ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
27 травня 2020 року м. Київ № 640/6402/20
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Чудак О.М., за участю секретаря судового засідання Лисун А.А., представника позивача Лихвара В.А., у відсутність інших учасників справи, розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Кузь Олександра Родіоновича, третя особа: Акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк», про визнання незаконною та скасування постанови,
установив:
З позовом до Окружного адміністративного суду міста Києва звернулась ОСОБА_1 ( ОСОБА_1 ) до приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Кузь Олександра Родіоновича про визнання незаконною та скасування постанови від 22.01.2020 у виконавчому провадженні №61046206 про стягнення з боржника основної винагороди.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що згідно з положеннями Закону України «Про виконавче провадження» винагорода приватного виконавця стягується з боржника у випадках та у спосіб, передбачений діючим законодавством України для стягнення виконавчого збору.
При цьому представник вказує, що законодавець урегулював порядок стягнення виконавчого збору та передбачив випадки, коли виконавчий збір не стягується взагалі. Так, статтею 27 Закону України «Про виконавче провадження» надано визначення, що таке «виконавчий збір» та урегулювано порядок його стягнення, крім того пунктом 5 зазначеної статті окремо визначено, у яких випадках виконавчий збір не стягується, а отже у цих же випадках не стягується винагорода виконавця.
Отже, на думку представника позивача основна винагорода приватного виконавця не стягується, так само як і виконавчий збір за виконавчим документом про накладення арешту на майно для забезпечення позовних вимог, за виконавчими документами, що підлягають негайному виконанню, а тому спірна постанова є протиправною та підлягає скасуванню.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 01.04.2020 позовну заяву ОСОБА_1 прийнято до провадження і у справі відкрито провадження. Вирішено здійснювати розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження з призначенням судового засідання.
В судовому засіданні представник позивача заявлені вимоги підтримав та просив їх задовольнити.
Відповідач позив відзив на позовну заяву, додаткові письмові пояснення та зазначив, що ні Закон України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», ні Закон України «Про виконавче провадження» не містять норми, що визначають випадки, у яких основна винагорода приватного виконавця не стягується, окрім випадку відкриття виконавчого провадження про стягнення аліментів.
Випадки, передбачені частиною п'ятою статті 27 Закону України «Про виконавче провадження» у яких виконавчий збір не стягується, стосуються виключно виконавчого збору і в якості аналогії не можуть бути застосовані для ототожнення з випадками, у яких не стягується основна винагорода.
Таким чином, відповідач просив у задоволенні позовних вимог відмовити.
Суд, заслухавши пояснення учасників справи, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, становив наступне.
22.01.2020 відповідачем, за результатами розгляду заяви стягувача (т. 1 а.с. 47) про примусове виконання ухвали Голосіївського районного суду міста Києва від 16.01.2020 у справі №752/23376/19 про забезпечення позову шляхом накладення арешту на нерухоме майно, а саме: квартиру АДРЕСА_1 , прийнято постанову про відкриття виконавчого провадження №61046206 (т. 1 а.с. 49), в якій зазначено, зокрема, що боржником є позивач, а ухвала вступила в законну силу та підлягає негайному виконанню.
Водночас, 22.01.2020 відповідачем прийнято постанову про стягнення з боржника основної винагороди у виконавчому провадженні №61046206, в якій наведено, зокрема, розрахунок такої винагороди та, відповідно до статей 1, 3, 18, частини третьої статті 45 Закону України «Про виконавче провадження», статей 1, 31 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», абзацу 3 пункту 19 Порядку виплати винагород державним виконавцям та їх розмірів і розміру основної винагороди приватного виконавця, вирішено стягнути з позивача основну винагороду у сумі 8408 грн на користь відповідача.
Не погоджуючись з вказаною постановою позивач звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Згідно із статтею 1 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» примусове виконання судових рішень і рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) покладається на органи державної виконавчої служби та у визначених Законом України «Про виконавче провадження» випадках - на приватних виконавців.
Статтею 1 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Виконавче провадження здійснюється з дотриманням таких засад, зокрема: верховенства права; обов'язковості виконання рішень; законності; диспозитивності; справедливості, неупередженості та об'єктивності (стаття 2 Закону України «Про виконавче провадження»). Аналогічні засади (принципи) закріплені в статті 4 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів».
За змістом статті 31 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» за вчинення виконавчих дій приватному виконавцю сплачується винагорода. Винагорода приватного виконавця складається з основної та додаткової. Основна винагорода приватного виконавця залежно від виконавчих дій, що підлягають вчиненню у виконавчому провадженні, встановлюється у вигляді: 1) фіксованої суми - у разі виконання рішення немайнового характеру; 2) відсотка суми, що підлягає стягненню, або вартості майна, що підлягає передачі за виконавчим документом. Розмір основної винагороди приватного виконавця встановлюється Кабінетом Міністрів України. Приватний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення основної винагороди, в якій наводить розрахунок та зазначає порядок стягнення основної винагороди приватного виконавця (крім виконавчих документів про стягнення аліментів).
Водночас, відповідно до частини третьої статті 45 Закону України «Про виконавче провадження» основна винагорода приватного виконавця стягується в порядку, передбаченому для стягнення виконавчого збору.
За змістом статті 27 названого Закону виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України. Державний виконавець виносить одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження постанову про стягнення виконавчого збору (крім виконавчих документів про стягнення аліментів). Виконавчий збір не стягується, зокрема: за виконавчими документами про конфіскацію майна, стягнення періодичних платежів (крім виконавчих документів про стягнення аліментів, за наявності заборгованості зі сплати аліментів, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за дванадцять місяців), накладення арешту на майно для забезпечення позовних вимог, за виконавчими документами, що підлягають негайному виконанню; у разі виконання рішення приватним виконавцем. У разі наступних пред'явлень державному виконавцю до виконання виконавчого документа виконавчий збір стягується в частині, що не була стягнута під час попереднього виконання. У разі закінчення виконавчого провадження у зв'язку із скасуванням рішення, що підлягало виконанню, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, виконавчий збір не стягується, а стягнутий виконавчий збір підлягає поверненню. Під час передачі виконавчого документа від органу державної виконавчої служби приватному виконавцю виконавчий збір не стягується, якщо він не був стягнутий на момент передачі. У разі стягнення частини виконавчого збору на момент передачі виконавчого документа приватному виконавцю стягнута частина виконавчого збору поверненню не підлягає. Виконавчий збір не стягується у разі закінчення виконавчого провадження на підставі пункту 9 частини першої статті 39 цього Закону, якщо рішення було виконано до винесення постанови про відкриття виконавчого провадження.
Так, спірною у даній справі є можливість відповідача прийняти постанову про стягнення основної винагороди приватного виконавця у випадку виконання документу про накладення арешту на майно для забезпечення позовних вимог, що підлягає негайному виконанню.
При цьому, позивач вважає, що оскільки винагорода приватного виконавця стягується з боржника у випадках та у спосіб передбачений для стягнення виконавчого збору, щодо якого статтею 27 Закону України «Про виконавче провадження» передбачено виключення, спірна постанова є протиправною, оскільки є таким винятком.
В той же час, позивач не оскаржує спірну постанову з будь-яких інших підстав, а відтак вирішенню підлягає спір у вказаній площині.
За результатами аналізу наведених норм, суд дійшов наступних висновків.
(1) Граматичне тлумачення (є основним серед усіх способів тлумачення норм права) частини третьої статті 45 Закону України «Про виконавче провадження» свідчить про те, що цією нормою передбачено розповсюдження на основну винагороду приватного виконавця виключно такого ж порядку її стягнення як і для виконавчого збору.
В цьому контексті варто зазначити, що виконавчий збір та основна винагорода приватного виконавця не є тотожними поняттями та мають різну правову природу.
При цьому, використання такої правової конструкції - застосування аналогічного порядку їх стягнення, що очевидно зроблено з метою дотримання вимог юридичної техніки, не є підставою для поширення інших законодавчо закріплених ознак з приводу регулювання виконавчого збору на основну винагороду приватного виконавця.
Тобто, твердження представника позивача, що винагорода приватного виконавця стягується з боржника у випадках, передбачених для стягнення виконавчого збору, є помилковим.
(2) Системне тлумачення (норми частини третьої статті 45 Закону України «Про виконавче провадження» у взаємозв'язку з іншими нормами цього Закону та Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів») вказує на те, що виключення для стягнення виконавчого збору та основної винагороди приватного виконавця передбачені законодавцем окремо.
Так, частина четверта статті 31 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» передбачає виключення для основної винагороди приватного виконавця - у разі виконання виконавчих документів про стягнення аліментів.
Виключення для виконавчого збору встановлені в частині п'ятій статті 27 Закону України «Про виконавче провадження», до яких також віднесено виконання рішень приватним виконавцем (пункт 5).
В розрізі наведеного слід додати, що у разі розповсюдження на основну винагороду приватного виконавця випадків, коли не стягується виконавчий збір, то приватний виконавець, в силу вимог пункту 5 частини п'ятої статті 27 Закону України «Про виконавче провадження», був би позбавлений основної винагороди взагалі.
(3) Стаття 45 «Розподіл стягнутих з боржника грошових сум» розміщена у розділі VI «Розподіл стягнутих з боржника грошових сум» Закону України «Про виконавче провадження» та передбачає черговість розподілу стягнутих виконавцем з боржника за виконавчим провадженням грошових сум (у тому числі одержаних від реалізації майна боржника).
Таким чином, вимоги частини третьої цієї статті щодо поширення порядку для стягнення виконавчого збору на основну винагороду приватного виконавця стосуються виконання рішень, за якими підлягають стягненню грошові суми (у тому числі одержані від реалізації майна боржника).
Отже, такий порядок стосується лише рішень майнового, а не немайнового характеру, чим є ухвала Голосіївського районного суду міста Києва від 16.01.2020 у справі №752/23376/19 про забезпечення позову шляхом накладення арешту на нерухоме майно, за виконання якої, що підтверджується матеріалами справи та не заперечується позивачем, відповідачем прийнято спірну постанову.
Таке розуміння підтверджується також тим, що пункт 1 частини третьої статті 31 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» передбачає стягнення фіксованої суми - у разі виконання рішення немайнового характеру (розмір встановлено абзацом 3 пункту 19 Порядку виплати винагород державним виконавцям та їх розмірів і розміру основної винагороди приватного виконавця), натомість пункт 2 вказаної норми встановлює відсоток суми, що підлягає стягненню, або вартості майна, що підлягає передачі за виконавчим документом, без конкретизації його розміру (розмір встановлено абзацами 1 та 2 пункту 19 зазначеного Порядку та він підлягає стягненню відповідно до порядку, передбаченого для стягнення виконавчого збору).
За таких умов, суд вважає необґрунтованим та безпідставним твердження позивача, що основна винагорода приватного виконавця не стягується, так само як і виконавчий збір за виконавчим документом про накладення арешту на майно для забезпечення позовних вимог, за виконавчими документами, що підлягають негайному виконанню.
Одночасно суд не може прийняти до уваги посилання представника позивача, як на підставу протиправності спірної постанови, на те, що якби стягувач звернувся до державного виконавця, то боржник не мав би платити, що вказує на нерівність приватного і державного виконавців, оскільки, по-перше, предметом спору у межах даної адміністративної справи є постанова про стягнення з боржника основної винагороди, а не вказані обставини, по-друге, розмежування законодавцем на державних і приватних виконавців має свою мету, досягнення якої полягає також у певній відмінності регулювання діяльності останніх, як наприклад встановлені частиною другою статті 5 Закону України «Про виконавче провадження» обмеження щодо можливості виконання приватними виконавцями тих чи інших рішень, чи випадків нестягнення виконавчого збору державним виконавцем (частина п'ята статті 27 Закону України «Про виконавче провадження») та основної винагороди приватного виконавця (частина четверта статті 31 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів»).
Що стосується посилання представника позивача у відповіді на відзив на постанову Верховного Суду від 16.04.2020 у справі №640/8425/19 (адміністративне провадження №К/9901/26264/19), то суд зауважує, що представник позивача не зазначає в якій саме частині вона підлягає застосуванню до спірних правовідносин, вказуючи лише, що питання порядку стягнення основної винагороди приватного виконавця вже досліджувалось судами.
Водночас, за результатами аналізу вказаної постанови вбачається, що вона стосується інших правовідносин, а саме: визнання протиправною та скасування постанови про стягнення з боржника основної винагороди - 10% від суми, що підлягає стягненню за виконавчим документом, натомість спірні правовідносини стосуються виконання рішення немайнового характеру.
Враховуючи викладене у сукупності, суд не вбачає належних правових підстав для визнання незаконною та скасування постанови відповідача від 22.01.2020 у виконавчому провадженні №61046206 про стягнення з боржника основної винагороди.
Тобто, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих позивачем доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд доходить висновку про те, що вимоги позивача є необґрунтованими, безпідставними та такими, що задоволенню не підлягають.
На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 72-77, 139, 242-246, 255, 287 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Кузь Олександра Родіоновича, третя особа: Акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк», про визнання незаконною та скасування постанови, - відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили відповідно до статті 272 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 287, 293, 296, 297 Кодексу адміністративного судочинства України з урахуванням пункту 3 розділу VI «Прикінцеві положення» цього ж Кодексу.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Позивач - ОСОБА_1 (місце проживання фізичної особи: АДРЕСА_2 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_1 ).
Відповідач - приватний виконавець виконавчого округу міста Києва Кузь Олександр Родіонович (місцезнаходження особи: 03062, місто Київ, вулиця Академіка Туполєва, будинок 12-М, квартира 10).
Третя особа - Акціонерне товариство «Комерційний банк «Приватбанк» (місцезнаходження юридичної особи: 01001, місто Київ, вулиця Грушевського, будинок 1-Д; ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України: 14360570).
Повний текст рішення складено й проголошено в судовому засіданні 27.05.2020.
Суддя О.М. Чудак