Україна
Донецький окружний адміністративний суд
26 травня 2020 р. Справа№200/3728/20-а
приміщення суду за адресою: 84122, м.Слов'янськ, вул. Добровольського, 1
Донецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Голубової Л.Б., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження в приміщенні Донецького окружного адміністративного суду адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області
про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії
ОСОБА_1 звернувся до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області про визнання протиправною бездіяльності щодо відмови в нарахуванні та виплаті заборгованості по щомісячним страховим виплатам з 01.09.2016 року по 31.01.2020 року, зобов'язання нарахувати та виплатити заборгованість по щомісячним страховим виплатам за період з 01.09.2016 року по 31.01.2020 року з урахуванням компенсації, яка провадиться відповідно до Закону України «Про компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 року № 159.
Також просить визнати причини пропуску процесуального строку звернення до суду поважними, оскільки не отримував рішень ФСС про причини припинення виплат.
Заявлені вимоги позивач обґрунтовував тим, що йому встановлено втрату професійної працездатності у зв'язку із професійним захворюванням, є внутрішньо переміщеною особою та має право на страхові виплати.
Знаходиться на обліку Костянтинівського міського відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області, де отримував виплати з 01 вересня 2014 року по 31 серпня 2016 року. З 01 вересня 2016 року виплати було припинено, а з 01 лютого 2020 року знову поновлено.
На письмове звернення позивача надати обґрунтовану відповідь про причини несплати заборгованості по страховим виплатам, відповідачем надано лист від 13.03.2020 року про те, що причиною припинення страхових виплат є скасування довідки ВПО та відмовив у виплаті заборгованості через відсутність окремого порядку її виплати.
Вважає, що діями, що полягають у невиплаті заборгованості зі страхових виплат відповідач порушує конституційні права позивача.
Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 10 квітня 2020 року позовну заяву було залишено без руху.
Ухвалою Донецького окружного адміністративного суду від 27 квітня 2020 року відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження та призначено судове засідання на 26 травня 2020 року.
Позивач та його представник в судове засідання не з'явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялися судом належним чином.
Відповідачем надано письмовий відзив від 18.05.2020 року № 07-23/783 (а.с. 36-40), в якому просить відмовити у задоволенні позовних вимог.
Зазначає, що позивач з вересня 2014 року по серпень 2016 року знаходився на обліку Костянтинівського міського відділення управління ВД Фонду соціального страхування України в Донецькій області, оскільки під час роботи на підприємстві отримав професійне захворювання. З 01.10.2016 року на підставі постанови від 23.09.2016 року № 0534/70407/3114/23 відділенням виконавчої дирекції припинено нарахування та виплату щомісячної страхової виплати у зв'язку із скасуванням довідки ВПО.
За період з 01.10.2016 року по 31.01.2020 року страхові виплати позивачу не нараховувалися, оскільки він не виражав свою волю та не звертався з довідкою до Фонду.
Страхові виплати йому було поновлено з 01.02.2020 року постановою Фонду від 10.03.2020 року № 0525/70407/70407/26, позивачу був зроблений перерахунок страхових виплат і він отримав заборгованість за минулий період.
Наголошує, що відповідно до п. 3.9 Порядку № 27 суми страхових виплат, які не виплачені за минулий період, обліковуються в робочих органах виконавчої дирекції Фонду, в яких зберігались справи про страхові виплати до початку антитерористичної операції, та тимчасової окупації українських територій, в порядку визначеному виконавчою дирекцією Фонду.
З зазначених підстав відповідач просив відмовити у задоволенні позовних вимог.
Відповідно до положень статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України даний предмет спору віднесено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження, суд вважає за можливе розглянути справу в порядку спрощеного позовного провадження, враховуючи, що відповідача у відповідності до норм законодавства повідомлено про наявність позову щодо визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії.
Дослідивши матеріали справи, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог і наданих доказів, оцінивши докази відповідно до вимог ст.ст. 72-79 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
ОСОБА_1 є громадянином України, про що свідчить паспорт серії НОМЕР_1 (а.с. 11-13). Згідно паспортних даних позивач зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 .
Згідно довідки від 12.02.2020 року № 1425-5000267101 позивача взято на облік як внутрішньо переміщену особу у м. Костянтинівці Донецької області (а.с. 15).
Позивачу встановлено втрату професійної працездатності в розмірі 50% безстроково у зв'язку із професійним захворюванням, про що свідчить постанова Костянтинівського міського відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області від 26.09.2014 року № 0534/70407/3114/14, якою позивачу продовжено раніше призначену щомісячну грошову суму в разі часткової чи повної втрати працездатності з 01 вересня 2014 року безстроково (а.с. 43).
З 01.10.2016 року позивачеві було припинено виплати постановою Фонду від 23.09.2016 року № 0534/70407/3114/23, прийнятої у зв'язку зі скасуванням довідки ВПО (а.с. 45).
18 лютого 2020 року позивач звернувся до відділення Фонду з заявою про поновлення щомісячних страхових виплат (а.с. 47).
Постановою Фонду від 10 березня 2020 року № 0525/70407/70407/26 позивачеві продовжено раніше призначену щомісячну грошову суму в разі часткової чи повної втрати працездатності з 01 лютого 2020 року безстроково (а.с. 50).
Згідно довідки про невиплачені суми страхових виплат позивачу з вересня 2016 року по січень 2020 року страхові виплати не нараховувались та не сплачувались (а.с. 54-55).
Перевіряючи правомірність дій відповідача щодо невиплати щомісячних страхових виплат позивачу, суд виходить з наступного.
Відповідно до ч. 2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до положень частини 1 статті 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у старості.
Питання щодо страхових виплат врегульовані Законом України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування».
У відповідності до вимог статті 46 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування», страхові виплати і надання соціальних послуг припиняються:
1) на весь час проживання потерпілого за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України;
2) на весь час, протягом якого потерпілий перебуває на державному утриманні, за умови, що частка виплати, яка перевищує вартість такого утримання, надається особам, які перебувають на утриманні потерпілого;
3) якщо з'ясувалося, що виплати призначено на підставі документів, які містять неправдиві відомості. Сума витрат на страхові виплати, отримані застрахованим, стягується в судовому порядку;
4) якщо страховий випадок настав внаслідок навмисного наміру заподіяння собі травми;
5) якщо потерпілий ухиляється від медичної чи професійної реабілітації або не виконує правил, пов'язаних з установленням чи переглядом обставин страхового випадку, або порушує правила поведінки та встановлений для нього режим, що перешкоджає одужанню;
6) в інших випадках, передбачених законодавством.
Як зазначає відповідач, виплата страхових виплат позивачу припинена у зв'язку з не проживанням за фактичною адресою, яка зазначена в довідці внутрішньо переміщеної особи на підставі пункту 6 частини 1 зазначеної статті.
Водночас, статтею 46 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» такої підстави для припинення страхових виплат, як не проживанням за фактичною адресою, яка зазначена в довідці внутрішньо переміщеної особи - вказаним Законом не передбачено.
Відповідачем не надано жодного, встановленого законом доказу на підтвердження наявності підстав для припинення позивачеві страхових виплат.
Положення статті 1 Конвенції, Статті 1 Додаткового протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права, положення.
Статтею 14 Конвенції визначено, що користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою.
Відповідно до положень Конституції України, в Україні як соціальній, правовій державі людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (статті 1, 3 Конституції України).
Право на соціальний захист віднесено до основоположних прав і свобод. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел (частина 2 статті 46 Основного Закону України) і забезпечується частиною 2 статті 22 Конституції України, відповідно до якої конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. Конституційне право на соціальний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею і є однією з форм соціального захисту.
Статтею 24 Конституції України встановлено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
В даному випадку наявність або відсутність у позивача, в певний період часу, статусу внутрішньо переміщеної особи створює для нього, на відміну від інших громадян України, певні перешкоди в отриманні страхових виплат, та потребує від людини здійснення додаткових дій, не передбачених Законами України.
Відповідно до статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.
Суд зазначає, що ані воєнний, ані надзвичайний стан в Україні в дійсний час не запроваджено.
Згідно з частиною 2 статті 14 Закону України від 20 березня 2003 року № 638-IV «Про боротьбу з тероризмом» у районі проведення антитерористичної операції можуть вводитися тимчасово обмеження прав і свобод громадян.
Статтею 1 Закону України від 02 вересня 2014 року № 1669-VII «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» встановлено, що територія проведення антитерористичної операції - територія України, на якій розташовані населені пункти, визначені у затвердженому Кабінетом Міністрів України переліку, де проводилася антитерористична операція, розпочата відповідно до Указу Президента України про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» від 14 квітня 2014 року № 405/2014.
Відповідно до статті 92 Конституції України, виключно законами України визначаються, зокрема: права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина; основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров'я; екологічної безпеки (пункти 1, 6).
Стаття 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» передбачає, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Згідно із статтею 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», місце проживання - це житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає постійно або тимчасово.
Відповідно до статті 29 ЦК України, місце проживання фізичної особи - це житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Частина 6 статті 29 ЦК України дозволяє фізичній особі мати кілька місць проживання.
Виходячи із зазначених норм законодавства, правової та соціальної природи пенсії, право громадянина на призначення йому страхових виплат не можна пов'язувати з такою умовою, як постійне місце проживання (реєстрація місця проживання) або з відсутністю довідки про внутрішньо переміщену особу, а держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначені страхові виплати.
Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 1 Закону України «Про запобігання та протидії дискримінації в Україні» дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними, зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користування правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.
Суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.
Як свідчить аналіз практики Європейського суду, у контексті Європейської конвенції, до майна належать, крім рухомих і нерухомих речей, також і право на пенсію (справа «Мюллер проти Австрії»).
У рішенні від 8 липня 2004 року «Ілашку та інші проти Молдови та Росії» ЄСПЛ, задовольняючи позов щодо Молдови, визнав, що Уряд Молдови, який є єдиним законним Урядом Республіки Молдова за міжнародним правом, не здійснював контроль над частиною своєї території, яка перебуває під ефективним контролем Молдавської Республіки Придністров'я (МРП). Однак, навіть за відсутності ефективного контролю над Придністровським регіоном, Молдова все ж таки має позитивне зобов'язання за статтею 1 Конвенції вжити заходів, у рамках своєї влади та відповідно до міжнародного права, для захисту гарантованих Конвенцією прав заявників.
Враховуючи те, що рішення ЄСПЛ є джерелом права та обов'язковими для виконання Україною відповідно до статті 46 Конвенції, суд при розгляді цієї справи враховує практику ЄСПЛ, у тому числі й рішення в справах «Пічкур проти України», «Ілашку та інші проти Молдови та Росії» як джерело права відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».
Отже, як Законом України «Про запобігання та протидії дискримінації в Україні», так і практикою ЄСПЛ встановлено, що дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об'єктивного та розумного обґрунтування, у відносно схожих ситуаціях.
У статті 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зазначено, що користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.
Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до яких громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати право громадянина на одержання призначеної йому страхових виплат незалежно від того, де проживає особа, якій призначені страхові виплати.
Суд також зазначає, що згідно з положеннями статті 4 Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, одними з видів загальнообов'язкового державного соціального страхування є страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності. При цьому відносини, що виникають за цим видом соціального страхування, регулюються законами, прийнятими відповідно до цих Основ.
Разом з цим, положення частини першої статті 27 Основ передбачають, що виплати та надання соціальних послуг, на які має право застрахована особа за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, може бути припинено: якщо виплати призначено на підставі документів, що містять неправдиві відомості, якщо страховий випадок стався внаслідок дії особи, за яку настає кримінальна відповідальність, якщо страховий випадок стався внаслідок умисної дії особи, внаслідок невиконання застрахованою особою своїх обов'язків щодо загальнообов'язкового державного соціального страхування, в інших випадках, передбачених законами.
Відтак, Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування вичерпних випадків припинення страхових виплат не передбачають, але встановлюють, що вони можуть бути передбачені іншими законами.
Статус внутрішньо переміщеної особи врегульований Законом України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII (надалі Закон № 1706-VII).
Згідно з нормами статті 7 Закону № 1706-VII для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав, зокрема, на пенсійне забезпечення здійснюється відповідно до законодавства України. Україна вживає всіх можливих заходів, спрямованих на розв'язання проблем, пов'язаних із соціальним захистом, зокрема відновленням усіх соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам.
Питання виплати соціальних виплат встановлені Законом України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» від 23 вересня 1999 року № 1105-XIV (далі Закон № 1105).
Відповідно до преамбули зазначеного закону - цей Закон відповідно до Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування визначає правові, фінансові та організаційні засади загальнообов'язкового державного соціального страхування, гарантії працюючих громадян щодо їх соціального захисту у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, вагітністю та пологами, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, охорони життя та здоров'я.
Як вже зазначалось судом раніше, з аналізу норм статті 46 Закону № 1105 вбачається, що визначені законодавством підстави припинення страхових виплат не є вичерпними.
Проте, суд зауважує, що зі змісту наведеної норми законодавства вбачається, що інші випадки для припинення страхових виплат повинні також бути передбачені саме законом. Ознакою, яка відрізняє закон від інших нормативно-правових актів, є критерій регулювання найбільш важливих суспільних відносин.
Суд наголошує, що статтею 92 Конституції України визначено коло питань (суспільних відносин), які можуть бути врегульовані виключно законами України, зокрема, права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов'язки громадянина, основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення, засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства, виховання, освіти, культури і охорони здоров'я, екологічної безпеки.
Вища юридична сила закону полягає також у тому, що всі підзаконні нормативно-правові акти приймаються на основі законів та за своїм змістом не повинні суперечити їм. Підпорядкованість таких актів законам закріплена у положеннях Конституції України.
Згідно з частиною 3 статті 113 Конституції України Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.
Таким чином, підзаконні нормативно-правові акти не можуть змінювати в бік звуження права громадян, які встановлено нормативно-правовими актами вищої юридичної сили.
Нормами статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Забороняється відмова в розгляді та вирішенні адміністративної справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини.
Доводи відповідача з посиланням як на підставу припинення соціальних виплат на постанови Кабінету Міністрів України та не переміщення на територію де органи державної влади здійснюють повноваження, суд вважає безпідставним, оскільки Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» має вищу юридичну силу.
До того ж, постанови Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365, від 18 лютого 2016 року №136, від 01 жовтня 2014 року № 509, від 05 листопада 2014 року № 637, на які посилається відповідач, приймалися задля забезпечення реалізації положень Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», яким встановлюються гарантії дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб.
Позивач дійсно формально підпадає під ознаки, наведенні у статті 1 вказаного Закону, яка визначає поняття внутрішньо переміщеної особи. Втім, отримання цього статусу не є обов'язком, а є правом особи, яка вважає себе переміщеною особою і бажає скористатися відповідними гарантіями.
Окрім того, суд зазначає, що у цій справі сам факт існування у позивача права на отримання страхових виплат не оспорюється сторонами. Суть права позивача є достатньо чіткою і передбачено діючим законодавством.
Суд враховує, що в силу положень статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції, з урахуванням практики Європейського Суду з прав людини вимоги щодо страхових виплат безперечно підпадають під дію цієї статті і вважаються майном, а майно, яке має особа-це конвенційне поняття права власності, та як абсолютне тлумачення, це те на що особа може розраховувати.
Перша і найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь - яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Позбавлення власності можливо тільки на умовах передбачених законом і повинно переслідувати легітимну мету. Крім того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції, а тому, при будь-якому втручанні державних органів у право на мирне володіння майном повинно бути забезпечено справедливий баланс між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи.
Як вбачається із матеріалів справи відповідачем не надано достатніх та переконливих доказів для законності припинення соціальних виплат позивачу, тому суд вважає таке втручання не виправданим з урахуванням вимог статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Зважаючи на встановлені обставини у справі, суд приходить до висновку, що позовні вимоги в частині визнання протиправною бездіяльності щодо відмови в нарахуванні та виплаті заборгованості по щомісячним страховим виплатам з 01.09.2016 року по 31.01.2020 року, зобов'язання нарахувати та виплатити заборгованість по щомісячним страховим виплатам за період з 01.09.2016 року по 31.01.2020 року підлягають задоволенню.
Стосовно вимоги про нарахування компенсації втрати частини доходів, суд зазначає наступне.
Питання, пов'язані зі здійсненням компенсації громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, врегульовані Законом України «Про компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» від 19.10.2000 № 2050-ІІІ (далі - Закон № 2050-ІІІ) та Порядком проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159 (далі - Порядок).
Згідно із ст.ст. 1, 2 Закону № 2050-ІІІ підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.
Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.
Зі змісту вказаних норм слідує, що їх дія поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи), та стосується усіх доходів, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру (пенсії, соціальні виплати, стипендія, заробітна плата).
Виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць (ст. 4 Закону № 2050-III).
Відповідно до п. 1 Порядку, його дія поширюється на підприємства, установи та організації всіх форм власності і господарювання та застосовується у всіх випадках порушення встановлених термінів виплати грошових доходів, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).
Згідно з п. 2 та п. 3 Порядку, компенсація громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати (далі - компенсація) проводиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати грошових доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з 1 січня 2001 року.
Компенсації підлягають такі грошові доходи разом із сумою індексації, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру: 1) пенсії (з урахуванням надбавок, доплат, підвищень до пенсії, додаткової пенсії, цільової грошової допомоги на прожиття, щомісячної державної грошової допомоги та компенсаційних виплат); 2) соціальні виплати (допомога сім'ям з дітьми, державна соціальна допомога інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам, допомога по безробіттю, матеріальна допомога у період професійної підготовки, перепідготовки або підвищення кваліфікації безробітного, матеріальна допомога по безробіттю, допомога по тимчасовій непрацездатності (включаючи догляд за хворою дитиною), допомога по вагітності та пологах, щомісячна грошова сума в разі часткової чи повної втрати працездатності, що компенсує відповідну частину втраченого заробітку потерпілого внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, допомога дитині, яка народилася інвалідом внаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання її матері під час вагітності, тощо); 3) стипендії; 4) заробітна плата (грошове забезпечення).
У п. 4 Порядку закріплено, що сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов'язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.
Індекс споживчих цін для визначення суми компенсації обчислюється шляхом множення місячних індексів споживчих цін за період невиплати грошового доходу. При цьому індекс споживчих цін у місяці, за який виплачується дохід, до розрахунку не включається. Щомісячні індекси споживчих цін публікуються Держкомстатом.
Наведене нормативне регулювання не встановлює першочерговості нарахування і виплати доходу, який своєчасно не був виплачений, та не ставить у залежність компенсацію втрати частини грошових доходів від попереднього, окремого нарахування доходів. За цим регулюванням правове значення має те, чи з порушенням строків був виплачений нарахований дохід, чи виплачений і коли був цей платіж, чи не нараховувався і не виплачувався грошовий дохід, право на який визнано судовим рішенням. Саме ці події є тими юридичними фактами, з якими пов'язується виплата компенсації втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати.
Кошти, які підлягають нарахуванню в порядку компенсації частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати, мають компенсаторний характер. Вони спрямовані на забезпечення достатнього життєвого рівня та купівельної спроможності особи у зв'язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін на товари та послуги.
Використане у ст. 3 Закону № 2050-ІІІ та п. 4 Порядку формулювання, що компенсація обчислюється як добуток «нарахованого, але не виплаченого грошового доходу» за відповідний місяць, означає, що має існувати обов'язкова складова обчислення компенсації - невиплачений грошовий дохід, який може бути або нарахований, або який можна нарахувати, зокрема, і на підставі судового рішення.
Отже, основною умовою для виплати громадянину передбаченої ст. 2 Закону № 2050-ІІІ та Порядком, компенсації, є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів (у тому числі пенсії). Водночас компенсація за порушення строків виплати такого доходу проводиться незалежно від порядку і підстав його нарахування: самим підприємством, установою чи організацією (у цій справі - пенсійним органом) добровільно чи на виконання судового рішення.
Аналогічний підхід до застосування вказаних норм права висловлений Верховним Судом України у постановах від 19 грудня 2011 року (справа № 6-58цс11), від 11 липня 2017 року (справа № 21-2003а16), та Верховним Судом у постановах від 20 лютого 2018 року (справа № 336/4675/17), від 21 червня 2018 року (№ 523/1124/17), від 03 липня 2018 року (справа № 521/940/17), від 18.07.2018 (справа №185/515/16-а).
У даному випадку наявним є факт порушення встановлених строків виплати позивачу щомісячних страхових виплат з 01.09.2016 року по 31.01.2020 року, а отже позовні вимоги в цій частині також підлягають задоволенню.
Відповідно до п. 10 ч. 2 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.
Щодо клопотання позивача про поновлення пропущеного строку звернення до суду, суд зауважує, що бездіяльність фонду по невиплаті страхових виплат носила триваючий характер.
Суд зазначає, що клопотання підлягає задоволенню оскільки, даний позов поданий на захист саме конституційних прав позивача, зокрема, права на соціальне забезпечення у зв'язку з втратою працездатності внаслідок професійного захворювання, яке гарантоване державою.
За вимогами ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Згідно частини 3 статті 243 Кодексу адміністративного судочинства України у виняткових випадках залежно від складності справи складення рішення, постанови у повному обсязі може бути відкладено на строк не більш як десять, а якщо справа розглянута у порядку спрощеного провадження - п'ять днів з дня закінчення розгляду справи.
Відповідно до частини 4 статті 243 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення, постановлене у письмовому провадженні, повинно бути складено у повному обсязі не пізніше закінчення встановлених цим Кодексом строків розгляду відповідної справи, заяви або клопотання.
З огляду на викладене, на підставі положень Конституції України, Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від 23.09.1999 року № 1105-XIV, ст.ст. 2, 17, 77, 90, 139, 242-246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Поновити ОСОБА_1 пропущений процесуальний строк звернення до суду з даним позовом.
Позовні вимоги ОСОБА_1 (місце реєстрації відповідно паспорта громадянина України: АДРЕСА_2 ; місце фактичного проживання/перебування згідно довідки від 12.02.2020р. № 1425-5000267101 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи: АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_2 ) до управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області (місцезнаходження згідно даних з ЄДР: 84122, Доненька область, м. Слов'янськ, вул. Свободи, буд. 5, код ЄДРПОУ 41325231) про визнання протиправною бездіяльності та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити.
Визнати протиправною бездіяльність управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області щодо відмови в нарахуванні та виплаті ОСОБА_1 заборгованості по щомісячним страховим виплатам за період з 01 вересня 2016 року по 31 січня 2020 року.
Зобов'язати управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 заборгованість по щомісячним страховим виплатам за період з 01 вересня 2016 року по 31 січня 2020 року з нарахуванням компенсації втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати, яка провадиться відповідно до Закону України «Про компенсацію втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» від 19.10.2000 року № 2050-ІІІ та Порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 року № 159.
Стягнути з управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області (код ЄДРПОУ 41325231) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) судові витрати з судового збору у розмірі 840 (вісімсот сорок) гривень 80 копійок.
Рішення складено у повному обсязі та підписано 26 травня 2020 року.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Відповідно до пункту 3 розділу VI «Прикінцеві положення» Кодексу адміністративного судочинства України, процесуальні строки щодо апеляційного оскарження визначені Кодексом адміністративного судочинства України продовжуються на строк дії карантину.
До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Суддя Л.Б. Голубова