Справа № 420/2287/20
25 травня 2020 року Одеський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Радчука А.А.,
розглянувши в приміщенні Одеського окружного адміністративного суду в порядку спрощеного провадження без виклику сторін справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (вул. Преображенська, 44, м. Одеса, 65014, код ЄДРПОУ 37811384), Державної міграційної служби України (вул. Володимирівська, 9, м. Київ, 01001, код ЄДРПОУ 3750847) про визнання протиправними дій, скасування рішень та зобов'язання вчинити дії, -
До Одеського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області, Державної міграційної служби України, в якій позивач просив:
визнати протиправними дії Головного управління Державної міграційної служб України в Одеської області щодо складання та затвердження висновку від 15.01.2020 року "щодо визнання безпідставним документування ОСОБА_1 посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_2 року від 20.09.2004 року, а потім і посвідкою серії НОМЕР_3 від 15.05.2007 року" та скасувати його;
визнати протиправними та скасувати пункт 3 Наказу Державної міграційної служб України від 19.02.2020 року №46, про затвердження висновку ГУ ДМС України в Одеській області від 15.01.2020 року, щодо "безпідставного документування ОСОБА_1 посвідками на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_4 від 20.09.2004 року та серії НОМЕР_3 від 15.05.2007 року та визнання їх недійсними та такими що підлягають вилученню та знищенню, а також вжиття заходів щодо їх вилучення та знищення";
зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеське області здійснити обмін бланку посвідки на постійне проживання в України у зв'язку із досягненням ОСОБА_1 45 річного віку.
В обґрунтування позовних вимог Позивач зазначив, що у квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області із заявою про обмін наявної в нього посвідки на постійне проживання по досягненню ним 45 річного віку та надав усі передбачені законом документи.
Рішенням Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 16 травня 2019р. відмовлено в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання на підставі підпункту 11 пункту 62 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення та повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018року №327.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 18.07.2019 року по справі №420/3405/20, яке залишено без змін постановою п'ятого апеляційного адміністративного суду від 13.11.2019 року, скасовано рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеської області від 16 травня 2019 року №222125000 про відмову ОСОБА_1 в обміні бланку посвідки на постійне проживання та зобов'язано Головне управління Державної Міграційної служби України в Одеській області вирішити питання щодо якого звернувся Громадянин СРВ ОСОБА_1 у заяві-анкеті №222125000 від 24.04.2019р. про обмін посвідки, у зв'язку з досягненням ним 45-річного віку з урахуванням правової оцінки наданої судом у рішенні.
Позивач зазначає, що Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області ухиляючись від здійснення позивачу обміну посвідки на постійне проживання в Україні склало висновок від 15.01.2020 року "щодо визнання безпідставним документування ОСОБА_1 посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_2 року від 20.09.2004 року, а потім і посвідкою серії НОМЕР_3 від 15.05.2007 року" та направило його до Державної міграційної служби України, яка п. 3 Наказу від 19.02.2020 року №46, на підставі зазначеного висновку визнала недійсними та такими, що підлягають знищенню посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_2 року від 20.09.2004 року та серії НОМЕР_3 від 15.05.2007 року.
Позивач вважає, що замість виконання рішення суду по справі №420/3405/19, відносно нього вжито заходи дискримінаційного характеру та взагалі визнано його таким, що не має права на постійне проживання в Україні.
Крім того, позивач зазначає, що за 32 роки, які він прожив в Україні з боку міграційних органів до нього претензій не було. Позивач є платником податків та працює на промтоварному ринку, до кримінальної відповідальності не притягувався та має стійкий правовий зв'язок із державою Україна. За час проживання на території України в нього народились діти, які є громадянами України.
При цьому позивач зазначив, що посвідки на постійне проживання в Україні він отримав добросовісно та без порушень чинного законодавства.
В обґрунтування протиправності рішень позивач також зазначає, що відповідачі були зобов'язані встановити наявність порушення закону та наявність винних дій з боку особи, відносно якої приймається рішення, пояснити мету прийняття рішення про позбавлення його дозволу на імміграцію в Україну, дотримуватися розумного балансу між інтересами держави (якщо такий інтерес взагалі є) та особи, відносно якої таке рішення приймається.
З огляду на вищезазначене позивач звернувся до суду з даним позовом.
Ухвалою судді від 25.03.2020 року відкрито провадження по справі та повідомлено сторін, що суд розгляне справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
Від представника відповідачів до суду надійшли відзиви, які за своїм змістом є ідентичними в яких представник відповідачів просив відмовити у задоволенні позову. В обґрунтування підстав для відмови у задоволенні позову у відзивах зазначено, що встановлені обставини та правова позиція надана судом у рішенні від 18.07.2019 року по справі №420/3405/20, були враховані, розглянуті та не заперечуються ГУ ДМС України в Одеській області, крім наступного.
Представник відповідачів зазначає, що заяви іноземців та осіб без громадянства про надання дозволу на імміграцію або видачу посвідки на постійне проживання подані з 07.08.2001 до 07.02.2002, підлягали розгляду відповідно до вимог Закону, тобто його норми використовувалися як норми прямої дії. Таким чином з відповідною заявою громадянам СРВ необхідно було звернутись до 7 лютого 2002 року, оскільки з 8 лютого 2002 року іноземці вказаної категорії мали право отримати посвідку на постійне проживання виключно за умови наявності дозволу на імміграцію при наявності підстав, вичерпний перелік яких визначений частиною другою та третьою статті 4 Закону України «Про імміграцію». Вимоги до документів, необхідних для отримання дозволу на імміграцію та їх перелік, визначений статтею 9 Закону України «Про імміграцію».
Проте, виходячи з матеріалів справи, громадянин СРВ ОСОБА_1 процедуру надання дозволу на імміграцію не проходив.
У відзивах зазначено, що діти позивача набули громадянства України в 2011 році. У зв'язку з чим, на момент звернення з заявою про надання дозволу на імміграцію та документування посвідкою на постійне проживання ОСОБА_1 не вважався батьком громадян України та на нього не поширювалися приписи п. 1 ч. 3 ст. 4 Закону України «Про імміграцію».
Виходячи з викладеного встановлено, що рішення про видачу посвідки на постійне проживання громадянину В'єтнаму ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 прийнято з порушенням вимог Закону України «Про імміграцію» та підлягає скасуванню відповідно до вимог пункту 73 Порядку оформлення, наказом Голови ДМС України. Згідно підпункту 8 пункту 72 Порядку оформлення, посвідка, оформлена з порушенням вимог законодавства, вилучається, визнається недійсною та знищується.
Приймаючи до уваги вищевикладене, ГУ ДМС України в Одеській області було направлено висновок від 15.01.2020 про розгляд матеріалів щодо оформлення посвідки на постійне проживання в Україні громадянина В'єтнаму ОСОБА_1 , разом з матеріалами справи про документування посвідкою на постійне проживання від 20.09.2009 серії НОМЕР_4 та посвідки на постійне проживання від 15.05.2007 серії НОМЕР_3 до ДМС України для підготовки проекту наказу Голови ДМС України про скасування посвідок на постійне проживання та визнання їх недійсними.
Пунктом 3 Наказу ДМС України від 19.02.2020 року № 46 на підставі висновку ГУ ДМС України в Одеській області від 15.01.2020 року стосовно громадянина СРВ ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , визнано недійсними та такими, що підлягають вилученню та знищенню, посвідки на постійне проживання від 20.09.2009 серії НОМЕР_4 та від 15.05.2007 серії НОМЕР_3.
Представник відповідачів зазначив, що представником позивача не було надано жодних обґрунтованих обставин на підтвердження власної правової позиції.
Відповідачі вважають, що висновок від 15.01.2020 про розгляд матеріалів щодо оформлення посвідки на постійне проживання в Україні громадянина В'єтнаму ОСОБА_1 , та п. 3 Наказу ДМС України від 19.02.2020 року № 46 прийнято у відповідності до норм чинного законодавства, у відповідності, та у спосіб, визначений діючим законодавством, передбачений Конституцією України та законами України, з використанням повноважень з метою, з якою ці повноваження надано, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, з урахування принципу пропорційності, тобто при прийнятті рішення мало місце досягнення розумного балансу між публічними інтересами, на забезпечення яких спрямоване рішення та дії, та інтересами позивача, що вказує на дотримання ГУ ДМС України в Одеській області та ДМС України вимог чинного законодавства, а тому не може бути визнано протиправним та скасовано.
Від представника позивача надійшла відповідь на відзив, в якій додатково зазначено, що посвідки позивачам були отримані добросовісно (як перша, а потім і друга), за час проживання в Україні, позивач не раз звертався до міграційних органів та до нього не було жодних претензій, участі у перевірці, яку проводило ВГІРФО, вирішуючи питання надання позивачу посвідки, а потім її обміну, сам ОСОБА_1 - не приймав, однак, зовсім не безпідставно сподівався на те, що ВГФРФО виконало свої обов'язки чесно та сумлінно із дотриманням положень ч.2.ст. 19 Конституції України. Навіть якщо, 17 років тому назад, при документуванні позивача ВГІРФО і була допущена помилка (чи зловживання) то перекладати на позивача тягар несприятливих наслідків за її допущення є неприпустимим у демократичному суспільстві. При цьому відповідачі, заперечуючи проти позову, не надали жодного доказу правомірності своїх дій та легітнмності мети прийнятих ними рішень, та, ухиляючись від виконання рішення суду по справі №420/3405/19, розпочали перевірку питання, пов'язаного із наданням позивачу дозволу та документування його першою посвідкою, що відбулося 17 років тому назад.
Статтею 258 КАС України визначено, що суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.
Відповідно до ч.1 ст.120 КАС України перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. Згідно з ч.6 ст.120 КАС України якщо закінчення строку припадає на вихідний, святковий чи інший неробочий день, останнім днем строку є перший після нього робочий день.
Дослідивши матеріали адміністративної справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується адміністративний позов, судом встановлено наступне.
Громадянин Соціалістичної республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у 1988 році прибув до СРСР по міжурядовій угоді про працевлаштування громадян СРВ, укладеної між урядами СРВ та СРСР 02.04.1981р., та залишився проживати в Україні.
ОСОБА_1 після навчання працював в "Одеському виробничому взуттєвому об'єднанні ім..Жовтневої революції" з 17.06.1988р. після чого залишився проживати на територіх Одеської області. За час проживання в Україні у ОСОБА_1 народилося троє дітей - ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_4 .
У 2009 році позивач придбав квартиру АДРЕСА_1
20.09.2004р. ВГІРФО УМВС України в Одеської області громадянин СРВ ОСОБА_1 документований посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_5 терміном дії безстроково.
15.05.2007р. позивач документований відділом ВГІРФО ГУМВС України в Одеської області посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_3 , згідно якої він зареєстрований та мешкає по теперішній час в м.Одеса.
24.04.2019р. ОСОБА_1 звернувся з заявою-анкетою №222125000 на обмін посвідки на постійне проживання.
16.05.2019р. на підставі підпункту 11 пункту 62 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення та повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018року №321 прийнято рішення про відмову в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд виходить з наступного.
Позивач оскаржив вищезазначену відмову до суду.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 18.07.2019 року по справі №420/3405/20, яке залишено без змін постановою п'ятого апеляційного адміністративного суду від 13.11.2019 року, скасовано рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеської області від 16 травня 2019 року №222125000 про відмову ОСОБА_1 в обміні бланку посвідки на постійне проживання та зобов'язано Головне управління Державної Міграційної служби України в Одеській області вирішити питання щодо якого звернувся Громадянин СРВ ОСОБА_1 у заяві-анкеті №222125000 від 24.04.2019р. про обмін посвідки, у зв'язку з досягненням ним 45-річного віку з урахуванням правової оцінки наданої судом у рішенні.
В свою чергу Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області було розглянуто матеріали щодо оформлення посвідки на постійне проживання в Україні громадянина В'єтнаму ОСОБА_1 , за результатом чого 15.01.2020 року складено висновок, відповідно до якого рішення про видачу посвідки на постійне проживання громадянину В'єтнаму ОСОБА_1 прийнято з порушенням вимог Закону України «Про імміграцію» та підлягає скасуванню, у зв'язку з чим даний висновок разом з матеріалами справи про документування посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_2 року від 20.09.2004 року, та посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_3 від 15.05.2007 року надіслано до Державної міграційної служби України для підготовки проекту наказу про скасування посвідок на постійне проживання та визнання їх недійсними.
Відповідно до п. 3 наказу Державної міграційної служби України від 19.02.2020 року №46, на підставі висновку ГУДМС України в Одеській області від 15.01.2020 року стосовно громадянина Соціалістичної Республіки В'єтнам, визнано недійсними та такими, що підлягають вилученню та знищенню посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_2 року від 20.09.2004 року та серії НОМЕР_3 від 15.05.2007 року.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам суд зазначає наступне.
Відповідно до ч.1 ст.4 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" іноземці та особи без громадянства можуть відповідно до Закону України "Про імміграцію" іммігрувати в Україну на постійне проживання.
Згідно ст.2 Закону України "Про імміграцію" питання імміграції регулюються Конституцією України, цим Законом та іншими нормативно-правовими актами, що не повинні їм суперечити. Якщо міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у цьому Законі, то застосовуються правила міжнародного договору України.
Статтею 1 Закону України "Про імміграцію" визначено, що імміграція-це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрант -іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання; дозвіл на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.
Відповідно дост.6 Закону України "Про імміграцію" центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері імміграції: 1) організовує роботу з прийняття заяв разом із визначеними цим Законом документами щодо надання дозволу на імміграцію від осіб, які перебувають в Україні на законних підставах; 2) організовує роботу з перевірки правильності оформлення документів щодо надання дозволу на імміграцію, виконання умов для надання такого дозволу, відсутності підстав для відмови у його наданні; 3) організовує роботу з прийняття рішень про надання дозволу на імміграцію, про відмову у наданні дозволу на імміграцію, про скасування дозволу на імміграцію та видання копій цих рішень особам, яких вони стосуються; 4) організовує роботу з видання та вилучення у випадках, передбачених цим Законом, посвідок на постійне проживання; 5) забезпечує ведення обліку осіб, які подали заяви про надання дозволу на імміграцію, та осіб, яким надано такий дозвіл.
Порядок оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання затверджений постановою Кабінету Міністрів України № 321 від 25.04.2018 року (далі - Порядок №321).
Відповідно до п. 1 Порядку № 321 посвідка на постійне проживання (далі - посвідка) є документом, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні.
Посвідка оформляється іноземцям або особам без громадянства, які мають дозвіл на імміграцію в Україну або до прийняття рішення про припинення громадянства України постійно проживали на території України і після прийняття такого рішення залишилися постійно проживати на її території.
Посвідка оформляється іноземцям або особам без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України та які досягли 16-річного віку, - на підставі заяв-анкет, поданих ними особисто (п. 3 Порядку № 321).
Згідно з пп.5 п.7 Порядку №321, посвідка на постійне проживання належить обміну у разі досягнення 25 та 45 річного віку.
Відповідно до пп. 8 п. 71 Порядку №321, посвідка вилучається, визнається недійсною та знищується у разі оформлення посвідки з порушенням вимог законодавства;
Відповідно до п. 72 Порядку №321, у разі коли рішення про оформлення посвідки прийнято з порушенням вимог законодавства, керівник відповідного територіального органу/територіального підрозділу ДМС, керівник структурного підрозділу апарату ДМС проводить службову перевірку.
За результатами перевірки складається висновок у двох примірниках, який підписується працівником, що провів службову перевірку, та його безпосереднім керівником і погоджується керівником територіального органу ДМС, керівником структурного підрозділу апарату ДМС.
На підставі висновку посвідки, видані з порушенням вимог законодавства, визнаються недійсними за наказом ДМС.
Повідомлення про визнання наказом ДМС посвідки недійсною видається територіальним органом ДМС, визначеним у наказі ДМС, іноземцеві або особі без громадянства під розписку чи надсилається їм рекомендованим листом не пізніше ніж через п'ять робочих днів з дня його отримання від ДМС.
Іноземець або особа без громадянства, посвідка яких визнана недійсною, повинні здати посвідку, зняти з реєстрації місце проживання та виїхати за межі України в семиденний строк з дня отримання повідомлення про це.
Відповідно до п. 73 Порядку №321, недійсна посвідка, подана або виявлена у пункті пропуску через державний кордон, вилучається посадовою особою Держприкордонслужби та протягом 10 робочих днів повертається для знищення до територіального органу/територіального підрозділу ДМС за місцем її видачі.
Згідно зі ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" №3477-ІV від 23.02.2006року суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Відповідно до ст.8 Конвенції кожен має право на повагу до приватного та сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Словосполучення "згідно з законом" не просто відсилає до національного законодавства, а й пов'язане з вимогою якості "закону", вимогою принципу верховенства права, про що прямо йдеться у преамбулі Конвенції. Отже цей вислів означає, - і це випливає з предмету і мети статті 8, - що в національному законодавстві має існувати засіб правового захисту від свавільного втручання державних органів у права, гарантовані п.1.
Крім того, ЄСПЛ зазначає, що втручання має бути не лише здійснене згідно із законом, але й вважатися необхідним у демократичному суспільстві. Поняття необхідності передбачає, що для такого втручання є нагальна суспільна потреба і що втручання пропорційне законній меті його здійснення (рішення у справі Кембел проти Сполученого Королівства" від 25.03.1992 року п.44).
Суд повинен перевірити, чи було втручання виправданим та необхідним у демократичному суспільстві, та, зокрема, чи було воно пропорційним, і чи були причини, наданими національними органами влади на його виправдання, важливими та достатніми.
Таким чином, з урахуванням наведених положень Конвенції та правових позицій ЄСПЛ, суд дійшов висновку, що прийняття відповідачем оскаржуваного висновку більш ніж через 16 років після отримання позивачем посвідки на постійне проживання, є втручанням в приватне життя позивача, яке, на думку суду не є необхідним у демократичному суспільстві.
При цьому позивач законно перебував на території України, за час проживання на території України в нього народились діти, які є громадянами України, він набув право власності на квартиру в м. Одесі.
В свою чергу визнання недійсними та такими, що підлягають вилученню та знищенню посвідки на постійне проживання несе негативні наслідки для позивача.
Усі доводи відповідача ґрунтуються лише на помилках суб'єкта владних повноважень під час здійснення ним своїх функцій з документування позивача посвідками на постійне проживання.
При цьому, посилання органу міграційної служби на оформлення позивачу посвідки на постійне проживання з порушенням вимог чинного законодавства не знайшли свого підтвердження у вигляді притягнення відповідних посадових осіб до відповідальності за неналежне виконання своїх посадових обов'язків, здійснення своїх повноважень з порушенням вимог чинного законодавства.
Відповідно до правової позиції Європейського суду з прав людини, який у рішенні від 20.01.2012 року Рисовський проти України зазначив, що ризик будь - якої помилки державного органу, у тому числі тої, причиною якої є їх власна недбалість, повинен покладатись на саму державу та її органи.
Розглядаючи зазначену справу, Європейський суд зазначив, що принцип належного урядування, як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. З іншого боку, потреба виправити минулу помилку не повинна непропорційним чином втручатися в право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.
Це є гарантією стабільності суспільних відносин, яка породжує у громадян впевненість у тому, що їх існуюче правове становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення, тому саме на державний орган покладається обов'язок виправити свої помилки.
Таким чином, беручи до уваги вищевикладене, а також з урахуванням дослідження наявних в матеріалах справи письмових доказів в сукупності, суд дійшов висновку що вимоги позивача про визнання протиправними дії Головного управління Державної міграційної служб України в Одеської області щодо складання та затвердження висновку від 15.01.2020 року "щодо визнання безпідставним документування ОСОБА_1 посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_2 року від 20.09.2004 року, та посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_3 від 15.05.2007 року" та його скасування, а також про визнання протиправними та скасування пункту 3 Наказу Державної міграційної служби України від 19.02.2020 року №46 про затвердження висновку ГУ ДМС України в Одеській області від 15.01.2020 року, визнання недійсними та такими, що підлягають вилученню та знищенню посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_2 року від 20.09.2004 року та серії НОМЕР_3 від 15.05.2007 року належать до задоволення.
При прийнятті рішення по цій справі суд враховує той факт, що позивачу раніше відмовлено в обміні бланку посвідки на постійне проживання в України у зв'язку із досягненням ОСОБА_1 45 річного віку, проте рішенням суду таке рішення скасовано та зобов'язано вирішити питання щодо якого звернувся Громадянин СРВ ОСОБА_1 про обмін посвідки, у зв'язку з досягненням ним 45-річного віку, однак, ГУДМС України в Одеській області за результатами повторного розгляду заяви складено висновок «щодо визнання безпідставним документування ОСОБА_1 посвідкою на постійне проживання», а тому належним способом захисту порушених прав позивача є зобов'язання Головне управління Державної міграційної служби України в Одеське області здійснити обмін бланку посвідки на постійне проживання в України у зв'язку із досягненням ОСОБА_1 45 річного віку.
Суд вважає, що саме такий спосіб захисту права позивача є належним та достатнім в даному випадку.
Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
В пункті 42 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Бендерський проти України" від 15 листопада 2007 року, заява № 22750/02, зазначено, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають у достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися в світлі обставин кожної справи.
Згідно з статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 2 статті 2 КАС України встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Згідно статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Згідно частини 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Згідно частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на Відповідача. У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
У процесі розгляду справи не встановлено інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.
Згідно зі ст. 249 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов до висновку про те, що адміністративний позов підлягає задоволенню.
Відповідно до положень ст. 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав Відповідачем у справі, або якщо Відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. У випадку зловживання стороною чи її представником процесуальними правами або якщо спір виник внаслідок неправильних дій сторони суд має право покласти на таку сторону судові витрати повністю або частково незалежно від результатів вирішення спору.
У зв'язку з задоволенням даного адміністративного позову суд дійшов висновку про стягнення з відповідача на користь позивача судових витрат зі сплати судового збору в розмірі 1681,60 грн.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 6, 7, 9, 72, 77, 90, 139, 205, 229, 242-246, 255, 293, 295 КАС України, суд -
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (вул. Преображенська, 44, м. Одеса, 65014, код ЄДРПОУ 37811384), Державної міграційної служби України (вул. Володимирівська, 9, м. Київ, 01001, код ЄДРПОУ 3750847) про визнання протиправними дій, скасування рішень та зобов'язання вчинити дії - задовольнити.
Визнати протиправними дії Головного управління Державної міграційної служби України в Одеської області щодо складання та затвердження висновку від 15.01.2020 року "щодо визнання безпідставним документування ОСОБА_1 посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_2 року від 20.09.2004 року, та посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_3 від 15.05.2007 року".
Скасувати висновок Головного управління Державної міграційної служби України в Одеської області від 15.01.2020 року "щодо визнання безпідставним документування ОСОБА_1 посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_2 року від 20.09.2004 року, та посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_3 від 15.05.2007 року".
Визнати протиправним та скасувати пункту 3 Наказу Державної міграційної служби України від 19.02.2020 року №46 про затвердження висновку ГУ ДМС України в Одеській області від 15.01.2020 року, визнання недійсними та такими, що підлягають вилученню та знищенню посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_2 року від 20.09.2004 року та серії НОМЕР_3 від 15.05.2007 року.
Зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області здійснити ОСОБА_1 обмін бланку посвідки на постійне проживання в України у зв'язку із досягненням 45-річного віку.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (вул. Преображенська, 44, м. Одеса, 65014, код ЄДРПОУ 37811384) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати у розмірі 1681 (тисяча шістсот вісімдесят одна) грн. та 60 коп.
Рішення набирає законної сили в порядку і строки, встановлені ст. 255 КАС України.
Рішення може бути оскаржено в порядку та строки встановлені ст. ст. 293, 295 КАС України.
Суддя Радчук А.А.
.