м. Вінниця
18 травня 2020 р. Справа № 120/1042/20-а
Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Комара П.А., розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Вінницькій області про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу, визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії
До Вінницького окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 з адміністративним позовом до Головного управління ДПС у Вінницькій області про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу, визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії.
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначає, що з вересня 2004 року не є фізичною особою-підприємцем, а з 01 лютого 2005 року по даний час є найманим працівником в межах трудового договору, укладеного з Вінницькою обласною організацією профспілки працівників освіти і науки України, Центрального комітету профспілки працівників освіти і науки України, де працює на посаді спеціаліста відділу вищої школи і профтехосвіти. Таким чином, позивач вказує, що самостійне взяття її відповідачем на облік та, як наслідок, нарахування їй єдиного внеску як фізичній особі-підприємцю, вважає протиправним у зв'язку з чим звернулася до суду з вимогами:
- визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління ДПС у Вінницькій області від 19.02.2020 №Ф-7011-17 про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску в сумі 29 293,44 грн.;
- визнати протиправними дії Головного управління ДПС у Вінницькій області щодо взяття ОСОБА_1 на облік як фізичну особу-підприємця і платника єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування;
- зобов'язати Головне управління ДПС у Вінницькій області зняти ОСОБА_1 з обліку як фізичну особу-підприємця та платника єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування;
- зобов'язати Головне Управління ДПС у Вінницькій області анулювати самостійно внесену до інтегрованої картки заборгованість (недоїмку) позивача з єдиного внеску як фізичної особи-підприємця.
Ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 16.03.2020 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження в адміністративній справі та постановлено розгляд справи здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами.
02.04.2020 до суду надійшов відзив, в якому відповідач заперечує проти позову та просить суд в задоволені позовних вимог відмовити. Зокрема зазначає, що згідно реєстраційних даних ФОП ОСОБА_1 зареєстрована фізичною особою-підприємцем з 04.06.2002 та відповідно до підсистеми «Реєстрація ПП» інформаційної бази даних АІС «Податковий блок» ОСОБА_1 перебуває на загальній системі оподаткування. Так, згідно даних ІКП 71040000 ФОП ОСОБА_1 нараховано єдиного соціального внеску: 8448 грн. - 2017 рік, термін сплати 09.02.2018, за 1 квартал 2018 р. - 2457,18 грн., термін сплати 19.04.2018, за 2 квартал 2018 р. - 2457,18 грн., термін сплати 19.07.2018, за 3 квартал 2018 р. - 2457,18 грн., термін сплати 19.10.2018, за 4 квартал 2018 р. - 2457,18 грн., термін сплати 21.01.2019, за 1 квартал 2019 р. - 2754,18 грн., термін сплати 19.04.2019, за 2 квартал 2019 р. - 2754,18 грн., 3 квартал 2019 р. - 2754,18 грн., термін сплати 19.10.2018, за 4 квартал 2019 р. - 2754,18 грн., термін сплати 21.01.2020. Таким чином станом на 19.02.2020 борг по ІКП 71040000 становить 29 293,44 грн., що підтверджується інтегрованою карткою платника.
Відповідач вказує на те, що відповідно до пункту 2 частини 1 статті 7 Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов'язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому, сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Крім того, відповідач зауважує, що відповідно до п. 4 ст. 4 Закону №2464 особи, зазначені у пунктах 4 та 5-1 частини першої цієї статті, звільняються від сплати за себе єдиного внеску, якщо вони отримують пенсію за віком або є особами з інвалідністю, або досягли віку, встановленого статтею 26 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне cтpaxyвaння", та отримують відповідно до закону пенсію або соціальну допомогу. Такі особи можуть бути платниками єдиного внеску виключно за умови їх добровільної участі у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування. У свою чергу, норми Закону №2464 не містить виключення та надання пільг щодо сплати ЄСВ фізичною особою-підприємцем та фізичною особою найманим працівником.
Відтак, відповідач вважає, що вимога про сплату боргу винесена з дотриманням норм чинного законодавства, є законною та обґрунтованою, а підстави для її скасування відсутні.
Частиною другою статті 262 КАС України визначено, що розгляд справи по суті за правилами спрощеного позовного провадження починається з відкриття першого судового засідання. Якщо судове засідання не проводиться, розгляд справи по суті розпочинається через тридцять днів, а у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу, - через п'ятнадцять днів з дня відкриття провадження у справі.
Дослідивши матеріали адміністративної справи та оцінивши наявні у ній докази в їх сукупності, суд встановив наступне.
Відповідно до Свідоцтва про державну реєстрацію (перереєстрацію) суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_1 зареєстрована як суб'єкт підприємницької діяльності 04.06.2002 за №24901446Ф0120458.
Разом із тим, як свідчить витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, що сформований станом на 30.10.2018, відомості про ОСОБА_1 (податковий номер НОМЕР_1 ) як фізичну особу-підприємця відсутні.
19.02.2020 Головним управлінням ДПС у Вінницькій області сформовано вимогу № Ф-7011-17 про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску в розмірі 29293,44 грн.
Крім того, згідно довідки №80 від 04.03.2020 позивач з 01.02.2005 по теперішній час працює спеціалістом відділу вищої школи і профтехосвіти комітету Вінницької обласної організації Профспілки працівників освіти і науки.
Не погодившись з оскаржуваною вимогою, а також вважаючи протиправними дії відповідача щодо взяття її на облік як фізичну особу-підприємця та платника єдиного внеску позивач за захистом своїх прав та інтересів звернулася до суду з цим позовом.
Надаючи оцінку спірним правовідносинам та встановленим обставинам справи, суд керується такими мотивами.
До 01.01.2004 загальні правові, економічні та соціальні засади здійснення підприємницької діяльності (підприємництва) громадянами та юридичними особами на території України визначалися Законом України від 7 лютого 1991 року № 698-XII «Про підприємництво» (далі - Закон № 698-XII).
Вказаний Закон втратив чинність з 1 січня 2004 року на підставі пункту 2 Прикінцевих положень Господарського кодексу України, прийнятого Законом України від 16 січня 2003 року № 436-IV.
Так, відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону № 698-XII підприємництво - це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством.
Суб'єктами підприємницької діяльності (підприємцями) можуть бути, зокрема, громадяни України, інших держав, особи без громадянства, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності (абзац другий статті 2 Закону № 698-XII).
Згідно з ч. 1 ст. 8 Закону № 698-XII державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності проводиться у виконавчому комітеті міської, районної в місті ради або в районній, районній міст Києва і Севастополя державній адміністрації (далі - органи державної реєстрації) за місцезнаходженням або місцем проживання даного суб'єкта, якщо інше не передбачено законом. Відомості про зареєстровані суб'єкти підприємницької діяльності вносяться до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності.
Частинами третьою, восьмою статті 8 Закону № 698-XII було передбачено, що громадяни, які мають намір здійснювати підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, подають реєстраційну картку встановленого зразка, яка є водночас заявою про державну реєстрацію, копію довідки про присвоєння ідентифікаційного номера фізичної особи-платника податків та інших обов'язкових платежів і документ, що засвідчує внесення плати за державну реєстрацію.
Державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності проводиться за наявності всіх необхідних документів за заявочним принципом протягом не більше п'яти робочих днів. Органи державної реєстрації зобов'язані протягом цього терміну внести дані з реєстраційної картки до Реєстру суб'єктів підприємницької діяльності та видати свідоцтво про державну реєстрацію встановленого зразка з проставленим ідентифікаційним кодом (для юридичних осіб), який надається органам державної реєстрації органами державної статистики, або ідентифікаційним номером фізичної особи-платника податків та інших обов'язкових платежів.
У п'ятиденний термін з дати реєстрації органи державної реєстрації направляють примірник реєстраційної картки з відміткою про державну реєстрацію відповідному державному податковому органу і органу державної статистики та подають відомості про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності до органів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності і Пенсійного фонду України.
Відповідно до ч. 18 ст. 8 Закону № 698-XII скасування державної реєстрації здійснюється за заявою власника (власників) або уповноважених ним (ними) органів чи за особистою заявою підприємця-громадянина, а також на підставі рішення суду в разі: визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів; здійснення діяльності, що суперечить установчим документам та законодавству України; несвоєчасного повідомлення суб'єктом підприємницької діяльності про зміну його назви, організаційної форми, форми власності та місцезнаходження; визнання суб'єкта підприємницької діяльності банкрутом (у випадках, передбачених законодавством); неподання протягом року до органів державної податкової служби податкових декларацій, документів фінансової звітності згідно з законодавством.
Згідно з ч. 20 ст. 8 Закону № 698-XII орган державної реєстрації в десятиденний термін повідомляє відповідні державні податкові органи та органи державної статистики, органи Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності та Пенсійного фонду України про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності.
Водночас в силу вимог ст. 11 Закону № 698-XII діяльність підприємця припиняється: з власної ініціативи підприємця; на підставі рішення суду у випадках, передбачених законодавством України; у разі закінчення строку дії ліцензії або її анулювання; на інших підставах, передбачених законодавчими актами України.
Отже, змістовний аналіз вказаних положень Закону України «Про підприємництво» вказує на те, що громадяни, які виявили бажання здійснювати підприємницьку діяльність та пройшли процедуру державної реєстрації набували статусу суб'єктів підприємницької діяльності (підприємців) з отриманням відповідного свідоцтва про державну реєстрацію. Поряд з цим закон передбачав можливість скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності, зокрема за особистою заявою громадянина, а також припинення підприємцем своєї діяльності з власної ініціативи. У першому випадку про факт скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності обов'язково повідомлялись відповідні органи державної податкової служби.
Судом встановлено, що позивач була зареєстрована як суб'єкт підприємницької діяльності 04.06.2002.
01.07.2004 набрав чинності Закон України від 15 травня 2003 року № 755-VI «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» (далі - Закон № 755-VI). Згідно з преамбулою цей Закон регулює відносини, що виникають у сфері державної реєстрації юридичних осіб, а також фізичних осіб-підприємців.
Так, відповідно до ст. 3 Закону № 755-VI (тут і надалі - в редакції станом на 01.07.2004) дія цього Закону поширюється на державну реєстрацію всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності та підпорядкування, а також фізичних осіб-підприємців.
Статтею 4 Закону № 755-VI визначено, що державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців - це засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, здійснюється шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців - автоматизованої системи збирання, накопичення, захисту, обліку та надання інформації про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.
Відповідно до ст. 5 Закону № 755-VI державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи-підприємця.
Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення органів державної влади, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців з Єдиного державного реєстру (ст. 16 Закону № 755-VI).
Згідно з ч. 1 ст. 17 Закону № 755-VI відомості про юридичну особу або фізичну особу-підприємця включаються до Єдиного державного реєстру шляхом внесення записів на підставі відомостей з відповідних реєстраційних карток.
Частина перша статті 42 Закону № 755-VI передбачає, що для проведення державної реєстрації фізична особа, яка має намір стати підприємцем (далі - заявник), повинна подати особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору за місцем проживання такі документи: заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця; копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб-платників податків та інших обов'язкових платежів; документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця.
Відповідно до ст. 43 Закону № 755-VI за відсутності підстав для відмови у проведенні державної реєстрації фізичної особи-підприємця державний реєстратор повинен внести до Єдиного державного реєстру запис про проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця на підставі відомостей реєстраційної картки на проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця. Дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця є датою державної реєстрації фізичної особи-підприємця.
Крім того, пунктом 2 розділу VIII «Прикінцевих положень» Закону № 755-VI було визначено, що державний реєстратор протягом 2004-2005 років при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців реєстраційної картки, відповідно до вимог статті 19 цього Закону, зобов'язаний провести заміну раніше виданих їм свідоцтв про державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка.
Отже, суд зазначає, що поняття «фізична особа-підприємець» було введене у законодавство України з набранням чинності Цивільним кодексом України (Закон № 435-IV від 16.01.2003), тобто з 01.01.2004. Водночас частиною другою статті 50 цього Кодексу було визначено, що фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом. Таким законом власне і став Закон України від 15 травня 2003 року № 755-VI «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців».
З наведеного можна дійти висновку, що обов'язковою умовою для здійснення підприємницької діяльності фізичними особами, зареєстрованими до 01.01.2004 як суб'єкти підприємницької діяльності, було проходження процедури державної реєстрації як фізичної особи-підприємця в Єдиному державному реєстрі. При цьому датою державної реєстрації фізичної особи-підприємця вважалася дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця.
Водночас суд зауважує, що Законом № 755-VI не було встановлено обов'язку суб'єктів підприємницької діяльності - фізичних осіб щодо проходження обов'язкової державної реєстрації в Єдиному державному реєстрі та правових наслідків не проходження такої реєстрації.
Відтак, на думку суду, після набрання 01.07.2004 чинності Законом № 755-VI позивачка автоматично не набула статусу фізичної особи-підприємця в розумінні положень цього закону, оскільки не вчинила передбачених ним дій для проведення державної реєстрації в Єдиному державному реєстрі.
1 липня 2010 року прийнято Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» № 2390-VI, (надалі також - Закон № 2390-VI), який набув чинності 3 березня 2011 року.
Відповідно до підпунктів 2, 3 Розділу II Прикінцеві та перехідні положення цього Закону процес включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, завершується через рік, починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Усі юридичні особи та фізичні особи - підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004 року, зобов'язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до Єдиного державного реєстру та для заміни свідоцтв про їх державну реєстрацію на свідоцтва про державну реєстрацію єдиного зразка або для отримання таких свідоцтв.
Пункт 3 Розділу II Прикінцеві та перехідні положення № 2390-VI у зв'язку із набранням чинності Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення процедур припинення юридичних осіб та підприємницької діяльності фізичних осіб - підприємців за їх рішенням» від 19 травня 2011 року N 3384-VI (надалі також - Закон N 3384-VI) викладено в наступній редакції:
Усі юридичні особи та фізичні особи-підприємці, створені та зареєстровані до 1 липня 2004 року, зобов'язані у встановлений пунктом 2 цього розділу строк подати державному реєстратору реєстраційну картку для включення відомостей про них до Єдиного державного реєстру. Державний реєстратор при надходженні від юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців реєстраційної картки зобов'язаний, відповідно до вимог статті 19 цього Закону, провести включення відомостей про діючі юридичні особи та фізичних осіб - підприємців і видати їм виписку з Єдиного державного реєстру.
Відповідно до пунктів 7, 8 Розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону № 2390-VI спеціально уповноважений орган з питань державної реєстрації протягом місяця з дати завершення процесу включення до Єдиного державного реєстру відомостей про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, передає відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, включених до Єдиного державного реєстру, органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування, які в межах своїх повноважень ведуть облік юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та/або проводять реєстрацію юридичних осіб будь-яких організаційно-правових форм та фізичних осіб-підприємців. Після закінчення передбаченого для включення відомостей до Єдиного державного реєстру строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, уповноважені органи у місячний строк проводять остаточне звірення даних відомчих реєстрів (баз даних реєстрів, журналів реєстрації, обліку тощо), за результатами якого готують аналітичну інформацію для передачі її тимчасовим міжвідомчим спеціальним комісіям, утвореним з метою проведення в Автономній Республіці Крим та відповідних областях інвентаризації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, відомості про яких до строку, встановленого пунктом 2 цього розділу, не включені до Єдиного державного реєстру.
Пунктом 4 та абзацом 2 пункту 8 Розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону № 2390-VI передбачено, що свідоцтва про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, після настання встановленого пунктом 2 цього розділу строку вважаються недійсними; за результатами проведеної тимчасовими міжвідомчими спеціальними комісіями роботи відомості про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, зареєстрованих до 1 липня 2004 року, включаються до Єдиного державного реєстру з відміткою про те, що свідоцтва про їх державну реєстрацію, оформлені з використанням бланків старого зразка та видані до 1 липня 2004 року, вважаються недійсними.
Підсумовуючи, суд зазначає, що системний аналіз наведених норм законодавства України дає змогу зробити висновок про те, що починаючи з 01.07.2004 державна реєстрація фізичної особи-підприємця здійснюється в порядку та на підставах, визначених Законом № 755-VI. Оскільки позивач, будучи зареєстрованою як суб'єкт підприємницької діяльності, після набрання чинності цим Законом не пройшла передбачену ним процедуру державної реєстрації, немає підстав вважати, що вона набула статусу фізичної особи-підприємця. Водночас ані основні положення, ані перехідні положення Закону № 755-VI не містять приписів про автоматичне набуття статусу фізичної-особи підприємця громадянами, які були зареєстровані до 01.07.2004 як суб'єкти підприємницької діяльності, але не пройшли процедури перереєстрації за новим законом.
До того ж суд зауважує, що прийнятий у 2010 році Закон № 2390-VI мав на меті провести інвентаризацію підприємців, зареєстрованих до 01.07.2004, але не включених до Єдиного державного реєстру, а також фактично визначав механізм внесення до Єдиного державного реєстру відомостей про таких підприємців без їхньої згоди, тобто в обов'язковому порядку.
Однак з невідомих причин відомості щодо позивачки до Реєстру так і не були внесені. Водночас це свідчить про те, що позивачка не набула статусу фізичної особи-підприємця також в порядку, визначеному Законом № 2390-VI.
Більше того, пунктом 4 Прикінцевих та перехідних положень Закону № 2390-VI було встановлено, що свідоцтва про державну реєстрацію фізичних осіб-підприємців старого зразка, видані до 01.07.2004, вважаються недійсними через один рік після набрання цим Законом чинності.
Відтак видане позивачці в 2002 році свідоцтво про державну реєстрацію суб'єктом підприємницької діяльності в силу вимог закону стало недійсним з березня 2012 року. Отже, на думку суду, з цього часу позивачка втратила навіть статус суб'єкта підприємницької діяльності, якого набула до набрання чинності Законом № 755-VI, тобто до 01.07.2004.
Наведене спростовує твердження відповідача про те, що у спірний період (протягом 2017-2019 рр.) позивачка вважалася фізичною особою-підприємцем та у зв'язку з цим була зобов'язана нараховувати та сплачувати єдиний соціальний внесок.
Крім того, 01.01.2011 набрав чинності Закон України від 8 липня 2010 року № 2464-VI «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» від 08.07.2010 за № 2464-VI (далі - Закон № 2464-VI), який визначає правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку.
Так, згідно з п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону № 2464-VІ (тут і надалі - в редакції станом на 01.01.2011) єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
В силу вимог ст. 2 Закону № 2464-VI дія цього Закону поширюється на відносини, що виникають під час провадження діяльності, пов'язаної із збором та веденням обліку єдиного внеску. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на зазначені відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 4 Закону № 2464-VI платниками єдиного внеску є фізичні особи-підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування, та члени сімей цих осіб, які беруть участь у провадженні ними підприємницької діяльності.
Згідно з п. 2, 3 ч. 1 ст. 7 Закону № 2464-VI єдиний внесок нараховується:
для платників, зазначених у пункті 4 (крім фізичних осіб-підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування) та 5 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб, та на суму доходу, що розподіляється між членами сім'ї фізичних осіб-підприємців, які беруть участь у провадженні ними підприємницької діяльності. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску за кожну особу за місяць, у якому отримано дохід (прибуток);3) для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе та членів сім'ї, які беруть участь у провадженні ними підприємницької діяльності, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску за кожну особу.
В подальшому Законом України від 28.12.2014 № 77-VIII внесено зміни до пункту 4 частини першої статті 4 Закону № 2464-VI та визначено, що платниками єдиного внеску є фізичні особи-підприємці, у тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.
Крім того, Законом України від 6 грудня 2016 року № 1774-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» було внесено зміни до Закону № 2464-VI, що набрали чинності з 01.01.2017.
Серед іншого, пункт 3 частини першої статті 7 Закону № 2464-VI викладено у новій редакції та передбачено, що для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.
У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов'язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.
Відтак, з огляду на зміни, що відбулися у Законі № 2464-VI починаючи з 01.01.2017, відповідач здійснив нарахування позивачці, як фізичній особі-підприємцю та надіслав оскаржувану вимогу.
Проте суд з такими діями контролюючого органу не погоджується та зазначає, що Закон № 2464-VI, як на дату набрання ним чинності 01.01.2011, так і протягом спірного періоду до платників єдиного внеску відносив фізичних осіб-підприємців, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.
Але, як вже зазначалось, позивачка такого статусу не набула, а тому не може визнаватися платником єдиного внеску відповідно до Закону № 2464-VI.
Як видно з матеріалів справи, зарахування позивачки до переліку таких платників відповідач здійснив тільки починаючи з 2017 року у зв'язку із змінами до Закону № 2464-VI, що встановлювали обов'язок фізичних осіб-підприємців зі сплати єдиного внеску у мінімальному розмірі незалежно від фактичного здійснення підприємницької діяльності та отримання доходу. Водночас відповідач не врахував тієї обставини, що позивачка не може вважатися фізичною особою-підприємцем в розумінні положень Законів № 755-VI та № 2464-VI і в силу приписів Закону № 2390-VI втратила статус суб'єкта підприємницької діяльності внаслідок визнанням недійсним відповідного свідоцтва про його державну реєстрацію. Відтак віднесення позивачки до платників єдиного внеску та покладення на неї обов'язку зі сплати такого внеску починаючи з 01.01.2017 суд вважає неправомірним.
При вирішенні справи суд керується основними засадами податкового законодавства України. Так, згідно з пп. 4.1.4 п. 4.1 ст. 4 ПК України у разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу, застосовується принцип презумпції правомірності рішень платника податків.
Вказаний підхід національного законодавства узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), що сформувалась з питань імперативності правила про прийняття рішення на користь платників податків.
Зокрема, у своїх рішеннях ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що у разі існування неоднозначності в тлумаченні прав та/чи обов'язків платника податків необхідно віддавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та приймати рішення на користь платника податків; національне законодавство має відповідати вимозі «якості» закону, щоб воно було доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним у застосуванні («Щокін проти України», заяви № 23759/03 та № 37943/06, рішення від 14 жовтня 2010 року; «Серков проти України», заява № 39766/05, рішення від 7 липня 2011 року).
У зв'язку з цим суд зауважує, що наведений вище аналіз положень законодавства України однозначно не вказує на те, що позивач, будучи зареєстрованим як суб'єкт підприємницької діяльності за раніше чинним законом, автоматично набув статусу фізичної особи-підприємця у зв'язку з прийняттям нових нормативних актів, зокрема Цивільного кодексу України та Закону № 755-VI. Відтак у цьому випадку тлумачення судом законодавства, що регулює спірні правовідносини, не на користь платника податків не відповідатиме вищезазначеним принципу та конвенційним гарантіям.
Крім того, з 01.02.2005 по теперішній час позивачка працює спеціалістом відділу вищої школи і профтехосвіти комітету Вінницької обласної організації Профспілки працівників освіти і науки, що підтверджується довідкою від 04.03.2020 №80. Також, з довідки від 05.03.2020 №81 вбачається, що за період з 01.01.2017 по 29.02.2020 Вінницькою обласною організацією Профспілки працівників освіти і науки перераховано єдиного соціального внеску на загальну суму 123495,76 грн. за ОСОБА_1 .
Хоча суд за результатами розгляду даної справи прийшов до висновку, що у позивачки відсутній статус фізичної особи-підприємця, але оскільки позивачка також посилається на те, що єдиний внесок за неї сплачував роботодавець протягом 2017-2019 років, то суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї статусу фізичної особи-підприємця Законом № 2464-VI не врегульовано.
Разом з тим, суд звертає увагу на те, що метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Наведене правове врегулювання дає підстави для висновку, що, з урахуванням особливостей форми діяльності осіб, що зареєстровані як фізичні особи підприємці, проте фактично не здійснюють та не ведуть господарську діяльність та доходи не отримують, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
З огляду на предмет спору у даній справі та вищевикладені висновки, шляхом системного тлумачення наведених норм права, суд приходить до висновку, що коли особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.
Інше тлумачення норм Закону № 2464-VI щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДФС і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
Висновки суду за результатами розгляду даної справи відповідають позиції викладеній у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 4 грудня 2019 року у справі №440/2149/19.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку (ч. 2 ст. 2 КАС України).
Частинами першою та другою статті 6 КАС України визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
В силу приписів ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відтак, перевіривши обґрунтованість ключових доводів сторін, оцінивши докази суб'єкта владних повноважень на підтримку правомірності своєї позиції, суд приходить до переконання, що позивачу без законних підстав здійснено нарахування єдиного соціального внеску як фізичній особі-підприємцю, а вимога №Ф-7011-17 від 19.02.2020 є протиправною та підлягає скасуванню. Тому позовні вимоги у цій частині слід задовольнити.
Що стосується визнання протиправними дій Головного управління ДПС у Вінницькій області щодо взяття позивача на облік як фізичну особу-підприємця та платника єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування та зобов'язання відповідача зняти ОСОБА_1 з обліку як фізичну особу-підприємця та платника єдиного внеску на загальнообов'язкове державне страхування, то слід врахувати наступне.
Зняття з обліку платників єдиного внеску, зазначених в абзацах другому, п'ятому та сьомому пункту 1 та пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, здійснюється органами доходів і зборів на підставі відомостей з реєстраційної картки, наданих державним реєстратором, платників єдиного внеску - фізичних осіб - підприємців, - на підставі відомостей з реєстраційної картки, наданих державним реєстратором, після проведення передбачених законодавством перевірок платників та проведення остаточного розрахунку (частина 1 статті 5 Закону).
Відповідно до пункту 8 розділу Порядку зняття з обліку платників єдиного внеску фізичних осіб - підприємців здійснюється з урахуванням таких особливостей: процедури зняття з обліку платника єдиного внеску у контролюючому органі розпочинаються у разі надходження від державного реєстратора відомостей про проведення державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця із зазначенням номера та дати внесення відповідного запису до Єдиного державного реєстру; платник єдиного внеску (фізична особа - підприємець) знімається з обліку після проведення передбаченої законодавством перевірки, здійснення остаточного розрахунку зі сплати єдиного внеску та закриття інтегрованих карток. До реєстру страхувальників вносяться відповідні записи із зазначенням дати та причини зняття з обліку платника єдиного внеску. Датою зняття з обліку платника єдиного внеску є дата внесення запису до реєстру страхувальників. Дані про зняття з обліку платника єдиного внеску (фізичної особи - підприємця) передаються до державного реєстратора.
Враховуючи, що відомості про ОСОБА_1 як фізичну особу-підприємця відсутні в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а також встановлення судом безпідставності винесення оскаржуваної вимоги, на переконання суду дії щодо обліку її як фізичної особи-підприємця та платника єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є протиправними, а тому ефективним способом захисту прав позивача буде зобов'язання відповідача зняти ОСОБА_1 з обліку як фізичну особу-підприємця та платника єдиного внеску на загальнообов'язкове державне страхування.
Щодо зобов'язання відповідача анулювати внесену до інтегрованої картки заборгованість (недоїмку) позивача з єдиного внеску як фізичної особи-підприємця, суд зазначає, що системний аналіз ст. 9, 12, 14 Закону № 2464, розділів IV та VI «Інструкції про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування», затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 20.04.2015 № 449 свідчить, що дії відповідача щодо формування вимоги базуються на даних Інтегрованої картки платника податків (далі - ІКПП).
За таких обставин, суд вважає за необхідне зобов'язати відповідача виключити з інтегрованої картки платника податків заборгованість (недоїмку) позивача зі сплати єдиного внеску як фізичної особи-підприємця.
Згідно із ч. ч. 1, 2 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Суд, відповідно до ст. 90 КАС України, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Враховуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат у справі, суд враховує, що відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Отже, сплачений позивачем при зверненні до суду судовий збір належить стягнути на її користь за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.
Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -
Адміністративний позов задовольнити.
Визнати протиправними дії Головного управління ДПС у Вінницькій області щодо взяття ОСОБА_1 на облік як фізичну особу-підприємця та платника єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування.
Визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління ДПС у Вінницькій області №Ф-7011-17 про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску у сумі 29293,44 грн.
Зобов'язати Головне управління ДПС у Вінницькій області зняти ОСОБА_1 з обліку як фізичну особу-підприємця та платника єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування.
Зобов'язати Головне управління ДПС у Вінницькій області виключити з інтегрованої картки платника податків заборгованість (недоїмку) ОСОБА_1 зі сплати єдиного внеску як фізичної особи-підприємця.
Стягнути на користь ОСОБА_1 сплачений при звернені до суду судовий збір у сумі 2522,40 грн. за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Вінницькій області.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 )
Відповідач: Головне управління ДПС у Вінницькій області (вул. Хмельницьке шосе, 7, м. Вінниця, 21100, код ЄДРПОУ 43142454)
Повний текст рішення складено 18.05.2020
Суддя Комар Павло Анатолійович