П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
20 травня 2020 р.м.ОдесаСправа № 420/5457/19
Головуючий в 1 інстанції: Токмілова Л.М.
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
судді-доповідача - Федусика А.Г.,
суддів: Бойка А.В. та Шевчук О.А.,
при секретарі - Пальоній І.М.,
за участю: представника апелянта - Афанасьєвої Інни Григорівни,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі справу за апеляційною скаргою Прокуратури Одеської області на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 03 лютого 2020 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Прокуратури Одеської області про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,-
У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Прокуратури Одеської області про визнання протиправним та скасування наказу Прокуратури Одеської області від 24 жовтня 2017 року № 1934к про звільнення молодшого радника юстиції ОСОБА_1 з посади прокурора відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування територіальними органами поліції та підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності прокуратури Одеської області; поновлення його на посаді, рівнозначній посаді прокурора відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування територіальними органами поліції та підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності прокуратури Одеської області; стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 24 жовтня 2017 року до 03 лютого 2020 року на підставі довідки про доходи від 20 грудня 2019 року №153.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 03 лютого 2020 року позов було задоволено.
Не погоджуючись з даним рішенням суду відповідач подав апеляційну скаргу.
В апеляційній скарзі зазначено, що рішення судом першої інстанції ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим апелянт просив його скасувати та відмовити в задоволенні позову повністю.
Ухвалами П'ятого апеляційний адміністративний суду від 10 березня та від 04 травня 2020 року провадження по справі було відкрито та справа призначена до судового розгляду на 20 травня 2020 року об 15:30.
Справа містить рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення (т.2 а.с.183) щодо сповіщення ОСОБА_1 про призначення справи на 20 травня 2020 року об 15:30, з якого вбачається, що позивач отримав судову повістку 12 травня 2020 року.
Також, справа містить телефонограму (т.2 а.с.182) від 14 травня 2020 року, яка також свідчить про сповіщення позивача про проведення судового засідання 20 травня 2020 року об 15:30.
20 травня 2020 року від позивача надійшло клопотання про перенесення судового розгляду його справи на іншу дату в зв'язку з його участю в іншому судовому засіданні.
Разом з тим, в зв'язку з відсутністю жодних належних та достатніх доказів щодо проведення іншого судового засідання (копії ухвал, номер справи, тощо), в якому позивач є учасником процесу, рівно як і не зазначено чому інша справ має пріоритетне значення для позивача в порівнянні з даною справою про поновлення порушених (на думку позивача) його трудових прав, колегія суддів прийшла до висновку, що підстав для перенесення розгляду справ немає, та, з урахуванням думки представника апелянта, ухвалила про розгляд справи у відсутність позивача у зв'язку з його неявкою у судове засідання без поважних причин.
Розглянувши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для її задоволення в частині з огляду на таке.
Судом першої інстанції було встановлено, що ОСОБА_1 працював в органах прокуратури України з 01 липня 2011 року на різних посадах до 24 жовтня 2017 р.
Наказом прокурора Одеської області від 29 липня 2016 № 1789к ОСОБА_1 було призначено на посаду прокурора відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування територіальними органами поліції та підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності прокуратури Одеської області.
Наказом прокурора Одеської області від 24 жовтня 2017 року №1934к, на підставі ст.11, ст.58 Закону України «Про прокуратуру», молодшого радника юстиції ОСОБА_1 було звільнено з посади прокурора відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування територіальними органами поліції та підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності прокуратури Одеської області у зв'язку з поданням заяви про звільнення за власним бажанням (п.7 ч.1 ст.51 Закону України «Про прокуратуру»).
Звільнення позивача з органів прокуратури і стало підставою для звернення з даним позовом до суду.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що під час розгляду справи відповідачем не доведено які саме дії позивача стали підставою для наказу про звільнення позивача. Також, відповідачем не доведено, що будь які дії могли б свідчити про ганебну поведінку позивача, отже підстав вважати, що позивачем порушено Присягу працівника прокуратури немає, а відповідно наказ прокурора Одеської області № 1934к від 24 жовтня 2019 року про звільнення позивача з посади прокурора відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування територіальними органами поліції та підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності прокуратури Одеської області є протиправним та таким, що підлягає скасуванню. Також, суд вважав, що прокуратурою Одеської області, яка заперечує проти задоволення адміністративного позову, не надано суду доказів, які б підтвердили ту суттєву обставину, що позивач порушив ст.19 Закону України "Про прокуратуру", Присягу працівника прокуратури, ст.ст. 10, 15, 18 Кодексу професійної етики та поведінки працівників прокуратури, вчинив дії, що порочать звання прокурора і можуть викликати сумнів у його об'єктивності, неупередженості та незалежності, у чесності та непідкупності органів прокуратури.
Колегія суддів, не досліджуючи спірні правовідносини по суті, зазначає таке.
Положеннями статті 122 КАС України передбачено, що позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів (ч.3 ст.122 КАС України).
Відповідно до ч.5 ст.122 КАС України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.
З матеріалів справи вбачається, що предметом даних спірних правовідносин є правомірність звільнення позивача з публічної служби, а саме - з посади прокурора відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування територіальними органами поліції та підтримання державного обвинувачення управління нагляду за додержанням законів у кримінальному провадженні та координації правоохоронної діяльності прокуратури Одеської області, що, з урахуванням положень ч.3 та 5 ст.122 КАС України, свідчить про належність до застосування місячного строку звернення до суду, який обчислюється з дня, коли позивач дізнався або повинен був дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів, з позовом про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення і як наслідок поновлення на роботі.
Так, в адміністративному позові самим ОСОБА_1 зазначено, що 24 жовтня 2017 року позивач, знаходячись на своєму робочому місці у прокуратурі Одеської області за адресою: м.Одеса, вул.Пушкінська 3 та виконуючи службові обов'язки, був викликаний до службового кабінету прокурора Одеської області Жученко О.Д..
Без пояснення причин прокурор Одеської області Жученко О.Д. наказав позивачу написати заяву про звільнення за власним бажанням.
Начальник відділу по роботі з кадрами прокуратури Одеської області надала позивачу аркуш паперу та продиктувала текст заяви про звільнення (за власним бажанням з 24 жовтня 2017 року), яку позивачем було власноруч написано та яка міститься в матеріалах справи (т.1 а.с.149).
Після передання всіх матеріалів наглядових проваджень та матеріалів кримінальних проваджень, які перебували у службовому кабінеті позивача, та після закінчення процедури звільнення, 24 жовтня 2017 року, тобто у той же день, позивач отримав свою трудову книжку та покинув приміщення прокуратури Одеської області.
Також, матеріали справи (т.1 а.с.88) містять копію наказу Прокуратури Одеської області від 24 жовтня 2017 року № 1934к про звільнення позивача, з якого вбачається, що ОСОБА_1 24 жовтня 2017 року (тобто в день винесення спірного наказу) був ознайомлений з вказаним наказом.
Крім того, матеріали справи містять копію Книги обліку руху трудових книжок і вкладишів до них (т.1 а.с.90), з якої вбачається, що позивач трудову книжку отримав 24 жовтня 2017 року (колонка №13) та саме у зв'язку зі звільненням на підставі спірного наказу від 24 жовтня 2017 року (колонка №12).
Отже, враховуючи все вищезазначене у сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що позивач дізнався про порушення (на його думку) своїх прав, свобод чи інтересів саме 24 жовтня 2017 року, тобто в день винесення спірного наказу про звільнення, ознайомлення з ним та отримання під розпис копії трудової книжки, водночас з позовом до суду звернувся лише 17 вересня 2019 року, тобто з пропуском місячного строку звернення до суду, передбаченого для звернення до суду у категорії справ щодо звільнення з публічної служби (ч.5 ст.122 КАС України).
В заяві про поновлення строку звернення до суду з позовом (т.1 а.с.41) позивачем в якості поважності пропуску вказаного строку зазначено, що з часу звільнення (24 жовтня 2017 року) до вересня 2019 року він піддавався та на теперішній час (жовтень 2019 року) піддається тиску з боку керівництва Прокуратури Одеської області; додатково позивачем було наголошено, що прокурор Одеської області Жученко О.Д. мав особисту зацікавленість позбавити позивача права на оскарження рішення про звільнення.
Разом з тим, на підтвердження вказаних посилань позивачем не було надано жодних належних та достатніх доказів щодо зацікавленості прокурора Одеської області Жученко О.Д. позбавити позивача права на оскарження рішення про звільнення та щодо вчинення тиску на нього, а посилання на відкриття СУ Прокуратури Одеської області кримінального провадження щодо позивача не може вважатись таким тиском, оскільки є здійсненням Прокуратурою Одеської області законодавчо визначених повноважень. Крім того, позивачем не було зазначено, яким саме чином вказане кримінальне провадження та направлений обвинувальний акт до Приморського районного суду м.Одеси спричинили неможливість звернення його до суду в строки, визначені КАС України.
Крім того, в обгрунтування звернення до суду з цим позовом майже через два роки з моменту звільнення, позивач посилався на неможливість оскарження спірного наказу в зв'язку з неотриманням ним копії вказаного наказу.
Колегія суддів не приймає вказані посилання та наголошує, що ОСОБА_1 24 жовтня 2017 року був ознайомлений з вказаним наказом, отримав трудову книжку 24 жовтня 2017 року (у зв'язку зі звільненням на підставі спірного наказу від 24 жовтня 2017 року) та з урахуванням того, що позивач знав про підстави звільнення (за власним бажанням та згідно до п.3 ч.1 ст.11 Закону України "Про прокуратуру"), ОСОБА_1 , на думку колегії суддів, мав достатньо відомостей щодо оскарження спірного наказу в строк.
Слід зазначити, що матеріали справи не містять жодних відомостей щодо вчинення позивачем дій (особисто або через представника, в зв'язку з можливим виїздом позивача до Німеччини після звільнення) по отриманню копії спірного наказу, що свідчить про його пасивну поведінку та також спростовує посилання в частині поновлення строку на не отримання спірного наказу.
Окрім того, в частині надання позивачем відповідних доказів в обґрунтування власної позиції колегія суддів вважає необхідним враховувати правову позицію ЄСПЛ, згідно якої «доказування, зокрема, має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких та узгоджених між собою, а за відсутності таких ознак не можна констатувати, що винуватість особи доведено поза розумним сумнівом» (рішення від 14 лютого 2008 року у справі «Кобець проти України» (Kobets v. Ukraine), п. 43 (з відсиланням на п. 282 рішення у справі «Авшар проти Туреччини» (Avsar v. Turkey). Розумним є сумнів, який ґрунтується на певних обставинах та здоровому глузді, випливає зі справедливого та зваженого розгляду усіх належних та допустимих відомостей, визнаних доказами, або з відсутності таких відомостей і є таким, який змусив би особу втриматися від прийняття рішення у питаннях, що мають для неї найбільш важливе значення.
Наведені висновки щодо не отримання позивачем спірного наказу також корелюються з положеннями ч.2 ст.47 КЗпП України, згідно яких у разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов'язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках звільнення копія наказу видається на вимогу працівника.
Враховуючи, що позивача було звільнено не з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (Прокуратури Одеської області), а за його власним бажанням, колегія суддів приходить до висновку, що у відповідача не було законодавчо визначеного імперативного обов'язку по видачі спірного наказу про звільнення позивачу, натомість право позивача на отримання копії вказаного наказу могло бути реалізовано на його вимогу, факт пред'явлення якої позивачем не доведено, а матеріали справи не містять.
Крім того, положеннями ч.1 ст.233 КЗпП України передбачено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
З наведеного вбачається, що у справах про звільнення працівник може звернутись до суду за захистом своїх прав у місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
Враховуючи відсутність у відповідача обов'язку по видачі спірного наказу про звільнення позивачу, колегія суддів вважає, що місячний строк звернення до суду ОСОБА_1 починає свій перебіг з дати видачі трудової книжки, а саме - 24 жовтня 2019 року.
Преамбулою Закону України "Про прокуратуру" (далі Закон) передбачено, що цей Закон визначає правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України.
Відповідно до ч.1 ст.4 Закону організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Водночас КЗпП України визначає правові засади і гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної і творчої праці (преамбула Кодексу).
Відповідно до ст.1 КЗпП України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.
Особливості розгляду трудових спорів суддів, прокурорсько-слідчих працівників, а також працівників навчальних, наукових та інших установ прокуратури, які мають класні чини, встановлюється законодавством (ст.222 КЗпП України).
З аналізу наведеного вбачається, що КЗпП України регулює трудові відносини всіх працівників в незалежності від характеру та місця трудової діяльності (загальні норми регулювання), водночас, іншими законодавчими актами (спеціальні норми регулювання) визначається порядок розгляду трудових спорів деяких категорій працівників.
Наведені висновки свідчать, що в разі відсутності правового регулювання спірних правовідносин нормами Закону, застосування положень КЗпП України, зокрема, ч.2 ст.47 КЗпП України, є належним.
Колегія суддів зазначає, що судом першої інстанції вирішувалось питання щодо пропуску строку звернення до суду в ухвалі від 11 листопада 2019 року (яка не підлягає окремому оскарженню).
Так, вирішуючи вказане питання судом лише було зазначено, що питання щодо строку звернення позивача було вирішено судом при відкритті провадження у справі, судом визнано причини пропуску строку поважними та відкрито провадження у справі.
Водночас, колегія суддів зазначає, що фактично судом першої інстанції питання строку звернення до суду належним чином не досліджувалось ні в листопаді 2019 року (на відповідну заяву відповідача), ні під час вирішення питання про відкриття провадження в жовтні 2019 року (в ухвалі про відкриття провадження лише поновлено строк без мотивування такого поновлення).
Також, в ухвалі Одеського окружного адміністративного суду від 11 листопада 2019 року (яка не підлягає окремому оскарженню) суд лише загальним чином посилався на практику ЄСПЛ та Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод.
Суд першої інстанції, виходячи з норм Конституції України, а також з норм Міжнародного права, в ухвалі від 11 листопада 2019 року лише зробив висновок, що, з урахуванням викладених відповідачем підстав для залишення позову без розгляду, відсутні підстави вважати строк звернення до адміністративного позову з цим позовом пропущеним та як наслідок, про безпідставність заявленого відповідачем клопотання про залишення позову без розгляду.
Водночас, колегія суддів вважає вказані висновки такими, що не свідчать про ґрунтовне вирішення судом першої інстанції питання звернення ОСОБА_1 з позовом до суду, що суперечить п.30.Рішення ЄСПЛ у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 року, за яким рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Процесуальне законодавство, а саме ч.3 ст.123 КАС України, передбачає можливість суду першої інстанції залишити позовну заяву без розгляду якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними.
Крім того, ч.4 ст.123 КАС України передбачає, що якщо після відкриття провадження у справі суд дійде висновку, що викладений в ухвалі про відкриття провадження у справі висновок суду про визнання поважними причин пропуску строку звернення до адміністративного суду був передчасним, і суд не знайде інших підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, суд залишає позовну заяву без розгляду.
Отже, враховуючи все вищезазначене у сукупності, з огляду на ту обставину, що позивач про порушення (на його думку) своїх прав, свобод чи інтересів дізнався 24 жовтня 2017 року, а з позовом до суду звернувся лише 17 вересня 2019 року, тобто з пропуском місячного строку звернення до суду, та приймаючи до уваги відсутність належних та достатніх обґрунтувань поважності пропуску місячного строку звернення до суду, колегія суддів приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі повинні бути залишені без розгляду.
Стосовно позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу колегія суддів зазначає, що вони були також заявлені 17 вересня 2019 року разом з основними.
Відповідно до ч.2 ст.233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року
№ 8-рп/2013 у справі за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України, статей 1, 12 Закону України "Про оплату праці", в аспекті конституційного звернення положення частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України у системному зв'язку з положеннями статей 1, 12 Закону України "Про оплату праці" від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР зі змінами необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
З огляду на зазначене, колегія суддів приходить до висновку, що звернення позивача з позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, що і є заробітною платою позивача, не обмежується жодними строками звернення до суду та повинні бути розглянуті по суті.
Разом з тим, оскільки позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення і поновлення на роботі повинні бути залишені без розгляду, тобто вказані вимоги не передбачають розгляду по суті і як наслідок ОСОБА_1 не може бути поновлений на посаді в органах прокуратури, та з огляду на ту обставину, що вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є похідними від вимог про скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі та можуть бути задоволені (повністю або частково) лише в разі задоволення вимог про поновлення, колегія суддів приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1 в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
За таких обставин, колегія суддів приходить до висновку, що судом першої інстанції при вирішенні справи помилково застосовані норми процесуального права, а тому рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з прийняттям постанови про залишення позову в частині позовних вимог про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі без розгляду, а в частині позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу слід відмовити.
Керуючись статтями: 240, 308, 309, 315, 319, 322, 325 КАС України, суд -
Апеляційну скаргу Прокуратури Одеської області - задовольнити частково. Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 03 лютого 2020 року - скасувати.
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Прокуратури Одеської області в частині позовних вимог про визнання протиправним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі - залишити без розгляду.
Адміністративний позов ОСОБА_1 до Прокуратури Одеської області в частині позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - залишити без задоволення.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст судового рішення виготовлений 21 травня 2020 року.
Головуючий суддя Федусик А.Г.
Судді Бойко А.В. Шевчук О.А.