19 травня 2020 року м. ПолтаваСправа № 440/1421/20
Полтавський окружний адміністративний суд у складі судді Ясиновського І.Г., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 в інтересах малолітнього ОСОБА_2 до Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії,
17 березня 2020 року до Полтавського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 в інтересах малолітнього ОСОБА_2 (надалі також - позивач) до Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області (надалі також - відповідач) про:
- визнання протиправним та скасування наказу Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області від 05 березня 2020 року №6610-СГ "Про відмову у наданні дозволу ОСОБА_2 на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність площею 2,0 га земель сільськогосподарського призначення державної власності для ведення особистого селянського господарства на території Федіївської сільської ради Решетилівського району Полтавської області за межами населеного пункту";
- зобов'язання Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області надати ОСОБА_2 дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність площею 2,0 га земель сільськогосподарського призначення державної власності для ведення особистого селянського господарства на території Федіївської сільської ради Решетилівського району Полтавської області за межами населеного пункту".
В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначив, що наказом ГУ Держгеокадастру у Полтавській області від 05 березня 2020 року № 6610-СГ ОСОБА_2 відмовлено у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 2,00 га земель сільськогосподарського призначення державної власності, розташованої на території Федіївської сільської ради Решетилівського району Полтавської області з посиланням на можливість неповнолітньої особи здійснювати дії, спрямовані на набуття земельної ділянки у власність, виключно за наявності нотаріально посвідченої згоди батьків (усиновлювачів) або піклувальників та отримання дозволу органу опіки та піклування. Позивач вважає відмову у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою необґрунтованою та такою, що прийнята з підстав не передбачених частиною 7 статті 118 Земельного кодексу України.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 23.03.2020 відкрито провадження у справі за даним позовом, розгляд справи здійснюється за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи (у письмовому провадженні).
Копії вказаної ухвали та позовної заяви з додатками вручені відповідачу 08 квітня 2020 року, що підтверджується наявною у матеріалах справи розпискою /а.с. 26/, а тому встановлений судом строк для подання відзиву на позовну заяву закінчився 23 квітня 2020 року.
Відповідач правом на подання відзиву на позовну заяву не скористався та у встановлений судом строк відзиву не надав.
Враховуючи положення частини четвертої статті 159 та частини шостої статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України, суд доходить висновків про розгляд справи за наявними матеріалами та про визнання відповідачем позову у зв'язку з неподанням відзиву.
Справу розглянуто судом за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи відповідно до пункту 10 частини шостої статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України, а також у межах строку, встановленого статтею 258 цього Кодексу
Фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося на підставі приписів частини четвертої статті 229 КАС України.
Суд, вивчивши та дослідивши матеріали справи, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази у сукупності, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, дійшов наступних висновків.
Згідно свідоцтва про народження Серії НОМЕР_1 батьком ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є ОСОБА_1 , матір'ю - ОСОБА_3 /а.с.15/.
05.02.2020 ОСОБА_3 , діючи в інтересах малолітнього сина ОСОБА_2 , звернулася до Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області із заявою про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність площею 2,00 га із земель сільськогосподарського призначення державної власності для ведення особистого сільського господарства на території Федіївської сільської ради Решетилівського району Полтавської області за межами населеного пункту /а.с. 8/.
До заяви було додано: графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки; копії паспорта та ідентифікаційного коду.
За результатами розгляду заяви наказом Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області № 6610-СГ від 05 березня 2020 відмовлено ОСОБА_2 у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність площею 2,00 га із земель сільськогосподарського призначення державної власності для ведення особистого сільського господарства на території Федіївської сільської ради Решетилівського району Полтавської області з таких підстав: неповнолітня особа має право на набуття у власність земельної ділянки та видачу правовстановлюючих документів на неї, проте вчинення всіх необхідних дій остання може здійснювати виключно за наявності нотаріально посвідченої згоди батьків (усиновлювачів) або піклувальників та отримання дозволу органу опіки та піклування /а.с 10/.
Не погодившись з відмовою у наданні дозволу на розробку документації із землеустрою, ОСОБА_1 в інтересах малолітнього ОСОБА_2 звернувся до суду з цим позовом.
Згідно зі статтею 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Правовідносини у сфері забезпечення права громадян на землю урегульовано Земельним кодексом України.
Так, згідно з частиною першою статті 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону.
Пунктом "б" частини першої статті 121 Земельного кодексу України визначено, що громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах: для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 гектарів.
Відповідно до статті 1 Закону України «Про громадянство України» громадянин України - особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законами України та міжнародними договорами України.
Згідно пункту 1 статті 6 цього Закону громадянство України набувається, зокрема за народженням.
Зі змісту копії свідоцтва про народження /а.с.15/ ОСОБА_2 народився в Україні від батьків - громадян України, а тому є громадянином України за народженням, відтак має право на безоплатне отримання у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства у розмірі не більше 2,0 гектара.
За приписами частини шостої статті 118 Земельного кодексу України громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.
Як визначено частиною сьомою згаданої статті, відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
Таким чином, Земельний кодекс України визначає вичерпний перелік підстав для відмови особі в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у межах безоплатної приватизації, при цьому зобов'язує орган державної влади або орган місцевого самоврядування у випадках ухвалення рішення про відмову в надані такого дозволу належним чином мотивувати причини цієї відмови.
Судом встановлено, що позивачем у заяві зазначено цільове призначення земельної ділянки, її орієнтовний розмір, надано необхідний та повний пакет документів, що не спростовується відповідачем.
Зі змісту наказу ГУ Держгеокадастру у Полтавській області № 6610-СГ від 05 березня 2020 "Про відмову у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою" судом встановлено, що підставою для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою стала відсутність нотаріально посвідченої згоди батьків (усиновлювачів) або піклувальника та отримання дозволу органу опіки та піклування.
Водночас, як зазначено судом вище, підставою для відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою може бути лише невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, а також генеральних планів населених пунктів, іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку, тобто підстави відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою, передбачені частиною сьомою статті 118 Земельного кодексу України.
Відтак, суд доходить висновку, що наказ Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області № 6610-СГ від 05 березня 2020 року не містить вмотивованої відмови у наданні дозволу.
Стосовно посилання відповідача на відсутність нотаріально посвідченої згоди батьків (усиновлювачів) або піклувальника та дозволу органу опіки та піклування як підставу для відмови у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою, суд вважає за необхідне вказати наступне.
Відповідно до частин першої - третьої статті 25 Цивільного кодексу України /далі - ЦК України/ здатність мати цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. Цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження. У випадках, встановлених законом, здатність мати окремі цивільні права та обов'язки може пов'язуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку.
Відмовляючи у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою відповідач посилався на ст. 32 Цивільного кодексу України, відповідно до якої на вчинення неповнолітньою особою правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна повинна бути письмова нотаріально посвідчена згода батьків (усиновлювачів) або піклувальника і дозвіл органу опіки та піклування.
Проте, судом встановлено, що на момент звернення ОСОБА_3 до ГУ Держгеокадастру у Полтавській області (05.02.2020) та на момент винесення наказу № 6610-СГ (05.03.2020), ОСОБА_2 не досяг чотирнадцяти років, а відтак являвся малолітньою особою. За таких обставин, положення статті 32 ЦК України до нього застосовуватись не можуть.
Так, відповідно до ст. 31 ЦК України фізична особа, яка не досягла чотирнадцяти років (малолітня особа), має право: 1) самостійно вчиняти дрібні побутові правочини; 2) здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.
Наведеною нормою не передбачено право малолітньої особи на вчинення правочинів щодо нерухомого майна за наявності нотаріально посвідченої згоди батьків та дозволу органу опіки та піклування. Наявність такої згоди передбачена лише статтею 32 ЦК України для неповнолітніх осіб, тобто осіб у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. При цьому, суд зазначає, що формулювання статті 31 ЦК України свідчать про виключні випадки самостійної участі малолітніх осіб у цивільних відносинах. Тому усі інші правочини, крім двох вищенаведених, від імені малолітніх вчиняють батьки (усиновлювачі) або опікуни.
Відповідно до ч. 1 ст. 242 ЦК України батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей.
Матеріали справи свідчать, що в інтересах малолітнього ОСОБА_2 із заявою про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, звернулася його мати ОСОБА_3 , від імені якої підписана дана заява. Як зазначає позивач і не заперечує відповідач, до заяви також додано копію свідоцтва про народження та копію паспорта законного представника ОСОБА_3 .
Таким чином, вказаний правочин вчинено законним представником ОСОБА_2 в його інтересах, що відповідає нормам Цивільного кодексу України, зокрема статей 32, 242 Цивільного кодексу України.
Стаття 121 Земельного кодексу України передбачає право громадян України на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності, при цьому не встановлюючи вікових обмежень для надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки державної власності сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства. Крім того, як зазначалось вище, перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою є вичерпним та ним не передбачено підстави для відмови у наданні вказаного дозволу, у зв'язку із недосягненням повноліття.
Подане ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_2 клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою відповідає вимогам Земельного кодексу України та до нього додані документи, які вимагаються для такого роду клопотань.
Твердження відповідача щодо необхідності отримання дозволу органу опіки та піклування для ОСОБА_2 , як для малолітньої особи та обґрунтування прийнятої ним відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою відсутністю такого дозволу, суд визнає безпідставним з огляду на наступне.
Суд погоджується, що для вчинення ряду правочинів, зокрема щодо набуття у власність земельної ділянки малолітньою особою необхідно отримати дозвіл відповідного органу опіки та піклування. В той же час, суд звертає увагу відповідача, що ОСОБА_3 зверталася від імені та в інтересах свого малолітнього сина - ОСОБА_2 із заявою про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського значення державної власності, розташованої на території Федіївської сільської ради Решетилівського району Полтавської області, орієнтовного розмірі 2,00 га із цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства. В той час, як надання відповідачем вказаного дозволу жодним чином не гарантує розроблення такої документації, погодження відповідачем такої документації та набуття у майбутньому у власність відповідної земельної ділянки на підставі клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність. Тобто, правочин у формі клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою і правочин згідно якого набувається у власність земельна ділянка є різними правочинами за своєю суттю та змістом і регулюються різними положеннями чинного законодавства. Так, в даному випадку мова йде не про розпорядження земельною ділянкою, як нерухомим майном (ст. 181 Цивільного кодексу України), а про ініціювання процедури виділення, формування та передання у власність такої земельної ділянки, первісним етапом якої є отримання дозволу на розроблення проекту землеустрою.
Відтак, у суду є підстави вважати, що відповідачем фактично не було розглянуто клопотання позивача та не надано йому оцінку виходячи із вимог частини сьомої статті 118 Земельного кодексу України, які визначають підстави для відмови у надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відповідності саме бажаного місця розташування (земельної ділянки) умовам визначених в такій нормі.
Враховуючи викладене та відсутність у спірному наказі чіткого посилання на норми законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку, яким не відповідає місце розташування бажаної позивачем земельної ділянки, що в свою чергу позбавляє законних представників ОСОБА_2 можливості усунути недоліки та повторно звернутися із відповідною заявою, суд приходить до висновку про задоволення позовних вимог в частині визнання протиправним та скасування наказу від 05 березня 2020 року №6610-СГ "Про відмову у наданні дозволу ОСОБА_2 на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність площею 2,0 га земель сільськогосподарського призначення державної власності для ведення особистого селянського господарства на території Федіївської сільської ради Решетилівського району Полтавської області за межами населеного пункту".
У той же час, щодо позовної вимоги про зобов'язання відповідача надати дозвіл на розробку проекту землеустрою суд зазначає наступне.
Згідно з положеннями Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов'язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб'єкта.
На законодавчому рівні поняття "дискреційні повноваження" суб'єкта владних повноважень відсутнє. У судовій практиці сформовано позицію щодо поняття дискреційних повноважень, під якими слід розуміти такі повноваження, коли у межах, які визначені законом, адміністративний орган має можливість самостійно (на власний розсуд) вибирати один з кількох варіантів конкретного правомірного рішення. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб'єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов'язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов'язати до цього в судовому порядку.
Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.
У справі, що переглядається, повноваження щодо надання дозволу на розробку проекту землеустрою чи надання мотивовано відмови у його наданні, регламентовано частиною шостою статті 118 Земельного кодексу України.
Умови, за яких орган відмовляє у наданні дозволу, визначені законом. Якщо такі умови відсутні, орган повинен надати дозвіл. Ці повноваження та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу - надати дозвіл або не надати (відмовити). За законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями, а тому зазначені повноваження не є дискреційними.
Такий висновок суду узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 05.03.2019 по справі № 2040/6320/18.
Разом з тим, у спірних відносинах відповідач не реалізував своїх повноважень, оскільки не надав оцінки поданим документам, прийнявши рішення про відмову в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, оскільки в самому рішенні не навів мотивованих доводів щодо відмови.
При цьому, суд вважає за необхідне зазначити, що спосіб відновлення порушеного права позивача має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.
Зазначена позиція повністю кореспондується з висновками Європейського суду з прав людини, відповідно до яких, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).
Отже, "ефективний засіб правого захисту" в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату.
Частиною 4 статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
При цьому, суд зауважує, що на підставі частини 1 статті 242 Цивільного кодексу України батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей, а відповідно до ч. 1 ст. 173, ч. 1 ст. 177 Сімейного кодексу України діти можуть бути самостійними власниками майна. Батьки управляють майном, належним малолітній дитині, без спеціального на те повноваження. Батьки зобов'язані дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах. Перелік правочинів щодо майнових прав дитини, які можуть вчиняти батьки лише з дозволу органу опіки та піклування визначений ч.2 ст.177 Сімейного кодексу України.
Відповідно, у випадку звернення до органу, до компетенції якого входить питання про передачу земельних ділянок громадянам, не потрібно надавати письмову нотаріально посвідчену згоду на отримання малолітньою особою у власність земельної ділянки. У такому разі батьки діють в інтересах дитини як законні представники без додаткового на те повноваження та дозволу органу опіки та піклування.
Крім того, земельним законодавством не встановлено обмежень щодо звернення лише повнолітніх осіб, а вказана в наказі підстава відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою не передбачена ст. 118 Земельного кодексу України.
Отже, відповідачем при розгляді заяви позивача не надана оцінка вищевказаним обставинам на предмет відповідності вимогам ст. 118 Земельного кодексу України.
Тому заява позивача підлягає розгляду повноважним органом на відповідність вимогам закону, а суд на цьому етапі позбавлений процесуальної можливості приймати рішення за умови не перевірки, не надання оцінки та не встановлення певних обставин суб'єктом владних повноважень з цього питання.
Зобов'язання судом відповідача надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки може мати місце лише у випадку, якщо судом встановлено відсутність таких підстав для відмови у видачі дозволу, які передбачені законом, а саме: невідповідність місця розташування об'єкта вимогам законів; невідповідність місця розташування об'єкта вимогам прийнятих відповідно до цих законів нормативно-правових актів; невідповідність місця розташування об'єкта вимогам генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.
При цьому, суд не уповноважений здійснювати перевірку наявності чи відсутності усіх названих підстав, у випадку, якщо відповідач цього не здійснив, оскільки у такому разі це не входить до предмету судової перевірки. А прийняття судом рішення про зобов'язання відповідача видати дозвіл на розробку проекту землеустрою, без перевірки наявності чи відсутності усіх названих підстав для відмови у видачі дозволу, може бути необґрунтованим та призвести до видачі такого дозволу з порушенням закону.
З урахуванням викладеного, суд зазначає, що такий спосіб захисту, як зобов'язання ГУ Держгеокадастру прийняти конкретне рішення, як і будь-які інші способи захисту застосовується лише за наявності необхідних підстав, з урахуванням фактичних обставин справи.
З урахуванням встановлених обставин справи, зокрема того, що відповідачем фактично не розглянуто клопотання позивача, оскільки обставини, що є підставою для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, повинні бути встановленні відповідачем під час розгляду відповідної заяви позивача, то в даному випадку може існувати декілька варіантів прийняття відповідачем рішення відносно заяви позивача, а саме: надання дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, або, у разі наявних передбачених законом обмежень щодо бажаної земельної ділянки, - відмовити у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність з відповідним обґрунтуванням та посиланням на норми права та належні докази.
В даному випадку належним та достатнім способом захисту прав позивача у спірних відносинах є зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву ОСОБА_3 , що діє від імені малолітнього сина ОСОБА_2 від 05 лютого 2020 року про надання дозволу ОСОБА_2 на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність площею 2,0 га земель сільськогосподарського призначення державної власності для ведення особистого селянського господарства на території Федіївської сільської ради Решетилівського району Полтавської області за межами населеного пункту.
Такий висновок суду узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 14.08.2018 по справі № 815/1666/17, від 26.06.2018 по справі №814/1755/17, від 11.09.2018 по справі № 816/318/18.
Відтак, з урахуванням встановлених обставин справи, вимоги позивача у цій справі про зобов'язання розпорядника землі Головного управління Держгеокадастру в Полтавській області прийняти рішення про надання ОСОБА_2 дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для ведення особистого селянського господарства є такими, що задоволенню не підлягають.
Відтак позовні вимоги ОСОБА_1 в інтересах малолітнього ОСОБА_2 підлягають частковому задоволенню.
Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
За змістом частини 3 статті 139 Кодексу при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
В матеріалах справи наявна квитанція про сплату ОСОБА_2 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) судового збору від 17.03.2020 № 98447 у розмірі 840,80 грн /а.с. 19/.
З огляду на вищевикладене, зважаючи на часткове задоволення адміністративного позову ОСОБА_1 в інтересах малолітнього ОСОБА_2 суд вважає за необхідне стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь ОСОБА_2 витрати зі сплати судового збору в розмірі 420,40 грн.
Керуючись статтями 241-245 Кодексу адміністративного судочинства України,
Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_3 ) в інтересах малолітнього ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) до Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області (вул. Уютна, 23, м. Полтава, Полтавська область, 36038, ідентифікаційний код 39767930) про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління Держгеокадастру в Полтавській області від 05 березня 2020 року №6610-СГ "Про відмову у наданні дозволу ОСОБА_2 на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність площею 2,0 га земель сільськогосподарського призначення державної власності для ведення особистого селянського господарства на території Федіївської сільської ради Решетилівського району Полтавської області за межами населеного пункту".
Зобов'язати Головне управління Держгеокадастру в Полтавській області повторно розглянути заяву ОСОБА_3 , що діє від імені малолітнього сина ОСОБА_2 від 05 лютого 2020 року про надання дозволу ОСОБА_2 на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність площею 2,0 га земель сільськогосподарського призначення державної власності для ведення особистого селянського господарства на території Федіївської сільської ради Решетилівського району Полтавської області за межами населеного пункту.
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області (вул. Уютна, 23, м. Полтава, 36039, ідентифікаційний код 39767930) на користь ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) судові витрати зі сплати судового збору у сумі 420,40 грн /чотириста двадцять гривень сорок копійок/.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду з урахуванням особливостей подання апеляційних скарг, встановлених пунктом 15.5 частини 1 Перехідних положень Кодексу адміністративного судочинства України в редакції від 03.10.2017.
Апеляційна скарга на дане рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення, з урахуванням положень пункту 3 розділу VI "Прикінцеві положення" Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя І.Г.Ясиновський