вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua
"18" травня 2020 р. Справа№ 910/12117/19
Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Майданевича А.Г.
суддів: Суліма В.В.
Гаврилюка О.М.
секретар судового засідання: Вайнер Є.І.
за участю представників сторін: згідно з протоколом судового засідання від 18.05.2020
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Нафтогаз-Альянс"
на рішення Господарського суду міста Києва від 19.11.2019 (повний текст складено 02.12.2019)
у справі № 910/12117/19 (суддя Сіваков В.В.)
за позовом Державного підприємства "Конструкторське бюро "Південне" ім. М.К. Янгеля"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Нафтогаз-Альянс"
про стягнення 20 932 270,77 грн.
за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Нафтогаз-Альянс"
до Державного підприємства "Конструкторське бюро "Південне" ім. М.К. Янгеля"
про визнання недійсним договору № 26/12-2014 від 24.12.2014,-
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2019 року Державне підприємство "Конструкторське бюро "Південне" ім. М.К. Янгеля" (далі - позивач за первісним позовом) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Нафтогаз-Альянс" (далі - відповідач за первісним позовом) про стягнення 20 932 270,77 грн.
В обґрунтування своїх вимог позивач посилався на порушення відповідачем умов договору відступлення права вимоги №26/12-2014 ДВ від 26.12.2014 щодо оплати коштів у повному обсязі, у результаті чого позивач просив суд стягнути з відповідача 20 932 270,77 грн., з яких 19 751 264,03 грн. основного боргу, 1 076 849,74 грн. пені, 10 000,00 грн. інфляційних втрат та 3% річних у розмірі 94.157,00 грн.
23.09.2019 Товариство з обмеженою відповідальністю "Нафтогаз-Альянс" звернулось до Господарського суду міста Києва із зустрічною позовною заявою до Державного підприємства "Конструкторське бюро "Південне" ім. М.К. Янгеля" про визнання недійсним договору відступлення права вимоги № 26/12-2014 від 26.12.2014.
Зустрічна позовна вимога мотивована тим, що існують правові підстави для визнання недійсним договору відступлення права вимоги №26/12-2014 ДВ від 26.12.2014.
Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та мотиви його прийняття
Рішенням Господарського суду міста Києва від 19.11.2019 первісний позов Державного підприємства "Конструкторське бюро "Південне" ім. М.К. Янгеля" задоволено частково.
Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Нафтогаз-Альянс" на користь Державного підприємства "Конструкторське бюро "Південне" ім. М.К. Янгеля" 19 751 264 грн. 03 коп. основного боргу, 94 157 грн. 00 коп. - 3% річних, 297 681 грн. 32 коп. витрат по сплаті судового збору. В іншій частині в первісному позові відмовлено повністю.
У задоволенні зустрічного позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Нафтогаз-Альянс" відмовлено повністю.
Рішення місцевого господарського суду обґрунтовано тим, що відповідач за первісним позовом у порушення покладеного на нього законом та договором обов'язку, своє зобов'язання щодо оплати коштів не виконав у повному обсязі, у зв'язку з чим, суд дійшов висновку, що позовні вимоги за первісним позовом підлягають задоволенню частково.
Відмовляючи у задоволенні зустрічних позовних вимог, суд вказав, що правові підстави для визнання недійсним договору відступлення права вимоги №26/12-2014 ДВ від 26.12.2014 відсутні, оскільки позивач не надав до суду доказів, які б підтверджували той факт, що умови договору суперечать нормам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; не довів відсутність необхідного обсягу цивільної дієздатності будь-якої з осіб, яка вчинила спірний правочин; відсутність вільного волевиявлення та невідповідність його внутрішній волі учасника спірного правочину; не спрямованість будь-якої зі сторін на реальне настання правових наслідків, обумовлених спірним правочином.
Крім того, суд вказав, що оспорюваний правочин є договором відступлення права вимоги, який регулюється нормами статей 512, 514 Цивільного кодексу України, та не є ані договором факторингу, ані фінансовими послугами.
Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнення її доводів
Не погодившись з прийнятим рішенням, Товариство з обмеженою відповідальністю "Нафтогаз-Альянс" звернулось до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду міста Києва від 19.11.2019 скасувати в частині відмови у задоволенні зустрічного позову та ухвалити в цій частині нове рішення, яким зустрічний позов задовольнити.
Апеляційна скарга мотивована неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, невідповідністю висновків, викладених у рішенні місцевого господарського суду, обставинам справи, порушенням та неправильним застосуванням норм матеріального та процесуального права.
Апелянт вказує, що за спірним договором відступлення права вимоги позивач передав відповідачу право вимоги на майбутнє, що, на думку скаржника, свідчить про те, що вказаний договір є договором факторингу.
Скаржник стверджує, що сторони спірного договору не дійшли згоди щодо ціни договору, валюти та дати платежу.
Узагальнені доводи відзиву на апеляційну скаргу
У свою чергу, заперечуючи проти апеляційної скарги, відповідач за зустрічним позовом у своєму відзиві, наданому до суду 16.03.2020, зазначає, що рішення суду прийнято при повному з'ясуванні обставин справи, з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, без їх порушення, тому апеляційна скарга задоволенню не підлягає і рішення слід залишити без змін. Крім того, відповідач за зустрічним позовом вказує, що ТОВ «Нафтогаз-Альянс» погашено перед ПАТ «Дельта-Банк» заборгованість в тому числі за рахунок застави за договором застави майнових прав №BK/1-2009866/1/S-2 від 30.12.2014, право вимоги на отримання сум за яким було набуто ТОВ «Нафтогаз-Альянс» на підставі укладеного між ДП «Конструкторське бюро «Південне» ім. М.К. Янгеля» та ТОВ «Нафтогаз-Альянс» договору відступлення права вимоги № 26/12-2014ДВ від 26.12.2014. Отже, ТОВ «Нафтогаз-Альянс» було схвалено укладений між ДП «Конструкторське бюро «Південне» ім. М.К. Янгеля» та ТОВ «Нафтогаз-Альянс» договір відступлення права вимоги № 26/12-2014ДВ від 26.12.2014, що свідчить про прийняття його до виконання та відповідно унеможливлює визнання такого правочину недійсним.
Відповідач за зустрічним позовом вказує, що посилання позивача на те, що сторони спірного договору не дійшли згоди щодо ціни договору, валюти та дати платежу за ним є безпідставними, оскільки пунктом 2.2 договору відступлення права вимоги №26/12-2014ДВ від 26.12.2014 визначено, що за відступлення права вимоги цесіонарій сплачує цеденту в гривнях еквівалент 784 872,60 доларів США за офіційним курсом НБУ на день здійснення платежу. Всі розрахунки здійснюються між сторонами у національній валюті України.
Відповідно до п. 2.3 даного договору оплата повинна бути здійснена до 31.03.2015 шляхом безготівкового перерахування грошових коштів на банківський рахунок цедента вказаний в даному договорі. Додатковими угодами від 31.03.2015, від 30.04.2015, 29.05.2015, від 31.08.2015, від 30.12.2015, від 30.09.2016, від 31.03.2017, від 29.12.2017, від 28.12.2018, від 29.03.2019 вносились зміни до п. 2.3 договору, зокрема останньою угодою від 29.03.2019 встановлено, що оплата повинна бути здійснена до 01.07.2019.
Державне підприємство "Конструкторське бюро "Південне" ім. М.К. Янгеля" наголошує, що ТОВ «Нафтогаз-Альянс» звернувся до Господарського суду міста Києва з зустрічним позовом про визнання недійним укладеного між ТОВ «Нафтогаз-Альянс» та ДП «Конструкторське бюро «Південне» ім. М.К. Янгеля» договору відступлення права вимоги № 26/12/2014ДВ від 26.12.2014, лише 23.09.2019, тобто поза межами трирічного строку позовної давності. У свою чергу, ДП «Конструкторське бюро «Південне» ім. М.К. Янгеля» зверталось до суду першої інстанції з заявою про застосування строку позовної давності, яка датована 01.10.2019. Отже, пропуск ТОВ «Нафтогаз-Альянс» трирічного строку на оскарження договору відступлення права вимоги № 26/12/2014ДВ від 26.12.2014 є самостійною та безумовною підставою для відмови у задоволенні даного позову ТОВ «Нафтогаз- Альянс».
Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 17.01.2020 апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Нафтогаз-Альянс" на рішення Господарського суду міста Києва від 19.11.2019 у справі № 910/12117/19 залишено без руху.
03.02.2020 Товариством з обмеженою відповідальністю "Нафтогаз-Альянс" подана заява про усунення недоліків апеляційної скарги, до якої додана квитанція № ПН423 від 03.02.2020 зі сплатою судового збору у розмірі 2 881, 50 грн.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 07.02.2020 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Нафтогаз-Альянс" на рішення Господарського суду міста Києва від 19.11.2019 у справі № 910/12117/19 та справу призначено до розгляду на 25.03.2020.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 23.03.2020 повідомлено учасників справи, що судове засідання призначене на 25.03.2020 не відбудеться, з метою мінімізації ризиків розповсюдження гострої распіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.
Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 06.04.2020 повідомлено учасників справи, що судове засідання відбудеться 18.05.2020.
Явка учасників у судове засідання
Представник відповідача за первісним позовом у судове засідання, призначене на 18.05.2020, не з'явився, про причини неявки суд не повідомив, про дату, час та місце судового засідання був повідомлений належним чином, що підтверджується відповідним поштовим повідомленням, наявним у матеріалах справи.
Враховуючи положення частини 12 статті 270 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до якого неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, зважаючи на те, що явка представника відповідача за первісним позовом обов'язковою в судове засідання не визнавалась, судова колегія вважає за можливе розглянути справу у відсутність зазначеного представника за наявними у справі матеріалами.
Позиції учасників справи
Представник відповідача за первісним позовом у судовому засіданні апеляційної інстанції 18.05.2020 заперечував проти доводів апеляційної скарги з підстав, викладених у відзиві на апеляційну скаргу, просив її відхилити, а оскаржуване рішення залишити без змін.
Обставини справи, встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції
25.12.2014 між Публічним акціонерним товариством "Дельта Банк" (банк) та Державним підприємством "Конструкторське бюро "Південне" ім. М.К. Янгеля" (вкладник) укладено договір банківського вкладу "Класичний Корпоратив" Д-2005037/01/2107, відповідно до якого банк відкриває вкладнику рахунок, а вкладник вносить на рахунок грошові кошти у сумі 700 000,00 доларів США (вклад). Процента ставка за вкладом становить 7,5% річних.
Відповідно до платіжного доручення в іноземній валюті №3 від 25.12.2014 вбачається, що вкладником внесено на рахунок відкритий банком кошти в розмірі 700 000,00 доларів США.
26.12.2014 між Державним підприємством "Конструкторське бюро "Південне" ім. М.К. Янгеля" (цедент) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Нафтогаз-Альянс" (цесіонарій) укладено договір відступлення права вимоги № 26/12-2014 ДВ (далі - договір).
Відповідно до пункту 1.1 договору цедент передає, а цесіонарій приймає право вимоги на отримання грошових сум у повному обсязі, включаючи право на отримання суми депозитного вкладу в розмірі 700 000,00 доларів США, процентів за користування депозитними коштами, пені та штрафів тощо (далі іменується право вимоги), які існують на дату укладення цього договору за договором банківського вкладу "Класичний Корпоратив" №Д-2005037/01/2107 від 25.12.2014 (далі - депозитний договір). Депозитний договір укладено між цементом та ПАТ "Дельта Банк", далі іменується банк.
Згідно з пунктами 1.2, 2.1 договору сума вимог за депозитним договором, які передаються цедентом цесіонарій становить: сума вкладу в розмірі 700 000,00 доларів США; нараховані, але не сплачені проценти за користування вкладом. Право вимоги за договором вкладу вважається переданим з моменту підписання цього договору сторонами та передачі цедентом цесіонарію оригінальних примірників документів відповідно до п. 2.4 цього договору на підставі акту приймання-передачі.
Пунктом 2.4 договору передбачено, що цедент зобов'язується при укладенні цього договору передати цесіонарію: оригінал договору вкладу та всі додаткові угоди (договори) до нього; оригінали платіжних та інших документів, які підтверджують факт розміщення цедентом на рахунку в банку суми банківського вкладу; оригінал банківської виписки про залишок грошових коштів на вкладному рахунку цедент, на дату підписання акту приймання-передачі.
Передача зазначених документа цедентом здійснюється згідно з актом приймання-передачі.
Відповідно до п. 2.3 договору з моменту підписання акту приймання-передачі до цесіонарія переходять права вимоги за депозитним договором в повному обсязі та на умовах, визначених депозитним договором.
Пунктом 2.2 визначено, що за відступлення права вимоги цесіонарій сплачує цеденту в гривнях еквівалент 784 872,60 доларів США за офіційним курсом НБУ на день здійснення платежу. Всі розрахунки здійснюються між сторонами у національній валюті України.
Оплата повинна бути здійснена до 31.03.2015 шляхом безготівкового перерахування грошових коштів на банківський рахунок цедента вказаний в даному договорі (п. 2.3 договору).
Додатковими угодами від 31.03.2015, від 30.04.2015, 29.05.2015, від 31.08.2015, від 30.12.2015, від 30.09.2016, від 31.03.2017, від 29.12.2017, від 28.12.2018, від 29.03.2019 вносились зміни до п. 2.3 договору, зокрема останньою угодою від 29.03.2019 встановлено, що оплата повинна бути здійснена до 01.07.2019.
Звертаючись з позовними вимогами, позивач за первісним позовом вказав, що відповідач за первісним позовом порушив умови договору відступлення права вимоги №26/12-2014 ДВ від 26.12.2014 щодо оплати коштів у повному обсязі, у результаті чого позивач за первісним позовом просив суд стягнути з відповідача 20 932 270,77 грн., з яких 19 751 264,03 грн. основного боргу, 1 076 849,74 грн. пені, 10 000,00 грн. інфляційних втрат та 3% річних у розмірі 94 157,00 грн.
Зустрічна позовна вимога мотивована тим, що існують правові підстави для визнання недійсним договору відступлення права вимоги №26/12-2014 ДВ від 26.12.2014.
Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови
У відповідності до вимог частин 1, 2, 4, 5 статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.
Згідно із статтею 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтею 627 Цивільного кодексу України встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
У відповідності до статті 509 Цивільного кодексу України та статті 173 Господарського кодексу України в силу господарського зобов'язання, яке виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання, один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Частина 1 статті 193 Господарського кодексу України встановлює, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться і до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Частиною 2 статті 193 Господарського кодексу України визначено, що кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором.
Відповідно до статей 525, 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватись належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться; одностороння відмова від виконання зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно з частиною 1 статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Суд першої інстанції встановив, що на виконання умов договору до договору цедент передав, а цесіонарій прийняв наступні документи: оригінал депозитного договору № Д-2005037/01/2107 від 25.12.2014 на 3 арк.; оригінали платіжних та інших документів, які підтверджують факт розміщення цедентом на рахунку в банку суми банківського вкладу; оригінал банківської виписки про залишок грошових коштів на вкладному рахунку цедент, на дату підписання цього акту приймання-передачі, що підтверджується актом приймання-передачі №1 від 26.12.2014.
Частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Умовою виконання зобов'язання - є строк (термін) його виконання. Дотримання строку виконання є одним із критеріїв належного виконання зобов'язання, оскільки прострочення є одним із проявів порушення зобов'язання. Строк (термін) виконання зобов'язання за загальним правилом, узгоджується сторонами в договорі.
Сторони додатковими угодами від 31.03.2015, від 30.04.2015, 29.05.2015, від 31.08.2015, від 30.12.2015, від 30.09.2016, від 31.03.2017, від 29.12.2017, від 28.12.2018, від 29.03.2019 вносили зміни до п. 2.3 договору. Так, додатковою угодою від 29.03.2019 встановлено, що оплата повинна бути здійснена до 01.07.2019.
Отже, оскільки сторони у додатковій угоді від 29.03.2019 встановили, що оплату цесіонарій повинен здійснити до 01.07.2019, тому твердження відповідача за первісним позовом, що договором не визначений строк виконання зобов'язання з оплати коштів є безпідставним.
Статтею 610 Цивільного кодексу України визначено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Частиною 1 статті 612 Цивільного кодексу України передбачено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Колегія суддів зазначає, що відповідач за первісним позовом ані до суду першої інстанції, ані до суду апеляційної інстанції не надав докази виконання зобов'язання по сплаті коштів за договором у повному обсязі, в результаті чого виникла заборгованість перед позивачем, яка складає 19 751 264,03 грн. (784 872,60 доларів США х 25,16493 грн. за 1 долар США за офіційним курсом НБУ станом на 28.08.2019 (дата складання позовної заяви).
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що вимоги позивача за первісним позовом про стягнення з відповідача за первісним позовом заборгованості в розмірі 19 751 264,03 грн. обґрунтовані та підлягають задоволенню в повному обсязі.
У позовній заяві позивач за первісним позовом також просив суд стягнути з відповідача 1 076 849,74 грн. - пені. З приводу цієї частини позовних вимог колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до статті 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання.
В силу статті 216 Господарського кодексу України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за порушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставі і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
Згідно з ч. 1 статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства (ч. 2 ст. 551 Цивільного кодексу України).
Розділом 3 договору, який визначає відповідальність сторін у разі порушення умов цього договору не визначено відповідальність у вигляді пені в разі порушення умов договору цесіонарієм в частині строків оплати коштів за договором.
З огляду на те, що неустойка, в даному випадку пеня, є договірною, тому суд першої інстанції правомірно вказав, що позовні вимоги позивача про стягнення з відповідача суми пені в розмірі 1 076 849,74 грн. є безпідставними та задоволенню не підлягають.
Стосовно посилання позивача за первісним позовом на підставу нарахування пені на ч. 2 ст. 231 Господарського кодексу України, слід зазначити наступне.
Частиною 2 статті 231 Господарського кодексу України передбачено, що у разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах: за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг); за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.
З вказної статті вбачається, що зазначені санкції можуть бути застосовані за наявності таких умов: підлягають застосуванню у разі скоєння господарського правопорушення, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належать до державного сектора економіки, або якщо виконання зобов'язання фінансується за рахунок державного кредиту; підлягають застосуванню тільки за два види правопорушень, а саме: за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) - стягується штраф у розмірі 20 відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг); за порушення строків виконання зобов'язання - стягується пеня в розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.
Отже, вказані санкції є видом відповідальності за порушення зобов'язань з передачі товарів, виконання робіт та надання послуг, а не за порушення виконання грошового зобов'язання.
Крім того, позивач просив суд стягнути з відповідача на свою користь 10 000 грн. - інфляційних втрат та 94 157 грн. - 3 % річних.
Статтею 625 Цивільного кодексу України встановлено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Виходячи із положень зазначеної норми, наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та 3 % річних, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом, не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника.
Сума боргу з урахуванням індексу інфляції повинна розраховуватися, виходячи з індексу інфляції за кожний місяць (рік) прострочення, незалежно від того, чи був в якийсь період індекс інфляції менше одиниці (тобто мала місце не інфляція, а дефляція) (лист Верховного Суду України "Рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ" від 03.04.1997 № 62-97р). При застосуванні індексу інфляції слід мати на увазі, що індекс розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому на місяць і здійснюється шляхом множення суми заборгованості на момент її виникнення на сукупний індекс інфляції за період прострочення платежу. При цьому сума боргу, яка сплачується з 1 по 15 день відповідного місяця, індексується з врахуванням цього місяця, а якщо сума боргу сплачується з 16 по 31 день місяця, розрахунок починається з наступного місяця. Аналогічно, якщо погашення заборгованості здійснено з 1 по 15 день відповідного місяця, інфляційні втрати розраховуються без врахування цього місяця, а якщо з 16 по 31 день місяця, то інфляційні втрати розраховуються з врахуванням даного місяця.
Перевіривши розрахунки 3% річних та збитків від зміни індексу інфляції, наведених судом першої інстанції, колегія суддів погоджується, що стягнення 3% річних у сумі - 94 157 грн. є арифметично правильним. Крім того, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні вимог позивача стосовно інфляційних втат, у зв'язку з дефляцією. Отже, суд першої інстанції правомірно частково задовольнив позовні вимоги в цій частині.
Таким чином, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що оскільки відповідач за первісним позовом не виконав зобов'язання за договором в частині оплати коштів, він є таким, що порушив взяті на себе зобов'язання, тому вимоги про стягнення з відповідача за первісним позовом заборгованості є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню частково.
Стосовно зустрічних позовних вимог, слід вказати наступне.
Відповідно до частин 2, 3 статті 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.
Як встановлено у статті 5 Господарського процесуального кодексу України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів (стаття 20 Господарського кодексу України).
Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить статті 20 Господарського кодексу України.
У відповідності до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
За приписом статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Статтею 512 Цивільного кодексу України передбачено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
Правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові (стаття 513 Цивільного кодексу України).
Відповідно до статті 514 Цивільного кодексу України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відступлення права вимоги є правочином (договором), на підставі якого старий кредитор передає свої права новому кредитору, а новий кредитор приймає ці права і зобов'язується або не зобов'язується їх оплатити. Договір відступлення права вимоги може бути оплатним, якщо в ньому передбачений обов'язок нового кредитора надати старому кредитору якесь майнове надання замість отриманого права вимоги. В такому випадку на відносини цесії розповсюджують положення про договір купівлі-продажу, оскільки ст. 656 Цивільного кодексу України передбачено, що предметом договору купівлі-продажу може бути право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру. До договору купівлі-продажу права вимоги застосовуються положення про відступлення права вимоги, якщо інше не встановлено договором або законом.
Норми цивільного права не встановлюють суб'єктних обмежень як щодо договору купівлі-продажу права вимоги, так і до договору відступлення права вимоги, адже ці договори за своєю правовою суттю є цивільно-правовими зобов'язаннями сторін та не мають відношення до спеціальних галузей права, тож регулюються цивільним законодавством.
У свою чергу, відповідно до ст. 1077 Цивільного кодексу України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором.
Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає. Сам же договір факторингу у нормі згаданої статті ЦК України визначено як фінансування під відступлення права грошової вимоги та вже передбачає, що відступлення права вимоги є наслідком та лише складовою частиною цієї господарської операції, що полягає в забезпеченні виконання зобов'язання під фінансування.
За наведеним визначенням договору факторингу цей договір спрямований на фінансування однією стороною іншої сторони шляхом передачі в її розпорядження певної суми грошових коштів. Зазначена послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу.
Отже, укладений між сторонами договір відступлення права вимоги не є договорами факторингу, оскільки за вказаним договором жодна із сторін не передає грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату.
Таким чином, відступлення права вимоги є договірною передачею вимог первісного кредитора новому кредиторові та відбувається на підставі укладеного між ними правочину, при цьому заміна кредитора саме у зобов'язанні допускається протягом усього часу існування зобов'язання, якщо інше не суперечить договору та не заборонено законом.
Крім того, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" як кредитні у цій статті розглядаються операції, зазначені в пункті 3 частини третьої ст. 47 Закону, а також придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог та прийом платежів (факторинг). В цій нормі Закону факторинг класифікується як кредитна операція, що підтверджує суть факторингу - фінансування під відстрочення права вимоги, надання коштів в розпорядження за плату.
Тобто, між договором про відступлення права вимоги та договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) є лише одна спільна риса: вони базуються на заміні кредитора у зобов'язанні (відступлення права вимоги).
Важливою відмінністю цих двох договорів є те, що при відступленні права вимоги первісний кредитор передає новому кредитору боргові зобов'язання боржника і більше взаємовідносин немає, ані з боржником, ані з новим кредитором щодо перерахування коштів первісному кредитору, тож по суті відбувається купівля-продаж права вимоги боргових зобов'язань. А в договорі факторингу фактор може отримувати кошти і від клієнта, і від боржника, вони розраховуються із фактором, це передбачено ст. 1084 Цивільного кодексу України.
З норм Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" випливає, що вказаний закон є нормативно-правовим актом спеціальної дії, який регулює відносини, пов'язані з функціонуванням фінансових ринків та надання фінансових послуг. Сфера дії цього закону за суб'єктним складом обмежується: фінансовими установами, особами, які здійснюють діяльність з посередницьких послуг на ринках фінансових послуг, об'єднаннями фінансових установ, включених до реєстру саморегулівних організацій.
У зв'язку з цим відсутні правові підстави для застосування до суб'єктів господарювання, що не є фінансовими установами, та набувають на платній основі право вимоги до третіх осіб на підставі договорів відступлення права вимоги, незалежно від умов такого набуття (з дисконтом, премією або без) норм Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг".
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відсутні підстави вважати спірний договір договором факторингу. Оспорюваний правочини є договором відступлення права вимоги, який регулюється нормами статей 512, 514 Цивільного кодексу України не є ані договорами факторингу, ані фінансовими послугами.
Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Місцевий господарський суду правильно зазначив, що позивач не надав до суду доказів, які б підтверджували той факт, що умови договору суперечать нормам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; не довів відсутність необхідного обсягу цивільної дієздатності будь-якої з осіб, яка вчинила спірний правочин; відсутність вільного волевиявлення та невідповідність його внутрішній волі учасника спірного правочину; не спрямованість будь-якої зі сторін на реальне настання правових наслідків, обумовлених спірним правочином.
З огляду на вказане вище, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що правові підстави для визнання недійсним договору відступлення права вимоги № 26/12-2014 ДВ від 26.12.2014 відсутні.
Щодо поданої відповідачем за зустрічним позовом заяви про застосування позовної давності, слід зазначити наступне.
Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
Таким чином, положення закону про правові наслідки спливу позовної давності можуть застосовуватися лише у тих випадках, коли буде доведено існування самого суб'єктивного цивільного права і факт його порушення або оспорювання.
Якщо ж під час розгляду справи буде встановлено, що у позивача немає суб'єктивного права, про захист якого він просить, або ж воно не порушувалось чи не оспорювалось, суд повинен відмовити в позові не через пропущення позовної давності, а за безпідставністю матеріально-правової вимоги.
Враховуючи те, що судом встановлено необґрунтованість зустрічних позовних вимог, то зустрічний позов не підлягає задоволенню саме з вказаних підстав, а тому заявлена відповідачем за зустрічним позовом заява про застосування позовної давності розгляду не підлягає.
Враховуючи вищевикладене, вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд першої інстанції повно та всебічно дослідив обставини справи, дав їм належну правову оцінку, дійшов правильних висновків щодо прав та обов'язків сторін, які ґрунтуються на належних та допустимих доказах.
Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги
Колегія суддів зазначає, що враховуючи положення частини 1 статті 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 N475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів № 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 №3477-IV (3477-15) "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.
У рішенні Суду у справі Трофимчук проти України №4241/03 від 28.10.2010 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод сторін.
У відповідності з пунктом 3 частини 2 статті 129 Конституції України та частини 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (частини 1 статті 86 Господарського процесуального кодексу України).
Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статті 76 Господарського процесуального кодексу України).
Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, що їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї (частини 8 статті 80 Господарського процесуального кодексу України).
Таким чином, апелянтом не надано до суду належних і допустимих доказів на підтвердження тих обставин, на які він посилається в апеляційній скарзі. Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на припущеннях та зводяться до намагань здійснити переоцінку обставин справи, вірно встановлених судом першої інстанції.
Отже, підсумовуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржуване рішення суду прийнято у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права, підстав його скасовувати або змінювати не вбачається.
Таким чином, апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю "Нафтогаз-Альянс" на рішення Господарського суду міста Києва від 19.11.2019 у справі № 910/12117/19 задоволенню не підлягає. Рішення Господарського суду міста Києва від 19.11.2019 у справі № 910/12117/19 слід залишити без змін.
З урахуванням відмови в задоволенні апеляційної скарги, судові витрати за розгляд справи в суді апеляційної інстанції покладаються на апелянта в порядку статті 129 Господарського процесуального кодексу України.
Керуючись статтями 240, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -
1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Нафтогаз-Альянс" на рішення Господарського суду міста Києва від 19.11.2019 у справі № 910/12117/19 залишити без задоволення.
2. Рішення Господарського суду міста Києва від 19.11.2019 у справі № 910/12117/19 залишити без змін.
3. Судові витрати за розгляд справи у суді апеляційної інстанції покласти на Товариство з обмеженою відповідальністю "Нафтогаз-Альянс".
4. Матеріали справи №910/12117/19 повернути до Господарського суду міста Києва.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку відповідно до статей 286-289 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складено 19.05.2020.
Головуючий суддя А.Г. Майданевич
Судді В.В. Сулім
О.М. Гаврилюк