Справа № 826/6220/15 Суддя (судді) першої інстанції: Арсірій Р.О.
19 травня 2020 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого - судді Земляної Г.В.
суддів: Ганечко О. М., Файдюка В. В.
за участю секретаря Скидан С. В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Прокуратури міста Києва
на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 січня 2020 року
у справі №826/6220/15 (розглянуто за правилами письмового провадження)
за позовом ОСОБА_1
до відповідача Прокуратури міста Києва
про скасування наказу №758к від 20.03.2015 року, поновлення на посаді та зобов'язання вчинити дії,
У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Прокуратури міста Києва, в якому просив суд, з урахуванням уточненої заяви:
- скасувати наказ виконувача обов'язки Прокурора міста Києва № 758к від 20.03.2015 "Про звільнення ОСОБА_1 " (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ; поштова адреса: АДРЕСА_1 ) з посади заступника прокурора Шевченківського району міста Києва;
- поновити ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ; поштова адреса: АДРЕСА_1 ) на посаді заступника прокурора Шевченківського району міста Києва;
- зобов'язати Прокуратури міста Києва виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу та про поновлення провадження у справі.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що з огляду на посаду, яку позивач обіймав у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року, рішення про застосування щодо позивача заборони, передбаченої ч. 3 ст. 1 Закону України "Про очищення влади", прийнято у зв'язку із обійманням позивачем з 22.04.2013 по 20.03.2015 посади заступника прокурора Шевченківського району міста Києва, що відповідає критеріям, визначеним п. 8. ч. 1 ст. 3 Закону України "Про очищення влади" (надалі - Закон).
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 січня 2020 року адміністративний позов ОСОБА_1 - задоволено повністю. Визнано протиправним та скасовано наказ виконуючого обов'язки Прокурора міста Києва № 758к від 20.03.2015 "Про звільнення ОСОБА_1 " з посади заступника прокурора Шевченківського району міста Києва. Поновлено ОСОБА_1 на посаді заступника прокурора Шевченківського району міста Києва з 21.03.2015. Стягнуто з прокуратури міста Києва на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 06.03.2016 по 24.01.2020. Допущено до негайного виконання рішення суду в частині поновлення з 21.03.2015 ОСОБА_1 на посаді заступника прокурора Шевченківського району міста Києва та в частині стягнення середнього заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць з вирахуванням при виплаті встановлених податків і зборів.
Не погоджуючись з зазначеним вище судовим рішенням, відповідачем (надалі - апелянт) подано апеляційну скаргу, в якій останній просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі. В своїй апеляційній скарзі апелянт посилається на незаконність, необґрунтованість та необ'єктивність рішення суду, порушення судом норм процесуального права та неправильного застосування норм матеріального права.
В апеляційній скарзі апелянт зазначає, що звільнення позивача у зв'язку із застосуванням заборони, передбаченої Законом України «Про очищення влади», є правомірним. Також, на думку апелянта, судом першої інстанції невірно здійснено розрахунок середнього заробітку за час вимушеного прогулу позивача та безпідставно поновлено його на посаді.
В судовому засіданні позивач заперечував проти задоволення апеляційної скарги та зазначив, що рішення суду першої інстанції є правомірним, а отже, не підлягає скасуванню.
Представник відповідача у судовому засіданні підтримав доводи викладені у апеляційній скарзі та просив її задовольнити.
Відповідно до положень статті 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення суду слід залишити без змін, з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, що Наказом Прокуратури міста Києва № 862к від 22.04.2013 молодшого радника юстиції ОСОБА_1 переведено на посаду заступника прокурора Шевченківського району міста Києва з посади заступника начальника управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні - начальника відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування державного обвинувачення прокуратури міста Києва.
В подальшому, наказом Прокуратури міста Києва № 2520к від 28.07.2014, на підставі рапорту ОСОБА_1 , копії свідоцтва про народження від 20.03.2013 серії НОМЕР_2 , довідки з місця роботи ОСОБА_1 № 24/07/14 від 27.07.2014; довідки з управління праці та соціального захисту населення Шевченківської районної в місті Києві державної адміністрації № 10/35-1934 від 24.07.2014, надано заступнику прокурора Шевченківського району міста Києва раднику юстиції ОСОБА_1 відпустку для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 28.07.2014 по 05.03.2016 включно.
Разом з цим, оскаржуваним наказом Прокуратури міста Києва (в.о. прокурора міста Києва старшого радника юстиції О.Калини) від 20.03.2015 № 758к, на підставі ст. 16 Закону України "Про прокуратуру", п.15 Порядку проведення перевірки достовірності відомостей щодо застосування заборон, передбачених ч.3, 4 ст.1 Закону України "Про очищення влади", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16.10.2014 № 563, позивача звільнено з посади заступника прокурора Шевченківського району міста Києва на підставі п. 7-2 ч.1 ст. 36 КЗпП України, ч.3 ст.1, п.4 ч.2 ст.3 Закону України "Про очищення влади". Підставою визначено відомості, наявні в особовій справі ОСОБА_1 (наказ прокурора міста Києва № 862 к від 22.04.2013.
Із зазначеного наказу, вказаної довідки та подання вбачається, що позивача звільнено та трудові відносини припинено у зв'язку із його перебуванням на посаді заступника прокурора Шевченківського району міста Києва у період з 21.11.2013 року по 22.02.2014 рік.
При цьому, з Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", вбачається внесення відомостей про позивача на підставі оскаржуваного наказу щодо наявності заборон займати посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація) протягом 10 років.
Не погоджуючись зі звільненням з посади заступника прокурора Шевченківського району міста Києва позивач звернувся до суду з даним позовом.
Приймаючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що передумовою застосування до позивача положень Закону України «Про очищення влади» відповідач зобов'язаний був встановити його особисту участь і довести вину у вчиненні правопорушень, що сприяли узурпації влади В. ОСОБА_3, підриву основ національної безпеки і оборони, протиправному порушенню прав і свобод людини. За відсутності відповідних доказів, на переконання суду, звільнення Позивача відбувалося з порушенням норм прямої дії Конституції України, якими передбачено виключно індивідуальну відповідальність осіб.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з статті 22 Конституції України, конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Статтею 24 Конституції України визначено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
У відповідності до статті 38, частини 1, 2 статті 43 Конституції України громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, користуються рівним правом доступу до державної служби, до служби в органах місцевого самоврядування; кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, а держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності.
Згідно статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.
Частиною 2 статті 61 Конституції України визначено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
Відповідно до частини 1 статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
У Рішенні Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 установлено, що звуження змісту та обсягу прав і свобод є їх обмеженням. У традиційному розумінні діяльності визначальними поняття змісту прав людини є умови й засоби, які становлять можливості людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку. Обсяг прав людини - це їх сутнісна властивість, виражена кількісними показниками можливостей людини, які відображені відповідними правами, що не є однорідними і загальними. Загальновизнаним є правило, згідно з яким сутність змісту основного права в жодному разі не може бути порушена (абз. 4 п. 5.2 мотивувальної частини Рішення).
Рішенням Конституційного Суду України від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99 передбачено, що дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності та припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Відповідальність можлива лише за наявності в законі чи іншому нормативно-правовому акті визначення правопорушення, за яке така юридична відповідальність особи передбачена, і яка може реалізовуватись у формі примусу зі сторони уповноваженого державного органу (абз.4 п.2 мотивувальної частини зазначеного Рішення).
У рішенні Конституційного Суду України від 30 травня 2001 року за № 7-рп/2001 вказано, що наголошуючи на важливості гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина, Конституція України встановила, що склад правопорушення як підстава притягнення особи до юридичної відповідальності та заходи державно-примусового впливу за його вчинення визначаються виключно законом, а не будь-яким іншим нормативно-правовим актом, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер, що ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення, та бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (ст. 58, 61, п. 1, 22 ч. 1 ст. 92 Конституції України).
Відповідно до норм статті 462 Закону України «Про прокуратуру» від 05 листопада 1991 року № 1789-XII, прокурори і слідчі можуть бути звільнені з роботи на загальних підставах, передбачених законодавством про працю. Військовослужбовці військових прокуратур можуть бути звільнені з військової служби відповідно до законодавства, що регулює порядок її проходження.
Згідно пункту 72 статті 36 КЗпП України, підставами припинення трудового договору є - передбачені Законом України «Про очищення влади».
Відповідно до преамбули Закону України «Про очищення влади» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), цей Закон визначає правові та організаційні засади проведення очищення влади (люстрації) для захисту та утвердження демократичних цінностей, верховенства права та прав людини в Україні.
За визначенням частини 1, 2 статті 1 Закону України «Про очищення влади», очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади (перебувати на службі) (крім виборних посад) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.
Очищення влади (люстрація) здійснюється з метою недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, і ґрунтується на принципах: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.
Відповідно до частини 3, 4 статті 1 Закону України «Про очищення влади», протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), не можуть обіймати особи, зазначені у частинах першій, другій, четвертій та восьмій статті 3 цього Закону, а також особи, які не подали у строк, визначений цим Законом, заяви, передбачені частиною першою статті 4 цього Закону.
Особи, зазначені у частинах третій, п'ятій - сьомій статті 3 цього Закону, не можуть обіймати посади, щодо яких здійснюється очищення влади (люстрація), протягом п'яти років з дня набрання чинності відповідним рішенням суду.
Статтями 2, 3 наведеного Закону, передбачено перелік посад, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрація) та їх критерії.
Відповідно до приписів пункту 8 частини 1 статті 3 Закону України «Про очищення влади», заборона, передбачена частиною третьою статті 1 цього Закону, застосовується до осіб, які обіймали сукупно не менше одного року посаду (посади) у період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року: керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову та/або митну політику, податкової міліції в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.
Згідно з пункту 2 «Прикінцеві та перехідні положення» наведеного Закону, встановлено, що впродовж десяти днів з дня набрання чинності цим Законом керівник органу (орган), до повноважень якого належить звільнення та/або ініціювання звільнення з посади осіб, до яких застосовується заборона, зазначена в частині третій статті 1 цього Закону, на основі критеріїв, визначених частиною першою статті 3 цього Закону, на підставі відомостей, наявних в особових справах цих осіб: 1) звільняє цих осіб з посад або надсилає керівнику органу (органу), до повноважень якого належить звільнення з посади таких осіб, відповідні документи для їх звільнення не пізніше ніж на 10 робочий день з дня отримання таких документів; 2) інформує Міністерство юстиції України про їх звільнення з посад та надає відповідні відомості про застосування до таких осіб заборони, передбаченої частиною третьою статті 1 цього Закону, для їх оприлюднення на офіційному веб-сайті Міністерства юстиції України та внесення до Єдиного державного реєстру осіб, щодо яких застосовано положення Закону України "Про очищення влади", у порядку та строки, визначені цим Законом.
Під час розгляду даного спору в суді першої інстанції було досліджено оскаржуваний наказ, довідку та подання зі змісту яких вбачається, що позивача звільнено та трудові відносини припинено в силу займаної посади, а саме, у зв'язку із його перебуванням на посаді заступника прокурора Шевченківського району міста Києва у період з 21 листопада 2013 року по 22 лютий 2014 року (стор. 28-34 том. І).
У той же час, зі змісту довідки про результати вивчення особової справи щодо застосування заборон, визначених Законом України «Про очищення влади» (стор. 35 том І), яка була підставою прийняття оскаржуваного наказу, не вбачається, що в ній надано хоча б будь-яку оцінку чи відносяться посади, які обіймав позивач до посад, визначених ст. 3 Закону України «Про очищення влади». Крім того, не наведено жодної об'єктивної та достатньої інформації по особі позивача (його дій/рішень/характеристик) для застосування люстаційної процедури.
Відповідно до Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», Україна повністю визнає обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.
Відповідно до ст. 8 Конституції України, ст.6 КАС України та ч.1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Слід звернути увагу на те, що положеннями Закону України «Про очищення влади», фактично, встановлюється додаткова підстава припинення трудового договору - звільнення керівника, заступника керівника територіального (регіонального) органу прокуратури України на підставі люстрації, у зв'язку із самим фактом зайняття ним посади, передбаченої статті 3 цього Закону, а вказаний Закон застосовується до певного кола громадян України, а саме до осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини.
Отже, люстрація застосовується до осіб, які, перебуваючи на конкретній публічній посаді та вчинили певне правопорушення, передбачене статтями 1, 2, 3 Закону України «Про очищення влади».
Підстави, порядок, мета та сутність процедури люстрації в національному та міжнародному правопорядках свідчить, що люстрація є видом юридичної відповідальності, а отже, при її проведенні має бути дотриманий індивідуальний характер такої відповідальності, тобто, вина працівника має бути не тільки встановлена а і доведена належними та достатніми фактами в кожному конкретному випадку.
З урахуванням норм міжнародного права та положень національного законодавства, наявні підстави стверджувати, що приписами Закону України «Про очищення влади», створюються передумови для порушення рівності можливостей реалізації права доступу до державної служби, служби в органах місцевого самоврядування та в управлінні державними справами, яку має забезпечити держава відповідно до ч. 2 ст. 38 Конституції України, адже в його положеннях наявні сліди дискримінаційного підходу щодо підстав та порядку звільнення керівника, заступника керівника структурного підрозділу органу державної влади, місцевого самоврядування чи іншого державного органу тільки з тієї підстави, що він обіймає відповідну керівну посаду в самостійному структурному підрозділі протягом не менше визначеного Законом України «Про очищення влади» строку.
Заборона перебування на посадах, визначених в частини 1 статті 3 Закону України «Про очищення влади» та, як наслідок, звільнення з цих посад, розглядається як установлення презумпції колективної вини, а не презумпції невинуватості, визначеної як один із принципів очищення влади (ч.2 ст.1 Закону «Про очищення влади»), що вказує на неврахування принципу індивідуального підходу при притягненні особи до юридичної відповідальності, та порушує норми ч. 2 ст. 61 Конституції України.
Колегія суддів зазначає, що положення пункту 2 «Прикінцеві та перехідні положення» та ст. 3 Закону України «Про очищення влади», мають бути застосовані саме у нерозривній сукупності із положеннями ст.1 Закону України «Про очищення влади», якою встановлено мету люстрації - недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, та передбачено обов'язкові до застосування принципи: верховенства права та законності; відкритості, прозорості та публічності; презумпції невинуватості; індивідуальної відповідальності; гарантування права на захист.
Так, при застосуванні до особи положень Закону України «Про очищення влади», мало б бути з'ясовано, чи здійснювала така особа заходи (та/або сприяла їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки й оборони України, або протиправне порушення прав і свобод людини. У протилежному ж випадку, вказані особи визнаються колективно винними без забезпечення індивідуального підходу відповідальності, що є порушенням статей 61 і 62 Конституції України в аспекті забезпечення індивідуального характеру відповідальності та забезпечення презумпції невинуватості.
Дотримання презумпції невинуватості при здійсненні люстраційних заходів є фундаментальним принципом у забезпеченні демократичного шляху очищення влади.
Натомість, без доведення вини в передбаченому законом порядку, без установленого права на оскарження Законом «Про очищення влади», запроваджується заборона обіймати посади (перебувати на службі) в органах державної влади та органах місцевого самоврядування лише у зв'язку з перебуванням на такій посаді в певний проміжок часу.
Заборона протягом десяти років з дня набрання чинності цим Законом обіймати посади, щодо яких здійснюються заходи з очищення влади (люстрація), і виникнення у зв'язку з цим підстави для їх звільнення із займаних посад лише у зв'язку з обійманнями цими посадовими особами цих посад у передбачений Законом «Про очищення влади» період часу призводить до порушення принципу презумпції невинуватості, передбаченого частиною першою статті 62 Конституції України.
Крім того, застосування зазначених обмежень, є серйозною мірою відповідальності та вимагає додаткового мотивування та підтвердження.
Фактично, введена ще одна підстава припинення перебування особи на публічній службі, що за своєю суттю є дисциплінарним стягненням у вигляді звільнення - перебування на конкретно визначеній посаді, яка віднесена до переліку посад, за якими здійснюється очищення влади, а не у зв'язку із вчиненням особою певного дисциплінарного проступку, який порочить її як державного службовця чи особу, яка перебуває на публічній службі, або дискредитує орган, у якому вона працює.
За правилами Загальної декларації з прав людини та ряду інших актів міжнародного права та з наявної сталої практики Європейського суду з прав людини та висновків Європейської комісії «За демократію через право» (Венеційської комісії), вбачається наступне. А саме, у статті 12 Загальної декларації прав людини 1948 року встановлено, про неможливість піддавати особу безпідставному втручанню у його особисте і сімейне життя, заборону безпідставного посягання на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань.
Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950, що ратифікована Законом України №475/97-ВР від 17.07.1997, та, відповідно до ст. 9 Конституції України, є частиною національного законодавства, вказує в статті 6, що кожен, кого звинувачено у вчиненні правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.
Люстраційна процедура не може слугувати покаранням, оскільки це прерогатива кримінального права. Якщо норми національного закону допускають упровадження обмеження прав, гарантованих Конвенцією, то такі обмеження мають бути достатньо індивідуальні. Люстраційні процедури мають відповідати критеріям доступності, а при розгляді справ про люстрацію мають бути дотримані всі стандарти справедливого судового розгляду та вимог, передбачених статтею 6 Конвенції щодо кримінальних проваджень. Зокрема, особі, яка піддається люстрації, мають бути забезпечені всілякі гарантії, притаманні кримінальному переслідуванню. Такими гарантіями передусім має бути презумпція невинуватості (рішення ЄСПЛ у справі «Матиєк проти Польщі»).
У рішенні по справі «Турек (Turek) проти Словаччини» (люстрація) від 14 лютого 2006 року № 57986/00, Суд постановив, що держава-сторона, яка вводить засоби люстрації - які, на думку Суду, можуть бути втручанням в право на повагу до приватного життя - має забезпечити, щоб особи, піддані такій процедурі, користувалися всіма конвенційними процесуальними гарантіями, що стосуються кожного провадження в зв'язку із застосуванням засобів люстрації.
Якщо держава вживає заходів морального очищення, вона повинна гарантувати, що особи, зачіпаються такими заходами, користуються всіма процесуальними гарантіями відповідно до Конвенції щодо будь-якого судового розгляду, що відноситься до застосування таких заходів (додатково див. п. 115 вказаного рішення).
Згідно зі статтею 8 Конвенції, кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Слід наголосити, що відповідачем ні до суду першої інстанції, ні до суду апеляційної інстанції не надано допустимих доказів щодо здійснення позивачем будь-якими діями чи бездіяльністю заходів (та/або які сприяли їх здійсненню), спрямованих на узурпацію влади Президентом України ОСОБА_3 , підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправного порушення прав і свобод людини, натомість, оскаржуваний наказ про звільнення позивача з посади базується виключно на довідці про результати вивчення особової справи позивача, а тому, він не може бути визнаний правомірним та таким, що прийнятий на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України.
При цьому, колегія суддів враховує позицію Європейського Суду з прав людини, викладену у рішенні від 19 жовтня 2019 року у справі «Полях та інші проти України», в якій Суд зазначив, що заявники працювали над тим, що в принципі було державою, заснованою на демократичних конституційних засадах. Натомість, заходи, вжиті на підстав Закону про люстрацію ґрунтувалися на тому, що здавалося своєрідною колективною відповідальністю за працю за часів ОСОБА_3, не враховуючи жодної індивідуальної ролі чи зв'язку з будь-якими антидемократичними подіями. Існувала ймовірність того, що закон було прийнято проти тих, хто працював на державній службі за попередніх урядів, що передбачало політизацію державної служби, що само по собі суперечило проголошеній цілі законодавства. Це був усталений принцип судової практики Суду, що люстрація не може служити покаранню, відплаті чи помстою, і це стосується також українського Закону про люстрацію.
ЄСПЛ вказав, що заходи за Законом про люстрацію були ширшими, ніж аналогічні заходи в інших країнах, які стосувалися лише людей, які активно працювали на колишню комуністичну владу. Навпаки, така широка сфера діяльності призвела до звільнення заявників, хоча вони займали посади на державній службі задовго до того, як пан ОСОБА_3 став президентом і просто не зміг подати у відставку протягом року після його вступу на посаду.
Крім того, Суд зазначив, що Уряд України висунув різні аргументи на підтримку закону, такі як практика розміщення корумпованих чиновників на державній службі за пана ОСОБА_3 , рішення Конституційного Суду 2010 р., яке збільшило його повноваження та передбачуване політично мотивоване переслідування протестуючих Євромайдану. Однак ці питання не мали жодної актуальності у рішенні про застосування Закону про люстрацію до заявників. Не було виявлено зв'язку між ними та тими негативними подіями.
Ключовим у позиції ЄСПЛ у постанові по справі «Полях та інші проти України» є § 156 цієї постанови, де Суд зазначив, що у цій справі поведінка заявників, щодо якої до них було застосовано заходи відповідно до Закону України «Про очищення влади», не була класифікована як «кримінальна» в національному законодавстві і не була схожа на якусь злочинну поведінку: вона полягала в тому, щоб залишатися на своїх постах, поки при владі перебував президент ОСОБА_3.
Відтак, не було доведено, що втручання у відношенні будь-якого із заявників було необхідним у демократичному суспільстві і ЄСПЛ у § 324 даної постанови визнав порушення ст. 8 Конвенції щодо всіх заявників.
Таким чином, Європейський Суд з прав людини дійшов висновку, що безумовне застосування люстаційної процедури на підставі Закону України «Про очищення влади» до осіб, які в період з 25 лютого 2010 року по 22 лютого 2014 року перебували на окремих посадах державної служби без встановленні причетності вказаних осіб до негативних і антидемократичних подій в Україні, що мали місце за часів ОСОБА_3 суперечить проголошеній цілі законодавства і свідчить про наявність своєрідної колективної відповідальності без врахування жодної індивідуальної ролі чи зв'язку відповідних осіб з такими подіями.
З аналізу матеріалів справи та норм права колегія суддів приходить до висновку, що доводи апелянта про законність звільнення позивача на підставі п. 2 «Прикінцеві та перехідні положення» та ст. 3 Закону України «Про очищення влади», без врахування мети та принципів люстрації, визначених в ст. 2 наведеного Закону, є необґрунтованим та безпідставним, а також, порушує конституційний принцип верховенства права, презумпції невинуватості та індивідуальної відповідальності, внаслідок чого не можуть бути враховані судом.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що звільнивши позивача з посади лише з обставин зайняття ним у певний період окремо визначеної посади, застосувавши до нього міру колективної відповідальності лише за формальними ознаками, відповідач таким чином порушив норми Конституції України, яка має найвищу юридичну силу, та діяв не у спосіб, та не з метою, що встановлені Законом, не врахував основоположних принципів очищення влади, які розроблені міжнародними організаціями, з огляду на що, застосування до позивача положень Закону України «Про очищення влади», не відповідає існуючим у демократичному суспільстві стандартам забезпечення прав людини при здійсненні люстраційних процесів. В цьому відношенні, український закон про очищення влади відрізняється від процедур люстрації, які були запроваджені у інших державах Центральної та Східної Європи і які є більш цільовими і вузько спрямованими.
Крім того, судом першої інстанції правомірно звернуто увагу, що наказом прокуратури міста Києва від 28.07.2014 року № 2520к позивачу було надано відпустку для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку - на період з 28.07.2014 року по 05.03.2016 рік включно.
Відповідно до статті 18 Закону України "Про відпустки" після закінчення відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами за бажанням жінки їй надається відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.
Підприємство за рахунок власних коштів може надавати жінкам частково оплачувану відпустку та відпустку без збереження заробітної плати для догляду за дитиною більшої тривалості.
Ця відпустка може бути використана повністю або частинами також батьком дитини, бабою, дідом чи іншими родичами, які фактично доглядають за дитиною, або особою, яка усиновила чи взяла під опіку дитину, одним із прийомних батьків чи батьків-вихователів.
З матеріалів справи вбачається, що відпустка позивача не переривалася не була закінчена, до роботи він не ставав.
Проте, наказом в.о. Прокурора міста Києва № 758к від 20.03.2015 року позивача звільнено із займаної посади у зв'язку із припиненням трудового договору відповідно до п. 72 ст. 36 Кодексу законів про працю України.
Пленум Верховного Суду України у пункті 17 постанови від № 9 від 06 листопада 1992 року наголосив на тому, що правила про недопустимість звільнення працівника в період тимчасової непрацездатності, а також у період перебування у відпустці (ч. 3 статті 40 КЗпП) стосується як в передбачених статтями 40, 41(1) КЗпП, так й інших випадків, коли розірвання трудового договору відповідно до чинного законодавства провадиться з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.
Як вірно встановив суд першої інстанції, що відповідачем прийнято наказ від 20.03.2015 року № 758к щодо звільнення позивача із займаної посади в період перебування у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, що додатково свідчить про його протиправність та відповідно, про необхідність його скасування.
Відповідно до частини 1 статті 235 КЗпП у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Враховуючи неправомірність звільнення позивача, колегія суддів погоджується з висновок суду першої інстанції про необхідність його поновлення на попередньо займаній посаді.
Зміна структури та штатного розпису підрозділів Прокуратури міста Києва не є підставою для відмови позивачу в захисті його прав, порушених незаконним звільненням, шляхом поновлення на попередній посаді відповідно до частини першої статті 235 КЗпП, а тому судом відхиляються відповідні доводи апелянта.
Чинний конкурсний порядок зайняття посади заступника прокурора також не є підставою для відмови задоволенні позову в цій частині, оскільки у даному випадку позивач має бути поновлений на посаді внаслідок незаконного звільнення згідно частини першої статті 235 КЗпП, а не в порядку її зайняття за результатами конкурсу.
Відповідно до частини 2 статті 235 КЗпП при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.
Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Апелянт у апеляційній скарзі стверджує про безпідставність стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за весь час, оскільки провадження у даній справі зупинялося саме з ініціативи позивача.
Проте, колегія суддів вважає такі доводи безпідставними, оскільки реалізація позивачем його процесуальних прав на подання клопотань про зупинення та поновлення провадження у справі, не покладає на нього тягар вини за розгляд справи більше одного року у розумінні частини другої статті 235 КЗпП.
Норми чинного законодавства не виключають період зупинення провадження у справі з періоду, за який має бути сплачений середній заробіток час вимушеного прогулу. У свою чергу, судом не було встановлено здійснення з боку позивача дій, які б свідчили про його намагання недобросовісно перешкодити або затягнути розгляд даної справи.
Колегією суддів відхиляються твердження апелянта про недослідження судом першої інстанції відповідно до абзацу другого пункту 32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 № 9 обставин отримання позивачем іншого заробітку у період вимушеного прогулу.
Відповідно до частини 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 2 статті 73 КАС України передбачено, що предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Згідно частин 1, 2 статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Колегія суддів наголошує, що самого лише посилання на не дослідження судом певних обставин недостатньо для висновку про допущення судом порушень. Суд не є стороною спору, яка має доводити певні обставини перед іншими учасниками справи. Обов'язок доказування перед судом певних обставин покладається на відповідну сторону, яка наполягає на таких обставинах.
Відповідно до частини 4 статті 308 КАС України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Апелянтом під час розгляду справи в суді першої та апеляційної інстанції не надав будь-яких доказів отримання позивачем у спірний період будь-якого іншого заробітку.
Тому, враховуючи встановлений частиною 2 статті 77 КАС України обов'язок відповідача довести правомірність своїх рішень, дій чи бездіяльності, а також неможливість суду в силу частини 4 статті 77 КАС України витребовувати у позивача докази на підтвердження або спростування позиції суб'єкта владних повноважень, колегія суддів наведені доводи скаржника відхиляє.
Згідно зі статтею 27 Закону України «Про оплату праці», порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Порядок обчислення середньої заробітної плати затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (надалі - Порядок).
Відсутність у постанові Кабінету Міністрів України від 30.08.2017 року № 657 посади «заступник прокурора Шевченківського району міста Києва», яку до звільнення обіймав позивач, не є підставою для відмови у здійсненні розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу з урахуванням пункту 10 Порядку № 100, який визначає, що у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), яку розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення.
Для з'ясування всіх обставин справи судом апеляційної інстанції витребувано у відповідача: довідку про розмір середньої (середньоденної) заробітної плати ОСОБА_1 та довідку про заробітну плату за два останніх місяці, які передували звільненню ОСОБА_1 .
Представником відповідача 19 травня 2020 року надано суду апеляційної інстанції довідку №18/215 від 15 травня 2020 року, в якій зазначено середня заробітна плата за два останні місяці (травень 2014 року -3258,92 грн - 7 робочих днів та червень 2014 року - 8887,07 грн - 19 робочих днів).
Колегія суддів критично ставиться до вищезазначеної довідки та не бере її до уваги, так, як в ній відсутні всі складові з яких було здійснено розрахунок та вибраний період на розсуд апелянта, оскільки в матеріалах справи міститься розрахунковий лист за період з 2014 року з іншими сумами, зокрема і відображена заробітна плата за липень (стор. 104 том 1).
Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що оскільки відповідачем (апелянтом) під час розгляду справи в суді першої інстанції та в суді апеляційної інстанції не надано довідку про розмір середньої (середньоденної) заробітної плати ОСОБА_1 та довідку про заробітну плату за два останніх місяці, які передували звільненню ОСОБА_1 то в даному випадку судом першої інстанції правомірно стягнуто з прокуратури міста Києва на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 06.03.2016 року по 24.01.2020 рік.
Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку, що судове рішення ухвалене судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, на підставі правильно встановлених обставин справи, а доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, тому суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.
Суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
При цьому апеляційна скарга не містять посилання на обставини, передбачені статтями 317-319 Кодексу адміністративного судочинства України, за яких рішення суду підлягає скасуванню.
Відповідно до пункту першого частини першої статті 315 Кодексу адміністративного судочинства України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
За змістом частини першої статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Зважаючи на вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права, в зв'язку з чим апеляційна скарга залишається без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
На підставі викладеного, керуючись 34, 242, 243, 246, 308, 311, 316, 321,322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,
Апеляційну скаргу Прокуратури міста Києва - залишити без задоволення.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 24 січня 2020 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів із дня складання повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного суду у порядку ст. ст. 329-331 Кодексу адміністративного судочинства України.
Повний текст постанови буде складено в порядку визначеному ч. 3 ст. 243 Кодексу адміністративного судочинства.
Головуючий суддя: Г. В. Земляна
Судді: О. М. Ганечко
В. В. Файдюк
Повний текст постанови складено 21 травня 2020 року.