П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
21 травня 2020 р.м.ОдесаСправа № 420/6976/19
Головуючий в 1 інстанції: Потоцька Н.В.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
судді - доповідача - Стас Л.В.
суддів - Турецької І.О., Шеметенко Л.П.,
розглянувши у письмовому провадженні апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 27 січня 2020 року по справі за позовом громадянина СРВ ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії,-
Позивач, громадянин СРВ ОСОБА_1 , звернувся з позовом до Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області (далі - відповідач, ГУ ДМС в Одеській області), в якому просив визнати протиправним та скасувати рішення ГУ ДМС в Одеської області від 02 жовтня 2019 року № 51032300001886 «Про відмову в оформленні(видачі) посвідки на постійне проживання». Також позивач просив зобов'язати ГУ ДМС в Одеській області здійснити обмін посвідки на постійне проживання ОСОБА_1 , у зв'язку із досягненням ним 45 річного віку.
В обґрунтування позовних вимог зазначив, що звернувся до ГУ ДМС в Одеській області із заявою про обмін наявної в нього посвідки на постійне проживання по досягненню ним 45 річного віку. Позивач вважає оскаржуване рішення необґрунтованим, та таким що суперечить Конституції України, оскільки при винесенні рішення ГУ ДМС України в Одеській області не конкретизовано, з якої саме підстави передбаченої пп. 9 п. 62 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення та повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання (пункт містить дві підстави), позивачу відмовлено в обміні бланку посвідки. Крім того, позивач посилався на те, що з 1988 року постійно проживає в Україні, законів не порушував, створив родину, придбав власне житло, працює та сплачує податки, в нього народилося двоє дітей, які є громадянами України, а відтак він є добропорядним іммігрантом та має стійкий правовий зв'язок з державою Україна, в якій він прожив 31 рік.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 27 січня 2020 року позов ОСОБА_1 - задоволено.
Визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеської області від 02 жовтня 2019 року № 51032300001886 про відмову ОСОБА_1 в обміні бланку посвідки на постійне проживання по досягненню ним 45 річного віку.
Зобов'язано Головне управління Державної Міграційної служби України в Одеській області здійснити ОСОБА_1 обмін бланку посвідки на постійне проживання, у зв'язку із досягненням ним 45-річного віку.
В апеляційній скарзі, ГУ ДМС в Одеській області, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права та невідповідність висновків суду обставинам справи, просить скасувати рішення Одеського окружного адміністративного суду від 27 січня 2020 року та прийняти нове - про відмову у задоволенні позову в повному обсязі.
В обґрунтування апеляційної скарги апелянт посилався на те, що судом першої інстанції не взято до уваги, що при перевірці особової справи ОСОБА_1 встановлено, що у справі не виявлено будь-яких документів, які б підтверджували, що позивач має підстави для отримання посвідки на постійне проживання, відповідно до вимог 4 розділу V Закону України «Про імміграцію». Тобто, на думку апелянта, позивач при подачі документів на отримання дозволу на імміграцію подав недійсні документи та повідомив про неправдиві відомості, що є порушенням Закону України «Про імміграцію», а тому прийняте рішення про відмову в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання від 02.10.2019р., прийнято відповідно до норм чинного законодавства та скасуванню не підлягає. Крім того, апелянт зазначає про те, що обраний судом спосіб захисту порушеного права позивача - зобов'язання прийняти конкретне рішення про обмін посвідки є втручанням у дискреційні повноваження відповідача, що є неприпустимим з огляду на положення КАС України щодо компетенції адміністративного суду.
Позивач, у відзиві на апеляційну скаргу, посилаючись на доводи, які ідентичні доводам викладеним у позовній заяві та які узгоджуються з висновками суду першої інстанції зазначає про безпідставність апеляційної скарги, у зв'язку з чим просить апеляційну скаргу ГУ ДМС в Одеській області - залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 27 січня 2020 року - без змін.
Колегія суддів, заслухавши доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що позивач, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 є громадянином Соціалістичної Республіки В'єтнам (місце народження - ОСОБА_2 ) відповідно до офіційного перекладу паспорту Соціалістичної Республіки В'єтнам Тип ОСОБА_3 країни НОМЕР_1 .
Також судом встановлено, що 04.02.2002 року ОСОБА_1 звернувся із заявою-анкетою до ВПР та МР УМВС України в Одеській області про залишення в Україні на постійне мешкання.
До заяви було надано: копію паспорту громадянина Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_4 країни НОМЕР_1 , офіційний переклад паспорту громадянина Соціалістичної Республіки В'єтнам, довідка Посольства Соціалістичної Республіки В'єтнам від 21.09.2001 року про те, що Посольство не заперечує щодо надання позивачу права на постійне проживання в Україні, довідка Посольства Соціалістичної Республіки В'єтнам від 21.09.2001 року про відсутність у позивачу судимості та не притягнення його до кримінальної та цивільної відповідальності.
Також 04.02.2002 року ОСОБА_1 звернувся із заявою-анкетою до ВПР та МР УМВС України в Одеській області про видачу посвідки на постійне проживання в Україні.
За підписом інспектора ВГПІС УМВС України в Одеській області капітана міліції Дацюк Л.А., складено Висновок (без дати) про залишення на постійне мешкання в Україні громадянина В'єтнаму ОСОБА_1 , яким відповідно до п.6 Розділу V Закону України «Про імміграцію» задоволено клопотання громадянина В'єтнаму ОСОБА_1 про документування посвідкою на постійне проживання в Україні (а.с.65).
У 2003 році позивач звернувся до міграційних органів із заявою про надання йому дозволу на проживання в Україні та документування його відповідною посвідкою, а у 2004 році ВГІРФО УМВС України в Одеській області видано посвідку, яка підтверджувала надане йому державою право на імміграцію в Україну.
11.08.2008 року ОСОБА_1 ВГІРФО УМВС України в Одеській області здійснено обмін посвідки на постійне проживання в Україні. Перша посвідка вилучена та видана нова посвідка на постійне проживання серії №4769 від 11.08.2008р., безстроково (ас. 72).
16.03.2015 року ОСОБА_1 отримав новий паспорт Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_4 країни НОМЕР_2 , дійсний до 16.03.2025 року.
30.08.2019 року посадовою особою Малиновського РВ ГУ МВС України в Одеській області Наум А.Г. відносно ОСОБА_1 складено протокол ( НОМЕР_3 ) про адміністративне правопорушення ( не обміняв посвідку на постійне проживання по досягненню 45-річного віку ), за яке передбачена відповідальність відповідно до ч.1 ст. 203 КУпАП.
30.08.2019 року посадовою особою Малиновського РВ ГУ МВС України в Одеській області Супруновським В.І. винесено постанову про накладення адміністративного стягнення на ОСОБА_1 у вигляді штрафу в розмірі 1700,00 грн. за порушення постанови Кабінету Міністрів України №321 від 25.04.2018 року.
Адміністративний штраф сплачено позивачем відповідно до квитанції №ПН277 від 30.08.2019 року.
11.09.2019 року позивач звернувся до Відділу тимчасового та постійного проживання іноземців та осіб без громадянства Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС в Одеській області з заявою-анкетою № НОМЕР_4 щодо обміну посвідки на постійне проживання у зв'язку із досягненням 45-річного віку.
02.10.2019 року за № НОМЕР_5 за підписом начальника Відділу тимчасового та постійного проживання іноземців та осіб без громадянства Управління у справах іноземців та осіб без громадянства ГУ ДМС в Одеській області ОСОБА_5 винесено рішення про відмову в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання на підставі пп. 9 п. 62 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення та повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 року №321 (а.с. 18).
Вважаючи протиправним вказане рішення, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що спірне рішення ГУ ДМС в Одеській області, є протиправним та підлягає скасуванню, враховуючи відсутність законних підстав для його винесення, крім того, суд зазначив, що прийняття відповідачем оскаржуваного рішення є порушенням принципу правової визначеності. Також суд першої інстанції виходив з відсутності підстав для проведення відповідачем перевірки правомірності видачі первісної посвідки позивача в межах розгляду заяви про обмін посвідки у зв'язку з досягненням особи 45-річного віку.
Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів виходить із такого.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Стаття 1 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» встановлює, що іноземець це - особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав, а посвідка на постійне проживання це - документ, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні.
Закон України «Про імміграцію» у статті 1 унормовує, що імміграція це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання.
Іммігрантом є - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання.
Згідно статті 2 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземці та особи без громадянства мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України.
Іноземці та особи без громадянства є рівними перед законом незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять, інших обставин.
Згідно п.1 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання затвердженого постановою Кабміну України від 25.04.2018 року №321 (далі Порядок №321) посвідка на постійне проживання є документом, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні.
Відповідно до п.п.5 п.7 Порядку №321 обмін посвідки здійснюється у разі досягнення іноземцем або особою без громадянства 25- або 45-річного віку (у разі, коли іноземець або особа без громадянства документовані посвідкою, що не містить безконтактного електронного носія).
Пунктом 9 Порядку №321 встановлено, що оформлення посвідки (у тому числі замість втраченої або викраденої), її обмін здійснюється територіальними органами/територіальними підрозділами ДМС через Головний обчислювальний центр Єдиного державного демографічного реєстру у взаємодії з Державним центром персоналізації документів державного підприємства «Поліграфічний комбінат “Україна» по виготовленню цінних паперів.
Згідно п.40 Порядку №321 для оформлення у зв'язку із втратою або викраденням посвідки, її обміну іноземець або особа без громадянства подають такі документи:
1) посвідку, що підлягає обміну (крім випадків втрати та викрадення);
2) паспортний документ іноземця або документ, що посвідчує особу без громадянства;
3) переклад на українську мову сторінки паспортного документа іноземця або документа, що посвідчує особу без громадянства, з особистими даними, засвідчений у встановленому законодавством порядку;
4) документи, що підтверджують обставини, у зв'язку з якими посвідка підлягає обміну (крім випадків, передбачених підпунктами 3-5 пункту 7 цього Порядку);
5) документ, що посвідчує особу законного представника, та документ, що підтверджує повноваження особи як законного представника, у разі подання документів законним представником;
6) документ, що підтверджує сплату адміністративного збору, або документ про звільнення від його сплати.
З матеріалів справи вбачається, що позивачем при поданні заяви для обміну посвідки надано всі необхідні документи, що підтверджується підписами уповноваженої особи відповідача (а.с. 83).
Відповідно до п.43 Порядку № 321 рішення про оформлення, обмін посвідки приймається територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС за результатами ідентифікації іноземця або особи без громадянства, перевірки поданих ними документів та у разі відсутності підстав для відмови в її оформленні.
Законодавцем відокремлюється поняття “обмін” посвідки та її “оформлення”. Під різне нормативне регулювання підпадає як порядок розгляду заяви, так і підстави для прийняття рішення і кінцевий результат розгляду заяви.
З матеріалів справи вбачається, що позивач звернувся до відповідача з заявою саме про обмін посвідки на постійне проживання у зв'язку з досягненням ним 45-річного віку, відповідно до пп.5 п.5 Порядку № 321 та надав до заяви необхідний перелік документів визначений п.40 цього Порядку.
Згідно матеріалів справи, в якості підстави винесення рішення №5103230000188 міграційним органом зазначено пп. 9 п. 62 Порядку №321.
Відповідно до пп. 9 п. 62 Порядку №321 територіальний орган/територіальний підрозділ ДМС відмовляє іноземцю або особі без громадянства в оформленні або видачі посвідки, у разі, коли встановлено факт подання іноземцем або особою без громадянства завідомо неправдивих відомостей, підроблених документів або встановлено факт скасування наданого їм дозволу на імміграцію.
Відповідач обґрунтовує відмову в оформленні (видічі) посвідки на постійне проживання тим, що під час перевірки особової справи позивача, не було виявлено документів, які б підтверджували те, що позивач має підстави для отримання посвідки на постійне проживання, відповідно до вимог п.4 Прикінцевих положень Закону України «Про імміграцію».
Отже, відповідач стверджує, що у позивача фактично відсутні підстави для надання дозволу на імміграцію.
Згідно матеріалів справи, позивачу не надавався дозвіл на імміграцію в Україні, оскільки він прибув до України у 1988 році, а Закон України «Про імміграцію», прийнятий 07.06.2001, передбачив набуття дозволу на імміграцію позивача без окремої дії чи рішення суб'єкта владних повноважень. Тому позивачу в силу дії вказаного Закону щодо набуття права на дозвіл на імміграцію надана посвідка на постійне місце проживання в Україні без надання дозволу на імміграцію. Відповідачем не доведено та матеріали справи не містять доказів того, що за час перебування позивача на території України з'явилися обставини, які б тягли за собою визнання його таким, що не має дозволу на імміграцію з підстави, передбаченої абз. 3 п. 4 Прикінцевих положень Закону України «Про імміграцію». Крім того, доказів того, що Тимчасова посвідка позивача є отриманою у непередбаченому законом порядку також, не надано.
Крім того, судом першої інстанції встановлено, що при наданні позивачу посвідки на постійне місце проживання в Україні, Відділом ГІРФО ГУ МВС України в Одеській області було проведено перевірку законності залишення його на постійне проживання на території України та керувалось положеннями Закону України «Про імміграцію», підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію не виявило та надало посвідку на постійне місце проживання в Україні.
Таким чином, доводи апелянта про те, що позивач не може вважатися особою, яка має дозвіл на імміграцію є необґрунтованими.
Крім того, на думку колегії суддів судом першої інстанції доречно зазначено про те, що нормами Порядку №321 не встановлено, що при розгляді заяви про обмін посвідки відповідач вправі перевіряти обґрунтованість підстав, які впливали на її первинне оформлення.
Також суд обґрунтовано зазначив, що посвідка серії НОМЕР_6 від 11.08.2008 року, якою документовано позивача (за обміном якої він звернувся із заявою від 11.09.2019 року) не є скасованою.
Відповідно до пункту 64 Порядку №321, посвідка скасовується територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який її видав, у разі:
1) скасування дозволу на імміграцію в Україну відповідно до ст. 12 Закону України «Про імміграцію»;
2) отримання даних з баз даних Реєстру, відповідних автоматизованих інформаційних і довідкових систем, реєстрів та баз інших державних органів або інформації від Національної поліції, СБУ, іншого державного органу, який у межах наданих йому повноважень забезпечує дотримання вимог законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, інформації про те, що посвідку видано на підставі неправдивих відомостей, підроблених чи недійсних документів;
3) в інших випадках, передбачених законом.
Згідно матеріалів справи рішення про скасування посвідки позивача керівником територіального органу/територіального підрозділу ДМС чи його заступником не приймалось.
Отже, колегія суддів критично ставиться до доводів апеляційної скарги стосовно того, що при подачі документів на отримання дозволу на імміграцію позивач повідомив неправдиві відомості, а тому у позивача відсутні підстави для надання йому дозволу на імміграцію в Україну. Крім того, судом встановлено, що відповідно до абз.3 п. 4 Прикінцевих положень Закону України «Про імміграцію» позивач вважається таким, що має дозвіл на імміграцію в Україну.
Також колегія суддів вважає необхідним зазначити, що виходячи із принципу відповідальності держави перед людиною за свою діяльність (ст. 3 Конституції України), уповноважений державний орган належним чином повинен виконувати свої повноваження з тією метою, з якою йому надано ці повноваження. Тому позивач, отримавши від уповноваженого органу за наслідками його звернення посвідку на постійне проживання в Україні НОМЕР_6 від 11.08.2008 року мав усі підстави розраховувати, що дані рішення приймалися на підставі закону та в межах повноважень цього органу.
Відтак, позивач добросовісно отримав посвідку на постійне проживання в Україні від уповноваженого органу, не знаючи про те, чи всі належні процедури виконав даний уповноважений орган при розгляді його заяви, як не має підстав і для передбачення, що заявник мав можливість перевірити правомірність проведених цим органом процедур чи достовірно знати про їх протиправність.
Отже, фактичне покладення на позивача відповідальності за неналежне виконання уповноваженими державними органами функцій, покладених на них законом, не відповідає принципу верховенства права.
Європейський суд з прав людини у рішенні по справі від 20.01.2012р. «Рисовський проти України» зазначив, згідно якої ризик будь - якої помилки державного органу, у тому числі тої, причиною якої є їх власна недбалість, повинен покладатись на саму державу та її органи. Принцип належного урядування, як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.
Відповідно до частини 1 статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
За правилами частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
З урахуванням викладеного оскільки ГУ ДМС України в Одеській не доведено правомірності оскаржуваного рішення від 02.10.2019 року, колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про задоволення позовних вимог громадянина СРВ ОСОБА_1 про скасування рішення «Про відмову в оформленні(видачі) посвідки на постійне проживання» та зобов'язання відповідача здійснити обмін посвідки позивача на постійне проживання, у зв'язку із досягненням ним 45 річного віку.
Доводи апеляційної скарги стосовно того, що обраний судом спосіб захисту порушеного права позивача є втручанням у дискреційні повноваження відповідача, колегія суддів вважає недоречними, з огляду на таке.
За усталеною судовою практикою дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними).
Поняття дискреційних повноважень наведене, зокрема, у Рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11.03.1980р. на 316-й нараді, відповідно до яких під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Тобто, дискреційним є право суб'єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною. Прикладом такого права є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова "може". Відповідач не наділений повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти не за законом, а на власний розсуд.
Крім того, в рішеннях Європейського суду з прав людини склалася практика, яка підтверджує, що дискреційні повноваження не повинні використовуватися свавільно, а суд повинен контролювати рішення, прийняті на підставі реалізації дискреційних повноважень, максимально ефективно (рішення у справі "Hasan and Chaush v. Bulgaria" № 30985/96).
На думку колегії суддів, дії суб'єкта владних повноважень щодо прийняття відповідного рішення за наслідками розгляду звернення є формою активної поведінки, що направлена на реалізацію владних управлінських функції даного суб'єкту.
При цьому, колегія суддів зазначає, що оскільки відмова відповідача визнана судом протиправною, а іншого варіанту поведінки у суб'єкта владних повноважень за законом не існує, то суд має право зобов'язати такий орган вчинити конкретні дії, які б гарантували захист прав і свобод позивача. А тому, в даному випадку застосування судом зазначеного способу захисту права не можна вважати втручанням у дискреційні повноваження міграційного органу.
Враховуючи викладені обставини та з огляду на наведені положення законодавства, колегія суддів дійшла висновку, що підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції відсутні.
Відповідно до ст. 242 КАС України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених такими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
У відповідності до ст.ст. 315, 316 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги, якщо суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
З урахуванням викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, а викладені в апеляційній скарзі доводи позицію суду першої інстанції не спростовують, а тому апеляційна скарга залишається без задоволення, а рішення суду - без змін.
Оскільки, справа віднесена судом першої інстанції до категорії незначної складності та розглядалась за правилами спрощеного провадження, постанова суду апеляційної інстанції, згідно ч.5 ст.328 КАС України, в касаційному порядку оскарженню не підлягає.
Керуючись ст. ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області - залишити без задоволення.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 27 січня 2020 року по справі за позовом громадянина СРВ ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити певні дії - залишити без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню у касаційному порядку не підлягає.
Дата складення повного тексту судового рішення 21.05.2020р.
Головуючий суддя Стас Л.В.
Судді Шеметенко Л.П. Турецька І.О.