ухвалення рішення про задоволення позову в цьому випадку відсутні, на підставі викладеного вище.
Згідно із частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені судом, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, які містяться в матеріалах справи, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.
Інші доводи сторін не спростовують викладеного та не доводять протилежного.
Відповідно до частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Аналіз матеріалів справи підтверджує, що відповідач при прийнятті спірного наказу, діяв згідно приписів частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, правомірно, а саме: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); добросовісно; розсудливо; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Таким чином, суд приходить до висновку про доведеність відповідачем правомірності прийнятого наказу та відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Зважаючи на те, що суд дійшов висновку про відсутність підстав для позову позивача, відмовлено, а іншими учасниками справи судові витрати не понесені, судові витрати не підлягають розподілу відповідно до статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України.
На підставі вище викладеного, керуючись ст. ст. 132, 139, 143, 242-246, 255, 260-263, 287, 293, 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити.
Судові витрати стягненню не підлягають.
Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 295-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Н.В. Клочкова