П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
27 травня 2020 р.м.ОдесаСправа № 420/7425/19
Головуючий в 1 інстанції: Самойлюк Г.П.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
судді - доповідача Кравця О.О.
судді -Домусчі С. Д.
судді - за участю секретаряКоваля М.П. Сторчака О.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29 січня 2020 року по справі № 420/7425/19, прийнятого у порядку письмового провадження у складі судді Самойлюк Г.П. за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії,-
І. КОРОТКИЙ ЗМІСТ ПОЗОВНИХ ВИМОГ І РІШЕННЯ СУДУ ПЕРШОЇ ІНСТАНЦІЇ :
09 грудня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління державної міграційної служби України в Одеській області , в якому позивач просив визнати неправомірним та скасувати Наказ Головного управління державної міграційної служби України в Одеській області № 223 від 21.11.2019 року про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язати Головне управління державної міграційної служби України в Одеській області розглянути заяву ОСОБА_1 щодо вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 29 січня 2020 року у задоволенні адміністративного позову було відмовлено.
II. КОРОТКИЙ ЗМІСТ ВИМОГ АПЕЛЯЦІЙНОЇ СКАРГИ , УЗАГАЛЬНЕНІ ДОВОДИ АПЕЛЯНТА ТА ІНШИХ УЧАСНИКІВ АПЕЛЯЦІЙНОГО ПРОВАДЖЕННЯ:
Не погоджуючись з рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 29 січня 2020 року, позивач подав апеляційну скаргу, в якій вважає, що судом 1-ї інстанції було порушено норми матеріального права та просило його скасувати, постановити нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі.
Вимоги апеляційної скарги позивач обґрунтовує тим, що на теперішній час в країні народження позивача, вкрай небезпечна для життя та здоров'я політична та соціально-економічна обстановка. Апелянт не має бажання повертатись до країни свого походження через обґрунтовані побоювання. Стати жертвою переслідування та громадського конфлікту .
13.03.2020 року до апеляційного суду надійшов відзив відповідача в якому він посилається на той факт ,що заявлена позивачем інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині її особисто або членів його сім'ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками.
III. ПРОЦЕДУРА АПЕЛЯЦІЙНОГО ПРОВАДЖЕННЯ:
Ухвалою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 10 березня 2020 року розгляд справи за апеляційною скаргою призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні на 01.04.2020 року о 13:30 год.
Особи, що беруть участь у справі, про час і місце судового розгляду були сповіщені належним чином відповідно до ст.124 -127 КАС України, сторони до судового засідання не з'явились, враховуючи вимоги постанови КМУ від 11.03.2020, № 211 " Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" (в редакції Постанови КМУ від 20.05.2020 року № 392), строк карантину продовжено до 22 червня 2020 року, відповідно до ст.311 КАС України апеляційний суд продовжує розгляд справи без фіксації судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу в порядку ч.4 ст.229 КАС України.
Апеляційний суд, заслухавши доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість постанови суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, вважає, що вона не підлягає задоволенню з наступних підстав
IV. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ :
Судом 1-ої інстанції було встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , мешкає за адресою: АДРЕСА_1 є громадянином Гвінеї , за національністю гвінеєць (сусу), віросповідання мусульманин-суніт, неодружений, освіта початкова, рідна мова сусу, володіє мовами сусу, трохи володіє французькою, російською мовами, не військовозобов'язаний.
В анкеті зазначено, що ОСОБА_1 покинув країну постійного проживання у січні 2015р. на автомобілі до Сенегалу (з міста Конакрі до м. Дакар), авіарейсом Дакар (Сенегал)Стамбул (Туреччина) Київ (Україна) (арк. 3 Анкети від 18.11.2019р.).
В Дакарі ОСОБА_1 перебував протягом 4 місяців, у Стамбулі протягом 6 місяців (арк. 3 Анкети від 18.11.2019р.).
Місце перетину кордону України: 25.06.2014р. аеропорт Бориспіль м. Київ, легально, на підставі туристичної візи (арк. 4 Анкети від 18.11.2019р.)
20.11.2014р. ОСОБА_1 вперше звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
На підставі наказу ГУДМС України в Одеській області від 09.12.2014 р. № 96 позивачу було відмовлено в оформленні документів про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зазначене рішення позивач оскаржив у судовому порядку.
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 30.01.2015 по справі № 815/7120/14 адміністративний позов ОСОБА_1 залишено без розгляду. Зазначену ухвалу позивач не оскаржував.
25.03.2016р. ОСОБА_1 вдруге звернувся до ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
На підставі рішення ДМС України від 05.10.2016 № 496-16 ОСОБА_1 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Зазначене рішення позивач оскаржив у судовому порядку.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 15.02.2017 по справі № 815/6241/16 було відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 .
Ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 12.04.2017 по справі № 815/6241/16 апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 15.02.2017 - залишено без змін.
Як вбачається з анкети особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зареєстрованої 14.11.2019 р. (справа №2019OD00229, реєстраційний номер заяви 253), причиною виїзду з країни постійного проживання зі слів позивача вказано, що він виїхав з метою навчання. Зазначено, що в період 2010-2012 років він був членом політичної партії «RPG». Однак, в період з 2013 по 2014 рік він був членом політичної партії «UFD». Причиною звернення позивача з приводу набуття міжнародного захисту стало побоювання зазнати переслідування з боку партії «RPG», оскільки на адресу позивача надходили погрози від партії «RPG».
18.11.2019 р. на підставі проведених інтерв'ю та анкетування із ОСОБА_1 Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного Управління Державної міграційної служби в Одеській області складено висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. За наслідками аналізу матеріалів особової справи заявника встановлено, що історія його переслідування є необґрунтованою та не може бути розглянута у контексті міжнародного захисту, пояснення шукача притулку містять суттєві відмінності та елементи зловживання процедурою.
21.11.2019 р. Державною міграційної служби в Одеській області видано наказ №223 "Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту", яким відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту гр. Гвінеї ОСОБА_1 , особова справа № 2019OD00229.
03.12.2019 р. ОСОБА_1 отримав повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видане Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного Управління Державної міграційної служби в Одеській області №5/1-395 від 21.11.2019р.
V. РЕЛЕВАНТНІ ДЖЕРЕЛА ПРАВА Й АКТИ ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)
Конституція України:
Ст.3 Конституції України визначає, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
У Рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Ст.8 Конституції України встановлює ,що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Ч.1 ст. 9 Конституції України визначає, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Частина 2 статті 19 Конституції України визначає, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Ст.26 Конституції України зазначає ,що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом.
Частиною другою статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Закон України, від 23.02.2006, № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини"( далі - Закон № 3477-IV):
Згідно ч.1 ст.17 Закону № 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Згідно ст.18 Закону № 3477-IV Для цілей посилання на текст Конвенції суди використовують офіційний переклад Конвенції українською мовою (далі - переклад). Для цілей посилання на Рішення та ухвали Суду та на ухвали Комісії суди використовують переклади текстів рішень Суду та ухвал Комісії (далі - переклад), надруковані у виданні, передбаченому в статті 6 цього Закону. У разі відсутності перекладу Рішення та ухвали Суду чи ухвали Комісії суд користується оригінальним текстом. У разі виявлення мовної розбіжності між перекладом та оригінальним текстом суд користується оригінальним текстом. У разі виявлення мовної розбіжності між оригінальними текстами та/або в разі потреби мовного тлумачення оригінального тексту використовується відповідна практика Суду.
Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 8 липня 2011 року №3671-VI (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно п.13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до п.4 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.
Згідно з ч.5 ст.10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Правила розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту , затверджені Наказом МВС України від 07.09.2011р. № 649 (далі - Правила № 649).
Згідно із п. 1.1 розділу І Правил ці правила визначають процедуру розгляду в Україні заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату, позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
VI. ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО:
Згідно з ч.2 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють чи прийняті вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), добросовісно; розсудливо; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).
Згідно з ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до ч.1 ст.90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Згідно ст.3 КАС України (в ред.,діючої з 15.12.2017 року) порядок здійснення адміністративного судочинства встановлюється Конституцією України, цим Кодексом та міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору. Провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи. Закон, який встановлює нові обов'язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам судового процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі.
Згідно ч.3 ст.6 КАС України ,звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Згідно ст.7 КАС України ,суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України. У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України. Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після винесення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, що віднесено до юрисдикції Конституційного Суду України. Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору України. У разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону суд виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права). Аналогія закону та аналогія права не застосовується для визначення підстав, меж повноважень та способу дій органів державної влади та місцевого самоврядування.
Відповідно до ч.1-5 ст.242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Згідно ч.1-2 ст.308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Згідно п.1 ч.1 ст.315 КАС України , за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Так, стаття 316 КАС України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права
Згідно ч. 5 ст.242 КАС України ,при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Згідно ч.4 ст.243 КАС України ,судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання.
Відповідно до ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
VII. МІЖНАРОДНІ СТАНДАРТИ ТА ПРАКТИКА ЄСПЛ:
Відповідно до ст.8 Конституції України, ст.6 КАС України та ч.1 ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 року ,суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року (надалі - Конвенція) , була ратифікована Законом України N 475/97-ВР від 17.07.97, та відповідно до ст.9 Конституції України є частиною національного законодавства.
Статтею 2 Протоколу N 4, якою у відповідній частині передбачено наступне:
"1. Кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, в межах цієї території має право на свободу пересування і свободу вибору місця проживання.
3. На здійснення цих прав не встановлюються жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для забезпечення громадського порядку, запобігання злочинам, для охорони здоров'я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших осіб.
4. Права, викладені в пункті 1, також можуть у певних місцевостях підлягати обмеженням, що встановлені згідно із законом і виправдовуються суспільними інтересами в демократичному суспільстві".
Стаття 2 § 2 Протоколу № 4 гарантує кожному право залишати будь-яку країну, щоб переїхати до будь-якої іншої країни на власний вибір, куди його можуть пустити. (див. цитоване рішення Peltonen, стор. 43, і цитовані рішення Baumann, §§ 62-63, Napijalo, §§ 69-73, і Nalbantski, § 61). Тож слід встановити, чи таке порушення було «передбачене законом», переслідувало одну чи кілька законних цілей, визначених статтею 2 § 3 Протоколу № 4, і чи воно було «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення цієї або цих цілей. (див.п.30 рішення у справі «STAMOSE ПРОТИ БОЛГАРІЇ» (Заява № 29713/05)від 27 листопада 2012 року, яке набуло статусу остаточного 27.02.2013 р.)
Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту» від 29.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватись з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
Згідно Протоколу № 7 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, іноземець, який законно проживає на території держави, не може бути висланий за її межі інакше ніж на виконання рішення, прийнятого відповідно до закону, і повинен мати можливість:
a) наведення доводів проти свого вислання;
b) перегляду своєї справи;
c) представлення з цією метою перед компетентним органом або перед особою чи особами, призначеними цим органом (стаття 1).
Конвенція про статус біженців 1951 року і Протокол щодо статусу біженців 1967 року
Згідно з положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Керівництво з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців( надалі - Керівництво).
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва ,особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Пунктами 66 та 195 Керівництва передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення достатньо обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками. У кожному окремому випадку усі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, а потім особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити усі доводи та достовірність тверджень заявника.
Згідно з Позицією УВКБ ООН "Про обов'язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного,які можуть бути як усні, так і документальні.
Директива Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04 (надалі - Директива № 8043/04)
Приписами п.5 ст.4 Директиви № 8043/04 передбачено, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: - заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; - усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; - твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; - заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
ІНФОРМАЦІЯ ЩОДО СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЇ СІТУАЦІЇ У КРАЇНІ ПОХОДЖЕННЯ.
З ІКП спостерігається поліпшення загальної соціально-політичної ситуації в країні громадянської належності позивача.
Згідно з ІКП:
Назва статті: Рада з прав людини, Положення в області прав людини в Гвінеї, 21 січня 2016, A / HRC / 31/48, доступ за наступною адресою: https://www.refworld.org.ru/docid/56d6b2744.html [остання дата доступу 25 травня 2020].
Назва статті: Доповідь Генерального секретаря про діяльність Відділення Організації Об'єднаних Націй для Західної Африки, 22 грудня 2015 року, S / 2015/1012, доступ за наступною адресою: https://www.refworld.org.ru/docid/568fd67b4.html [остання дата доступу 25 травня 2020]
VIII. ОЦІНКА ДОВОДІВ УЧАСНИКІВ СПРАВИ ТА ВИСНОВКИ СУДУ.
Апеляційний суд вважає, що у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява, а єдиним критерієм для набуття міжнародного захисту особою є наявність у неї обґрунтованих побоювань у разі повернення до країни громадянської належності: стати жертвою переслідувань за однією чи кількома ознаками, наведеними у Конвенції про статус біженців 1951 року та у пункті 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту " або зазнати серйозної шкоди, пов'язаної з умовами, зазначеними у статті 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Кваліфікаційній Директиві ЄЄ 2011/95/ЕU, та пункті 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI.
Аналогічний правовий висновок зазначений у постанові Верховного суду від 14.03.2018 року по справі 820/1502/17,
Інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.
Керівництвом з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН надано загальний аналіз поняття «цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань». Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона психічний стан, який пов'язаний із характеристикою особистості заявника, а тому, зазначається, що висновок про стан у країні-походження не є визначальним. Під впливом суб'єктивної оцінки ситуації, що склалась навколо, особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
(1) Оцінка доводів учасників справи і висновків суду першої інстанції
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права(ч.1-2 ст.308 КАС України , в редакції Закону на момент вчинення процесуальної дії)
Доводи апеляційної скарги не містять інших обґрунтувань ніж ті, які були зазначені (наведені) позові та з урахуванням яких суд першої інстанції вже надавав оцінку встановленим обставинам справи.
В ході розгляду справи судом першої інстанцій було надано належну оцінку доказам, представлених позивачем та зібраних судом на підставі та у відповідності до вимог Кодексу адміністративного судочинства України, та іншим обставинами, що членство позивача в політичних партіях Гвінеї були неодноразово досліджені судами та встановлена необґрунтованість побоювань позивача , у разі повернення до країни громадянської належності стати жертвою переслідувань, у тому числі постановою Одеського окружного адміністративного суду від 15.02.2017р. по справі № 815/6241/16, яка набула законної сили, суд дійшов до висновку, що безпідставним є твердження позивача , що він може стати жертвою переслідувань через участь та організацію мітингу на підтримку політичної партії «UFD», крім того , було встановлено ,що в регіоні постійного проживання позивача та членів його родини (м. Конакрі) відсутні будь-які збройні конфлікти, матір, дві сестри, три брати, донька та син на момент проведення процедурної частини набуття міжнародного захисту проживали у м. Конакрі, інформація стосовно їхнього переслідування відсутня (арк. 10 протоколу співбесіди від 20.05.2016 року),ані позивач, ані його близькі родичі не зазнавали свавільних арештів, катування або інших форм жорстокого поводження.
Безпідставним є посилання апелянта на те, що інформація по країні походження підтверджує наявність у нього цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань у разі повернення до Гвінеї , так як за останньою інформацією спостерігається поліпшення загальної соціально-політичної ситуації в країні громадянської належності позивача, у тому числі : Рада з прав людини, Положення в області прав людини в Гвінеї, 21 січня 2016, A / HRC / 31/48, доступ за наступною адресою: https://www.refworld.org.ru/docid/56d6b2744.html [остання дата доступу 25 травня 2020] та Доповідь Генерального секретаря про діяльність Відділення Організації Об'єднаних Націй для Західної Африки, 22 грудня 2015 року, S / 2015/1012, доступ за наступною адресою: https://www.refworld.org.ru/docid/568fd67b4.html [остання дата доступу 25 травня 2020]
Відмову визнання позивача біженцем або особою , яка потребує додаткового захисту не можна вважати свавільним порушенням права особи на свободу пересування і свободу вибору місця проживання, так як не ідеться про видворення особи з території України.
(2) Висновки апеляційного суду:
Апеляційний суд, , враховуючи практику ЄСПЛ , інформацію з країни походження ,правову позицію Верховного Суду , погоджується із висновком суду 1-ої інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позову, так як відсутні належні ,допустимі, достовірні та достатні докази обставин , з якими пов'язано надання позивачу статусу біженця та/або особи ,що потребує додаткового захисту, в зв'язку із чим, оскаржене рішення відповідача про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою , яка потребує додаткового захисту,оформлене наказом Головного управління державної міграційної служби України в Одеській області № 223 від 21.11.2019 року є обґрунтованим та таким, що прийняте відповідно до порядку, встановленого Конституцією та законом України, так як позивач з 2014 року до 21 листопада 2019 року перебував на території України нелегально, з порушенням національного законодавства, а саме частини 5 статті 5 закону України «Про біженців або осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту». а значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у позивача обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань,доказів наявності зворотних обставин позивачем не надано.
Вказана відмова не позбавляє позивача права перебування в Україні , яке може бути реалізоване на інших правових підставах згідно, встановленої законом процедури , втручання здійснювалося «згідно із законом», та було «необхідним у демократичному суспільстві» ,у тому розумінні , що воно було пропорційним цілям, які мали бути досягнуті в інтересах національної або громадської безпеки, для забезпечення громадського порядку, та виправдовується суспільними інтересами в демократичному суспільстві.
В порядку ч.6 ст.139 КАС України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
Таким чином, апеляційний суд доходить до висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги та змін чи скасування рішення суду 1-ої інстанції та також вважає, що відсутні підстави для зміни розподілу судових витрат, а тому слід залишити апеляційну скаргу без задоволення , а рішення суду 1-ої інстанції - без змін .
Керуючись ст.3,8,9,19,26,55 Конституції України, статтею 2 Протоколу N 4 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року, ст. 3,6,7,139,229, 242, 249, 286, 292, 308, ч.1 ст.315, 316,321,322,325,328,329 КАС України, суд апеляційної інстанції,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення , рішення Одеського окружного адміністративного суду від 29 січня 2020 року - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття ,та може бути, у разі відповідності вимогам ст.328 КАС України, оскаржена в касаційному порядку до Верховного суду протягом 30-ти днів
Повне рішення складене та підписане 27.05.2020 року
Головуючий суддя Кравець О.О.
Судді Коваль М.П. Домусчі С.Д.