м. Вінниця
08 травня 2020 р. Справа № 120/4381/19-а
Вінницький окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді: Бошкової Ю.М.,
за участю:
секретаря судового засідання: Федчук Т.Ю.,
позивача: ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження адміністративну справу
за позовом: ОСОБА_1
до: Державної казначейської служби України, Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області
про: визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії
До Вінницького окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 з позовною заявою до Державної казначейської служби України, Головного управління Пенсійного фонду у Вінницькій області у якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив:
визнати протиправними дії Державної казначейської служби України і Головного управління Пенсійного фонду у Вінницькій області щодо виплати йому щомісячного довічного грошового утримання за період з 04 серпня 2015 року по 31 грудня 2018 року, що призвело до порушення його прав та законних інтересів із заподіянням матеріальної шкоди;
стягнути з Державного бюджету України на його користь шляхом списання з відповідного рахунку Державної казначейської служби України 667426,01 грн. матеріальної шкоди, закиданої законом, що визнаний неконституційним.
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначив, що рішенням Конституційного Суду України за №11-р/2018 від 04.12.2018 року визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення ч. 3 ст. 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 07.07.2010 року №2453-VI у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12.02.2015 року №192-VIII щодо обмеження розміру посадового окладу судді 10-ма мінімальними заробітними платами. У рішенні від 04.12.2018 року № 11-р/2018 Конституційний Суд України вказав на звуження змісту та обсягу гарантій незалежності суддів через зменшення гарантованого розміру винагороди судді у спеціальному законі, тобто у зв'язку зі зміною абсолютної величини такої винагороди. Тому, на думку позивача, внаслідок прийняття Верховою Радою України неконституційного закону і порушення, відповідно, права позивача шляхом незаконного обмеження суддівської винагороди, за період з 04.08.2015 року по 31.12.2018 року останній поніс збитки у вигляді матеріальної шкоди на суму 667426,01 грн. В свою чергу звернув увагу на те, що розмір його довічного грошового утримання судді у відставці має розраховуватись шляхом множення місячної грошової винагороди працюючого судді за відповідною штатною посадою на 90%. В той же час не погоджується з позицією органу Пенсійного фонду щодо визначення розрахункової величини суддівської винагороди за оскаржуваний період у розмірі 10 мінімальних заробітних плат, а не 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб.
Ухвалою суду від 24.01.2020 року відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.
13.02.2020 від представника Головного управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області надійшов відзив, у якому останній заперечував щодо задоволення позовних вимог та зазначив, що рішення Конституційного Суду України № 11-р/2018 від 04.12.2018 року не може бути застосовано до правовідносин, що виникли до 04.12.2018 року. З 30.09.2016 року набрав чинності Закон України "Про судоустрій та статус суддів" від 02.06.2016 року № 1402-VІІІ та згідно якого Закон України від 7 липня 2010 року № 2453-VІ втратив свою чинність, тобто правовідносини, які регулював такий закон, розповсюджуються тільки до 30.09.2016 року. Крім цього, в Рішенні Верховного Суду України від 01.11.2018 року у зразковій справі № 0640/3835/18 зазначено, що різниця у правах суддів, які вийшли у відставку до 30.09.2016 року, і суддів, які вийдуть у відставку, відпрацювавши в нових умовах щонайменше через три роки після проходження кваліфікаційного оцінювання, має конституційну основу та випливає з різних вимог, за яких особа набуває (підтверджує) статус судді та в яких здійснюється правосуддя. Крім цього вказано, що проходження і результат кваліфікаційного оцінювання має значення для визначення розміру суддівської винагороди працюючих суддів, а також для визначення розміру щомісячного довічного грошового утримання судді, який іде у відставку через три роки після оцінювання, тому ця обставина повинна братися до уваги і під час перерахунку цього ж виду утримання і для суддів, які вийшли у відставку раніше, до 30.09.2016 року. Оскільки позивач отримує щомісячне довічне грошове утримання, як суддя у відставці за Закон України "Про судоустрій та статус суддів" від 02.06.2016 року № 1402-VІІІ, положення вищевказаного закону не були визнані такими, що не відповідають Конституції України на момент виникнення спірних правовідносин, тому управління, здійснюючи відповідні нарахування, діяло у відповідності до чинного законодавства.
19.02.2020 року представником Державної казначейської служби України подано відзив на позовну заяву у якому зазначив, що відповідно до ст. 170 ЦК України, держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Відповідно до п. 9 Прикінцевих та перехідних положень Бюджетного кодексу України, відшкодування відповідно до закону шкоди, завданої фізичній чи юридичній особі внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади (органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування), а також їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень, здійснюється державою (Автономною Республікою Крим, органами місцевого самоврядування) за рахунок коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) в межах бюджетних призначень за рішенням суду у розмірі, що не перевищує суми реальних збитків, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. При цьому, рішення суду про стягнення (арешт) коштів державного бюджету (місцевих бюджетів) виконується виключно Казначейством України. Зазначені рішення передаються до Казначейства України для виконання. На виконання зазначених положень Бюджетного кодексу України постановою КМУ від 03.08.2011 року №845 затверджено «Порядок виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників» (надалі Порядок №845). Відповідно до п. п. 35-40 Порядку №845, у разі безспірного списання коштів державного бюджету, стягувані подають виконавчі документи за місцем знаходження органу державної влади, внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності якого заподіяно шкоду. Після встановлення органом казначейства відсутності підстав для зупинення безспірного списання, виконавчі документи надсилаються для виконання до Державної казначейської служби України. З огляду на вищевикладене звернув увагу, що до компетенції Державної казначейської служби (а не її територіальних органів) відноситься виконання судових рішень за якими передбачено безспірне списання коштів Державного бюджету. Таким чином, компетенція Державної казначейської служби України у подібних справах виникає лише на останній стадії судового провадження - виконання судового рішення. Враховуючи зазначене, Державна казначейська служба не може представляти державу у подібних справах, оскільки вказаний спін не пов'язаний з виконанням рішення суду.
19.02.2020 року позивач подав відповідь на відзив Головного управління Пенсійного фонду у Вінницькій області, де зазначив, що у відповідності з рішенням Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року був задоволений позов про відшкодування шкоди, завданої недоплатою суддівської винагороди за квітень-серпень 2015 року. Це рішення виконане. Тому вважає, що є правові підстави для задоволення його позову про відшкодування недоплати щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці за період з 4 серпня 2015 року по 31 грудня 2018 року на підставі рішення Конституційного Суду України від 4 грудня 2018 року. Крім того повідомив, що в ухвалі Верховного Суду в складі Касаційного адміністративного суду від 13.12.2019 року у справі №9901/602/19 Верховний Суд виклав свою позицію по цій категорії справ і роз'яснив, що його вимоги про стягнення з Державного бюджету України матеріальної шкоди, завданої законом, який визнаний неконституційним, у розмірі - 667426 грн. 01 коп., шляхом списання з відповідного рахунку Державної казначейської служби України відповідно до процесуального законодавства, підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства за загальними правилами підсудності за участі належних відповідачів - відповідних органів державного казначейства, пенсійного фонду - суб'єктів владних повноважень, які здійснювали функції щодо виплати суддям щомісячного довічного грошового утримання. Оскільки Державна казначейська служба України здійснює контроль за надходженням і видатками Державного бюджету України, а також здійснює виконання судових рішень про стягнення коштів з Державного бюджету України, тому до неї був поданий цей позов, а Головне управління Пенсійного фонду України у Вінницькій області виступає співвідповідачем по справі, оскільки виплачує йому довічне грошове утримання.
24.02.2020 року позивач подав відповідь на відзив Державної казначейської служби України, у якій заперечує аргументи та доводи відповідача, вважає їх безпідставними і такими, що не ґрунтуються на вимогах чинного податкового законодавства, а тому просить суд не брати до уваги при вирішенні справи.
Ухвалою суду від 13.03.2020 року закрито підготовче провадження у справі та призначено судове засідання.
У судовому засіданні позивач підтримав позовні вимоги та просив їх задовольнити.
Представники відповідачів у судове засідання не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, про причини неявки суд не повідомили.
Пунктом 2 частини 3 статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника), незалежно від причин неявки.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши повідомленні сторонами обставини, обґрунтування, докази в їх сукупності, суд встановив наступне.
Позивач ОСОБА_1 працював суддею Апеляційного суду Вінницької області.
Згідно Постанови Верховної Ради України від 16 липня 2015 року № 636-VIII ОСОБА_1 звільнено з посади судді у відставку.
Відповідно до наказу від 3 серпня 2015 року № 76/2-07к по Апеляційному суду Вінницької області ОСОБА_1 виведено зі штату суддів Апеляційного суду Вінницької області з 3 серпня 2015 року згідно Постанови Верховної Ради від 16 липня 2015 року №636-VІІІ.
Згідно постанови Вінницького апеляційного адміністративного суду від 16 лютого 2016 року ОСОБА_1 призначено щомісячне довічне грошове утримання судді у відставці з 4 серпня 2015 року в розмірі - 90 відсотків заробітку працюючого судді, без обмеження граничного розміру.
Рішенням Конституційного Суду України №11-р/2018 від 04.12.2018 року визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини третьої статті 133 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-VІ у редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд" від 12 лютого 2015 року № 192-VIII щодо обмеження розміру посадового окладу судді 10-ма мінімальними заробітними платами. Визначено, що це положення підлягає застосуванню у його первинній редакції, а саме: "Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року -15 мінімальних заробітних плат".
Разом з тим, згідно зі статтею 134 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" від 7 липня 2010 року № 2453-VІ, суддям надається щорічна оплачувана відпустка тривалістю 30 робочих днів з виплатою, крім суддівської винагороди, допомоги на оздоровлення у розмірі посадового окладу.
Як зазначає позивач, внаслідок прийняття Верховною Радою України неконституційного закону і порушення його права шляхом незаконного обмеження суддівської винагороди за період з 04.08.2015 року по 31.12.2018 року, ОСОБА_1 не виплачено 667426,01 грн. суддівської винагороди, що підтверджується розрахунком, який міститься у матеріалах справи.
Відповідно до Законів України "Про Державний бюджет" мінімальна заробітна плата становила: у 2015 році - 1218 гривень, з 1 вересня - 1378 гривень, з 1 січня 2016 - 1378 гривень, з 1 травня 2016 року - 1450 гривень, з 1 грудня 2016 року - 1600 гривень, з 1 січня 2017 року по 31 грудня 2017 року - 3200 гривень, з 1 січня 2018 року по 31 грудня 2018 року - 3723 гривень.
За період з серпня 2015 року по 31.12.2018 року позивачу нараховано і виплачено суддівську винагороду, визначену, виходячи з посадового окладу у розмірі 10 мінімальних заробітних плат, про що свідчить довідка УПФУ у Вінницькій області №50 від 05.02.2019 року.
Разом з тим, позивач вказує на понесення збитків внаслідок прийняття неконституційного закону, у вигляді матеріальної шкоди, невиплаченої за вказаний вище період.
Так, внаслідок порушення права позивача шляхом незаконного обмеження суддівської винагороди, останній за період з 04 серпня 2015 року по 31 грудня 2018 року поніс збитки у вигляді матеріальної шкоди на суму 667426,016 грн., у зв'язку з чим, звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Відповідно до частини другої статті 6 та частини другої статті 19 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Положеннями статті 130 Конституції України визначено, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Частиною другою та третьою статті 129 Закону від 07.07.2010 року № 2453-VI визначалось, що суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, яка передбачає доступ до державної таємниці.
Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат.
Законом України «Про внесення зміни до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 19.12.2013 року №716-VII було виключено положення абзацу п'ятого частини третьої статті 129 Закону від 07.07.2010 року № 2453-VI (щодо запровадження посадового окладу з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат).
Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12.02.2015 року №192-VIІІ було викладено у новій редакції Закон від 07.07.2010 № 2453-VI, частиною третьою статті 133 якого визначалось, що посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.
30.09.2016 року набрав чинності року Закон України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 року № 1402-VIIІ, частинами першою та другою статті 135 якого визначено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Частиною третьою статті 135 Закону від 02.06.2016 року № 1402-VIIІ було встановлено, що базовий розмір посадового окладу судді, зокрема судді місцевого суду, - становить 30 мінімальних заробітних плат.
Натомість, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06.12.2016 року № 1774-VIII, який набрав чинності з 01.01.2017 року, зокрема, частину третю статті 135 Закону від 02.06.2016 року № 1402-VIIІ було викладено у наступній редакції: « 3. Базовий розмір посадового окладу судді становить: 1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 3) судді Верховного Суду - 75 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року».
Таким чином, Законом від 02.06.2016 № 1402-VIIІ у редакції Закону від 06.12.2016 року № 1774-VIII (який був чинний та не визнаний неконституційним на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено базові розміри посадового окладу суддів судів різних інстанцій, розрахунковою величиною яких є прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
При цьому, пунктом 22 Прикінцевих та перехідних положень Закону від 02.06.2016 року № 1402-VIIІ (який діяв на момент виникнення спірних правовідносин) визначалось, що право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом, мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом.
Судді, які на день набрання чинності цим Законом пройшли кваліфікаційне оцінювання та підтвердили свою здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді, до 1 січня 2017 року отримують суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№ 41-45, ст. 529; 2015 р., №№ 18-20, ст.132 із наступними змінами).
Натомість, пункт 23 Прикінцевих та перехідних положень Закону від 02.06.2016 № 1402-VIIІ (який діяв на момент виникнення спірних правовідносин) передбачав, що до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№ 41-45, ст. 529; 2015 р., №№ 18-20, ст.132 із наступними змінами).
Як вже зазначалося вище, частиною третьою статті 133 Закону від 07.07.2010 року № 2453-VI у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12.02.2015 року №192-VIІІ, було встановлено, що посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.
Разом з тим, Конституційний Суд України своїм рішенням від 04.12.2018 року№ 11-р/2018 у справі № 1-7/2018(4062/15) за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин третьої, десятої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд», визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини третьої статті 133 Закону від 07.07.2010 року № 2453-VI у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12.02.2015 року № 192-VIII. Також, вказаним рішенням встановлено, що це положення підлягає застосуванню у його первинній редакції, а саме: «Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року -12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат».
Однак, як вже зазначалося судом вище, 06.12.2016 року був прийнятий Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06.12.2016 року № 1774-VIII, який набрав чинності з 01.01.2017 року та установив, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 1 січня 2017 року (пункт 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону від 06.12.2016 року № 1774-VIII).
Згідно з пунктом 9 Прикінцевих та перехідних положень Закону від 06.12.2016 року №1774-VIII встановлено, що до приведення законодавчих актів у відповідність із цим Законом вони застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.
У взаємозв'язку з вищенаведеним суд зазначає, що визнаючи неконституційним положення частини третьої статті 133 Закону від 07.07.2010 року № 2453-VI Конституційний Суд України зауважив, що законодавець неодноразово вносив зміни до вказаного закону щодо розміру посадового окладу, в результаті яких оклад судді місцевого суду було зменшено з 15 до 10 мінімальних заробітних плат. Такі зміни суд визнав посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому. У зв'язку з чим, у рішенні від 04.12.2018 року № 11-р/2018 Конституційний Суд України вказав на звуження змісту та обсягу гарантій незалежності суддів через зменшення гарантованого розміру винагороди судді у спеціальному законі, тобто у зв'язку зі зміною абсолютної величини такої винагороди.
Тож, внаслідок прийняття Конституційним Судом України рішення від 04.12.2018 року № 11-р/2018, розмір суддівської винагороди для суддів, що не пройшли кваліфікаційного оцінювання, зріс із дня набрання цим рішення законної сили, оскільки абсолютна величина посадового окладу змінилася з 10 на 15.
Натомість суд дійшов висновку, що Законом від 06.12.2016 року № 1774-VII лише змінено підхід до визначення розмірів посадових окладів і заробітної плати працівників, а також інших виплат (наприклад, для розрахунку розміру плати за надання адміністративних послуг, у колективних договорах та угодах усіх рівнів). Тобто, Законом від 06.12.2016 року №1774-VII запроваджено нову розрахункову величину для визначення розмірів тих чи інших виплат шляхом заміни мінімальної заробітної плати на прожитковий мінімум.
Таким чином, з прийняттям Закону від 06.12.2016 року № 1774-VII змін зазнав не розмір суддівської винагороди, а розрахункова величина.
Разом з тим, Конституційний Суд України своїм рішенням від 04.12.2018 року № 11-р/2018, на яке посилається позивач як на підставу набуття права на отримання посадового окладу у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, не вирішував питання розрахункової величини, яку належить застосовувати при розрахунку посадового окладу суддів, а тому правові висновки, які містяться в цьому рішенні, не впливають на конституційність норм Закону від 06.12.2016 року №1774-VII, зокрема пункту 3 його Прикінцевих та перехідних положень.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 31.10.2019 року у справі № 520/11431/18, від 09.08.2019 у справі №826/9404/17 та від 11.03.2020 у справі № 200/9195/19-а
При цьому суд враховує, що відповідно до частини четвертої статті 78, частини п'ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Отже, враховуючи викладене, суд не приймає до уваги доводи позивача про те, що з набранням законної сили рішенням Конституційного Суду України від 04.12.2018 року № 11-р/2018 посадовий оклад судді повинен розраховуватися на основі мінімальних заробітних плат, натомість погоджується з доводами відповідача про необхідність застосування у такому випадку, як розрахункової величини, прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня відповідного календарного року.
Окрім того суд зазначає, що на час існування спірних правовідносин пункт 23 Прикінцевих та перехідних положень Закону від 02.06.2016 року № 1402-VIIІ щодо порядку визначення суддівської винагороди для суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, був чинним, а тому відповідач правомірно керувався його положеннями та, відповідно, не мав правових підстав застосовувати мінімальну заробітну плату як розрахункову величину для визначення посадового окладу судді.
Також, суд звертає увагу позивача на те, що згідно статті 91 Закону України «Про Конституційний Суд України» закони, інші акти або окремі їх положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Також у абз.2 п.2 рішення від 09.02.1999 року у справі 1-7/99 про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правового акту потрібно розуміти так, що вона починається з моменту набрання чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
Таким чином, рішення Конституційного Суду України № 11-р/2018 від 04.12.2018 року не може бути застосовано до правовідносин, що виникли до 04.12.2018 року.
Крім цього, в Рішенні Верховного Суду України від 01.11.2018 року у зразковій справі № 0640/3835/18 зазначено, що різниця у правах суддів, які вийшли у відставку до 30.09.2016 року, і суддів, які вийдуть у відставку, відпрацювавши в нових умовах щонайменше через три роки після проходження кваліфікаційного оцінювання, має конституційну основу та випливає з різних вимог, за яких особа набуває (підтверджує) статус судді та в яких здійснюється правосуддя. Крім цього вказано, що проходження і результат кваліфікаційного оцінювання має значення для визначення розміру суддівської винагороди працюючих суддів, а також для визначення розміру щомісячного довічного грошового утримання судді, який іде у відставку через три роки після оцінювання, тому ця обставина повинна братися до уваги і під час перерахунку цього ж виду утримання і для суддів, які вийшли у відставку раніше, до 30.09.2016 року.
Отже, позивач отримує щомісячне довічне грошове утримання, як суддя у відставці за Закон України "Про судоустрій та статус суддів" від 02.06.2016 року № 1402-VІІІ. Положення вищевказаного закону не були визнані такими, що не відповідають Конституції України на момент виникнення спірних правовідносин, тому орган Пенсійного фонду, здійснюючи відповідні нарахування, діяло у відповідності до чинного законодавства.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом в постанові від 22.05.2018 року по справі 755/3939/15-а та постанові від 20.03.2018 року по справі №466/7720/16-а.
Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, за правилами, встановленими статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України, проаналізувавши наявні у матеріалах справи письмові докази, суд дійшов висновку, що заявлені позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Враховуючи те, що відповідно до п. 13 ч. 2 ст. 3 Закону України "Про судовий збір" позивач звільнений від сплати судового збору, розподіл судових витрат судом не здійснюється.
Керуючись ст.ст. 73-77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -
у задоволенні адміністративного позову відмовити повністю.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення у повному обсязі виготовлене 15.05.2020 року.
Суддя Бошкова Юлія Миколаївна