22-ц/804/1148/20
221/2103/16-ц
21 травня 2020 року Донецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Мироненко І.П.
суддів: Баркова В.М., Лопатіної М.Ю.
за участі секретаря Сікора М.М.
сторони:
позивач - ОСОБА_1
відповідач - ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Маріуполі в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - Царьової Олени Сергіївни на рішення Волноваського районного суду Донецької області від 05 лютого 2020 року, постановленого у складі судді Мохова Є.І.
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У квітні 2016 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом про визнання угоди дійсною та визнання права власності, вказуючи, що 19 грудня 2008 року вона купила у відповідача торговий павільйон по АДРЕСА_1 площею 85,60 кв.м. за 12 000,00 грн., про що той написав їй розписку. У зв'язку з необхідністю реєстрації права власності запропонувала відповідачу оформити договір купівлі-продажу об'єкта нерухомості нотаріально, але останній під різними приводами ухилявся. Просила визнати за нею право власності на зазначений павільйон.
Заочним рішенням Волноваського районного суду Донецької області від 10 травня 2016 року позовні вимоги задоволені. Визнано дійсним договір купівлі-продажу нерухомості - торгового павільйону по АДРЕСА_1 , загальною площею 85,60 кв.м., що відбувся між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 . Визнано за ОСОБА_1 право власності на торговий павільйон по АДРЕСА_1 загальною площею 85,60 кв.м.
Ухвалою Волноваського районного суду Донецької області від 03 грудня 2019 року за заявою відповідача заочне рішення скасовано.
Після скасування рішення позивач ОСОБА_1 посилаючись на те, що відповідач ОСОБА_2 заперечує законність укладеної між ними угоди купівлі-продажу торгівельного павільйону, змінила предмет та підставу позову. Відповідно до норм ч.1 ст.220, ч.1 ст.657, ч.1 ст.658 ЦК України договір купівлі-продажу нерухомого майна торгівельного павільйону є нікчемним, у зв'язку з чим в силу ч.2 ст.215 ЦК України нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Просила застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину шляхом стягнення з відповідача на її користь грошових коштів в розмірі 12000,00 грн. Згідно ч.2 ст.625 ЦК України стягнути 3% річних в розмірі 1080,99 грн. та інфляційні нарахування у сумі 3736,87 грн.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Волноваського районного суду Донецької області від 05 лютого 2020 року позовні вимоги задоволені частково. Застосовано наслідки недійсності нікчемного правочину купівлі-продажу торгового павільйону по АДРЕСА_1 загальною площею 85,60 кв.м у вигляді розписки від 19 грудня 2008 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 12000,00 грн., повернуто торговий павільйон по АДРЕСА_1 загальною площею 85,60 кв.м ОСОБА_2 . В решті позовних вимог відмовлено.
Задовольняючи частково позовні вимоги суд виходив з того, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину. Вимоги про стягнення з відповідача 3% річних в розмірі 1080,99 грн. та інфляційних нарахувань у сумі 3736,87 грн. на підставі ч.2 ст.625 ЦК України є безпідставними, оскільки зазначена стаття передбачає такі виплати у разі невиконання лише грошового зобов'язання, а позивач в своїй заяві не довела існування між нею та відповідачем наявних грошових зобов'язань.
Надходження апеляційної скарги до апеляційної інстанції та її короткий зміст
25 лютого 2020 року ухвалою Донецького апеляційного суду у даній справі відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 адвоката Царьової О.С. на рішення Волноваського районного суду Донецької області від 05 лютого 2020 року.
В апеляційній скарзі, посилаючись на неповне з'ясування та недоведеність обставин, що мають значення, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду змінити. Виключити з мотивувальної частини рішення наступні висновки суду: «Судом встановлено, що сторони проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу з 22.06.1999 року в квартирі в АДРЕСА_2 . Вони були пов'язані спільним побутом, мали спільні права та обов'язки, притаманні подружжю, вели спільне господарство та мали спільний бюджет.
28.11.2002 року сторони за спільні кошти купили у ОСОБА_4 , з яким ОСОБА_1 нотаріально посвідчила договір купівлі-продажу, металевий торговельний павільйон площею 24 м.2, розташований йо АДРЕСА_1 … Протягом 3-х років за спільні кошти вони розширили металевий павільйон до 60 м2… Після цього за спільні кошти вони поступово розширили павільйон до 85,6 м2».
Виключити четвертий абзац резолютивної частини рішення, а саме: «Повернути торговий павільйон по АДРЕСА_1 загальною площею 85,6 кв. метрів ОСОБА_2 ».
Також просила стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3% річних у розмірі 1080,99 грн., інфляційні нарахування в сумі 3736,87 грн. та понесені позивачкою судові витрати у вигляді сплати судового збору в суді апеляційної інстанції в розмірі 826 грн. 50 коп.
Апеляційну скаргу обґрунтовано тим, що судом встановлені факти, які не відповідають дійсності та породжують виникнення у ОСОБА_2 суттєвих майнових прав, на які він не має права. Висновки суду ґрунтуються лише на обставинах, викладених відповідачем у відзиві, що є грубим порушенням основних принципів ЦПК України, а саме змагальності сторін та диспозитивності цивільного судочинства.
В порушення норм ст.13 ЦПК України, при винесенні рішення суд вирішив питання про права ОСОБА_2 в частині повернення йому павільйону, в той час як останнім позовні вимоги про це не заявлялись.
Суд, посилаючись на застосування двосторонньої реституції, не надав оцінки тому факту, що торгівельний павільйон по АДРЕСА_1 , в момент укладення нікчемного правочину 19 грудня 2008 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , останньому не належав, а отже павільйон не може бути йому повернуто. В момент укладення цього нікчемного правочину павільйон належав ОСОБА_1 на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 28 листопада 2002 року.
Таким чином, оскаржуваним рішенням суду фактично позбавлено право власності ОСОБА_1 на належний їй на підставі нотаріально посвідченого договору від 28 листопада 2002 року павільйон по АДРЕСА_1 .
Також вважає, що судом безпідставно не було стягнуто з ОСОБА_2 3% річних в сумі 1080,99 грн. та інфляційні втрати в сумі 3736,87 грн.
Аргументи учасників справи
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 просить залишити оскаржуване рішення суду без змін, оскільки в апеляційній скарзі заявник просить змінити рішення суду у відповідній частини, проте зі змісту скарги фактично ставиться питання про скасування судового рішення та ухвалення нового. Судом першої інстанції в повній мірі проаналізовано підстави позову, норми права, обставини справи і надані докази. Вважає договір купівлі-продажу павільйону не укладеним, а розписку від 19 грудня 2008 року фіктивною, оскільки сторони не вчиняли жодних дій для здійснення правочину, між ними не було передачі грошей та павільйону, оскільки проживали однією сім'єю, вели спільне господарство та для реєстрації права власності павільйону необхідно було рішення суду про визнання права власності на нього. Про поділ спільного майна подружжя, в тому числі павільйону, на теперішній час знаходиться цивільна справа №221/6478/19 в Волноваському районному суді. Тому позивачці достатньо було закрити провадження по цій справі, так як для застосування наслідків недійсності немає жодних підстав. Зазначає, що погоджується з її доводами та не заперечує у відповідності з ч.2 ст.216 ЦК України повернути позивачці 12000 грн. за розпискою лише в разі повернення нею торгового павільйону зі скасуванням реєстрації права власності на павільйон.
2.Мотивувальна частина
Позиція апеляційного суду
Відповідно до ч.1 ст.368 ЦПК України, справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою.
Згідно ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідач ОСОБА_2 , будучи належним чином повідомленим про час та місце розгляду справи, в судове засідання не з'явився, про причини своєї неявки суд не повідомив, заяви про відкладення розгляду не надав.
З огляду на викладене та вимоги ст.ст.371, 372 ЦПК України апеляційний суд розглядає справу за його відсутності.
Відповідно до вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ст.264 ЦПК України судове рішення має відповідати в тому числі на такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивачки ОСОБА_1 , її представника адвоката Царьової О.С., які підтримали доводи апеляційної скарги, заперечення представника відповідача адвоката Лісодіда О.В., дослідивши матеріали справи і обговоривши доводи скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково.
Встановлені судами першої та апеляційної інстанції обставини
28 листопада 2002 року ОСОБА_1 придбала у ОСОБА_4 металевий торгівельний павільйон площею 24 кв.м, розташований по АДРЕСА_1 , що підтверджується договором купівлі-продажу, посвідченим державним нотаріусом Волноваської державної нотаріальної контори Петренко В.Е. за реєстровим № 1-2952 та інформаційною довідкою ТОВ «Волноваське БТІ» №834 від 18 вересня 2019 року.
В подальшому торгівельний павільйон поступово було розширено до 85,60 кв.м.
Згідно розписки від 19 грудня 2008 року, ОСОБА_2 продав ОСОБА_1 торговий павільйон площею 85,60 кв.м, розташований по АДРЕСА_1 , за 12000,00 грн. Грошові кошти за договором купівлі-продажу торгового павільйону отримано у повному обсязі, претензій не має.
24 квітня 2014 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 зареєстрували шлюб.
11 березня 2016 року ОСОБА_1 отримала технічний паспорт на нежитлове приміщення торгового павільйону « ІНФОРМАЦІЯ_3 », розташований по АДРЕСА_1 , загальною площею 85,60 кв.м.
Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права
Відповідно до ч.1 ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з ч.ч. 1-3, 5 ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
За положеннями ч.1 ст.209 ЦК України, правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.
Згідно ч.1 ст.655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до ч.1 ст. 657 ЦК України, договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває у податковій заставі.
За положеннями ч.1 ст.658 ЦК України, право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.
Згідно ч.1 ст.220 ЦК України, у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
Відповідно до ч.1, ч.2 ст.215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч.1-3,5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Одним із принципів цивільного судочинства є диспозитивність, який полягає в тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках. Учасники справи розпоряджаються своїми правами на власний розсуд (ч.ч.1,3 ст.13 ЦПК України).
Статтею 12 ЦПК України передбачено, що учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом та кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Аналогічні положення закріплено у ч.1 ст.81 ЦПК України. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.ч.5,6 ст.81 ЦПК України).
Предметом даного спору не було встановлення факту сумісного проживання чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу з 1999 року та придбання ними за рахунок спільних сумісних коштів предмета спору торгівельного павільйону. Таки вимоги у справі не заявлялись, жодних доказів на підтвердження вказаних обставин сторонами не надавалось і судом не досліджувалось.
За таких обставин у суду не було підстав робити відповідні висновки.
Крім того, встановлюючи вказані обставини у мотивувальній частині, суд першої інстанції залишив поза увагою, що до 2004 року діяли положення Кодексу про шлюб та сім'ю УРСР, який не передбачав встановлення факту спільного проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, а тому норми СК України щодо відносин фактичного подружжя до 2004 року не застосовуються.
Частиною першою ст.216 ЦК України встановлено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Реституція є наслідком недійсності правочину, який призводить до необхідності поновлення порушених майнових прав, приведення їх до стану, що існував на момент вчинення дії, якою заподіяно шкоду, тобто повернення або відновлення матеріальних цінностей у натурі - тих самих чи подібних або речей такої ж вартості.
Оскільки дійсність чи недійсність нікчемного правочину визначається безпосередньо законом і не залежить від волі сторін, наслідки його недійсності визначаються безпосередньо законом. При цьому правові наслідки недійсності нікчемного правочину, встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін. Проте суд з власної ініціативи, керуючись власними переконаннями і матеріалами справи, має право визначати, які саме наслідки недійсності нікчемного правочину будуть застосовуватися у кожному окремому випадку. Пропозиції або бажання сторін не мають правового значення.
Суд першої інстанції, правильно зазначивши про нікчемність укладеного між сторонами правочину, разом з тим застосовуючи двосторонньою реституцію не дав належної оцінки тому факту, що торгівельний павільйон по АДРЕСА_1 , на момент укладення нікчемного правочину 19 грудня 2008 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , останньому не належав.
Будь-яких доказів на підтвердження належності спірного павільйону відповідачу, подальшу реконструкцію за його рахунок, придбання будівельних матеріалів тощо, суду першої інстанції не надавалось.
Не було надано таких доказів і суду апеляційної інстанції на спростування доводів апеляційної скарги.
Щодо застосування положень ст.625 ЦК України
Згідно ч.2 ст.625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Отже, зі змісту положень ст.625 ЦК України вбачається, що підставою її застосування є прострочення виконання грошового зобов'язання боржником.
Грошовим зобов'язанням є таке правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язаний сплатити гроші на користь другої сторони (кредитора), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволені позову в цій частині, оскільки позивачкою не було доведено існування грошових зобов'язань з відповідачем, а до наслідків недійсного правочину положення ст.625 ЦК України не застосовується.
Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги
Згідно ч.1 ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
З огляду на наведене, оцінюючи досліджені докази у їх сукупності, колегія суддів вважає, що з мотивувальної частини рішення підлягають виключенню висновки суду про встановлені обставини, а саме: «…Судом встановлено, що сторони проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу з 22.06.1999 року в квартирі в АДРЕСА_2 . Вони були пов'язані спільним побутом, мали спільні права та обов'язки, притаманні подружжю, вели спільне господарство та мали спільний бюджет.
28.11.2002 року сторони за спільні кошти купили у ОСОБА_4 , з яким ОСОБА_1 нотаріально посвідчила договір купівлі-продажу, металевий торговельний павільйон площею 24 м2, розташований по АДРЕСА_1 …Протягом 3-х років за спільні кошти вони розширили металевий павільйон до 60 м2…Після цього за спільні кошти вони поступово розширили павільйон до 85,6 м2...».
Також з резолютивної частини рішення підлягає виключенню абзац четвертий: «Повернути торговий павільйон по АДРЕСА_1 загальною площею 85,6 кв. метрів ОСОБА_2 ».
В іншій частині щодо відмови у застосуванні положень ст.625 ЦК України рішення суду підлягає залишенню без змін.
Розподіл судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 ч.1 ст.382 ЦПК України суд апеляційної інстанції вирішує питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
Позивачем заявлено дві вимоги (майнового та немайнового характеру), проте сплачено судовий збір в розмірі 826,50 грн. за однією з вимог.
Оскільки апеляційну скаргу задоволено частково, з відповідача ОСОБА_2 підлягає стягненню в дохід держави судовий збір в розмірі 826,50 грн.
Керуючись ст.ст. 367, 374, 376 ЦПК України,
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - Царьової Олени Сергіївни задовольнити частково.
Рішення Волноваського районного суду Донецької області від 05 лютого 2020 року змінити.
Виключити з мотивувальної частини рішення висновки суду:
«…Судом встановлено, що сторони проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу з 22.06.1999 року в квартирі в АДРЕСА_2 . Вони були пов'язані спільним побутом, мали спільні права та обов'язки, притаманні подружжю, вели спільне господарство та мали спільний бюджет.
28.11.2002 року сторони за спільні кошти купили у ОСОБА_4 , з яким ОСОБА_1 нотаріально посвідчила договір купівлі-продажу, металевий торговельний павільйон площею 24 м2, розташований по АДРЕСА_1 …».
«…Протягом 3-х років за спільні кошти вони розширили металевий павільйон до 60 м2…».
«…Після цього за спільні кошти вони поступово розширили павільйон до 85,6 м2...».
Виключити з резолютивної частини рішення абзац четвертий:
«…Повернути торговий павільйон по АДРЕСА_1 загальною площею 85,6 кв. метрів ОСОБА_2 …».
В іншій частини рішення суду залишити без змін.
Стягнути з ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстрованого за адресом: АДРЕСА_3 ) в дохід держави судовий збір за розгляд справи в суді апеляційної інстанції в розмірі 826,50 грн.
Постанова набирає законної сили з дня прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених ст.389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту.
Головуючий І.П. Мироненко
Судді: В.М. Барков
М.Ю. Лопатіна
Повний текст судового рішення складено 25 травня 2020 року.
Суддя І.П. Мироненко