14 травня 2020 рокуЛьвівСправа № 140/2811/19 пров. № А/857/3024/20
Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого судді: Глушка І.В.,
суддів: Довгої О.І., Запотічного І.І.,
розглянувши у порядку письмового провадження в м.Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 24 січня 2020 року, ухвалене суддею Андрусенко у м. Луцьку Волинської області в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, у справі №140/2811/19 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДПС у Волинській області про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу, -
17 вересня 2019 року позивач - ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до відповідача - Головного управління ДФС у Волинській області, у якому просив визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу №Ф-1495-52 від 15.08.2019.
В обгрунтування позовних вимог вказує, що в розумінні Закону України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» №2464-VI від 08.07.2010 він є застрахованою особою та єдиний внесок регулярно нараховується сплачується за нього роботодавцем, що виключає обов'язок по сплаті єдиного внеску як особою, що зареєстрована фізичною особою-підприємцем.
Ухвалою Волинського окружного адміністративного суду від 20 грудня 2019 року відповідно до ст.52 Кодексу адміністративного судочинства України допущено заміну відповідача - Головне управління ДФС у Волинській області правонаступником Головним управлінням ДПС у Волинській області.
Рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 24 січня 2020 року в задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Рішення мотивоване тим, що в матеріалах справи відсутні належні докази на підтвердження факту сплати роботодавцем за позивача єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування.
Відмовляючи в задоволенні позову судом враховано, що оскаржувана позивачем вимога включає в себе заборгованість по вимогах від 12.11.2018 №Ф-1495-52 та від 14.02.2019 №Ф-1495-52, правомірність яких було розглянуто в адміністративній справі №140/2475-19. Так, рішенням Волинського окружного адміністративного суду від 19.09.2019, залишеним без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 03.12.2019, у задоволенні позову ОСОБА_1 до Головного управління ДФС у Волинській області про визнання протиправними та скасування вимог про сплату боргу (недоїмки) від 12.11.2018 №Ф-1495-52У та від 14.02.2019 №Ф-1495-52У відмовлено повністю.
Крім того суд виснував, позивач не відноситься до переліку осіб, які відповідно до Закону №2464-VI звільнені від сплати єдиного внеску.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, позивач оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає, що оскаржуване рішення ухвалене з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального та процесуального права та підлягає скасуванню з підстав, викладених у апеляційній скарзі (аналогічних заявленим у позовній заяві). Просить скасувати оскаржуване судове рішення та ухвалити нове, яким адміністративний позов задоволити.
У відповідності до пункту 3 частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), суд апеляційної інстанції вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, оскільки апеляційна скарга подана на рішення суду першої інстанції, яке ухвалене в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін.
Переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги та відзиву на неї, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити з наступних підстав.
Відповідно до статті 67 Конституції України кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.
Спірні правовідносини врегульовані нормами Податкового кодексу України в частині відносин, що виникають у сфері справляння податків і зборів, порядку їх адміністрування, платників податків та зборів, їх прав та обов'язків, компетенції контролюючих органів, повноважень і обов'язків їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальності за порушення податкового законодавства, та нормами Закону України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" в частині правових та організаційних засад забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умов та порядку його нарахування і сплати та повноважень органу, що здійснює його збір та ведення обліку.
Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку, визначає Закон України від 08.07.2010 №2464-VI "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" (із змінами та доповненнями) (далі - Закон № 2464-VI).
Виключно Законом України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" визначаються принципи збору та ведення обліку єдиного внеску; платники єдиного внеску; порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску; розмір єдиного внеску; орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність; склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування; порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску (п.2 ст. 2 Закону №2464-VI).
Частиною четвертою статті 25 Закону № 2464-VІ передбачено, що орган доходів і зборів у порядку, за формою та у строки, встановлені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, надсилає платникам єдиного внеску, які мають недоїмку, вимогу про її сплату.
Так, судом першої інстанції достовірно встановлено, матеріалами справи підтверджено, що відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань позивач був зареєстрований як фізична особа-підприємець з 10.08.2011. Основним видом діяльності за кодом КВЕД 25.99 є - виробництво інших готових металевих виробів, н. в. і. у. У свою чергу, 02.07.2019 внесено запис про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності позивача.
15.08.2019 ГУ ДФС у Волинській області Книшу Д. Л. сформовано вимогу №Ф-1495-52 про сплату боргу (недоїмки), що виникла станом на 31.07.2019 у сумі 23785,08 грн, відповідно до статті 25 Закону України “Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування” та на підставі даних інформаційної системи органу доходів і зборів (а.с.9).
Водночас, згідно довідки ПТМ «Ковельтепло» №20 від 25.07.2019 ОСОБА_1 у період з 06.02.2014 та по даний час працює водієм АДС за трудовим договором на підприємстві теплових мереж “Ковельтепло” (а.с.12).
Позивач, вважаючи вимогу Головного управління ДФС у Волинській області про сплату боргу №Ф-1495-52 від 15.08.2019 протиправною, звернувся до суду з вимогою про її скасування.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами у справі, колегія суддів виходить з наступного.
Предметом спору у цій справі є оцінка правомірності вимоги з огляду на наявність у позивача як фізичної особи-підприємця обов'язку сплачувати ЄСВ у мінімальному розмірі, який протягом 2017-2019 років був найманим працівником та його роботодавцем сплачувася за нього ЄСВ у сумі, що не була меншою за мінімальний розмір.
В розумінні статті 1 Закону № 2464-VI єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Відповідно до пункту третього цієї ж частини застрахована особа - це фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов'язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування.
Згідно із пунктом четвертим частини першої статті 4 Закону № 2464-VІ платниками єдиного внеску є фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування.
Водночас, відповідно до пункту першого частини першої статті 4 Закону № 2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.
Єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України “Про оплату праці”, та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами (абз.1 п.1 ч.1 ст.7 Закону № 2464-VI).
Для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць (п.2 ч.1 ст.7 Закону № 2464-VI).
Для платників, зазначених у пункті 4 частини першої статті 4 цього Закону, які обрали спрощену систему оподаткування, - на суми, що визначаються такими платниками самостійно для себе, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску (п.3 ч.1 ст.7 Закону № 2464-VI).
В той же час відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та наявності у неї права на здійснення підприємницької діяльності, яку особа фактично не здійснює, Законом № 2464-VI не врегульовано.
Системний аналіз наведених норм свідчить про те, що платниками єдиного соціального внеску є, зокрема, фізичні особи-підприємці. Необхідними умовами для сплати особою єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування є провадження такою особою господарської діяльності та отримання доходу від такої діяльності, який і є базою для нарахування ЄСВ. Отже, саме дохід особи від господарської діяльності є базою для нарахування, проте за будь-яких умов розмір ЄСВ не може бути меншим за розмір мінімального страхового внеску за місяць. При цьому, за відсутності бази для нарахування ЄСВ у відповідному звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, законодавство встановлює обов'язок особи самостійно визначити цю базу, але її розмір не може бути меншим за розмір мінімальної заробітної плати.
Таким чином, метою встановлення розміру мінімального страхового внеску та обов'язку сплачувати його незалежно від наявності бази для нарахування є забезпечення у передбачених законодавством випадках мінімального рівня соціального захисту осіб шляхом отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
На підставі наведеного можна зробити висновок, що, з урахуванням особливостей форми діяльності самозайнятих осіб, саме задля досягнення вищевказаної мети збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування законодавством встановлено обов'язок сплати особами мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу від їх діяльності.
Отже, особа, яка провадить господарську діяльність, вважається самозайнятою особою і зобов'язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем у розмірі не меншому за мінімальний.
Інше тлумачення норм Закону № 2464-VI, на якому наполягає ГУ ДПС, щодо необхідності сплати єдиного внеску фізичними особами-підприємцями, які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 27 листопада 2019 року (справа №160/3114/19) та в подальшому підтримана у постановах від 04 грудня 2019 року (справа №440/2149/19), від 23 січня 2020 року (№480/4656/18), а відповідно до ч.5 ст.242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду.
Згідно з підпунктом 4.1.4 пункту 4.1 статті 4 ПК України податкове законодавство України ґрунтується на принципі презумпції правомірності рішень платника податку в разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов'язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу.
Крім того, відповідно до практики Європейського суду з прав людини, яка сформувалась з питань імперативності правила про прийняття рішення на користь платників податків, слідує, що у разі існування неоднозначності у тлумаченні прав та/чи обов'язків платника податків слід віддавати перевагу найбільш сприятливому тлумаченню національного законодавства та приймати рішення на користь платника податків (справи “Серков проти України” (заява № 39766/05), “Щокін проти України” (заяви №№ 23759/03 та 37943/06), які відповідно до статті 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” підлягають застосуванню судами як джерела права.
Таким чином, з урахуванням наведеного, при вирішенні спору підлягають дослідженню обставини щодо: наявності у позивача статусу фізичної особи-підприємця; здійснення ним підприємницької діяльності та отримання ним доходу у періоді, за який податковим органом нарахований єдиний внесок; нараховування та сплати роботодавцем за позивача, як за застраховану особу, єдиного внеску в розмірі не меншому мінімального страхового внеску на місяць.
Враховуючи вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та частини 2 статті 2 КАС України, законодавцем визначено критерії для оцінювання рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, які одночасно є принципами адміністративної процедури, що вироблені у практиці європейських країн.
Відповідно до ч. 1 ст. 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Згідно ч.1 ст.77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до ч.2 ст.77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності (ч.3 ст. 90 КАС України).
Із наявних в матеріалах справи доказів судом встановлено, що заборгованість (недоїмка) зі сплати єдиного внеску на загальну суму 23785,08 грн сформована позивачу за його несплату за 2017-2018 роки та І і ІІ квартали 2019 року, що підтверджується даними інтегрованої картки платника податків (а.с.25-26). Водночас, у вказаний період, позивач перебував у трудових відносинах з ПТМ «Ковельтепло».
Згідно рішення суду першої інстанції обставина, що позивач був зареєстрований як фізична особа-підприємець та водночас працював з 06 лютого 2014 року по час виникнення спірних правовідносин у АДС ПТМ “Ковельтепло”, не впливає на правомірність нарахування йому єдиного внеску як фізичній особі-підприємцю та не звільняє від обов'язку зі сплати такого внеску у встановлених Законом порядку та розмірі. Відмовляючи в задоволенні адміністративного позову суд вказав на відсутність доказів сплати роботодавцем за позивача єдиного внеску на загальнообов'язкове соціальне страхування в розмірі не менше мінімального страхового внеску на місяць, як за застраховану особу.
Докази суду надають учасники справи. Суд може пропонувати сторонам надати докази та збирати докази з власної ініціативи, крім випадків, визначених цим Кодексом (частина третя статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України).
Колегія суддів зауважує, що судом першої інстанції не було встановлено обставин, які можуть мати значення для правильного вирішення справи, не встановлено і не перевірено обставин сплати ЄСВ за позивача роботодавцем.
Згідно наданої позивачем довідки ПТМ «Ковельтепло» №11 від 07.02.2020 протягом 2017-2019 років роботодавець щомісячно сплачував єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування за найманого працівника ОСОБА_1 в розмірі 22% від суми нарахованої йому заробітної плати, що перевищувала розмір мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановлений Законом України «Про державний бюджет України» на відповідний рік, тобто в сумі, що перевищує розмір мінімального страхового внеску на місяць.
Наведені обставини залишились поза увагою суду першої інстанції, що призвело до ухвалення незаконного рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку про протиправність вимоги Головного управління ДФС у Волинській області про сплату боргу №Ф-1495-52 від 15.08.2019, що має наслідком її скасування.
Щодо покликань суду першої інстанції на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 19.09.2019 у справі №140/2475/19, залишене постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 03.12.2019 року без змін, яким вирішено питання правомірності сформованих ОСОБА_1 податковим органом вимог про сплату боргу (недоїмки) від 12.11.2018 №Ф-1495-52У та від 14.02.2019 №Ф-1495-52У колегія суддів зазначає, що постановою Верховного Суду від 02 квітня 2020 року за наслідками касаційного розгляду справи №140/2475/19 рішення Волинського окружного адміністративного суду від 19 вересня 2019 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 03 грудня 2019 року скасовано, а справу направлено на новий судовий розгляд до Волинського окружного адміністративного суду.
Водночас, оскаржувана в межах спірних правовідносин вимога, у якій зазначено всю суму заборгованості, починаючи з 2017 року відповідає положенням пункту 3 розділу VI Інструкції про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, затвердженої наказом Міністерства доходів і зборів України від 20.04.2015 №449, за змістом якого вимога про сплату боргу (недоїмки) надсилається платникам єдиного внеску фізичним особам-підприємцям протягом 15 робочих днів, що настають за календарним місяцем, у якому виникла, зросла або частково зменшилась сума недоїмки зі сплати єдиного внеску (заборгованість зі сплати фінансових санкцій), якщо такий платник має на кінець календарного місяця недоїмку зі сплати єдиного внеску.
Оскільки оскаржувана вимога сформована у зв'язку із зростанням суми недоїмки, її скасування, не впливатиме на дослідження правомірності вимог Головного управління ДФС у Волинській області про сплату боргу (недоїмки) від 12.11.2018 №Ф-1495-52У та від 14.02.2019 №Ф-1495-52У, скасування яких є предметом розгляду справи №140/2475/19.
Відповідно до частини першої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Суд першої інстанції не виконав вказані вимоги процесуального закону, оскільки до спірних правовідносин не вірно застосував норми матеріального та процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного рішення, яке підлягає скасуванню.
Відповідно до ч. 6 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.
За правилами ч.1 ст.139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд, зокрема, враховує чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору (п.1, п.2 ч.9 ст.139 КАС України).
Відповідно до ст. 322 КАС України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначається про новий розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення та про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
В розумінні ч. 1 ст.132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Частиною першою статті 132 КАС України передбачено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема витрати на професійну правничу допомогу.
Відповідно до частини 9 ст.139 КАС Українипри вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує : 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Питання, що стосуються витрат на професійну правничу допомогу, регулюються статтею 134 КАС України. Відповідно до частини 2 цієї статті за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Склад та обсяг судових витрат визначено у частині 3 статті 134 КАС України, згідно з якою для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Відповідно до частини четвертої статті 134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (ч.5 ст.134 КАС України).
У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами (частина шоста статті 134 КАС України).
При цьому, обов'язок доведення неспівмірності витрат відповідно до вимог частини сьомої цієї статті покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Водночас, згідно з ч. 7 ст. 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Колегія суддів зазначає, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат підлягає оцінці кожен окремий доказ надання правової допомоги та у їх сукупності співмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката, а також заперечення суб'єкта владних повноважень щодо обґрунтованості їх розміру.
Відповідно до квитанції №124 від 17.09.2019 позивачем при зверненні до суду з адміністративним позовом сплачено судовий збір в сумі 768,40 грн (а.с.4), відповідно до квитанції №30080988-1 від 21.02.2020 за подання апеляційної скарги на рішення Волинського окружного адміністративного суду від 24 січня 2020 року позивачем сплачено судовий збір 1153,50 грн.
На підтвердження витрат на правову допомогу позивачем надано договір про надання правової допомоги від 18 лютого 2020 року №б/н.
Згідно Додатку №1 до Договору «Розрахунок наданої правничої допомоги (юридичних послуг) від 21 лютого 2020 року» з описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом за Договором, адвокатом витрачено часу 4 год. та вартість наданих послуг правової допомоги складає 2000,00 грн.
Згідно з актом виконаних робіт від 21 лютого 2020 року Клієнту надано правничу допомогу та погоджено розмір гонорару, що складає 2000,00 грн.
Квитанцією №30081103-1 від 21 лютого 2020 року вказані кошти позивачем сплачені за правову допомогу згідно Договору в розмірі 2000,00 грн.
Таким чином, оскільки документально підтвердженими судовими витратами позивача є сплачений судовий збір та витрати на професійну правничу допомогу, розмір якого є обгрунтованим та пропорційним до предмета спору в сумі 3921,00 грн (1921,00 грн судовий збір; 2000,00 грн витрати на професійну правничу допомогу), колегія суддів приходить до висновку про їх стягнення за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі.
Натомість, відповідачем не спростовано заявленого позивачем розміру понесених витрат на оплату правничої допомоги адвоката.
Керуючись статтями 139, 242, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити, а рішення Волинського окружного адміністративного суду від 24 січня 2020 року у справі №140/2811/19 скасувати.
Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити.
Визнати протиправною та скасувати вимогу Головного управління ДФС у Волинській області про сплату боргу (недоїмки) №Ф-1495-52 від 15.08.2019.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Волинській області (ЄДРПОУ 43143484, Київський майдан, 4, м. Луцьк, Волинська область, 43010) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) судові витрати у розмірі 1921 (одна тисяча дев'ятсот двадцять один) грн 00 коп. сплаченого судового збору та 2000 (дві тисячі) грн 00 коп. - на професійну правничу допомогу.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя І. В. Глушко
судді О. І. Довга
І. І. Запотічний