Справа № 620/3593/19 Суддя (судді) суду 1-ї інст.:
Заяць О.В.
Іменем України
27 травня 2020 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
судді-доповідача Сорочка Є.О.,
суддів Коротких А.Ю.,
Федотова І.В.,
за участю секретаря с/з Грисюк Г.Г.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Державної податкової служби у Чернігівській області на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 27 січня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної фіскальної служби у Чернігівській області про визнання протиправною та скасування вимоги,
Позивач звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління ДФС у Чернігівській області про сплату боргу (недоїмки) №Ф 13433-17 на суму 15 819,54 грн., винесену відносно ОСОБА_1 .
Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 27 січня 2020 року позов задоволено.
Головне управління ДПС у м. Києві в апеляційній скарзі просить скасувати вказане судове рішення та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову, оскільки вважає, що судом першої інстанції неповно з'ясовано обставини справи, висновки суду не відповідають обставинам справи, судом неправильно застосовано норми матеріального права, порушено норми процесуального права.
Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на тому, що оскаржувана вимога є правомірною.
Позивач у відзиві на апеляційну скаргу просить відмовити у її задоволенні, посилаючись на необґрунтованість доводів скаржника.
Дослідивши матеріали справи, перевіривши підстави для апеляційного перегляду, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджується, що 22.06.2006 проведено проведення державну реєстрацію фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 , про що внесено відповідний запис до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
В подальшому, 09.11.2018 Головним управлінням ДФС у Чернігівській області винесена вимога про сплату боргу (недоїмки) № Ф 13433-17 на суму 15819,54 грн.
Не погодившись з таким рішенням, позивач звернувся до суду з позовом.
Суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні дійшов висновків про те, що про порушення податковим органом процедури, яка передує прийняттю вимоги про сплату боргу (недоїмки).
Колегія суддів суду апеляційної інстанції при прийнятті цієї постанови виходить з такого.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 1 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» (далі - Закон) єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування;
Згідно пункту 4 частини першої статті 4 Закону платниками єдиного внеску є фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.
За змістом пунктів 2, 3 частини першої статті 7 Закону єдиний внесок нараховується: 2) для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць; 3) для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску;
За визначенням пункту 5 частини першої статті 1 Закону мінімальний страховий внесок - сума єдиного внеску, що визначається розрахунково як добуток мінімального розміру заробітної плати на розмір внеску, встановлений законом на місяць, за який нараховується заробітна плата (дохід), та підлягає сплаті щомісяця.
Відповідно до частини п'ятої статті 8 Закону єдиний внесок для платників, зазначених у статті 4 цього Закону, встановлюється у розмірі 22 відсотки до визначеної статтею 7 цього Закону бази нарахування єдиного внеску.
Аналіз викладених норм дає підстави для висновку, що не зважаючи на наявність чи відсутність позитивної (більше 0) бази нарахування єдиного внеску (стаття 7 Закону), фізичні особи-підприємці незалежно від обраної системи оподаткування, зобов'язані нараховувати та сплачувати єдиний внесок у розмірі мінімального страхового внеску.
Наведені норми та зроблені на їх підставі висновки суду є цілком зрозумілими та передбачуваними і не допускають двозначних тлумачень.
Законом чи будь-яким іншим нормативно-правовим актом не звільнено від сплати єдиного внеску у розмірі мінімального страхового внеску фізичних осіб-підприємців, у тому числі тих, які обрали спрощену систему оподаткування, у разі відсутності у них доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб, чи будь-якого іншого доходу.
Водночас, важливою умовою для нарахування та сплати єдиного внеску у цьому випадку є наявність діючого статусу фізичної особи-підприємця.
Згідно з частиною восьмою статті 9 Закону № 2464-VI, зокрема періодом, за який платники єдиного внеску подають звітність до органу доходів і зборів (звітним періодом), є календарний місяць, крім платників, зазначених у пунктах 4 і 5 частини першої статті 4 цього Закону, для яких звітним періодом є календарний рік. У разі державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця її останнім звітним періодом є період з дня закінчення попереднього звітного періоду до дня державної реєстрації припинення підприємницької діяльності такої фізичної особи.
Згідно частини дев'ятої статті 4 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань» фізична особа - підприємець позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності цією фізичною особою.
Як вірно встановлено судом першої інстанції, 22.06.2006 позивача зареєстровано як фізичну особу-підприємця. Також, у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань міститься запис про припинення позивачем підприємницької діяльності 12.12.2018.
Оскаржуваною вимогою позивачу визначено грошове зобов'язання за 2017 рік та за І-ІІІ квартали 2018 року, тобто у період, в який вона була зареєстрована як фізична особа-підприємець.
У свою чергу, постановою Чернігівського окружного адміністративного суду від 09 червня 2010 року по справі № 2а-2570/10/2570 за позовом Державної податкової інспекції у м. Чернігові до фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 припинено підприємницьку діяльність фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 .
Вказане рішення суду набрало законної сили 22.06.2010.
Відповідно до частини першої статті 129-1 Конституції України Суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов'язковим до виконання.
Таким чином, 22.06.2010 позивач припинила підприємницьку діяльність як фізична особа-підприємець на підставі рішення суду.
Не зважаючи на те, що державна реєстрація припинення підприємницької діяльності відбулася лише 12.12.2018, колегія суддів вважає, що факт припинення підприємницької діяльності на підставі рішення суду з 22.06.2010 нівелює обов'язок позивача сплачувати єдиний внесок як фізичною особою, яка здійснює підприємницьку діяльність відповідно до пункту 4 частини першої статті 4 Закону.
Крім того, податковий орган як ініціатор судового процесу у справі № 2а-2570/10/2570 не міг не знати про постановлене судом у цій справі рішення про припинення підприємницької діяльності позивача. Матеріали справи не містять будь-яких відомостей про те, що відповідачем вживалися будь-які дії, спрямовані на виконання чи сприяння у виконанні згаданого вище судового рішення.
За таких обставин, в силу принципу належного урядування, податковий орган не вправі посилатися на наявність у позивача статусу фізичної особи-підприємця як підстави для нарахування єдиного внеску у мінімальному розмірі, достовірно знаючи про припинення позивачем підприємницької діяльності за рішенням суду.
Таким чином, колегія суддів вважає неправомірним визначення позивачу обов'язку зі сплати єдиного внеску за 2017 рік та І-ІІІ квартали 2018 року згідно оскаржуваної вимоги про сплату боргу (недоїмки).
Підсумовуючи викладене, за результатами розгляду апеляційної скарги колегія суддів суду апеляційної інстанції дійшла висновку, що суд першої інстанції прийняв правильне рішення про задоволення позову, проте з помилкових мотивів.
Так, суд першої інстанції безпідставно послався на ненадсилання контролюючим органом вимоги про сплату боргу (недоїмки) на адресу позивача тривалий час як підстави для задоволення позову, оскільки обставини неформування відповідачем вимог за попередні періоди не впливає на правомірність нарахування єдиного внеску за наступні періоди.
Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя .
Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи
Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, оскільки ґрунтуються на невірному трактуванні фактичних обставин та норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.
Відповідно до пункту другого частини першої статті 315 КАС за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.
За змістом частини першої статті 317 КАС підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.
Оскільки судом першої інстанції неповно з'ясовано обставини справи, судом неправильно застосовано норми матеріального права, порушено норми процесуального права, то оскаржуване судове рішення підлягає скасуванню, а позов задоволенню.
Керуючись статтями 34, 243, 311, 317, 321, 325, 328, 329, 331 КАС, суд
Апеляційну скаргу Головного управління Державної податкової служби у Чернігівській області задовольнити частково.
Змінити рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 27 січня 2020 року в мотивувальній частині.
В іншій частині рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 27 січня 2020 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена у випадках, передбачених пунктом другим частини п'ятої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. В інших випадках постанова не підлягає касаційному оскарженню.
Суддя-доповідач Є.О. Сорочко
Суддя А.Ю. Коротких
Суддя І.В. Федотов