П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
20 травня 2020 р.м.ОдесаСправа № 420/5951/19
Головуючий в 1 інстанції: Бутенко А.В.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді -Кравченка К.В.,
судді -Джабурія О.В.,
судді -Запорожан Д.В.
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 21 січня 2020 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу,-
В жовтні 2019 року ОСОБА_1 (надалі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (надалі - відповідач, ДМС), в якому просив:
- визнати протиправним та скасувати Наказ відповідача №185 від 27.09.2019 року про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
- зобов'язати відповідача прийняти рішення відносно позивача про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що прийняте відповідачем рішення порушує приписи чинного законодавства України, є необґрунтованим та незаконним, оскільки приймалося без урахування та дослідження всіх обставин, які мають значення для справи.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 21.01.2020 року в задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з вищезазначеним рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, просить рішення суду першої скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
З матеріалів особової справи позивача вбачається, що громадянин Пакистану ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином Пакистану.
Позивач 11.12.2018 року виїхав з країни громадянської належності авіарейсом Фейсалабад (Пакистан) - ОСОБА_2 (ОАЕ) - Київ (Україна) на підставі паспортного документу та студентської візи.
Позивач потрапив в Україну 11.12.2018 року, мав посвідку на тимчасове проживання оформлену на установчі дані ОСОБА_1 , яка втратила чинність 15.09.2019 року.
20.09.2019 року позивач звернувся до управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області.
20.09.2019 року позивач подав анкету особи, яка звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.66-69).
27.09.2019 року за результатами розгляду особової справи заявника №2019OD0189 управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області дійшло висновку про необхідність відмови позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.111-120).
27.09.2019 року з урахуванням вищевказаного висновку, заступником начальника Головного управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області начальником управління А.В. Максименко видано наказ №185 від (а.с.121) про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стосовно позивача.
02.10.2019 року громадянин Пакистану ОСОБА_1 отримав повідомлення №5/1-319 від 27.09.2019 року від Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Одеській області про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі наказу №185 від 27.09.2019 року.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що висновки органу міграційної служби відносно того, що позивачем не доведено факт переслідувань його в країні громадської належності за расовою належністю, віросповіданням, національністю, громадянством та підданством, відношення до певної соціальної групи, політичних переконань знайшли своє підтвердження, а заявлена позивачем інформація не містить обґрунтованих, достовірних та несуперечливих відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині його особисто або членів його сім'ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками.
Судова колегія погоджується з висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Відповідно до положень ст.1 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28.07.1951 року, п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 року №3671-VI (далі - Закон №3671-VI) під цією особою визначають особу, яка не є громадянином країни прибуття, внаслідок ґрунтовних побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Пунктом 13 ч.1 ст.1 Закону України №3671-VI передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно ч.6 ст.8 Закону №3671-VI рішення (наказ) про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року визначено, що поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Згідно ч.7 ст.7 Закону №3671-VI до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців (далі - Керівництво) особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно із Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» від 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Обґрунтовуючи наявність підстав для надання статусу біженця, позивач стверджував, що виїхав з країни громадянської належності через земельний конфлікт, який виник між його батьком та дядьками. Позивач не бажає повертатися до країни громадянської належності через побоювання за власне життя у зв'язку з залякуванням та погрозами вбивства з боку його дядьків.
Зі слів позивача, земельний конфлікт виник через бажання його батька володіти успадкованою часткою земельної ділянки, яку забрали його брати, через що неодноразово виникали бійки та лунали погрози з боку його дядьків. У зв'язку з побоюванням за власне життя, його батько вирішив відправити його до України (а.с.68). Проте позивач не зміг належним чином обґрунтувати, чому найбільша загроза існує саме для нього, якщо частка землі належить його батьку, а не йому, єдине пояснення, це те, що він є найстаршим в родині (а.с.99).
З протоколу співбесіди також вбачається, що історія щодо успадкування, розподілу земельних ділянок між його батьком та рідними дядьками не була засвідчена жодним офіційним чином (а.с.99), право власності на земельну ділянку як батька позивача, так і його дядьків документально не оформлено.
З матеріалів справи вбачається, що позивач надавав суперечливі відомості. Так, спочатку у власній заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту він зазначив, що якісь люди із села зайняли земельну ділянку (а.с.59), однак надалі вказує, що земельну ділянку зайняли брати його батька.
Крім того, позивач спочатку повідомив, що його дідусь розділив земельну ділянку між його батьком та двома братами батька, між якими і виник конфлікт, а надалі вказував про трьох батькових братів, які є суб'єктами даного земельного конфлікту.
Враховуючи вищевказане, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що вказані розбіжності у наданих відомостях, які не були належним чином обґрунтовані, суттєво знижують рівень довіри до клопотання позивача, вказують на приховування ним важливих деталей.
Також під час співбесіди позивач не зміг повідомити обставини, які б вказували, що причини його виїзду за межі країни громадянської належності пов'язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту та не надав належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для його життя та безпеки у випадку повернення на Батьківщину.
Разом з тим на батьківщині позивача залишились проживати його рідні, однак жодної інформації про наявність загроз їхньому життю чи їх переслідування позивачем до суду не надано.
Також з матеріалів справи вбачається, що позивач звернувся із відповідною заявою до відповідача лише 20.09.2019 року, тобто більше ніж через 9 місяців з моменту перетину кордону України.
Враховуючи вищевказане та факт такого тривалого зволікання із зверненням за міжнародним захистом вказує, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, , що таке звернення позивача із відповідною заявою обумовлено лише потребою у легалізації на території України.
Враховуючи встановлені судом фактичні обставини та приписи чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, колегія суддів приходить до висновку, що наказ відповідача №185 від 27.09.2019 року, яким позивачу відмовлено у оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірним та таким, що прийнято з урахуванням та дослідженням всіх обставин справи.
Отже, з урахуванням вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що суд
першої інстанції правильно встановив обставини справи, порушень матеріального та процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують.
За таких обставин апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Керуючись ст.311, ст.315, ст.316, ст.321, ст.322, ст.325, ст.329 КАС України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 21 січня 2020 року - без змін.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя Кравченко К.В.
Судді Джабурія О.В. Запорожан Д.В.