14 травня 2020 року Справа № 280/1042/20 м.Запоріжжя
Запорізький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Садового І.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження матеріали адміністративної справи
за позовною заявою ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 )
до Військової частини НОМЕР_2 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 )
про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, -
17.02.2020 до Запорізького окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 (далі - позивач) до Військової частини НОМЕР_2 (далі - відповідач), в якому позивач, з урахуванням уточненої позовної заяви від 11.03.2020, просить суд:
- витребувати у Військової частини НОМЕР_2 докази розрахунку при звільненні позивача на виконання рішень суду по справі №280/542/19 та №280/3024/19 та довідку про розмір грошового забезпечення за останні 12 місяців перед звільненням (10.08.2018).
- визнати протиправною відмову Військової частини НОМЕР_2 щодо нарахування та виплати позивачу середнього заробітку під час затримки при звільненні з 10.08.2018 по день фактичної виплати, викладену у листі №6562 від 20.12.2019;
- зобов'язати Військову частину НОМЕР_2 нарахувати та виплатити позивачу середній заробіток за час затримки при звільненні з 10.08.2018 по листопад 2019 шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, виходячи з 12 місячного грошового забезпечення перед звільненням;
- стягнути з Військової частини НОМЕР_2 на користь позивача судові витрати, а саме витрати на правову допомогу у розмірі 3500 грн.
Ухвалою суду від 19.02.2020 позовну заяву було залишено без руху на підставі ст. 169 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), позивачу було надано 5-денний строк з дня отримання вказаної ухвали для усунення недоліків позовної заяви.
Ухвалою суду від 02.03.2020 продовжено строк для усунення недоліків позовної заяви. Позивач усунув недоліки позовної заяви.
Ухвалою суду від 17.03.2020 відкрито спрощене позовне провадження у справі, призначене судове засідання на 14.04.2020.
Ухвалою суду від 17.03.2020 витребувано докази від Військової частини НОМЕР_2 , а саме: інформацію щодо дати та суми виплати коштів ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_1 ), а саме повного розрахунку на виконання рішення суду по справі №280/3024/19 та справи №280/542/19; довідку про розмір грошового забезпечення ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) за 12 місяців до дня звільнення (10.08.2018).
У зв'язку з розглядом справи в порядку письмового провадження, відповідно до вимог ч. 4 ст. 229 КАС України, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.
Обґрунтування позовних вимог викладено в уточненій позовній заяві від 11.03.2020. Зазначено, що наказом командира Військової частини НОМЕР_2 від 10.08.2018 за №216 позивач був звільнений з військової служби у запас. Однак, в період проходження служби нарахування грошового забезпечення проводилося не в повному обсязі, а також не було виплачено компенсації за невикористані дні відпустки. Вважаючи дії Військової частини НОМЕР_2 протиправними ОСОБА_1 звернувся до суду. Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 01.08.2019 року по справі № 280/3024/19 зобов'язано Військову частину НОМЕР_2 провести розрахунок та виплатити грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій. Рішення набрало законної сили 15.10.2019. Також, рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 15.04.2019 №280/542/19 зобов'язано Військову частину НОМЕР_2 виплатити ОСОБА_1 невиплачену індексацію грошового забезпечення. Рішення набрало законної сили 08.10.2019. Зазначає, що 10.12.2019 він звернувся до Військової частини НОМЕР_2 із заявою про нарахування та виплату середньомісячного заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Листом № 6562 від 20.12.2019 відповідачем повідомлено позивача про те, що на військовослужбовців не поширюється Кодекс законів про працю України, питання оплати військовослужбовців врегульовано спеціальним законом. Вважаючи таку відмову протиправною, позивач звернувся із цим позовом до суду. Просить задовольнити заявлені позовні вимоги.
Заперечення проти позовних вимог викладено в уточненому відзиві на позовну заяву від 23.04.2020 (вх.№19213 від 24.04.2020). Відповідачем зазначено, що Положенням про проходження громадянами України військової служби у Збройних силах України, затвердженим Указом Президента України від 10.12.2018 №1153/2008 не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні військовослужбовця. Вказано, що за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо норми спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі. На відміну від зазначеного спеціального законодавства, Кодекс законів про працю України не регулює питання проходження військової служби. Посилаючись на аналіз статті 117 Кодексу законів про працю України, відповідач наголошує, що компенсація за затримку виплати заробітної плати може вимагатись лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати, а з прийняттям судових рішень, статті 116, 117 Кодексу законів про працю України більше не застосовуються, а зобов'язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов'язання виконати судові рішення на користь позивача, що регулюється матеріальними нормами трудового права. З наведених підстав вказує на відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин положень ст.117 Кодексу законів про працю України. На думку відповідача, командування Військової частини НОМЕР_2 діяло в межах та у спосіб визначений чинним законодавством. На підставі викладеного, просить суд у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.
Розглянувши матеріали та з'ясувавши всі обставини адміністративної справи, які мають юридичне значення для розгляду та вирішення спору по суті, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності, судом встановлено наступне.
ОСОБА_1 проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_2 .
Наказом ТВО командира Військової частини НОМЕР_2 полковника ОСОБА_2 від 10.08.2018 №216 (по стройовій частині) молодшого сержанта військової служби за контрактом ОСОБА_1 , командира господарчого відділення взводу забезпечення дивізіону артилерійської розвідки військової частини, виключено із списків особового складу Військової частини НОМЕР_2 у зв'язку із звільненням з військової служби у запас відповідно до пп. «б» п.2 ч.5 ст.26 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу» (а.с.8).
В період проходження позивачем служби, відповідачем не проводилась індексація грошового забезпечення, а також не було виплачено додаткову відпустку як учаснику бойових дій, що стало підставою звернення ОСОБА_1 з відповідними позовами до суду.
Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 01.08.2019 по справі №280/3024/19 позовну заяву ОСОБА_1 задоволено, зобов'язано військову частину НОМЕР_2 нарахувати та виплатити грошову компенсацію додаткової відпустки як учаснику бойових дій (а.с.9-12).
Рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 01.08.2019 по справі №280/3024/19 набрало законної сили 15.10.2019.
Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 15.04.2019 по справі №280/542/19 зобов'язано військову частину НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення.
Рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 15.04.2019 по справі №280/542/19 набрало законної сили 08.10.2019.
10.12.2019 позивач звернувся до Військової частини НОМЕР_2 із заявою, на підставі ст.ст.116,177 Кодексу Законів про працю України, про нарахування та виплату йому середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а саме з 10.08.2018 по фактичний день виплати на виконання рішень Запорізького окружного адміністративного суду по справам №280/3024/19 та 280/542/19 (а.с.13).
Листом №6562 від 20.12.2019 Військова частина НОМЕР_2 повідомила позивача, що на військовослужбовців, які проходять військову службу у військових формуваннях, утворених відповідно до законів України, Кодекс Законів про працю України не поширюється (а.с.14).
Не погодившись із рішенням відповідача, позивач звернувся з даним позовом до суду.
Всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, дослідивши надані позивачем та відповідачем докази, суд приходить до наступних висновків.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України від 25.03.1992 №2232-ХІІ "Про військовий обов'язок і військову службу" військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов'язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.
Відповідно до ст. 1 Кодексу Законів про працю України, кодекс регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.
Згідно до ч.1 ст. 3 Кодексу Законів про працю України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Спеціальним законодавством врегульовано правове становище осіб, які проходять військову службу, у тому числі, порядок, умови проходження та звільнення зі служби, порядок та умови оплати праці, зокрема: Закон України «Про військовий обов'язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-ХІІ, Положення про проходження громадянами військової служби у Збройних Силах України від 10.12.2008 №1153/2008, Закон України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» від 09.04.1992 №2262-ХІІ, Постановою Кабінету Міністрів України «Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсій і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейським та членам їхніх сімей» від 17.07.1992 № 393, Законом України від 20.12.1991 № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».
Разом з тим, вказаними нормативними актами не врегульовано порядок виплати грошового забезпечення особам за час затримки розрахунку.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 07.05.2002 №8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Таким чином, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.
Слід зауважити, що непоширення норм Кодексу законів про працю України на військовослужбовців стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці.
Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад розміри виплати грошового забезпечення.
В той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.
Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Цією ж статтею передбачено, що право особи на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Згідно зі ст. 1 Конвенції Міжнародної організації праці «Про захист заробітної плати» № 95, ратифікованої Україною 30.06.1961, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
Статтею 12 цієї Конвенції встановлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли немає такого законодавства, угоди чи рішення - в розумний термін з урахуванням умов контракту.
Згідно з ч.1 ст. 47 Кодексу Законів про працю України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення провести з ним розрахунок у строки, зазначені ст.116 цього Кодексу.
Відповідно до ч.1 ст. 116 Кодексу Законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Частиною 2 ст.116 Кодексу Законів про працю України визначено, що у разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Відтак, враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює грошове забезпечення військовослужбовців, не встановлено дату проведення остаточного розрахунку зі звільненими працівниками та відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд приходить до висновку про можливість застосування норм ст. 116 та 117 Кодексу Законів про працю України, як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення з військової служби.
Таким чином, доводи відповідача щодо відсутності підстав для застосування до спірних відносин норм Кодексу законів про працю України є необґрунтованими.
Аналогічне застосування норм права здійснено Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду при розгляді справи №2340/4192/18 (постанова від 31.10.2019).
Щодо позовної вимоги позивача про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд зазначає наступне.
Обчислення середнього заробітку за час вимушеного прогулу проводиться згідно вимог Постанови Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» (далі - Порядок № 100).
Абзацом 3 п.3 Порядку № 100 передбачено, що усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.
Згідно абзаців 1 та 3 п.2 Порядку № 100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. У всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Пунктом 8 Порядку № 100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Як свідчать матеріали справи, позивача виключено зі списку особового складу військової частини НОМЕР_2 та всіх видів забезпечення 10.08.2018.
Разом з цим, остаточний розрахунок проведено з ним 26.03.2020, що підтверджується платіжним дорученням №721 (а.с.67).
Таким чином, затримка остаточного розрахунку з позивачем обраховується з 10.08.2018 по 26.03.2020 шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, виходячи із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, на виконання вимог Порядку №100.
У відзиві на позовну заяву відповідач стверджує, що компенсація за затримку виплати заробітної плати може вимагатись лише за період до присудження заборгованості із заробітної плати, а з прийняттям судових рішень, статті 116, 117 Кодексу законів про працю більше не застосовуються, а зобов'язання колишніх роботодавців виплатити заборгованість із заробітної плати та компенсацію замінюється на зобов'язання виконати судові рішення на користь позивача, що регулюється матеріальними нормами трудового права.
Суд не погоджується з такою позицією з огляду на наступне.
За змістом частини першої статті 117 Кодексу Законів про працю України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 Кодексу Законів про працю України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 Кодексу Законів про працю України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 Кодексу Законів про працю України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 Кодексу Законів про працю України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.
У справі, яка розглядається, позивач у зв'язку з порушенням відповідачем його права на належну оплату праці, що встановлено рішеннями Запорізького окружного адміністративного суду від 01.08.2019 по справі №280/3024/19, від 15.04.2019 по справі №280/542/19, просить стягнути на його користь суму середньомісячного заробітку за час затримки при звільненні з 10.08.2018.
На виконання ухвали суду від 17.03.2020 про витребування доказів щодо надання інформації щодо дати та суми виплати коштів на виконання рішень суду по справам №280/3024/19, №280/512/19, відповідачем надано розрахунково-платіжну відомість №423, платіжне доручення №271 від 26.03.2020 (а.с.66-67).
Таким чином, відповідачем проведено фактичні розрахунки з ОСОБА_1 щодо компенсації за невикористану відпустку та виплату індексації грошового забезпечення поза межами строку, встановленого статтею 116 Кодексу Законів про працю України.
Ураховуючи, що непроведення з вини власника, або уповноваженого ним органу, розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу Законів про працю України України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, у позивача наявне право на отримання відшкодування середнього заробітку за час затримки при звільненні на підставі статті 117 КЗпП України.
Аналогічне застосування норм права здійснено Великою Палатою Верховного Суду при розгляді справи №821/1083/17 (постанова від 26.02.2020).
Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставах, в межах та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.
Відповідно до ч.1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Частиною 2 ст. 2 КАС України визначено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Частиною 1 ст. 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч.2 ст. 77 КАС України).
На підставі системного аналізу положень законодавства України, доказів, наявних в матеріалах справи, слідує, що позивач має право на нарахування та виплату середнього заробітку за час затримки при звільненні з 10.08.2018 по 26.03.2020, шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, виходячи із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи.
Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи (ч. 1 ст.132 КАС України).
Згідно п. 1 ч. 3 ст. 132 КАС України, до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу.
Позивач просить суд стягнути з відповідача судові витрати, а саме витрати на правову допомогу у розмірі 3500 грн.
Частиною 3 ст. 134 КАС України визначено, що для цілей розподілу судових витрат:
1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;
2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 4 ст.134 КАС України).
Судом досліджено договір про надання правової допомоги №116/ш від 09.12.2019, укладеним між ОСОБА_1 (замовником) та адвокатом Марцих Я.О. (виконавцем) (а.с.15).
На виконання умов договору, виконавцем складено акт прийому-передачі робіт договору від 10.02.2020, у відповідності до якого виконавець надав, а замовник прийняв юридичні послуги у формі: складання заяви про виплату середнього заробітку до в/ч НОМЕР_2 - 350 грн., складання позову про стягнення середнього заробітку з військової частини НОМЕР_2 - 3150 грн.
Загальний розмір витрат становив 3500 грн.
На підтвердження понесення витрат на правову допомогу суду надано квитанцію б/н від 10.02.2020 про сплату 3500 грн (а.с.17, 35-36).
Зважаючи на наявність всіх необхідних доказів понесення позивачем витрат на правову допомогу, суд, враховуючи приписи ст.134 КАС України, вважає за можливе стягнути з відповідача на користь позивача судові витрати.
Керуючись ст.ст. 2, 5, 9, 72, 77, 139, 241, 243-246, 250 КАС України, суд
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити певні дії, - задовольнити у повному обсязі.
Визнати протиправною відмову Військової частини НОМЕР_2 щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ) середнього заробітку за час затримки при звільненні з 10.08.2018 по день фактичної виплати, викладену у листі №6562 від 20.12.2019.
Зобов'язати Військову частину НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ) середній заробіток за час затримки при звільненні з 10.08.2018 по день фактичної виплати забргованості шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, виходячи із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи.
Стягнути з Військової частини НОМЕР_2 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний код НОМЕР_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ) понесені судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 3500 (три тисячі п'ятсот) грн. 00 коп.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Третього апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його (її) проголошення, а якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Строки оскарження рішення суду застосовуються з урахуванням норм Закону України від 30.03.2020 №540-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв'язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-2019)".
Рішення складено у повному обсязі та підписано 14.05.2020.
Суддя І.В.Садовий