12 травня 2020 року ЛуцькСправа № 803/2375/14
Волинський окружний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого-судді Андрусенко О. О.,
суддів Ковальчука В. Д., Костюкевича С. Ф.,
при секретарі судового засідання Савчук О. І.,
за участю позивача ОСОБА_1 ,
представника позивача Сафулька С. Ф.,
представника відповідачів: Державної митної служби України, Волинської митниці Держмитслужби - Наумчик Р. П.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної митної служби України, Волинської митниці Держмитслужби, Державної фіскальної служби України про скасування наказів, поновлення на посаді та стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди,
ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Міністерства доходів і зборів України, Ягодинської митниці Міндоходів, Державної казначейської служби України про визнання протиправними та скасування наказу Міністерства доходів і зборів України від 29 жовтня 2014 року № 2159-о «Про звільнення ОСОБА_1 » та наказу Ягодинської митниці Міндоходів від 29 жовтня 2014 року № 466-0 «Про оголошення наказу Міністерства доходів і зборів України від 29 жовтня 2014 року № 2159-о», поновлення на публічній службі - в податковій міліції та на посаді заступника начальника оперативного управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями Ягодинської митниці Міндоходів з 29 жовтня 2014 року, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди у розмірі 250000 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач з 2003 року по 2014 рік перебував на публічній службі в структурних підрозділах податкової міліції ДПІ у м. Луцьку, ДПА у Волинській області, ДПС у Волинській області, ГУ Міндоходів у Волинській області. Однак, з 29.10.2014 позивача звільнено з посади заступника начальника оперативного управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями Ягодинської митниці Міндоходів та з податкової міліції відповідно до підпункту 1 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади». ОСОБА_1 вважає рішення відповідачів про його звільнення протиправними, оскільки прийняті з порушенням Конституції України. Зокрема вказує, що право на працю, на доступ до державної служби з можливістю заробляти собі на життя є конституційними правами і свободами особи, які визнаються Україною на підставі чинних міжнародних договорів та Конституції України. Гарантією непорушності цих прав та свобод є встановлена Конституцією заборона на їх обмеження та скасування.
Позивач, з посиланням на рішення на Конституційного Суду України від 22.09.2005 №5-рп/2005 та від 11.10.2005 №8-рп/2005, вказує, що заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади в органах державної влади є безумовно обмеженням конституційних прав на працю та на доступ до державної служби, оскільки цією забороною зменшується коло суб'єктів, які можуть займати посади в органах державної влади, тобто має місце звуження обсягу прав і свобод. У свою чергу, виходячи з положень статей 22, 64 Конституції України таке звуження обсягу існуючих прав при прийнятті нових законів не допускається, а права, визначенні статтями 38, 43 Конституції України можуть бути обмежені лише в умовах воєнного або надзвичайного стану. Однак, ні на час прийняття Закону України «Про очищення влади», ні на час набрання ним чинності, ні на час прийняття оскаржуваних наказів, ні на даний час в Україні не введено воєнного або надзвичайного стану, а тому встановлені цим законом заборони займати певним особам посади в органах державної влади не відповідає Конституції України.
Крім того, ОСОБА_1 зазначає, що Закон України «Про очищення влади» не встановлює заборони обіймати посади за критеріями перебування особи на посаді заступника керівника управління податкової міліції як самостійного структурного підрозділу податкового органу в області, оскільки заборона визначена в пункті 8 частині першій статті 3 цього закону стосується заступника керівника територіального (регіонального) органу податкової міліції в області, в той час коли існування такого окремого органу не було і не є передбачене законодавством і на такій посаді в період з 25.02.2010 по 22.02.2014 позивач не перебував. А тому, відповідачі безпідставно застосували по відношенню до позивача критерії «люстрації», визначені частиною третьою статті 1 та пунктом 8 частини першої статті 3 Закону України «Про очищення влади», що свідчить про незаконність звільнення ОСОБА_1 з посади заступника начальника оперативного управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями Ягодинської митниці Міндоходів та з податкової міліції на підставі підпункту 1 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади».
Також, позивач з посиланням на норми Загальної декларації прав людини, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Конституції України, Закону України «Про очищення влади» вказує, що відповідачі при прийнятті рішень про його звільнення не застосували принципів презумпції невинуватості та індивідуальної відповідальності, не проводили жодної перевірки і не встановили в її ході, що він, перебуваючи на посаді заступника начальника податкової міліції ДПС у Волинській області в період з 17.02.2012 по 07.05.2013, чи на будь-якій іншій посаді в інший період, приймав рішення, безпосередньо діяв чи бездіяв або здійснював заходи або сприяв здійсненню заходів, спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.
Ухвалою судді Волинського окружного адміністративного суду від 27.11.2014 відкрито провадження у справі, ухвалено розгляд справи вирішувати колегією у складі трьох суддів.
У свою чергу, ухвалою Волинського окружного адміністративного суду від 28.11.2014 закінчено підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду у відкритому судовому засіданні.
Ухвалою Волинського окружного адміністративного суду від 22.12.2014 провадження у даній справі зупинено до одужання позивача ОСОБА_1 .
Ухвалою Волинського окружного адміністративного суду від 11.02.2015 провадження у даній справі поновлено.
19.02.2015 у справі постановлено ухвалу, відповідно до якої суд ухвалив звернутися до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності окремих положень Закону України «Про очищення влади», а саме: щодо відповідності пункту 8 частини першої статті 3, частини третьої статті 1, пункту 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про очищення влади» положенням статті 8, частини другої статті 19, статті 21, частин другої та третьої статті 22, частин першої та другої статті 24, частини другої статті 38, частини першої статті 43, статті 58, частини другої статті 61, частин першої, другої, третьої статті 62, частини першої статті 64 Конституції України в їх системному взаємозв'язку.
Крім того, ухвалою суду від 19.02.2015 провадження у справі зупинено до вирішення Верховним Судом України питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності окремих положень Закону України «Про очищення влади» та до прийняття Конституційним Судом України рішення за наслідками розгляду такого подання.
У свою чергу, ухвалою Волинського окружного адміністративного суду від 29.01.2020 провадження у даній справі поновлено.
Ухвалою суду від 21.02.2020 допущено у справі заміну первісного відповідача Міністерство доходів і зборів України його правонаступником Державною митною службою України, Ягодинську митницю Міндоходів її правонаступником Волинською митницею Держмитслужби, Державну казначейську службу України в частині вимог про стягнення моральної шкоди на Міністерство доходів і зборів України в особі правонаступника - Державної митної служби України та на Ягодинську митницю Міндоходів в особі правонаступника - Волинської митниці Держмитслужби.
Ухвалою Волинського окружного адміністративного суду від 12.03.2020 року залучено до участі у справі співвідповідачем Державну фіскальну службу України.
У відзиві на позовну заяву від 13.03.2020 представник Волинської митниці Держмитслужби вважає позовні вимоги безпідставними, оскільки ОСОБА_1 обіймав посаду заступника начальника Управління податкової міліції у період з 17.02.2012 по 08.05.2013 сукупно не менше одного року. Вказує, що податкова міліція складається із спеціальних підрозділів по боротьбі з податковими правопорушеннями, що діють y склaдi вiдпoвiдних кoнтpoлюючиx оpгaнiв, та здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, виконує оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну та охоронну функції. А тому, до ОСОБА_1 застосовано критерії очищення влади, визначені частиною 3 статті 1 та пункту 8 частини 1 статті 3 3акону України «Про очищення влади», що й слугувало підставою для звільнення його з посади заступника начальника оперативного управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями Ягодинської митниці Міндоходів та з податкової міліції на підставі підпункту 1 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади».
Також звертає увагу на те, що, незважаючи на зайняття ОСОБА_1 посади в Ягодинській митниці Міндоходів, вiн і надалі перебував на службі в податковій міліції. До врегулювання в установленому порядку питань проходження служби в податковій міліції дію Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України PCP від 29.07.1991 №114, поширено на працівників податкової міліції згідно з постановами Кабінету Міністрів України від 11.12.1996 №1486, від 30.10.1998 №1716. Відповідно
Крім того, зазначає, що на момент зайняття посади ОСОБА_1 , так і іншими працівниками податкової міліції в Ягодинській митниці Міндоходів, саме вказаним особам у відповідності до постанов Кабінету Міністрів України від 31.12.2007 №499 «Пpo yпopядкyвaння структури та умов грошового забезпечення осіб рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ» тa від 07.11.2007 №1294 «Про упорядкування структури та умов грошового забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та інших осіб (чинні на момент виникнення спірних правовідносин) проводилась виплaтa грошового забезпечення, a не заробітної плати.
При цьому, зауважує, щo і на даний час постановою Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 №704 «Пpo гpoшoвe забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» затверджено тарифні розряди осіб начальницького складу податкової міліції апарату Державної фіскальної служби та схему тарифних розрядів за посадами начальницького складу податкової міліції головних управлінь в областях, м. Києві та органу з обслуговування великих платників податків Державної фіскальної служби, схему тарифних розрядів за посадами осіб начальницького складу податкової міліції державних податкових інспекцій Державної фіскальної Служби і т.д. Вказане лише в черговий раз свідчить про те, шо підрозділи податкової поліції, й надалі функціонують лише в системі Державної фіскальної служби, при цьому, оплата їх праці здійcнюєтьcя в порядку, встановленому вищевказаною постановою, кошти на яку передбачено 3аконом України «Про державний бюджет на 2020 рік» від 14.11.2019 №294-ІХ.
Також безпідставною вважає вимогу позивача щодо стягнення з Волинської митниці Держмитслужби та Державної митної служби України моральної шкоди у розмірі 250 тис. грн. по 125 тис. грн. з кожного з відповідачів, оскільки позивачем не доведено належними та допустими доказами у справі факт нанесення моральної шкоди та розмір її відшкодування. З наведених підстав просив у задоволенні позову відмовити повністю.
У відзиві на позовну заяву від 16.03.2020 представник Державної митної служби України просив у задоволенні позову відмовити з тих самих підстав, що зазначені у відзиві на позовну заяву від 13.03.2020 представника Волинської митниці Держмитслужби.
У відзиві на позовну заяву від 10.04.2020 представник Державної фіскальної служби України вважає позовні вимоги ОСОБА_1 безпідставними з тих самих підстав, що зазначені у відзиві на позовну заяву від 13.03.2020 представника Волинської митниці Держмитслужби та у відзиві на позовну заяву від 16.03.2020 представника Державної митної служби України.
Ухвалою Волинського окружного адміністративного суду від 13.04.2020 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 28.04.2020.
Судове засідання 28.04.2020 було відкладено на 12.05.2020.
У судовому засіданні позивач та представник позивача підтримали позовні вимоги та просили їх задовольнити.
Представник відповідачів Державної митної служби України та Волинської митниці Держмитслужби у судовому засіданні просила відмовити у задоволенні позову з підстав наведених у відзиві на позовну заяву.
Представник відповідача Державної фіскальної служби України у судове засідання не прибув, хоча належним чином був повідомлений про дату, час та місце судового розгляду справи.
Заслухавши пояснення позивача та його представника, представника відповідачів Державної митної служби України та Волинської митниці Держмитслужби, дослідивши наявні у матеріалах справи письмові докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позов підлягає до задоволення частково з таких мотивів та підстав.
Судом встановлено, що наказом Державної податкової служби України від 17.02.2012 №311-о ОСОБА_1 переведено на посаду заступника начальника управління податкової міліції Державної податкової служби у Волинській області (а.с.21, том 1).
Крім того, наказом Міністерства доходів і зборів України від 08.05.2013 №276-о майора податкової міліції ОСОБА_1 , який перебуває в розпорядженні Міністерства доходів і зборів України, призначено виконуючим обов'язки начальника оперативного управління Головного управління Міндоходів у Волинській oблacтi (а.с.22, том 1).
Наказом Міністерства доходів і зборів України від 28.01.2014 №179-о ОСОБА_1 призначено на посаду заступника начальника оперативного управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями Ягодинської митниці Мјндоходів (а.с.18, том 1).
Разом з тим, наказом Міністерства доходів і зборів України від 29.10.2014 №2159-о, відповідно до підпункту 1 пункту 2 прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про очищення влади» від 16.09.2014 №1682-VII та пункту 62 підпункту «а» Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29.07.1991, підполковника податкової міліції ОСОБА_1 , заступника начальника оперативного управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями Ягодинської митниці Міндоходів звільнено з посади та з податкової міліції, з постановкою на військовий облік. Підставою звільнення є довідка про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі ОСОБА_1 (а.с.20, том 1).
Як вбачається з довідки про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі та/або трудовій книжці, за результатами перевірки встановлено, що до ОСОБА_1 застосовується заборона, визначена частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади» (а.с.53, том 1).
У свою чергу, наказом Ягодинської митниці Міндоходів від 29.10.2014 №466-о ОСОБА_1 оголошено наказ Міністерства доходів і зборів України від 29.10.2014 №2159-0 «Пpo звільнення ОСОБА_1 », щодо звільнення з посади та податкової міліції, з постановкою на військовий облік (а.с.19, том 1).
Позивач, не погоджуючись із вищезазначеними наказами про його звільнення звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з статтею 22 Конституції України конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
У свою чергу відповідно до статті 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Відповідно до положень статті 38 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.
Згідно з частинами першою та другою статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.
Статтею 58 Конституції України встановлено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.
У частині другій статті 61 Конституції України зазначено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
Відповідно до частини першої статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
У Рішенні Конституційного Суду України від 22.09.2005 № 5-рп/2005 установлено, що звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням. У традиційному розумінні діяльності визначальними поняття змісту прав людини є умови й засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Обсяг прав людини - це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними. Загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена (абзац 4 пункт 5.2 Рішення).
Рішенням Конституційного Суду України від 09.02.1999 № 1-рп/99 передбачено, що дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності та припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Відповідальність можлива лише за наявності в законі чи іншому нормативно-правовому акті визначення правопорушення, за яке така юридична відповідальність особи передбачена, і яка може реалізовуватись у формі примусу зі сторони уповноваженого державного органу (абзац 4 пункту 2 Рішення).
У рішенні Конституційного Суду України від 30.05.2001 за № 7-рп/2001 вказано, що наголошуючи на важливості гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина, Конституція України встановила, що склад правопорушення, як підстава притягнення особи до юридичної відповідальності, та заходи державно-примусового впливу за його вчинення визначаються виключно законом, а не будь-яким іншим нормативно-правовим актом, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер, що ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення та бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.
Відповідно до статті 37 Закону України «Про державну службу» від 17.11.2011 № 4050-VI (в редакції чинній на момент звільнення позивача) підставами припинення державної служби є: 1) втрата права на державну службу або його обмеження (стаття 38 цього Закону); 2) закінчення строку призначення (стаття 39 цього Закону); 3) ініціатива державного службовця (стаття 40 цього Закону); 4) ініціатива суб'єкта призначення (стаття 41 цього Закону); 5) настання обставин, що склалися незалежно від волі сторін (стаття 42 цього Закону); 6) незгода державного службовця на проходження державної служби у разі зміни її істотних умов (стаття 34 цього Закону); 7) досягнення державним службовцем шістдесятип'ятирічного віку; 8) визнання державного службовця безвісно відсутнім або оголошення його померлим згідно з рішенням суду, що набрало законної сили; 9) смерть державного службовця.
Суб'єктом призначення може бути прийнято рішення про продовження проходження державної служби державним службовцем, який займає посади підгруп I-1, I-2, I-3, I-4, після досягнення ним шістдесятип'ятирічного віку за його згодою у зв'язку з потребами служби, якщо інше не передбачено законом. Державна служба припиняється також з інших підстав, передбачених законом.
Згідно з пунктом 7-2 статті 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є підстави, передбачені Законом України «Про очищення влади».
Правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні визначає Закон України «Про очищення влади» від 16.09.2014 №1682-VII (далі - Закон №1682-VII) (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
За визначенням частин першої та другої статті 1 Закону №1682-VII очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (далі - посади) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.
Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.
Відповідно до частин третьої та четвертої статті 1 Закону №1682-VII протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.
Особи, зазначені у частинах третій, п'ятій - сьомій статті 3 цього Закону, не можуть обіймати посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), протягом п'яти років з дня набрання чинності відповідним рішенням суду.
Статтями 2 та 3 Закону №1682-VII передбачено перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрація) та їх критерії.
Зокрема, відповідно до пункту 8 частини першої статті 3 Закону №1682-VII заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року: керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
Пунктом 2 «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1682-VII встановлено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб: 1) звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів; 2) інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України «Про очищення влади», у порядку та строки, визначені цим Законом.
Відповідно до Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.
Відповідно до статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Згідно з статтею 19 Закону України «Про міжнародні договори» чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
Відповідно до статті 2 Конвенції «Про дискримінацію у сфері праці і зайнятості», яка ратифікована Україною 04.08.1961 кожний член Організації, для якого ця Конвенція є чинною, зобов'язується визначити й проводити національну політику, спрямовану на заохочення, методами, що узгоджуються з національними умовами й практикою, рівності можливостей та поводження стосовно праці й занять з метою викорінення будь-якої дискримінації з приводу них.
Будь-які заходи, спрямовані проти особи, відносно якої є обгрунтовані підозри чи доведено, що вона займається діяльністю, яка підриває безпеку держави, не вважаються дискримінацією за умови, що заінтересована особа має право звертатись до компетентного органу, створеного відповідно до національної практики (стаття 4 Конвенції).
Таким чином, рішення суб'єкта владних повноважень стосовно звільнення працівників, не повинно допускати дискримінацію у праці.
Положеннями Закону України «Про очищення влади» фактично установлюється додаткова підстава припинення трудового договору - звільнення працівників податкових органів та податкової міліції на підставі люстрації у зв'язку із самим фактом зайняття ним посади, передбаченої статті 3 цього Закону, а вказаний Закон застосовується до певного кола громадян України, а саме до осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.
Підстави, порядок, мета та сутність люстрації в національному та міжнародному правопорядках свідчить, що люстрація є видом юридичної відповідальності, а отже, при її проведенні має бути дотриманий індивідуальний характер такої відповідальності, тобто вина працівника має бути в кожному конкретному випадку.
На думку колегії суддів, приписами Закону України «Про очищення влади» створюються передумови для порушення рівності можливостей реалізації права доступу до державної служби, служби в органах місцевого самоврядування та в управлінні державними справами, яку має забезпечити держава відповідно до частини другої статті 38 Конституції України, адже в його положеннях простежується дискримінаційний підхід щодо підстав та порядку звільнення керівника, заступника керівника структурного підрозділу органу державної влади, місцевого самоврядування чи іншого державного органу тільки з тієї підстави, що він обіймає відповідну керівну посаду в самостійному структурному підрозділі протягом не менше визначеного Законом України «Про очищення влади» строку.
Наведене вказує на невідповідність положень Закону №1682-VII статті 38 Конституції України.
Заборона перебування на посадах, визначених в частині першій статті 3 Закону №1682-VII та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, визначеної як один із принципів очищення влади, що вказує на ігнорування принципу індивідуального підходу при притягненні особи до юридичної відповідальності, та порушує частину другу статті 61 Конституції України.
Колегія суддів звертає увагу, що положення пункту 2 «Прикінцеві та перехідні положення» та статті 3 Закону №1682-VII мають бути застосовані у нерозривній сукупності із положеннями статті 1 Закону №1682-VII, якою встановлено мету люстрації - недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.
При цьому, при застосуванні до особи положень Закону №1682-VII мало б бути з'ясовано, чи здійснювала така особа заходи (та/або сприяла їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки й оборони України, або протиправне порушення прав і свобод людини.
В іншому випадку вказані особи визнаються колективно винними без забезпечення індивідуального підходу відповідальності, що є порушенням статей 61 і 62 Конституції України в аспекті забезпечення індивідуального характеру відповідальності та забезпечення презумпції невинуватості.
Дотримання презумпції невинуватості при здійсненні люстраційних заходів є фундаментальним принципом у забезпеченні демократичного шляху очищення влади. Натомість, без доведення вини в передбаченому законом порядку запроваджується заборона обіймати посади (перебувати на службі) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування лише у зв'язку з перебуванням на такій посаді в певний проміжок часу. Заборона протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом обіймати посади, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрація), і виникнення у зв'язку з цим підстави для їх звільнення із займаних посад лише у зв'язку з обійманнями цими посадовими особами даних посад у передбачений Законом №1682-VII період часу призводить до порушення принципу презумпції невинуватості, передбаченого частиною першою статті 62 Конституції України. Фактично введена ще одна підстава припинення перебування особи на публічній службі, що за своєю суттю є дисциплінарним стягненням у вигляді звільнення - перебування на конкретно визначеній посаді, яка віднесена до переліку посад, за якими здійснюється очищення влади, а не у зв'язку із вчиненням особою певного дисциплінарного проступку, який порочить її як державного службовця чи особу, яка перебуває на публічній службі, або дискредитує орган, у якому вона працює.
Колегія суддів зазначає, що приписами Закону №1682-VII встановлюється зворотна дія закону всупереч вимогам статті 58 Конституції України, оскільки вступаючи на публічну службу, особа не знала і не могла знати, що лише перебування на конкретній посаді у певний проміжок часу в майбутньому становитиме підставу для юридичної відповідальності у вигляді заборони обіймати певні посади в органах державної влади та місцевого самоврядування протягом 10 років.
Наведене свідчить про встановлення додаткових обмежень для реалізації прав і свобод державного службовця (особи, яка перебуває на публічній службі) як людини і громадянина, що в жодному разі не відповідає частині третій статті 22 Конституції України, згідно з якою при прийнятті нових законів, в тому числі і Закону №1682-VII, не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод та статті 64 Конституції України, згідно з якою конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Отже, з викладених норм Конституції України вбачається, що одним із принципів дії правової системи в Україні визначено принцип верховенства права та встановлено, що права і свободи можуть бути обмежені виключно у випадках, передбачених Конституцією України, а саме, у разі введення воєнного або надзвичайного стану.
Крім того, колегія суддів зазначає, що статтею 12 Загальної декларації прав людини 1948 року встановлено, про неможливість піддавати особу безпідставному втручанню у його особисте і сімейне життя, заборону безпідставного посягання на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань.
Статтею 25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року встановлено, що кожний громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації, згаданої в статті 2, і без необґрунтованих обмежень право і можливість: а) брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників; b) голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального і рівного виборчого права при таємному голосуванні і забезпечують свободу волевиявлення виборців; с) допускатися в своїй країні на загальних умовах рівності до державної служби.
У пункті «а» частини першої статті 1 Конвенції про дискримінацію в галузі праці та занять від 25.06.1958 № 111 передбачено, що термін «дискримінація» будь-яке розрізнення, недопущення або перевагу, що робиться за ознакою раси, кольору шкіри, статі, релігії, політичних переконань, іноземного походження або соціального походження і призводить до знищення або порушення рівності можливостей чи поводження в галузі праці та занять.
Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 вказує в статті 6, що кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.
Люстраційна процедура не може слугувати покаранням, оскільки це прерогатива кримінального права. Якщо норми національного закону допускають упровадження обмеження прав, гарантованих Конвенцією, то такі обмеження мають бути достатньо індивідуальні. Люстраційні процедури мають відповідати критеріям доступності, а при розгляді справ про люстрацію мають бути дотримані всі стандарти справедливого судового розгляду та вимог, передбачених статтею 6 Конвенції щодо кримінальних проваджень. Зокрема, особі, яка піддається люстрації, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню. Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості (рішення ЄСПЛ у справі «Матиєк проти Польщі»).
У рішенні по справі «Турек (Turek) проти Словаччини» (люстрація) від 14.02.2006 № 57986/00 Суд постановив, що держава-сторона, яка вводить засоби люстрації - які, на думку Суду, можуть бути втручанням в право на повагу до приватного життя - має забезпечити, щоб особи, піддані такій процедурі, користувалися всіма конвенційними процесуальними гарантіями, що стосуються кожного провадження в зв'язку із застосуванням засобів люстрації. Якщо держава вживає заходів морального очищення, вона повинна гарантувати, що особи, зачіпаються такими заходами, користуються всіма процесуальними гарантіями відповідно до Конвенції щодо будь-якого судового розгляду, що відноситься до застосування таких заходів.
Згідно зі статтею 8 Конвенції, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Зі сталою практикою Європейського Суду, приватне життя «охоплює право особи формувати та розвивати відносини з іншими людьми, включаючи відносини професійного чи ділового характеру» (рішення «C. проти Бельгії» від 07.08.1996 (Reports 1996)). Стаття 8 Конвенції «захищає право на розвиток особистості та право формувати і розвивати відносини з іншими людьми та навколишнім світом» (рішення Суду у справі «Pretty проти Сполученого Королівства»). Поняття «приватне життя» не виключає в принципі діяльність професійного чи ділового характеру. Адже саме у діловому житті більшість людей мають неабияку можливість розвивати відносини із зовнішнім світом (рішення Суду у справі «Niemietz проти Німеччини» від 16.12.1992. Отже, обмеження, встановлені щодо доступу до професії, були визнані такими, що впливають на «приватне життя» (рішення Суду у справі «Sidabras and Dћiautas проти Латвії» і рішення Суду у справі «Bigaeva проти Греції» від 28.05.2009). Крім того, встановлено, що звільнення з посади становило втручання у право на повагу до приватного життя (рішення Суду у справі «Ozpinar проти Туреччини» від 19.10.2010). З рештою, у статті 8 Конвенції йдеться про захист честі та репутації як частину права на повагу до приватного життя (рішення Суду у справі «Pfeifer проти Австрії» від 15.11.2007 та рішення Суду у справі «A. проти Норвегії» від 09.04.2009, рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України».
Держава-відповідач нестиме відповідальність за Конвенцією за порушення прав людини, спричинені діями її представників при виконанні ними своїх службових обов'язків (рішення у справі «Крастанов проти Болгарії» (Krastanov v. Bulgaria). Проте держава також нестиме відповідальність, якщо її представники перевищують межі своїх повноважень або діють всупереч інструкціям (рішення у справах «Молдован та інші проти Румунії (№ 2)» (Moldovan and Others v. Romania (no. 2), та «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom). Для того, щоб встановити, чи можна покласти на державу відповідальність за незаконні дії її представників, вчинені поза межами виконання ними службових обов'язків, Суду необхідно дослідити всю сукупність обставин і розглянути характер та контекст поводження, про яке йдеться (рішення у справі «SAЉO GORGIEV проти Колишньої Югославської Республіки Македонії»).
Словосполучення «відповідно до закону» вимагає, по-перше, аби оспорюваний захід мав юридичну основу у національному праві. По-друге, воно стосується якості закону, про який ідеться, і передбачає вимогу, що такий закон має бути доступний для відповідної особи, яка, крім того, повинна мати можливість передбачити його наслідки для себе, і такий закон повинен відповідати принципу верховенства права (рішення Суду у справі «Kopp проти Швейцарії» від 25.03.1998 (Reports of Judgment sand Decisions 1998-II)).
Зазначене словосполучення означає, зокрема, що норми національного права мають бути достатньо передбачуваними, аби вказати особам на обставини та умови, за яких органи влади мають право вдатися до заходів, які впливатимуть на конвенційні права цих осіб (рішення Суду у справі «C.G. and Others проти Болгарії» від 24.04.2008). Більше того, закон повинен надавати певний ступінь юридичного захисту від свавільного втручання з боку органів влади. Наявність спеціальних процесуальних гарантій є важливою у цьому контексті. Те, що вимагається через такі гарантії, буде залежати, принаймні до певної міри, від характеру та ступеня втручання, що розглядається (рішення Суду у справі «P.G. and J.H. проти Сполученого Королівства»).
Тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду (рішення у справі «Скордіно проти Італії» та Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Щокін проти України»).
Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (рішення у справі «Москаль проти Польщі»). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки»). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (рішення у справі «Лелас проти Хорватії»). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки», а також рішення у справі «Ґаші проти Хорватії» та у справі «Трґо проти Хорватії»).
Крім того, Венеціанська комісія у своєму Висновку від 16.12.2014 №788/2014 СDL-АD(2014)044 зазначила: «За Законом «Про люстрацію» особи, які підпадають під люстрацію, не мають можливості довести, що, незважаючи на посаду, яку вони обіймали, вони не брали участі в будь-яких порушеннях прав людини і не вживали або не підтримували антидемократичні заходи. ... На думку Комісії, однак, той факт, що Закон «Про люстрацію» виключає фактор часу в цілому, незалежно від тяжкості минулої поведінки, вступає в конфлікт із принципом «індивідуальної відповідальності», на якому має бути заснована люстрація (стаття 1.2). Навіть добровільна відставка з посади до 22 лютого 2014 року не буде достатньою щоб звільнити особу від люстрації.
У пункті 64 проміжного Висновку від 16.12.2014 № 788/2014 СDL-АD (2014)044 щодо Закону України «Про очищення влади» (Закону «Про люстрацію») Венеціанська комісія констатувала: «Закон «Про люстрацію» не відповідає цим вимогам. За винятком осіб, зазначених у статтях 3.5, 3.6 та 3.7, встановлення індивідуальної провини незалежним органом не вимагається. Заборона доступу до державних функцій, що застосовується до цих осіб, заснована на простому факті обіймання певної посади з подальшою презумпцією винуватості. У той час, як цей підхід може бути прийнятним щодо осіб, що обіймали високі посади в комуністичний період і в деяких найважливіших державних установах, у всіх інших випадках вина має бути доведена на основі індивідуальних вчинків. Якщо сам факт належності до партії, організації або адміністративного органу старого режиму є підставою для заборони обіймати державні посади, то така заборона зводиться до форми колективного та дискримінаційного покарання, яка несумісна з нормами в галузі прав людини. Тому люстрація ризикує стати політичним інструментом для придушення опонентів».
Крім того, Венеціанська комісія зауважила: «Відповідно до Керівних принципів люстрація має стосуватися осіб, які відіграли важливу роль у вчиненні серйозних порушень прав людини або які обіймали керівну посаду в організації, відповідальній за серйозні порушення прав людини; ніхто не може бути предметом люстрації виключно через особисті думки і переконання; свідомі співробітники можуть бути люстровані тільки якщо їх дії насправді завдали шкоди іншим і вони знали або повинні були знати про це» (пункт 62).
Аналогічний висновок Венеціанська комісія зробила і щодо люстрації в Албанії: «Особи, які наказували, вчиняли чи суттєво сприяли вчиненню серйозних порушень прав людини, можуть бути дискваліфіковані для зайняття певних посад; якщо організація вчиняла серйозні порушення прав людини, член, працівник чи агент вважатимуться такими, що брали участь у цих порушеннях, якщо вони були високопоставленими працівниками такої організації, крім випадків, коли вони покажуть, що не брали участі у плануванні, керівництві чи виконанні таких заходів, методів чи дій» (пп. «h» п. 20 розділу 3 Висновку Венеціанської комісії щодо Закону про чистоту високопосадовців державних органів та виборних осіб Албанії № 524/2009 від 13.10.2009).
Згідно із пунктами 12, 13 Рекомендації Парламентської асамблеї Ради Європи №1096 «Про заходи щодо ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем», (Dос. 7568 від 03.06.1996), люстраційні заходи можуть бути сумісними з принципами демократичної та правової держави, якщо буде дотримано принцип індивідуальної вини, яка має бути доведена в кожному конкретному випадку, а особі, яка піддається люстраційній процедурі, буде гарантовано право на захист, презумпція невинуватості та право на оскарження до суду.
Відповідно до пункту «і» Рекомендації ПАРЄ нікого не може бути піддано люстрації виключно за зв'язок з якоюсь організацією або участь у її діяльності, яка була законною на час такого зв'язку або діяльності (крім випадків, викладених лише у підпункті «h»), або за особисті думки чи переконання.
Пунктом «h» зазначеної Рекомендації встановлено, «що особи, які видали накази, скоїли або значною мірою сприяли скоєнню серйозних порушень прав людини, можуть бути відсторонені від посади; якщо організація вчинила серйозні порушення прав людини, її член, співробітник або уповноважений вважається таким, що залучався до цих порушень, обіймаючи високу посаду в цій організації, якщо тільки він не доведе, що не брав участі у плануванні, спрямуванні або здійсненні такої політики, практики або дій».
Колегія суддів звертає увагу, що відповідачами до суду не надано належних та достатніх доказів, які б підтверджували здійснення позивачем будь - якими діями чи бездіяльністю заходів (та/або які сприяли їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_2 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини.
Натомість, наказ Міністерства доходів і зборів України від 29.10.2014 №2159-о про звільнення з посади та податкової міліції підполковника податкової міліції ОСОБА_1 базується виключно на довідці про результати перевірки відомостей, зазначених в особовій справі позивача, без доведення факту індивідуальної вини, а тому він не може бути визнаний правомірним та таким, що прийнятий на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України, і, як наслідок, порушує закріплені Конституцією права позивача та підлягає скасуванню.
При цьому, колегія суддів враховує позицію Європейського Суду з прав людини, викладену у рішенні від 19.10.2019 у справі «Полях та інші проти України», в якій Суд зазначив, що заявники працювали над тим, що в принципі було державою, заснованою на демократичних конституційних засадах. Натомість заходи, вжиті на підстав Закону про люстрацію ґрунтувалися на тому, що здавалося своєрідною колективною відповідальністю за працю за часів Януковича, не враховуючи жодної індивідуальної ролі чи зв'язку з будь-якими антидемократичними подіями. Існувала ймовірність того, що закон було прийнято проти тих, хто працював на державній службі за попередніх урядів, що передбачало політизацію державної служби, що само по собі суперечило проголошеній цілі законодавства. Це був усталений принцип судової практики Суду, що люстрація не може служити покаранню, відплаті чи помстою, і це стосується також українського Закону про люстрацію.
ЄСПЛ вказав, що заходи за Законом про люстрацію були ширшими, ніж аналогічні заходи в інших країнах, які стосувалися лише людей, які активно працювали на колишню комуністичну владу. Навпаки, така широка сфера діяльності призвела до звільнення заявників, хоча вони займали посади на державній службі задовго до того, як пан Янукович став президентом і просто не зміг подати у відставку протягом року після його вступу на посаду.
Крім того, Суд зазначив, що Уряд України висунув різні аргументи на підтримку закону, такі як практика розміщення корумпованих чиновників на державній службі за пана ОСОБА_2 , рішення Конституційного Суду 2010 року, яке збільшило його повноваження та передбачуване політично мотивоване переслідування протестуючих Євромайдану. Однак ці питання не мали жодної актуальності у рішенні про застосування Закону про люстрацію до заявників. Не було виявлено зв'язку між ними та тими негативними подіями.
Ключовим у позиції ЄСПЛ у постанові по справі «Полях та інші проти України» є § 156 цієї постанови, де Суд зазначив, що у цій справі поведінка заявників, щодо якої до них було застосовано заходи відповідно до Закону України «Про очищення влади», не була класифікована як «кримінальна» в національному законодавстві і не була схожа на якусь злочинну поведінку: вона полягала в тому, щоб залишатися на своїх постах, поки при владі перебував президент Янукович.
Відтак, не було доведено, що втручання у відношенні будь-якого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві і ЄСПЛ у § 324 даної постанови визнав порушення статті 8 Конвенції щодо всіх заявників.
Таким чином, Європейський Суд з прав людини зробив висновок, що безумовне застосування люстаційної процедури на підставі Закону України «Про очищення влади» до осіб, які в період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року перебували на окремих посадах державної служби без встановленні причетності вказаних осіб до негативних і антидемократичних подій в Україні, що мали місце за часів Януковича, суперечить проголошеній цілі законодавства і свідчить про наявність своєрідної колективної відповідальності без врахування жодної індивідуальної ролі чи зв'язку відповідних осіб з такими подіями.
У свою чергу, частина шоста статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 09.01.2013 у справі «Волков проти України», звертаючи увагу на необхідність поновлення особи на посаді як спосіб відновлення порушених прав, зазначив, що рішення суду не може носити декларативний характер, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права має бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.
Відповідно до частини першої статті 235 Кодексу законів про працю України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Відповідно до частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Однак, в ході судового розгляду адміністративної справи відповідачі не виконали процесуального обов'язку доказування та не довели правомірності оскаржуваних наказів про звільнення позивача.
Крім того, судом враховано, що згідно з пунктом 8 частини першої статті 3 Закону України «Про очищення влади» заборона обіймати посади поширюється на осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду, зокрема, заступника керівника територіального (регіонального) органу податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
Водночас, при розгляді справи судом встановлено, що ОСОБА_1 з 17.02.2012 року по 28.01.2014 року перебував на посаді заступника начальника управління податкової міліції державної податкової служби у Волинській області, тобто управління податкової міліції, яке знаходилося у структурі податкового органу обласного рівня. Доказів про перебування на посаді заступника керівника територіального органу податкової міліції в області відповідачами суду не надано.
На думку суду, вказане дає підстави для висновку про те, що посада, яку обіймав позивач, взагалі не входила до переліку, встановленого пунктом 8 частини першої статті 3 Закону України «Про очищення влади», що безумовно свідчить про відсутність правових підстав для застосування до ОСОБА_1 критеріїв люстрації, визначених частиною третьою статті 1 Закону України «Про очищення влади», а відтак про незаконність його звільнення.
Суд зазначає, що право позивача, за захистом якого він звернувся до суду, було порушене саме внаслідок видання оскаржуваних наказів, що мало наслідком протиправне звільнення з публічної служби, отже, позовна вимога про визнання протиправними та скасування наказу Міністерства доходів і зборів України від 29.10.2014 № 2159-о «Про звільнення ОСОБА_1 » та наказу Ягодинської митниці Міндоходів від 29.10.2014 № 466-0 «Про оголошення наказу Міністерства доходів і зборів України від 29 жовтня 2014 року № 2159-о» протиправних наказів підлягає задоволенню.
Судом також враховано, що станом на день вирішення даної справи Конституційним Судом України не прийнято рішення у справі за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 6 частини першої, пунктів 2, 13 частини другої, частини третьої статті 3 Закону України «Про очищення влади», 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частин третьої, шостої статті 1, частин першої, другої, третьої, четвертої, восьмої статті 3, пункту 2 частини п'ятої статті 5, пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень цього закону, Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 1, пунктів 7, 8, 9 частини першої, пункту 4 частини другої статті 3, пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень цього закону, Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини третьої статті 4 цього закону.
Крім того, частиною другою статті 235 КЗпП України передбачено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Згідно із правовим висновком зазначеним у Постанові Верховного Суду України від 14.01.2014 по справі №21-395а13, суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у порядку.
Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 №100 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати, відповідно до п.2 якого середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
За приписами абзацу 3 пункту 3 Порядку усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.
Пунктом 5 Порядку передбачено, що нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.
Таким чином, при обчисленні розміру середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу обрахуванню підлягає сума заробітку за робочі дні, виходячи із середньоденного заробітку, обчисленого відповідно до положень Порядку обчислення середньої заробітної плати.
З довідки, яка видана ОСОБА_1 про його грошове забезпечення за фактично відпрацьований час з 29.01.2014 по 29.10.2014 від 05.11.2014 №5/44-1030 слідує, що позивачу за останні два місяці, що передували звільненню, тобто за серпень та вересень 2014 року, нараховано грошове забезпечення на загальну суму 21526,81 грн. (а.с.40, том 1). Виходячи з цього, середньоденний заробіток позивача становив 21526,81 грн. : 42 робочих дні = 512,54 грн.
При цьому кількість календарних днів за період вимушеного прогулу, починаючи з 29.10.2014 року (наступний день після звільнення) і по день прийняття даного рішення - 12.05.2020 року становить 1384 днів.
За таких обставин, суд дійшов висновку, що грошове забезпечення за час вимушеного прогулу, становить: 512,54 грн. х 1384 = 709355,36 грн., які слід стягнути Волинської митниці Держмитслужби.
Також, пунктами 2, 3 частини першої статті 371 КАС України передбачено, що негайно виконуються рішення суду про: присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
Відтак, рішення суду у цій справі підлягає негайному виконанню в частині поновлення на посаді та присудження виплати грошового забезпечення у межах суми стягнення за один місяць, що становить 10763,40 грн.
Щодо вимоги позивача про стягнення з відповідачів моральної шкоди в розмірі 250 000 грн. по 125 000,00 грн. з кожного з відповідачів суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Згідно з частиною першою статті 23 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи (частина друга статті 23 ЦК України).
Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (частина третя статті 23 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Отже, моральною шкодою є втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Звертаючись до суду із вимогою про відшкодування моральної шкоди позивач повинен зазначити обставини того, у чому полягає моральна шкода, якими діями, рішеннями вона завдана та якими доказами вона підтверджена.
При вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають з'ясуванню: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні; чим підтверджується факт заподіяння позивачу моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Таким чином, обов'язок доказування спричиненої моральної шкоди, її розміру та інших обставин, покладається на особу, що звертається до суду із таким позовом.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 24.04.2018 в справі №459/1629/15-а, від 26.10.2018 в справі № 818/1956/18, від 25.04.2019 у справі № 818/1429/17 та від 12.11.2019 у справі № 818/1430/17.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 не надав належних доказів заподіяння йому душевних страждань протиправними діями відповідачів, зокрема, доказів погіршення здоров'я або настання інших втрат немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, що настали внаслідок звільнення з посади та жодним чином не обґрунтував грошову оцінку такої шкоди.
У свою чергу, надані позивачем виписки з банку про взяті ОСОБА_1 кредитні ліміти та розписки про взяття коштів в борг не є належними доказами, які підтверджують факт заподіяння позивачу моральної шкоди у розмірі 250 000,00 грн.
Таким чином, враховуючи те, що позивачем належним чином не доведені факт заподіяння відповідачами моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, наявності причинного зв'язку між шкодою і протиправними діяннями заподіювачів та вини останніх в її заподіянні, а також не зазначено, з чого позивач виходив при оцінюванні заподіяної йому шкоди, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення з відповідачів моральної шкоди в розмірі 250 000 грн., по 125 000 грн. з кожного з відповідачів є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Відтак, позов належить задовольнити частково.
Крім того, суд зазначає, що учасник колегії - суддя Ковальчук В. Д. перебував у відпустці з 19.05.2020 року до 22.05.2020 року, що підтверджується наказом в.о. голови суду від 12.05.2020 №02-10/76/20, а тому повний текст судового рішення складено 25.05.2020 року.
Керуючись статтями 243 ч. 3, 246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Позов задовольнити частково.
Визнати протиправним і скасувати наказ Міністерства доходів і зборів України від 29 жовтня 2014 року № 2159-о «Про звільнення ОСОБА_1 ».
Визнати протиправним і скасувати наказ Ягодинської митниці Міндоходів від 29 жовтня 2014 року №466-О «Про оголошення наказу Міністерства доходів і зборів України від 29.10.2014 № 2159-о «Про звільнення ОСОБА_1 ».
Поновити ОСОБА_1 на публічній службі в податковій міліції та на посаді заступника начальника оперативного управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями Ягодинської митниці Міндоходів з 29 жовтня 2014 року.
Стягнути з Волинської митниці Держмитслужби (44350, Волинська область, Любомльський район, село Римачі, вулиця Призалізнична, будинок 13, ідентифікаційний код 43350888) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) грошове забезпечення за час вимушеного прогулу в сумі 709355,36 грн. (сімсот дев'ять тисяч триста п'ятдесят п'ять грн. 36 коп.).
Рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на публічній службі в податковій міліції та на посаді заступника начальника оперативного управління боротьби з контрабандою та митними правопорушеннями Ягодинської митниці Міндоходів та стягнення грошового забезпечення за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць у сумі 10763,40 грн. (десять тисяч сімсот шістдесят три грн. 40 коп.) підлягає до негайного виконання.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Волинський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення, з урахуванням пункту 3 розділу VI «Прикінцевих положень» КАС України.
Головуючий-суддя О. О. Андрусенко
Судді В. Д. Ковальчук
С. Ф. Костюкевич
Повний текст судового рішення складено 25.05.2020.