12 травня 2020 року
м. Київ
справа №334/8697/17
провадження № 51-2055ск20
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати
Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
розглянувши касаційну скаргу прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження в суді першої інстанції, на ухвалу Запорізького апеляційного суду від 06 лютого 2020 року в кримінальному провадженні за обвинуваченням
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженки та жительки АДРЕСА_1 ,
у вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 125 Кримінального кодексу України (далі - КК).
Суть питання
За вироком Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 13 листопада 2019 року ОСОБА_4 засуджено за ч. 1 ст. 125 КК до покарання у виді штрафу в розмірі тридцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що складає 510 грн. На підставі ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК ОСОБА_4 звільнено від відбування призначеного покарання за ч. 1 ст. 125 КК, у зв'язку із закінченням строків давності.
Згідно з вироком суду ОСОБА_4 визнано винуватою і засуджено за те, що вона 11 липня 2017 року приблизно о 20:30, перебуваючи у дворі біля першого під'їзду буд. АДРЕСА_2 , маючи умисел на спричинення тілесних ушкоджень ОСОБА_5 , під час раптово виниклої сварки, усвідомлюючи суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачаючи їх суспільно небезпечні наслідки, із силою штовхнула потерпілу обома руками в плечі внаслідок чого остання не втримала рівновагу та впала навзнак, вдарившись головою об асфальтне покриття проїзної частини, чим спричинила ОСОБА_5 легкі тілесні ушкодження.
Запорізький апеляційний суд ухвалою від 06 лютого 2020 року скасував вирок місцевого суду щодо ОСОБА_4 і закрив кримінальне провадження щодо останньої на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК.
У касаційній скарзі прокурор, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати ухвалу апеляційного суду та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Обґрунтовуючи свої вимоги, прокурор указує на те, що судом апеляційної інстанції порушено загальні засади щодо безпосереднього дослідження доказів, оскільки цей суд у своєму рішенні дійшов висновку про закриття кримінального провадження щодо ОСОБА_4 без безпосереднього дослідження та без обґрунтованого аналізу доказів, зібраних під час судового розгляду. Так, вказане, на думку прокурора, істотне порушення вплинуло на те, що суд апеляційної інстанції обґрунтував свій висновок недостатністю доказів для доведення винуватості ОСОБА_4 та вичерпанням можливостей для їх отримання. Також прокурор зазначає, що апеляційний суд не дослідив доказів, що були покладені в основу вироку місцевого суду, а саме показання свідків та письмові докази, що призвело, на переконання сторони обвинувачення, до того, що постановлене апеляційним судом рішення викладено однобічно. Крім того, прокурор стверджує, що суд апеляційної інстанції дав іншу правову оцінку встановленим судом першої інстанції обставинам, унаслідок чого дійшов помилкового висновку про відсутність у діянні ОСОБА_4 складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК. Також указує, що в діянні останньої має місце непрямий умисел, при якому вона повинна була усвідомлювати суспільно небезпечний характер своїх дій та передбачати їх суспільно небезпечні наслідки, хоч і не бажала їх настання. Вказане, як вважає прокурор, призвело до постановлення незаконного судового рішення та безпідставного закриття провадження щодо ОСОБА_4 на реабілітуючих підставах і до уникнення нею справедливого покарання.
Встановлені обставини та мотиви Верховного Суду
Згідно з вимогами ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Згідно з ч. 1 ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.
Відповідно до вимог ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні й достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Згідно зі ст. 419 КПК в ухвалі апеляційного суду, крім іншого, має бути зазначено: короткий зміст вимог, викладених у апеляційних скаргах, та зміст судового рішення суду першої інстанції; узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, й узагальнений виклад позиції інших учасників судового провадження; обставини, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій з посиланням на докази; мотиви визнання окремих доказів недопустимими чи неналежними, та з яких суд апеляційної інстанції виходив при постановленні ухвали, а також положення закону, яким він керувався. При скасуванні чи зміні судового рішення в ухвалі має бути зазначено, які статті закону порушено і в чому саме полягають ці порушення.
Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 407 КПК за наслідками апеляційного розгляду за скаргою на вирок суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право, зокрема, скасувати вирок і закрити кримінальне провадження.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК кримінальне провадження закривається в разі, якщо встановлена відсутність в діянні складу кримінального правопорушення.
Як убачається з копії судових рішень, місцевий суд на підтвердження винуватості ОСОБА_4 у вчиненні інкримінованого їй злочину, передбаченого ч. 1 ст. 125 КК, послався, у тому числі, на показання: свідка ОСОБА_6 , яка пояснила, що з вікна будинку бачила суперечку між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 та, як, наблизившись до останньої, ОСОБА_4 двома руками двічі штовхнула потерпілу, від чого остання, не втримавшись на ногах, впала навзнак, потім, як ОСОБА_5 підвелась, ОСОБА_4 знову штовхнула потерпілу від чого остання впала та ударилась головою об асфальт; свідка ОСОБА_7 , яка пояснила, що бачила, як ОСОБА_4 стояла навпроти ОСОБА_5 та двома руками штовхнула останню в область плечей від чого потерпіла, не втримавшись на ногах, впала на спину головою назад; а також суд послався на: протоколи проведення слідчих експериментів від 11 грудня 2017 року за участі потерпілої ОСОБА_5 та свідка ОСОБА_6 , та від 12 грудня 2017 року за участі свідка ОСОБА_7 ; висновок спеціаліста КУ «Запорізьке обласне бюро судово-медичної експертизи» Запорізької обласної ради № 195 від 14 липня 2017 року за результатом судово-медичного обстеження ОСОБА_5 ; висновок судово-медичної експертизи КУ «Запорізьке обласне бюро судово-медичної експертизи» Запорізької обласної ради № 2636МД від 02 листопада 2017 року, згідно з яким можливість виникнення наявних у ОСОБА_5 тілесних ушкоджень не виключається в умовах одноразового падіння з висоти власного зросту, або одноразового падіння на тупу плоску поверхню.
Дослідивши вищевказані докази, оцінивши їх згідно зі ст. 94 КПК місцевий суд дійшов висновку про доведеність винуватості ОСОБА_4 у умисному спричиненні легких тілесних ушкоджень ОСОБА_5 .
При цьому місцевий суд вважав, що ОСОБА_4 , завдаючи легких тілесних ушкоджень ОСОБА_5 діяла з непрямим умислом, оскільки обвинувачена усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння та передбачала його суспільно небезпечні наслідки, хоча і не бажала їх настання.
Апеляційний суд, переглядаючи кримінальне провадження щодо ОСОБА_4 в апеляційному порядку, проаналізувавши встановлені у справі фактичні обставини, дійшов висновку про те, що місцевим судом дана неправильна правова оцінка цим обставинам.
Так, апеляційний суд зазначив, що умисел ОСОБА_4 мав місце щодо поштовху потерпілої, і в результаті фізичного контакту ОСОБА_5 з руками ОСОБА_4 потерпілій не було завдано будь-яких тілесних ушкоджень, а тілесні ушкодження потерпіла отримала внаслідок падіння.
Отже, апеляційний суд вважав, що легкі тілесні ушкодження потерпілій ОСОБА_4 заподіяла з необережності.
Так, умисне заподіяння легкого тілесного ушкодження (ст. 125 КК) з суб'єктивної сторони, характеризується тільки умисною формою вини.
Відповідно до ст. 24 КК умисел поділяється на прямий та непрямий.
Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання.
Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припустила їх настання.
Інтелектуальний момент непрямого умислу полягає в усвідомленні особою суспільно небезпечного характеру свого діяння та передбаченні його суспільно небезпечних наслідків. Непрямий умисел повністю збігається з прямим умислом за такою ознакою інтелектуального моменту, як усвідомлення. Однак інша ознака - передбачення суспільно небезпечних наслідків - значно відрізняється від подібної ознаки прямого умислу. Відповідно до закону при прямому умислі винний передбачає наслідки як можливий або неминучий результат свого суспільно небезпечного діяння, а при непрямому умислі він передбачає лише можливість настання таких наслідків.
Відповідно до положень ст. 25 КК необережність поділяється на злочинну самовпевненість та злочинну недбалість. Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення. Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити.
Отже, розмежування умисного заподіяння особі легкого тілесного ушкодження від необережного заподіяння такого ушкодження здійснюється як за об'єктивною, так і суб'єктивною сторонами цих діянь.
З огляду на викладене Верховний Суд вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що ОСОБА_4 заподіяла легкі тілесні ушкодження ОСОБА_5 з необережності, яка полягала у виді злочинної недбалості, оскільки, як правильно зазначив апеляційний суд, штовхаючи руками в плечі потерпілу, ОСОБА_4 не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, а саме того, що від поштовху потерпіла може впасти і вдаритися об асфальтне покриття проїзної частини та отримати тілесні ушкодження, хоча повинна була і могла це передбачити.
Таким чином, оскільки закон України про кримінальну відповідальність не передбачає відповідальності за необережне спричинення легких тілесних ушкоджень, апеляційний суд правильно закрив кримінальне провадження щодо ОСОБА_4
Переконливих доводів, які би ставили під сумнів законність і умотивованість наведених висновків суду апеляційної інстанції, касаційна скарга прокурора не містить.
Посилання прокурора про порушення апеляційним судом принципу безпосередності дослідження доказів, Верховний Суд вважає непереконливими.
Відповідно до ч. 3 ст. 404 КПК за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов'язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що суд першої інстанції дослідив їх не повністю або з порушеннями, і може (але не зобов'язаний) дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.
Верховний Суд у своїх рішеннях неодноразово наголошував, що наявність підстав для зміни вироку або ухвалення апеляційним судом нового вироку не зобов'язує суд досліджувати всю сукупність доказів із дотриманням засади безпосередності, якщо він по-новому (інакше) не тлумачить доказів, оцінених у суді першої інстанції. У ч. 2 ст. 23 КПК зазначено, що не можуть бути визнані доказами відомості, які містяться в показаннях, речах та документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду. Але якщо суд першої інстанції дослідив усі можливі докази з дотриманням засади безпосередності, а суд апеляційної інстанції погодився з ними, останній не має потреби знову досліджувати ці докази в такому ж порядку, як це було зроблено в суді першої інстанції (див., наприклад, постанови Верховного Суду, у справах № № 402/740/15, 639/2618/17, № 750/7474/15-к).
Як убачається з ухвали апеляційного суду, цей суд не спростовував висновків суду першої інстанції щодо оцінки доказів, не надав цим доказам іншої оцінки, ніж була їм надана місцевим судом, а з урахуванням безпосередньо досліджених судом першої інстанції доказів дійшов висновку про надання неправильної правової оцінки встановленим за результатами судового розгляду фактичним обставинам справи, про що з наведенням відповідних мотивів і зазначено в постановленій апеляційним судом ухвалі.
Таким чином, за обставин цього кримінального провадження, Верховний Суд вважає, що суд апеляційної інстанції, здійснив апеляційний розгляд, який не суперечив загальним засадам кримінального провадження, у тому числі, щодо безпосередності дослідження доказів.
Отже, Верховний Суд дійшов висновку, що ухвала апеляційного суду є належно умотивованою та обґрунтованою і за змістом відповідає вимогам статей 370, 419 КПК, у ній наведено мотиви, з яких виходив суд, та положення закону, якими він керувався при постановленні свого рішення.
Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів убачається, що підстав для задоволення скарги немає.
Таким чином, оскільки з касаційної скарги та наданих до неї судових рішень убачається, що підстав для задоволення скарги немає, Верховний Суд на підставі п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК вважає, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити.
На цих підставах Верховний Суд постановив:
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження в суді першої інстанції, на ухвалу Запорізького апеляційного суду від 06 лютого 2020 року щодо ОСОБА_4 .
Ухвала є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3